Три мушкетери (1929)/2/15
| ◀ XIV. Подружня сцена | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XV. Бастіон Сен-Жерве |
XVI. Нарада мушкетерів ▶ |
|
Прийшовши до своїх пріятелів, Д'Артаньян застав їх усіх вкупі, в одній кімнаті: Атос занурився в міркування, Портос покручував вуси, Араміс проказував молитви з чудового маленького молитовника в блакитній оксамитовій оправі.
— Чорт побирай, панове, — сказав Д'Артаньян, — сподіваюся, ви розкажете мені щось важливе. У противному разі попереджаю, я не подарую, що ви примусили мене прийти сюди, замість того, щоб відпочивати після минулої ночі, за якої ми здобули й зруйнували бастіон. Яка шкода, панове, що вас там не було! Гаряча була бійка.
— Ми були в іншому місці, де теж було не холодно, — відповів Портос, закручуючи вуси в якийсь свій власний спосіб.
— Цить! Тихо! — застеріг Атос.
— Гай, гай! — сказав Д'Артаньян, зрозумівши, чого мушкетер злегка насупив брови. — У вас ніби то цікаві новини.
— Арамісе, — промовив Атос, — ви, здається, позавчора снідали в коршмі Парпайо?
— Так.
— Як воно там?
— Щодо мене, то я поснідав погано. Позавчора був пісний день, а там подавали лише скоромне.
— Як так? — не зрозумів Атос. Невжеж в приморському місті немає риби?
— Вони кажуть, — відповів Араміс, знову взявшися до свого побожного заняття, — вони кажуть, що гребля, яку наказав гатити кардинал, жене всю рибу до моря.
— Та я питаю вас не про це, Арамісе, — сказав Атос. — Я хотів знати, чи були ви там сами та чи не заважав вам хто?
— Скільки пригадую, там не було набридливих відвідачів. Так, дійсно; для того, що ви хочете розповісти, Парпайо — місце цілком підходяще.
— Тоді рушаймо до Парпайо, — запропонував Атос, — бо тут стіни немов з паперу.
Д'Артаньян, що добре знав звички свого друга із одного слова та жеста, зрозумів, що тут йдеться про важливу справу, взяв Атоса під руку і мовчки вийшов разом з ним.
Портос з Арамісом, розмовляючи, йшли ззаду.
Стрінувши дорогою Грімо, Атос знаком звелів йому йти за ними. Грімо, своїм звичаєм, мовчки скорився. Бідний льокай майже розучився розмовляти.
Прийшли до коршми Парпайо. Була сьома година ранку. Починало світати.
Приятелі замовили сніданок й увійшли в залю, де, як казав хазяїн, ніхто не міг потурбувати їх.
На жаль, час для таємного зібрання був неслушний. Щойно вибили зорю, кожен струшував з себе ранкову сонливість і, щоб зогрітися, всі заходили до коршми перехилити чарку.Драгуни, швайцарці, ґвардійці, мушкетери, кавалеристи швидко зміняли один одного. Це було дуже корисно для коршмаря, але зовсім не відповідало намірам чотирьох друзів, і через це зони незадоволено відповідали на привітання, тости та жарти своїх товаришів.
— Ну, — сказав Атос, — не знялася б тут яка добра сварка. А тепер це було б зовсім не доречі. Як ви перебули ніч, Д'Артаньяне? Про свою ми розкажемо вам згодом.
— А справді, — вкинув слово один кавалерист, хитаючись й тримаючи в руці склянку горілки. — Ви сьогодні вночі були, здається, в траншеях і здорово посварилися з лярошельцями?
Д'Артаньян кинув оком на Атоса, запитуючи, чи треба йому відповідати бесідникові, що встряв у їхню розмову.
— Хіба ти не чуєш, — сказав Атос, — що пан Де-Бюзіньї робить тобі честь і звертається до тебе? Розкажи, що сталося сьогоднішньої ночі, бо вони бажають про це знати.
— Чи то не фи фсяли пастіон? — спитав швайцарець, який пив ром з пивної склянки.
— Так, пане, — вклонившися відповів Д'Артаньян. — Ми мали цю честь. Як ви, мабуть, чули, ми підклали під один з кутів барило пороху, що, вибухнувши, зробило гарненьку дірку в мурі. До того ж бастіон був не новий, і решта муру була вже дуже пошкоджена.
— А який саме це бастіон? — спитав драгун, що приніс пряжити гуску, проштрикнувши її шпадою.
— Бастіон Сен-Жерве, — відказав Д'Артаньян. — Під його захистом лярошельці заважали робити нашим саперам.
— І гаряча була справа?
— Так, ми втратили п'ять чоловіка, а рошельці — вісім чи десять.
— Чорт побирай! — сказав швайцарець, який, дарма, що німецька мова має чудову колекцію лайок, мав звичку лаятися виключно по-французькому.
— Напевно, — і собі вкинув слово кавалерист, — сьогодні рано вони вишлють грабарів, щоб відбудувати пошкоджене.
— Так. Це дуже ймовірно, — відказав Д'Артаньян.
— Панове, — запропонував Атос, — хочете парі?
— О, та, та, парі, — підхопив швайцарець.
— Яке? — спитав кавалерист.
— Стривайте, — попросив драгун, поклавши свою шаблю, як рожен, на два великі залізні тагани, що підтримували вогонь в коминку. — Ось і я. Слухай ти, нещасний коршмарю, тягни мені зараз же бляшанку, щоб не загубити жодної краплі смальцю з цієї чудової дичини.
— О, фін має рацію, — промовив швайцарець, — гусячий смалець туже карош з конфітурами.— Нехай так, — сказав драгун. — А тепер, яке ж ви пропонуєте парі, пане Атосе? Слухаємо вас.
— Так, так, парі, — сказав кавалерист.
— Добре, пане Де-Бюзіньї, я б'юся з вами об заклад, — сказав Атос, — що троє моїх приятелів, пани Портос, Араміс, Д'Артаньян, та я ми поснідаємо в бастіоні Сен-Жерве й перебудемо там цілу годину з годинником у руках, хоч що не робив би ворог, аби прогнати нас звідти.
Портос і Араміс перезирнулися: вони почали догадуватись, у чім справа.
— Чи ти хочеш, щоб нас вбили без усяких жалощів? — спитав Д'Артаньян, нахилившись до вуха Атосова.
— Нас уб'ють ще скоріше, якщо ми не підемо туди, — відмовив Атос.
— Слово чести, панове, — промовив Портос, відхилившись на спинку стільця й підкручуючи вуси, — це гарний заклад, сподіваюся.
— А тому я його приймаю, — згодився Бюзіньї. — Тепер умовмося про виграш.
— Так ось вас четверо, панове, — сказав Атос, — і нас четверо. Обід на вісім осіб. Підходить? Згода? Згоджуєтесь?
— Чудово! — відповів Бюзіньї.
— Пречудесно! — підтвердив драгун.
— Хай так! — приєднався швайцарець.
Четвертий слухач, який в усій цій розмові грав німу ролю, на знак згоди хитнув головою.
— Сніданок, панове, готовий, — доповів хазяїн.
— Добре, принесіть його, — звелів Атос.
Хазяїн послухався. Атос покликав Грімо, показав йому на великий кіш, що лежав у кутку, і жестом загадав загорнути в серветки принесене м'ясо.
Грімо відразу зрозумів, що йдеться про сніданок на вільному повітрі, запакував страву, поклав туди ще кілька пляшок і взяв коша під пахви.
— Де ж це ви снідатиме? — спитав хазяїн.
— Хіба вам не однаково? — відповів Атос. — Аби вам сплатили рахунок.
І він величним жестом кинув на стіл дві пістолі.
— Чи не треба вам решти, пане офіцере? — спитав хазяїн.
— Ні, додайте лише дві пляшки шампані, а решта нехай буде за серветки.
Коршмар не заробив стільки, скільки думав спочатку, але надолужив своє, сунувши своїм одвідачам дві пляшки анжуйського вина замість двох пляшок шампані.— Пане Бюзіньї, як ви бажаєте: поставити свій годинник по моєму, або дозволите поставити мого по вашому? — спитав Атос.
— Гаразд, пане, — відповів кавалерист, — витягши з кешені чудового годинника, оздобленого діямантами. — Пів на восьму.
— Тридцять п'ять хвилин на восьму, — сказав Атос. — Матимемо на увазі, пане, що мій годинник поспішає проти вашого на п'ять хвилин.
І віддавши здивованим офіцерам поклін, четверо юнаків подалися в напрямку до бастіона Сен-Жерве, у супроводі Грімо, що ніс коша, не знавши, куди він йде. Атос так призвичаїв його до пасивної покори, що тому й на думку не спало запитати про це.
Увесь час, поки вони йшли табором, четверо компаньйонів не перекинулися жодним словом. До того ж за ними йшли цікаві, що знали про заклад і хотіли знати, як вони викрутяться. Та скоро вони перейшли за лінії траншей і опинилися просто на вільному повітрі, Д'Артаньян, що зовсім не знав в чім справа, визнав за можливе зажадати пояснень.
— Тепер, дорогий Атосе, будьте ласкаві, скажіть, куди це ми йдемо?
— Сами бачите, — відказав Атос, — ми йдемо до бастіону.
— А що ми там робитимемо?
— І це вам добре відомо: поснідаємо там.
— А чому ж ми не залишилися поснідати в Парпайо?
— Тому, що нам треба побалакати про найважливіші справи, а в коршмі неможливо поговорити й п'яти хвилин через тих набридливих осіб, що проходять, входять, вітаються та чепляються до вас. А тут, принаймні, нам ніхто не заважатиме.
— Мені здається, — відмовив Д'Артаньян з тою розсудливістю, яка так гарно і природно сполучалася в нього з надзвичайною відвагою, — мені здається, що можна було б знайти віддаленіше місце — в дюнах або на березі моря.
— Усі побачили б, що ми зібрались докупи та розмовляємо, а за чверть години кардиналові шпигуни доповіли б його еміненції, що в нас відбувається якась таємнича нарада.
— Так, — сказав Араміс, — Атос має рацію.
— Але тут ми, безсумнівно, наразимося на кулі, — промовив Д'Артаньян.
— Друже мій, — відказав Атос. — Вам добре відомо, що найнебезпечніші кулі не ті, що їх посилає ворог.
— Але мені здається, що для такої експедиції ми повинні були взяти з собою мушкети, — зауважив Портос.— Ви верзете дурниці, друже Портосе. Навіщо нам обтяжувати себе зайвим тягаром?
— А все ж таки мати проти ворога мушкет доброго калібру, дванадцятко патронів та порохівницю я не вважаю за зайве.
— Та хіба ви не чули, що сказав Д'Артаньян? — спитав Атос.
— А що він сказав? — звідався Портос.
— Д'Артаньян сказав, що сьогодні вночі, підчас атаки, вбито вісім чи десять французів і стільки ж лярошельців.
— Ну, і далі?
— Їх не встигли ще пограбувати. Чи не так? Були інші, невідкладніші справи.
— Ну і що ж?
— А те, що ми візьмемо їхні мушкети, їхні порохівниці й патрони і, замість чотирьох мушкетів і дванадцяти куль, матимемо п'ятнадцять рушниць й коло сотні патронів.
— О, Атосе, — промовив Араміс, — ти, дійсно, великий чоловік.
Портос схилив голову на ознаку того, що згоджується з цим.
Здавалося, тільки Д'Артаньян був невдоволений.
Його сумнів поділяв і Грімо. Побачивши, що вони йдуть до бастіону, — а в цім він дотепер був непевен, — Грімо смикнув свого пана за полу.
— Куди ми йдемо? — на мигах запитав він.
Атос показав на бастіон.
— Аджеж ми залишимо там наші шкури, — провадив далі Грімо тою же мовою.
Атос підвів очі й руки до неба.
Грімо поклав коша на землю й сів, похитуючи головою.
Атос витяг з-за пояса пістолет, подивився, чи є на полиці порох, поклав у нього кулю й притулив дуло до вуха Грімо.
Грімо звівся на ноги, неначе був на пружині.
Тоді Атос знаком звелів йому підняти коша й йти попереду.
Грімо послухався. Усе, що виграв Грімо в наслідок цієї хвилинної пантоміми, було те, що з ар'єргарда він пересунувся до авангарду.
Прибувши на бастіон, чотири приятелі обернулися.
Понад триста салдатів різних полків зібралися біля виходу з табору. Окремою групою стояли Де-Бюзіньї, драгун, швайцарець і четвертий офіцер, що брав участь у закладі.
Атос скинув капелюха, підніс його на вістрі шпади вгору й помахав ним у повітрі.Усі глядачі відсалютували ним, супроводячи своє привітання голосним „ура“, що долетіло й до наших героїв.
Тоді всі четверо зникли в бастіоні, куди перед тим увійшов уже Грімо.