Три мушкетери (1929)/2/31
| ◀ XXX. Страта | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXXI. Розділ останній |
Епілог ▶ |
|
6-го числа наступного місяця король, виконуючи обіцянку, дану кардиналові, виїхав з столиці до Ля-Рошелі, цілком приголомшений вістю про вбивство герцоґа Б'юкенгемського.
Королева була попереджена про те, що чоловік, якого вона так кохала, перебуває в небезпеці. Проте, коли її повідомили про його смерть, Ганна Австрійська не хотіла вірити. Вона навіть необережно скрикнула:
— Це неправда! Я тільки но одержала листа від нього!
Але назавтра вона примушена була поняти віри цій нещасній вісті: Ля-Порт, як і інші, затриманий в Англії з наказу короля Карла I, повернувся й переказав королеві останні передсмертні слова герцоґа.
Король радів безмірно, не старався навіть ховати своєї радости й надто яскраво виявляв її перед королевою.
Людовікові XIII, як усім легкодухим людям, бракувало великодушности.
Але незабаром король знову став сумний й був не в доброму гуморі. Він не належав до тих осіб, що настрій їх триває довгий час.
Людовік XIII відчував, що, повернувшись до табору, він опиниться в неволі, а проте повертав туди.
Кардинал був для нього ніби гадюка, що причаровує, а він сам являв собою птаха, який пурхав з гілки на гілку, не мавши сили полетіти від гадюки.
Отже, повернення до Ля-Рошелі було дуже сумне. Особливо дивували своїх товаришів наші чотири приятелі. Вони їхали в один ряд з похмурим видом і похнюпившись.Тільки Атос од часу до часу підводив голову. Тоді очі йому блищали, гірка усмішка кривила губи, а потім, як і його товариші, він знову поринав у міркування.
Прибувши до якогось міста й проводивши короля до призначеного йому приміщення, наші друзі зараз же йшли до себе, чи до якої-небудь самотньої коршми. Там вони не грали й не пили, а лише тихо розмовляли, боячись, щоб їх не підслухали.
Одного разу, коли король спинився простежити льот сорок, а чотири приятелі своїм звичаєм, замість брати участь у полюванні, пішли до коршми на великому шляху, — якийсь чоловік, примчавши з Ля-Рошелі, під'їхав до воріт, щоб вихилити склянку вина.
Зазирнувши в кімнату, де круг столу сиділи чотири мушкетери, він закричав:
— Еге, пане Д'Артаньяне! Здається, це я вас бачу.
Д'Артаньян підвів голову і радісно скрикнув. То була особа, яку він узивав своєю примарою — незнайомий з Менґу, з вулиці Могильників і з Араса. Д'Артаньян видобув шпаду й кинувся до дверей. Незнайомий замість тікати, зскочив з коня й пішов назустріч Д'Артаньянові.
— А-а, пане, — сказав юнак, — нарешті я натрапив таки на вас. Тепер ви не втечете від мене.
— Та в мене й нема такого наміру, бо цього разу я сам вас шукав. Я заарештовую вас в ім'я короля і наказую віддати мені вашу шпаду без ніяких заперечень. Попереджую вас: йдеться про вашу голову.
— А хто ви такий? — спитав Д'Артаньян, спустивши шпаду, але не віддаючи її.
— Я — Де-Рошфор, завідувач стаєнь пана кардинала Де-Рішельє, і маю наказа приставити вас до його еміненції.
— Ми повертаємось до його еміненції, — вкинув слово Атос, наблизившись до них, — і, звичайно, ви повірити слову пана Д'Артаньяна, що він поїде просто до Ля-Рошелі.
— Я мушу передати пана Д'Артаньяна варті, яка приставить його до табору.
— Ми сами будемо йому за варту, пане. Слово чести джентлмена. Але, присягаюся тим же словом, — додав Атос, зсунувши брови, — пан Д'Артаньян не поїде без нас.
Рошфор кинув оком назад, побачив, що Портос і Араміс стояли між ним і дверима і зрозумів, що треба здатися на ласку цих людей.
— Панове, — сказав він, — якщо пан Д'Артаньян віддасть мені шпаду й дасть, як ви, слово чести, я задовольнюся вашою обіцянкою приставити пана Д'Артаньяна до його еміненції.— Даю вам слово чести, пане, і ось моя шпада.
— Це й краще, — додав Рошфор, — бо мені треба їхати далі.
— Чи не для того, щоб побачитися з міледі? — зимно запитав Атос. — Надаремно, ви її не знайдете.
— Що ж з нею сталося? — жваво запитав Рошфор.
— Повертайтесь до табору й там довідаєтесь.
Рошфор на хвилину замислився. А що до Сюржера, куди назустріч королю мав приїхати кардинал, було не більш одного дня їзди, то він поклав пристати на пропозицію Атоса й повернутися разом із ними. Таке повернення давало йому ту перевагу, що він міг особисто наглядати за своїм полонянином.
Знову рушили в дорогу й назавтра, о третій вдень, приїхали до Сюржеру. Кардинал чекав там на Людовіка XIII. Міністер і король замінялися силою люб'язностей і поздоровили один одного з щасливим випадком, що позбавляв Францію її запеклого ворога, який підбурював проти неї всю Европу. Потім кардинал, попереджений від Рошфора про арешт Д'Артаньяна, поквапився попрощатися з королем і запросив його подивитись завтра на закінчену греблю.
Повернувшись ввечорі до своєї квартири біля мосту Де-Ля-Пьєр, він коло дверей будинку побачив Д'Артаньяна без шпади і трьох озброєних мушкетерів.
На цей раз, почуваючись на силі, Рішельє суворо подивився на них і поглядом та жестом запропонував Д'Артаньянові йти за ним.
Д'Артаньян скорився.
— Ми чекаємо на тебе, Д'Артаньяне, — сказав Атос досить голосно, щоб кардинал почув його.
Рішельє насупив брови, на хвилину спинився, а потім пішов далі, не промовивши ні слова.
Д'Артаньян ступив у будинок слідом за кардиналом. Коло дверей стояла варта.
Кардинал пройшов до кімнати, що правила йому за кабінет, і звелів Рошфорові ввести до нього молодого мушкетера.
Виконавши доручення, Рошфор подався з кімнати.
Д'Артаньян залишився віч на віч з кардиналом. То було друге їхнє побачення. Згодом він признавався, що вважав його й за останнє.
Рішельє залишився стояти, спершись на коминок. Між ним і Д'Артаньяном був стіл.
— Пане, — почав кардинал, — вас заарештовано з мого наказу.
— Мені казали про це, монсеньєр.— Відомо вам за що?
— Ні, монсеньєр, бо єдина моя провина, за яку мене можна було би заарештувати, вам ще невідома.
Рішельє пильно подивився на юнака.
— Що це значить?
— Коли монсеньєр ласкаво повідомить про злочини, в яких мене обвинувачують, я розкажу про те, що зробив.
— Вас обвинувачують в таких злочинах, за які люди, знатніші від вас, накладали головою.
— В яких же, монсеньєр? — спитав Д'Артаньян з байдужістю, що здивувала самого кардинала.
— Вас обвинувачують в тім, що ви листувалися з ворогами держави. Вас обвинувачують в тім, що ви вивідали державні таємниці. Вас обвинувачують в спробі розладити пляни вашого начальника.
— Хто ж обвинувачує мене в цих злочинах, монсеньєр? — спитав Д'Артаньян, здогадуючись, що обвинувачення виходять од міледі. — Жінка таврована державним правосуддям? Жінка, що одружилась у Франції, а потім, не розлучившися з першим чоловіком, — в Англії; жінка, що отруїла свого другого чоловіка й намагалася отруїти мене самого?
— Що ви розказуєте? — скрикнув здивований кардинал. — Про яку жінку ви кажете?
— Про леді Вінтер, — відповів Д'Артаньян, — так, про міледі Вінтер. Її злочини, безсумнівно, були невідомі вашій еміненції, коли ви вшановували її своїм довір'ям.
— Якщо леді Вінтер і дійсно вчинила злочини, за які ви розповіли, то вона буде покарана.
— Її вже покарано, монсеньєр.
— Хто ж покарав її?
— Ми.
— Вона в тюрмі?
— Вона померла.
— Померла? — повторив кардинал, не понявши віри своїм вухам. — Умерла! Ви кажете — умерла?
— Вона тричі намагалася вбити мене, і я простив її. Але вона отруїла жінку, яку я кохав. Тоді мої друзі та я схопили її, судили й засудили на смертну кару.
Д'Артаньян розказав про отруїння пані Бонасьє в Бетюнськім манастирі кармеліток, про суд у самотньому будинку й про страту на березі Ліса.
Кардинал здрігнувся всім тілом, дарма що дрожі рідко проймали його.
Раптом, ніби під впливом якоїсь таємної думки, обличчя кардиналове, доти суворе, прояснило і стало зовсім спокійне.— Отже, — промовив він голосом, що ласкавий тон його контрастував з суворістю слів, — отже, ви взяли на себе обов'язок суддів, забувши, що ті, хто карають, не мавши на це права, — вбивці.
— Присягаюся вам, монсеньєр, я ні на хвилину не мав наміру захищатися перед вами. Я ладний скоритися карі, яку ваша еміненція зволить покласти на мене. Я не дуже ціную своє життя і не боюся смерти.
— Так, я знаю, що ви людина з серцем, — сказав кардинал, майже зворушений. — Ось чому я можу попередити вас, що вас будуть судити й навіть засудять.
— Інший відповів би вашій еміненції, що його помилування у нього в кешені, але я тільки дозволю собі сказати: карайте, сеньйоре, я не заперечуватиму.
— Ваше помилування? — здивувався Рішельє.
— Так, монсеньєр.
— За чиїм же воно підписом? Короля?
Кардинал вимовив ці слова тоном особливого призирства.
— Ні, на ньому підпис вашої еміненції.
— Мій? Чи не збожеволіли ви?
— Монсеньєр безумовно впізнає своє письмо.
І Д'Артаньян подав кардиналові дорогоцінний папір, який Атос одняв у міледі й передав Д'Артаньянові, як охоронний лист.
Його еміненція взяв папірець і поволі прочитав з притиском на кожному слові:
|
„Усе, що зробить пред'явник цього, зроблено з мого наказу. Табор під Ля-Рошеллю 5 серпня 1628 р. Рішельє“. |
Кардинал, прочитавши ці два рядки, глибоко замислився, але паперу не повернув.
„Він обмірковує, на яку саме страту віддати мене, — думав Д'Артаньян, — і, присягаюсь, він побачить, як умирає дворянин“.
Молодий мушкетер був у настрої, що допоміг би йому героїчно перейти на той світ.
Рішельє метикував, розкручуючи та скручуючи папір.
Нарешті, він підвів голову, вступив свій орлячий погляд у це чесне, відкрите, розумне обличчя, прочитав на цьому покарбованому слізми обличчі всі муки, пережиті протягом останнього місяця. Йому втретє або вчетверте спало на думку блискуче майбутнє, що відкривається перед цим юнаком двадцяти одного року, і користь, яку його енерґія, відвага та розум можуть принести тому, хто зуміє взяти його до рук.З другого боку, злочини, властолюбство і пекельний геній міледі не раз вже лякали кардинала. Він відчув ніби таємну радість, що назавжди спекався цієї непевної спільниці.
Повільним рухом Рішельє розірвав папір, що так довірливо повернув йому Д'Артаньян.
— Я пропав, — подумав юнак.
Кардинал підійшов до столу й, не сідаючи, написав кільки рядків на пергаменті, дві третини якого було вже заповнено і притиснув свою печатку.
„Це мій присуд, — сказав до себе Д'Артаньян. — Він позбавляє мені нудьги в Бастилії й тяганини суду. Це ще дуже люб'язно з його боку“.
— Візьміть, пане, — промовив кардинал. — Я взяв у вас один відвертий лист, а повертаю вам другий. На цій грамоті нема прізвища, ви сами впишіть його.
Д'Артаньян, вагаючись, взяв папір і прочитав його. То був наказ про підвищення в чин ляйтенанта мушкетерів.
— Монсеньєр, — сказав він, — життя моє належить вам, відтепер розпоряджайтесь ним. Але я не вартий милости, що ви мені робите. У мене є три друга, гідніші за мене.
— Ви гарний хлопець, Д'Артаньяне, — перебив його кардинал, фамільярно поплескавши його по плечу, радий, що переміг таки цю бунтівничу натуру. — Робіть з цією грамотою, що хочте. Тільки пам'ятайте, що хоч прізвища в ній не написано, її дано вам.
— Я цього ніколи не забуду, — відповів Д'Артаньян. — Ваша еміненція можете бути певні цього.
Кардинал обернувся й голосно покликав:
— Рошфоре!
Рошфор, що був, мабуть, тут же, за дверима, негайно ввійшов у кімнату.
— Рошфоре, — сказав кардинал, — ви бачите пана Д'Артаньяна. Я приймаю його до числа своїх друзів. Прошу поцілуватися й поводитись розсудливо, коли хочете зберегти свої голови.
Рошфор і Д'Артаньян доторкнулися один до одного губами. Але кардинал був присутній при цьому й своїми пильними очима стежив за ними.
Вони одночасно пішли з кімнати.
— Ми ще побачимось, пане, чи не так?
— Коли вам буде завгодно, — відповів Д'Артаньян.
— Нагода трапиться, — відказав Рошфор.
— Що таке? — промовив Рішельє, відчинивши двері.
Вони всміхнулися, стиснули один одному руку й вклонились його еміненції.— Ми почали вже нетерпеливитись, — сказав Атос.
— Ось і я, друзі мої, — відповів Д'Артаньян, — не тільки вільний, ба навіть обдарований ласкою.
— Ви розкажете нам про це?
— Сьогодні ж увечорі.
Того ж таки вечору Д'Артаньян прийшов до Атоса й застав його за пляшкою еспанського вина, — заняття, яке той справляв щовечора.
Юнак розповів про все, що сталося між ним і кардиналом, і витяг з кешені грамоту.
— Візьміть, любий Атосе, — сказав Д'Артаньян, — вона належить вам з права.
— Друже мій, — з чарівною усмішкою відповів Атос, — це забагато для Атоса й замало для графа Де-Ля-Фер. Залиште собі цю грамоту. Вона належить вам. Леле! Ви купили її дорогою ціною.
Д'Артаньян вийшов з кімнати Атоса й пішов до Портоса.
Він застав його перед свічадом, в розкішному вбранні.
— А-а! — привітав його Портос, — це ви, мій друже! Як на вашу думку, пасує мені це вбрання?
— Чудово, — відповів Д'Артаньян, — але я прийшов запропонувати вам ще краще.
— Яке само? — спитав Портос.
— Мундир ляйтенанта мушкетерів.
Д'Артаньян розказав Портосові про своє побачення з кардиналом, витяг грамоту й промовив:
— Візьміть, мій дорогий, впишіть своє ім'я й будьте добрий начальник для мене.
Портос кинув оком на грамоту і, на превелике здивування Д'Артаньянове, повернув її йому.
— Справді, — сказав він, — це дуже принадне для мене, та мені недовго пощастило би користуватися такою честю. Підчас нашої поїздки до Бетюна сконав чоловік моєї герцоґині. Таким робом, скриня покійного відкриває мені свої обійми, — я беру шлюб з удовою й міряв оце весільне вбрання. Чин ляйтенанта збережіть для себе.
І Портос повернув папір Д'Артаньянові. Юнак пішов до Араміса.
Він застав його навколішках перед поставцем, з головою, схиленою над молитовником.
Д'Артаньян розповів йому про своє побачення з кардиналом і втретє витяг з кешені наказа про підвищення.
— Ви, наш друг, наше світло, наш невидимий заступник, — сказав Д'Артаньян. — Візьміть цю грамоту. Своєю мудрістю, своїми порадами, що завжди доводили нас до таких щасливих наслідків, ви заслужили її більше, ніж хто інший.— Леле, дорогий мій, — відказав Араміс, — все, що сталося за останніх часів, навіяло мені огиду до шпади й до життя. Цього разу мій рішенець безповоротний. По закінченні облоги я вступаю до манастиря лазаристів. Збережіть цю грамоту для себе, Д'Артаньяне. Військова служба дуже пасує до вас. З вас буде відважний й заповзятливий капітан.
Д'Артаньян із сльозами вдячности, палаючи з радощів, повернувся до Атоса.
Той все ще сидів коло столу й дивився на світло лямпи, крізь останню склянку малаги.
— Ну, ось! — сказав Д'Артаньян, — всі мені відмовили.
— Через те, мій дорогий, що ніхто більше за вас не заслуговує на таку честь.
І він взяв перо, вписав у наказ прізвище Д'Артаньяна й повернув йому.
— Отже, в мене не буде більше друзів, — сказав юнак, — і, на великий жаль, залишаються самі гіркі спогади.
Він спустив голову на руки, і дві великі сльози скотилися по його щоках.
— Ви молоді, — втішав його Атос, — і згодом радісні спогади заступлять вам теперішні гіркі.