Три перстені/Елегія про перстень ночі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Три перстені (1934
Богдан Ігор Антонич
Елегія про перстень ночі
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

ЕЛЕГІЯ ПРО ПЕРСТЕНЬ НОЧІ



П'яніючи отруйним чадом
ночей сріблистих та гірких,
дивлюся в місяця свічадо
крізь шибу повну світляних,
холодних, синіх і тремких
далеких відблисків світів,
що кинуті у тьму горять
самітні, горді, золоті,
немов знаків санскритських ряд,
які прадавнім сном дзвенять
і перешіптують із дна
загубленого в морок дня
слова старої ворожби
в ім'я землі, в і'мя вогню.
Так віддають у владу сну
і заколихують спочить
серця сп'янілі в життьовій
нестямній, лютій боротьбі.
І чують очі дотик вій
і бачать іскри голубі.

Співають на дахах сновиди,
осріблюються краєвиди,
шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни
і місяць мертвий, місяць синій
відчиняє п'ять брам ночі
над містом чорним та іскристим.
Тьмяніють ліхтарів вогні
і в шиби стріли б'ють сріблисті —
це стріли зір на вишині.
Зриваються слова з скрипок
в краси одчаю скам'янілих
і знов з портрету, з срібла рям
мальований на полотні
до мене кличе мій двійник.
Як я, шалені пише вірші
і рецитує і співа
і замінившися в музику,
портрет співаючи майне.
Тоді червона пляма крику
уста, мов іскра, перетне.
До мізку, в серце, до думок
вливає ніч, немов бальзам,
солодку краплю божевілля.

Годинник б'є, дві рожі, свічка
і маска — смерти чи кохання?
І завжди ніч і ніч відвічна
і перша й тисячна й остання.