Тіні минулого/„Було Колись“!
| ◀ „Дід–Голод“ | Тіні минулого „Було Колись“! |
Біла панна ▶ |
|
„Було колись — в Украіні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці,
Вміли панувати!
Панували, добували
І славу, і волю, —
Минулося — осталися
Могили по полю“!…
В наші сумні часи, коли в запалі боротьби змішалося в одну кучу добро і зло, варто було-б згадати про те, що колись було… В старих казках єсть щось таке, що будить лихом приспане серце і пориває дух до сміливих змагань за кращу будучину. Те „щось“ ще й досі жиє в душі нашого народу, а тільки лихі вороги намагаются убити його і тим покласти кінець нашій волі.
В сучасні дні крівавого безумства, вгадуються такі старі, з білими патріярхальними бородами дідусі, які нагадають собою стародавніх волхвів, що, згадуючи минувшину, віщують майбутність. Я знав одного такого дідуся, селянина Івана Полосенка, який мав девятьдесят літ за собою і безліч чудових казок в собі.
Росповідати про життя сього діда не приходиться, бо воно мало чим ріжнилося-б від життя иньших старих дідів: літом на пасіці, а зімою в запічку… Але в минулому він жив вільним життям гулящого чоловіка, а через те знав багато казок про ріжні дива в світі, а найкращі казки були про гайдамаччину. Одну таку казку — переказ про гайдамацького ватажка Хорка, я хочу переказати й вам.
Події, які породили сю казку, відбувалися на протязі десятків літ, починаючи від 1730 року і кінчаючи 1760 роком, копи на Київщині, Подолії, Брацлавщині та Волині спалахнула пожежа великої селянської боротьби за волю. Фастів, Умань, Летичів, Радомисль і Вінниця вели уперту боротьбу з Бердичевом, Коднею та Замостєм, де скупчились пани і звідки загрожували посадовити на палі всіх проводирів повстання.
Боротьба була страшна і жорстока, бо милости не знали ні одні, ні другі, що змагалися по між собою. А до того-ж де-які ватажки стали зраджувати і переходити на бік ворогів, чим викликали серед народу велике призирство до себе і жадобу помсти. Серед ватажків повстання стояв натхненний вірою борець за волю української церкви Данило Братковський, який одушевляв широки маси зневіреного люду і кликав його йти до перемоги. І народ проймався духом його віри, вставав, підіймався і змагався. Може справа була-б кінчилась гарно, як-би не було Москви, а так… лишилися одні казки й перекази старі.
„Слухайте, як маєте охоту. — Сказав до мене старий Полосенко починаючи свою казку. — Хочте — вірте, а хочте — не вірте, але скажу те, що сам колись чув про славного гайдамацького ватажка Хорка. Діло се було дуже давно, щось після шведського походу на Полтаву. Тоді люде вірили що щось зміниться і стане краще, але скоро пани заспокоїлися і взялися господарювати, як всі люди побачили, що жити так не можна, а через те почали хвилюватися… Пани стали приборкувати непокірних і просто живцем в могили клали їх. В той час з'явився Хорко, який взявся визволяти селянство з панського ярма. Скоро до Хорка приєдналося ще багато иньших ватажків, а тоді від Полісся аж до Дніпра заговорили тихі села і закипіла боротьба. „Ватажок Хорко був під Звягилем, де спочивав після походу на Радомисль, коли туди дійшла страшна звістка, що в Шамраївці панами замордовано багато мирного селянства і що пани в Кодні лаштують шибеницю для Сави Чалого, якого зловили під Чудновом. Спочатку Хорко не знав що й робити, бо свій загін він пустив на Миропілля, а через те спершу всього думав зібрати своїх людей і вдарити на Кодню, але далі раздумав і вирішив йти на Фастів, де мав бути Гнат Голий, разом з яким мав помститись за Шамраївку.
„Про Кодню і Саву Чалого він говорив так — „Кодня від нас ще не втече, а Сава Чалий дурнем не буде, як що він справжній козак. Єсть-же в нього хлопці, що не дадуть загинути, а коли ми станемо ходити один за другим, так мало ладу буде… Треба щось більше робити, а через те, гайда, хлопці-молодці, на Фастів“!..
„Було літо і Гайдамакам було весело, бо діла їх йшли гарно. З Брацлавщини йшли на Київщину нові загони повстанців, а серед них було багато карпатських опришків, які й чорта не боялися. Шамраївка далеко прогреміла і звідусіль почулися грізні голоси помсти за наругу. Загін Хорка швидко посувався Чорним Шляхом, а до нього що-дня прилучалося по 400–500 людей, так що вже коло Уланова[1] в його загоні було до 10,000. По дорозі на Фастів, він розбивав панські замки і забравши здобич, передав її на руки бідного люду.
„Але, вже за Улановим, Хорко мусів зупинитися, бо лятичевські і бердичевські пани встигли зібрати порядне в йсько і заступила йому дорогу. Хорко розіслав скрізь свої загони, які мали турбувати панів з потилиці, а сам вдарив просто в груди. Панське війско мусило відступити до Бердичева, Хорко вільно подався далі і злучивсь з Гнатом Голим.
„Над осінь вже ніхто не згадував за Шамраївку, бо за неї так „відшамраяли“ панам, що вони ніколи того не забудуть. Але ще більший клопіт мали гайдамаки з новим ворогом, який колись був своїм. Сим ворогом був Сава Чалий, для якого колись коднянські пани готували шибеницю і який своєю згодою купив не тільки життя й волю, але й гарну жінку польку і славненький хутір коло Немирова. І ось тепер Сава Чалий йде на своїх колишніх побратимів війною і, як де вдасться перемогти їх, так катує не гірш Замойського або Любомирського. А гайдамаки про Чалого говорили по між собою: — „Не довго йому прийдеться бенкетувать з панами. Скоро ми йому віддячим за козацьку щирість“…
І справді, скоро з'явилася пісня:
„Ой був Сава в Немирові в ляхів на обіді
І не знає, не відає о своєї біді.
Ой пьє Сава і гуляє, ляхом вирубає,
А до його — що до Сави — гонець приїзжає.
„А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома“!
„Протоптана, пане, стежка до вашого двора.
Та все гаразд, та все гаразд — усе хорошенько
Виглядають гайдамаки з-за гори частенько“…
„А гайдамаки „виглядали з-за гори частенько“, надглядаючи, де-то повертається Сава Чалий. На Різдво до Немирова прибуло багато польського панства, серед якого був і Чалий. Бенкетували, пили й гуляли, а того й не знали, що коло самого Немирова на них чатують Гнат Голий з Хорком. І от, коли п'яний Чалий їхав до себе на хутір, його перестріли гайдамаки і помстились за зраду: самого Чалого убили, хутір його спалили, майно забрали хлопці, а молоду жінку Гнат Голий для себе „полонив“…
Після такої справи, обидва ватажки подалися на Полісся, де мали „взяти під фузію“[2] ватажка двірських козаків і конфедератів князя Любомирського — полковника Ролена. Але Ролен вже давно чекав на них і готував пастку. Ні Голий, ні Хорко не думали про те, що молода жінка Чалого була близька родичка Ролена і що вона встигла сповістити його, як про свою неволю, так і про те, що замишляють гайдамаки.
Одного разу, коли гайдамаки були вже недалеко Кодні, вони отаборились в лісах над Тетеревом, де думали якийсь час спочинути і погуляти. Несподівано довідалися, що навколо них стоїть вже польське військо. Хорко радив битися, а Гнат Голий хотів віступати, але так, як про Хорка ходила байка серед гайдамаків, що він заклятий одним схимником з Видубецького монастира що його ніяка куля не візьме, то гайдамаки трималися Хоркової ради і стали до бою.
Бились три дні і три ночі… Уперто змагались гайдамаки, але й поляки осатаніли… Коли на третю ніч в гайдамацькому таборі пройшла страшна чутка, що Гната Голого убито і що полоненої польки десь немає, то всі тяжко тужили за своїм ватяжком і дивувалися, кудою могла втекти злочиниця? Гайдамаки нарікали на Хорка: — „Казав нам Ролена під фузію взяти, а тим часом він нас всіх на паль посадить… От вже й збулися батька Гната, а де нам тепер другого такого взяти?! Пускай нас на всі боки, а як не пустиш, так самі побіжимо“…
„Робіть що хочете, але скажу вам, що ви не гідні гайдамаками зватися, коли не хочете помститись за смерть свого ватажка!“ Сказав їм Хорко бо тільки й думав, щоб врятувати добру славу свого загону. З обережности, він наказав заздалегідь закопати в землю всі гайдамацькі скарби, а також поховати тіло Гната Голого, щоб не дісталося до рук ворогів. В той час жінка Чалого встисла сповістити Ролена про кількість гайдамацьких сил і він ще дужче став налягати на гайдамаків. Хорко ні на одну хвилину не випускав з рук своєї „фузії,“ а весь час підстрілював шовкові конфедератки, які з'являлися в лісі.
Та не знав і не відав Хорко, що лихо вже й на його чигає… Нічого не помогло закляття старого схимника, бо знайшовся один польський стрілець, який „запродав чортові душу“ за те, щоб його кулі завжди влучали. І ото він вистрілив в Хорка і тяжко поранив його в груди. Обливаючись кровью, Хорко ще якийсь час стріляв, а далі ліг на землю і попросив води. Ридаючи, як малі діти, зібрались коло його гайдамаки, а він просив їх не кидати зброї до ніг ворогів і не здаватися на панську милость.
На щастя, десь від Радомишля на Кодню прямував ватажок Медвідь, який зайшов панам з потилиці на допомогу своїм. Ролен побачив, що діло його кепське і став відступати… Аж до самої Кодні гнали його гайдамаки, а за ним, як маків цвіт, скрізь на полях валялися шовкові конфедератки.
Під Коднею помер Хорко, який після перемоги спокійно стрінувся з смертю. Поховали його гайдамаки на крутім беризі Тетерева, насипали йому високу могилу, а на могилі поставили камяного хреста, а на хресті написали його останні слова: „Перемагайте ворога смертю, як не можете перемогти силою!“…
Полякали ще трохи коднянських панів, та й розбрелися по світу, бо вже не мали другого такого ватажка, як був завзятий Хорко, вже не було кому помститись Роленові за його зраду гайдамацькому товариству.
І стоїть той кам‘яний хрест ще й досі на високій могилі.
1918 р., м. Київ.
——————