|
Дома і люди.
(Поема)
Я — син степів, я — син країн,
Де не гремить кайданів дзвін,
Де волю богом нарекли
Орли і люди, як орли;
Де море трав крізь сон шумить,
Над ним орел царем летить,
І краєвид не рвесь ніде,
Лиш виден верхівень де-де.
Де од села і до села
Верства не десять paз лягла,
І на просторі по-меж сел
Лиш вітер, верхівень й орел.
Я син степів, де гір нема,
І через те гроби-дома
Гнітять мене горами стін,
Як вигляд крові і руїн.
На дні глибоких рівчаків,
Що йдуть у хрещик меж домів,
В яких раби землі живуть,
Які тут улицями звуть,
Моя важніє голова:
Тут люди вьються, як черва,
Тут хижий голод-звір реве,
Тут брат у брата горло рве.
За мьясо з скоту торг ведуть,
А людське даром оддають.
Бо тіла тут... немов сміття —
Укриті ним шляхи життя...
Дома ж холодні і німі,
Дома — сі гори крижані —
Зорять байдужо на людей,
Немов статуя без очей...
І повний жаху, повний мук
З грудей летить страждання гук,
І я силкуюсь все забуть
І сном мерця здубіть-заснуть.
Бажаю спать... але дарма:
І там, і тут — кругом дома,
Все гори стін — кістки людей —
Зганяють сон а моїх очей.
Цеглину кожну тих домів
Цегельник потом напоїв,
А той, що стіни будував,
Своєю кровью їх зліпляв.
Не сила муки сі знести,
Я рвуся в поле утекти,
А поруч все дома, дома —
Кінця і краю їм нема».
Замісць життя в раю степів —
Вони наставляли домів,
Межують ними шир життя,
Живуть і родять без пуття.
Сухі, безгруді їх жінки, —
Як не розквітлії квітки,
Прибиті холодом зіми, —
Зживають вік серед пітьми.
І в лютий холод, і в жару
Невпинно хвору дітвору
Голодні родять — жили рвуть
І в лютих муках в землю йдуть...
Ні вільно дихать тут, ні жить,
На мить душею одпочить,
Бо повно їх у тих домах,
Немов у купинні комах.
І повно їх — і їх нема,
І кожен дом, як та тюрма,
Здається склепом камьяним,
Мерцям збудованим живим...
Борці за волю світову
Тюрму вбудовують нову...
Царі землі, борці богів —
Рабами стали у домів!..
Ох, люди, люди!.. Чом вони
Не можуть жити, як сини
Одної матері — Землі,
Без хижих зморшків на чолі?..
О, чом тоді, як вся Земля
Свої їм скарби наділя —
За повний гною хліба шмат
Іде з ножем на брата брат?!
О, чом тюрма тісних домів
Миліша їм, ніж шир степів?
Невже ж сирий, цвілий куток
Миліший пахощів квіток?!
Хіба для того кровью мивсь
І сотні літ уперто бивсь
За Волю-Сонце людський рід,
Щоб ліз у тюрми його плід?!
І вже не йду — біжу, несусь
І з жахом клятого дивлюсь,
І скрізь на велетнях-домах
Я бачу гніт і кров, і жах...
І скрізь: вперед, убік, назад
Снують шумні рої дівчат:
Несуть на торг хвилини чар —
Створінь Землі високий дар...
І батько, й брат купують їх,
І діти з ними йдуть на гріх,
І все в роспусти чад злилось,
І божевіллям понялось...
І рветься стогін із грудей:
Нема людей! нема людей!..
Нема людей — самі дома...
Самі дома — людей нема...
|
