Україна (1914–1930)/1924/1-2/З нових матеріялів до історії Кирило-Методіївського брацтва

◀ Здобутки природничого обслідування України за останні десять років (1914–1924)

Україна. Науковий трьохмісячник українознавства. Книга 1–2 під ред. Михайла Грушевського З нових матеріялів до історії Кирило-Методіївського брацтва (Володимир Міяковський)

Бальзак на Україні (1847–1850) ▶

Київ: 1924

Матеріяли з громадського і літературного життя України XIX і початків XX ст.

З нових матеріялів до історії Кирило-Методіївського брацтва.

Не зважаючи на ту виключну ролю, яку відограло в розвиткові української громадської думки перше таємне товариство 1847 року, його історія, особливо внутрішня, мало освітлена через брак необхідних матеріялів. Як відомо, члени Кирило-Методіївського брацтва не лишили по собі якихось матеріялів, що освітлювали б справу: все було конфісковано при першому трусі в кожного братчика, а саме товариство не встигло ще широко розголосити свої думки й притягти до лав своїх ширші кола. І хоч у признаннях братчиків і згадувалося, что в них було до сотні однодумців серед української інтелігенції, але цей підрахунок був зроблений без певної точности і мав на увазі співчуваючих прихильників, на яких можна було рахувати в практичній роботі, а не формально звязаних членів товариства, які були б поінформовані в справах статуту брацтва та ідеологічних підвалин його роботи. Невеличкий гурток братчиків беріг, як тайну, те, що сам знав про себе, і в тих незначних по кількості споминах, які лишилися від цієї справи ми не знайдемо до кінця розказаної правди: видко було, що автори обережно торкалися в своїх споминах деяких моментів складу та деталів організації. Безумовно, що на цьому, на протиріччях, хитаннях і недомовках сказалося й те, що брацтво захоплено було в самому початку організаційного його періоду.

Спомини про 1847 р. маємо лише від Костомарова, в кількох варіянтах, та від Куліша. Костомарів найбільше відкрив лице брацтва і в ряді статтів підходив і до змалювання внутрішнього, інтимного та ідеологічного боку його життя. Куліш рішуче відцурався від брацтва. Шевченко помер раніш ніж можна було б згадати щось з свіжої тоді ще історії брацтва. Решта, або через своє далеке від літератури становище, або через особливо непріємні згадки, що звязані були з ліквідацією товариства, не залишили по собі писаних матеріялів до історії брацтва і навіть боялись згадок і натяків на своє минуле. Спроба Л. Мацієвича одержати якісь відомості від одного з притягнутих до справи—Савича, багато років пізніше після страшного розгрому товариства не привела ні до чого: коли Мацієвич лише натякнув на цю далеку історію, Савич припинив усякі згадки, сховався в собі і не обмовився ні одним словом що до брацтва, й на инші питання одповідав неохоче.

Цій таємничості, якої додержувалися й инші братчики, допомагали всі обставини й умови, якими оточили цю справу підчас самого процесу жандарми, а пізніше—цензура. Перші брали підписку з притягнутих до справи про нерозголошення того, про що питали на слідстві в запідозрених, та винуватих, друга старанно викреслювала й вирізувала не то статті, а частенько й самі згадки про Кирило-Методіївське товариство. З найвідоміших фактів про це можемо нагадати викреслення розділу з Шенрокової біографії Куліша („К: Ст.“ 1901), в якому росповідалося про брацтво; вирізка й знищення статті В. Семевського з „Русского Богатства“ (1911 р. кн. 5 і 6). Крім того нам відомо, що в Ленінградському Музеї Революції переховуються гранки якогось журналу з матеріялами до історії Кирило-Методіївського товариства, не пропущені цензурою^[1]). Як що иноді, в тій самій „Київській Старині“ й друкувались матеріяли до історії брацтва, то лише в особливій формі, під заголовками, які мусіли вже відразу показати справу в благонадійному освітленні, а самим змістом не нагадували про політичні цілі таємного товариства, а лише висували наперед словянофільські тенденції брацтва.

Але й за кордоном за ввесь час не з'явилося нічого, що могло б бути оціненим, як основне джерело до історії брацтва.

Таким чином, лишалася єдина надія на урядові папери, що торкалися арешту, слідства, процесу, заслання та адміністраційного догляду за членами товариства. І дійсно, коли за часи революції перед дослідниками одкривалися таємні архіви, вперше—р. 1905 і остаточно після 1917 р., відкрилась нова можливість пустити в науковий обіг офіційні данні про справу і про самих членів брацтва. Правда вже в 1890-х роках, завдяки звязкам своїм і енергійному клопотанню, Мик. Іл. Стороженкові вперше пощастило зазнайомитись з справами, зробити де-які витяги й опублікувати де-які матеріяли. Але йому було показано далеко не все, і зараз красномовним свідоцтвом таємничости навколо справи з’являються прошиті й запечатані сторінки справи, починаючи з 1855 р. (царювання Олександра II): в такому вигляді справа давалася ученому дослідувачу.

Основних справ по Кирило-Методіївському товариству було дві. Одна в Київі—справа канцелярії генерал-губернатора Бибикова за 1847 р. під ч. 313 в двох частинах і друга в Ленінграді в 20 частинах—справа „III Отдѣленія с. е. и. в. канцелярій“.

Розуміється розшуки братчиків, арешти їх по ріжних місцях України, а потім заслання по ріжних містах Росії мали де-які відгуки в паперах і инших урядових канцелярій, губернаторських, губерніяльних правлінь, жандармських управлінь то що. Але основними справами, де відбивалися зовнішня історія та ідеологія брацтва, були ці дві, названих вище.

На жаль сліди одної з цих справ, саме Київської, загублені.

По цій справі ще в 90-х роках були зроблені публікації з паперів Ригельмана в „Київській Старині“^[2]), а в 1914 р. справу цю було використовано в Шевченківському Збірнику Наукового Т-ва в Київі, де М. С. Грушевським були надруковані зізнання братчиків. З цієї справи Ор. Ів. Левицький робив копії ріжних матеріялів до історії брацтва, мав її на руках і повернув по вимозі урядовця, який ліквідував генерал-губернаторську канцелярію в 1915 р. Куди вона попала далі—невідомо, бо в останньому складі генерал-губернаторського архіву її не знаходиться.

Київська двохтомова справа відбивала на собі головно перший етап в розвитку слідства. Кирило-Методіївський гурток мав свій осередок в Київі, до нього тяглася Полтава, але Київ був місцем зборів, вироблення статуту, відозв, планів та мрій братчиків. В Київі ж його й було викрито. Донос Петрова було подано 3 березня київському ж попечителеві шкільної округи. В Київі ж було зроблено труси—29 березня в приміщеннях Оп. Марковича, Костомарова, Тулуба, Посяденка та Андрузького, і перші допити 30 березня—3 квітня було організовано теж в Київі. Отже через київську адміністрацію губернатора й генерал-губернатора йшли перші відомості про викрите таємне товариство. Під час перших кроків слідства по доносу Петрова, генерал-губернатора Бибикова не було в Київі; він сидів по справах у Петербурзі. Перші роспорядження в справі робив цівільний губернатор Ів. Фундуклей, а Бибиков після перших звісток про донос, про перші заходи для дальшого роскриття таємного товариства, збірався зосередити центр слідства в Київі. Принаймні що до Гулака, який під той час теж переїхав до Петербургу на службу, Бибиков уважав необхідним перевезти до Київа, і в листі до шефа жандармів гр. Орлова від 17 березня він просив: „обыскать и если у него (Гулака) найдутся подозрительные бумаги, или по допросам окажется, что в Києве находятся его участники, или там получил он впервые мысли и идеи о помянутом обществе, то его арестовать и отправить в киевскую крепость в тамошнюю следственную комиссию для улик, допросов и дальнейших на месте указаний и открытий“.

Так проектував Бибиков в самому початку справи в той перший— київський період, який найбільше відбився в згаданій двохтомовій київській справі.

Але вийшло по иншому. Не тільки Гулака було залишено в Петербурзі для допитів під час цілого слідства, але й инших братчиків переведено було до Петербургу. III отделеніє тепер—в другий період—стає центром слідства й адміністративного розвязання справи. Київ грає ролю другорядної слідчої функції в цій справі, відшукуючи додаткові факти й пояснення, виконуючи певні завдання центру. Так факти з слідчої роботи в Київі, що вже їх згадувано—труси, арешти, допити Костомарова, Посяденка, Марковича, Тулуба та Андрузького провадились вже з розпорядження III отделєнія від 22 березня, і гр. Орлов пропонував Бибикову— „по осмотре сих бумаг, если в оных окажется, что либо относящееся до славянского общества или могут служить указанием к обнаружению оного, или вообще содержится что-либо возмутительное, то лиц, у которых таковые бумаги или вещи будут найдены, арестовать и со всеми упомянутыми бумагами и вещами доставить в Спб. в III отделение с. е. и. в. канцелярии в сопровождении благонадежных и верных чиновников и под самым строжайшим надзором“. Центр слідства тепер в Петербурзі і всі папери—допити, листування, записки братчиків, все зосередилось там, в III отдєлєнії. Київ грає допомогову ролю, й діловодство київської канцелярії цього періоду дублірує діловодство III отдєлєнія. Правда, в де-яких дрібницях можливо були б і де-які нові дані й факти, бо цілком можливо припустити, що київська адміністрація, пересилаючи оригінали допитів, „вещественных доказательствѣ і инших важливих документів, не подавала до Петербургу де-яких деталів арешту, трусу, де-якого листування місцевого значіння, то що. Так зі справи Костомарова в III отдєлєнії (л. 215) довідуємось, що Бибиков не всі рукописи, що було знайдено при трусі в Костомарова, переслав до Петербургу. III отдєлєніє робило висновок з цього такий: „Как все бумаги Костомарова—преступного и сомнительного содержания были представлены в III отд., то оставшиеся в Києве должны быть безвредного содержания и потому не приказано ли будет сообщить генерал-ад’ютанту Бибикову, дабы все упомянутые бумаги были пересланы к Костомарову в Саратов“. З цього факту маємо можливість гадати, що й в инших випадках, щось залишалося в Київі, про щось більш невинне, дрібне й менш важливе київська влада не сповіщала III отдєлєніє. От чому і в цей період, коли III отд. стало центром слідства, київська 2-х-томова справа ' мала б певний інтерес і наукову цінність, не вважаючи на те, що в більшосте випадків вона уявляла б собою лише копію петербурських справ.

Крім того де-який самостійний інтерес київська справа могла б мати й в тій частині, яка торкалася вже петербурського слідства. Річ у тому, що Бибиков, весь час до середини квітня сидів у Петербурзі і правитель його канцелярії Писарев навіть брав участь в допитах братчиків, як людина, що знає місцеві обставини. Цей період, березень—середина квітня, міг відбитися в київській справі цілком оригінальними паперами-рапортами Писарева про хід допитів, самостійними роспорядженнями Бибикова в Київ, то що. Звичайно й тут варіяції що до основного джерела —справи III отдєлєнія були б незначні, проте можливі були б встановлення якихось додаткових дрібних фактів. Але дальше перебування генерал-губернатора в Петербурзі дуже швидко було визнано недопустимим. 13 квітня Бибиков подав Орлову копію відозви „К верным сынам Украины“. При докладі Орлова Миколі І, цей останній поклав таку резолюцію: „Явная работа той же общей пропаганды из Парижа; долго этой работе на У крайне мы не верили; теперь ей сомневаться нельзя, и слава богу, что так разкрилось; Бибикову дай знать, что ему пора на место и надо везде строго смотреть“. Граф Орлов трохи позолотив пилюлю, попередив Бибикова, і виставив справу так, ніби сам Бибиков „при нынешних обстоятельствах в Києве находит необходимым для службы вашего величества немедленно отправиться к своему месту“^[3]). Одпущено було з Бибиковим і Писарева. Таким чином безпосередній звязок київського генерал-губернатора зі справою кирило-методіївського братства розірвався в середині квітня. Його діловодство з цього моменту, очевидно остаточно бліднішає, сидючи в Київі, він стає лише передаточним пунктом роспоряджень центру і інформатором та пояснителем по запитанням III отд.

Такий приблизно характер і таке значіння могла мати двохтомова київська справа. Треба додати, що всі допити й записки знаходилися в ній в копіях, які по спеціяльному проханню Бибикова були зроблені в III отделєнії. Навіть допити, що провадились в Київі, в оригіналах були надіслані до Петербургу. І коли порівняти той комплект допитів, який знаходився в копії в київській справі, з тими, які знаходяться в справах ленінградських, то легко встановити, що ціла низка незначних допитів (Гулака, наприклад) зовсім не була скопійована для Бибикова. Крім того, копії матеріялів —записок братчиків не відбивали на собі поправок, закреслень, то що. Все це звичайно дуже принижує значіння, як джерела, київської справи й робить справу III отд. основною.

Справа III отдєлєнія зветься офіційним іменем „Об украйно-словянском обществе“ і складається з 19 частин і двох додатків (рукописи Андрузького й рукописи Куліша, в окремих пакетах, на жаль останні те- пер загублені). Кожному братчикові (Гулак, Костомаров, Білозерський) Куліш, Шевченко, Навроцький, Андрузький, Посяда, Савич, Маркович, присвячено окрему справу. Далі йдуть справи притягнутих до слідства (Рігельмана, Хмільницького та Сердюкова, Чижова та одна справа на вісім осіб—серед яких Тулуб, Галаган, Чуйкевич). Спеціяльну справу присвячено Петрову; решта справ уміщають в собі 1) загальні роспорядження по слідству, 2) про відозву 1847 р., 3) про славянофільство та українофільство, 4) журнал, який складався для височайших докладів.

Оригінальні матеріяли, які складають ці величезні 19 справ, дають багацько нового до того, що вже оголошено було друком.

Не кажучи про дрібні ухилення, пропуски, переїначення в надрукованих в ріжні часи документах, єсть ціла низка зовсім невідомих, досі неоголошених матеріялів.

Маючи на увазі видати систематично всі матеріяли до історії Кирило-Методіївського товариства, ми публікуємо тут з ленінградських справ найбільш важливі документи до внутрішньої історії братства, його настроїв та ідеології.

Всі опубліковані до цього часу документальні матеріяли до історії братства були зроблені з архівів київського ґенерал-ґубернатора (Рігельман, М. С. Грушевський), Міністерства Народньої Освіти (Д. І. Багалій в „Нашому Минулому“) та з III отдєлєнія (М. Стороженко, Щоголів в „Вилому“, Забіла в „Україні“ 1907 р. та П. Зайцев в „Нашому Минулому“). Вони розпадаються на три групи: 1) автентичні матеріяли: листи, записки, що вийшли з рук самих, братчиків до моменту їх арешту й при арешті опинилися в руках слідчої влади, 2) відповіді братчиків на допитах при слідстві, 3) урядові оцінки діяльности як цілого брацтва, так і окремих братчиків, та документи, які малюють хід самого процесу..

Найбільшу цінність має звичайно перша група матеріялів, як голос учасників тих подій, до того ж не змінений ще під загрозою в’язниці та заслання.

На збирання рештки того рукописного матеріялу, що лишивсь після брацтва, мусить бути в першу чергу звернена увага: перед другою й третьою групою матеріялів вони мають особливу перевагу що до документальної правди й історичної цінности. До зізнань братчиків на допитах мусимо підходити взагалі з особливою обережністю, відокремлюючи з них те, що говорилося для „отвода глаз“, і по неясним натякам роблючи висновки про те, що було справді й до чого може не дійшли й слідчі. З другого боку урядові документи (третя група) вже цілком тенденційні й приступати до них можно, як кажуть, „cum grano salis“, а саме добре розібравши ту урядову політику й точку погляду, під якими їх складено. Між тим як документи другої групи безпосередньо вводять нас в інтимну обстановку товариства.

З цих матеріялів першої групи були оголошені в літературі про брацтво так звана „Книга битія“, Устав, „Главные правила“, 2 відозви, де-які листи братчиків, записка Білозерського.

Але всі публікації цих актів не вичерпують вповні рукописного матеріялу. Книга битія лише по одній редакції (українській), а всіх текстів 5 обома мовами; „Устав“, „Главные правила“ і відозви надруковані з помилками й відступленнями від тексту оригіналів. Дві записки Білозерського („Україна“ 1914 кн. 1) подано було по копії, а не по оригіналу. Низка аналогічних матеріялів зовсім не з’явилася в друку.

Лишаючи поправки до друкованого тексту на той час, коли можливо буде видрукувати цілком всі матеріяли до історії брацтва, ми подаємо тут те, що відомо було лише з переказів або з незначних уривків.

На першому місці йде записка В. Білозерського про сільські школи. Вона з’являється надзвичайно цінним свідоцтвом того, як реально думали в гурті братчиків про народню освіту. Другою йде записка Костомарова про панславізм в тому невеличкому уривку, який зберігся, та теж незначний уривок раннього оповідання Костомарова „Панич Наталич“. Ідеологічний характер цього оповідання цілком ясний. Глибше заховано ідеологічний зміст кулішевого малюнка до української пісні, як орел видовбує козацькі очі, але проникливі жандарми тлумачили його як спробу змалювати україно-московські відносини.

Ці всі матеріяли, як бачимо, доповнюють ті звістки й уривки з кирило-методіївських актів, які в свій час з’явилися в друку по ріжних журналахі докидають ріжні подробиці до історії цього товариства.

I. Записка В. Білозерського про сільські школи.

В тому програмі діяльности, який собі накреслювали братчики—народня освіта грала першу ролю. З просвітньою метою вони збиралися видавати журнал, друкувати підручники, заводити школи.

Школи для сільського населення були одним з головніших пунктів плану реальної роботи. Освіта народу була навіть передумовою звільнення селян від кріпацтва. В кожному допиті повторюється, що розмова на бесідах товариства зверталася часто в бік просвітніх справ. „Учреждеиие школ было общим желанием всех“, заявив слідчим В. Білозерський. Один з таких планів знаходимо в зізнаннях Андрузького, який схематично так уявляв собі справу широкої народньої освіти: „кожна волость за свої кошти виховує одного з своїх (на навчителя), по скінченню науки він мусить учити до самої смерти дітей своєї волости“^[4]).

Другим конкретним проектом з’являється проект Білозерського, який знаходимо в нижче поданій записці. Записка ця, як росказав сам Білозерський на допиті, уявляє собою чернетку офіційної заяви, яку Білозерський, чи з своєї ініціятиви, чи після спільного обмірковування з братчиками; хотів подати до Палати Державних Маєтків для розвязання справи народньої освіти. Записку складено було Білозерським, при чім виходив він з таких міркувань що до форми та деталів сільської школи. На його думку, а мабуть була це думка й инших братчиків, поширення освіти й свідомости що до взаємного братерства слов’янських народів найбільше трудне питання. Селяне на Вкраїні—найбільша перешкода для того. „Ми думали,—показував Білозерський,—що обов’язок поміщиків і кожного, що має засоби..., полегшити становище селян через заведення для них шкіл, які були б „сообразны с их земледельческим бытом“.

В показаніях своїх В. Білозерський, як і инші братчики, б’є на те, що все, що вони робили, заслуговує вдячности з боку уряду: „ми думали, що правительство одобрить наши старання, метою яких в цей час не було нічого противного“. „І я був такий певний в цьому, продовжує він, що, невважаючи на свою недосвідченість, написав начерно проект прохання про заведення в Полтаві школи для дітей, які беруться з села, в якій навчали б закону божому, ремествам, хліборобству й відомостям, близьким до цього, корисним в хатньому сільському життю, з тою метою, щоб учень по скінченні курсу повернувся до дому й до занять свою стану, але з більшими й грунтовнішими відомостями, які б дали йому можливість здобути найбільше користі та вигід^[5]).

Звертаючи увагу в своїх показаннях на перші слова, якими починається заява про ту саму пргодженність його проекту з „благодетельнейшею целью Правительства“, Бїлозерський ще раз підкреслює, що думку свою про заведення шкіл він не вважав противною намірам уряду і самий намір подати заяву цю до управління державного майна свідчить про повну лойяльність заходів. В тому разі, коли б дозволили школу, Білозерський мав на увазі збирати пожертви не тільки грошима, але й матеріялами для влаштування на перший раз маленької школи, для досвіду. Але весь цей проект лишився не тільки не здійсненим, але й без жадної спроби реалізації його. „Мне отсоветовали это, — говорить він на допиті,—как безполезное и неудобоисполнимое“.

В проекті Білозерського звертає на себе увагу пункт, який іде всупереч з заявами братчиків про необхідність освіти для селян, розуміючи й кріпаків, і показує, що проект цей і та особлива форма школи, де найбільше зверталося уваги на потрібні в хатньому вжитку ремества, а не на науку, були лише одною з можливих форм і саме не для кріпаків, а для вільних селян, які б шкільну науку свою могли б використати для себе і вона не стала б предметом ще більшої експлоатації з боку поміщиків.

Як спроба конкретного реального заходу для усунення несвідомости й неписьменности в нижчих шарах суспільства, записка Білозерського з’являється надзвичайно цінним документом.

Ми друкуємо її, зберігаючи правопис оригіналу, заховуючи навіть помилки, й переносячи в примітки ті закреслення самої чорнетки, які мають хоч де-який редакційний відтінок:

„Благодѣтельнѣйшая цѣль правительства—ввести мало по малу образованіе въ бытъ низшаго класса народа, полезное въ его домашней и сельской жизни, не можетъ быть достигнута вдругъ, по причинѣ огромныхъ требованій и недостатка^[6]) въ дѣятеляхъ^[7]) образователяхъ. Заведенные уже школы удовлетворяютъ только нѣкоторым частнымъ потребностямъ^[8]) сельской жизни и волостного управленія. Но еще нѣтъ заведеній, въ которыхъ бы приготовлялись воспитанники къ сельской жизни и при томъ, по преимуществу, земледѣльческой, заведеній, въ которыхъ воспитывались бы дѣти взятыя изъ селеній съ тою цѣлію, чтобы опять въ оныя возвратиться съ болѣе основательными свѣденіями о потребностях своего быта и съ познаніями^[9]) ремеслъ, необходимыхъ въ земледѣльческой жизни. Желая исполнить долгъ граждан своего отечества и употребить съ своей стороны имѣющіеся средства на благо человѣчества, мы осмѣливаемся предложить свою деятельность^[10]) и познанія въ помощь достигаемой благодѣтельной цѣли правительства.

Мы просим позволенія завести на собственныя и складочныя деньги школу для дѣтей' поселян земледѣльцевъ на слѣдующих основаніяхъ:

1) Такъ какъ цѣлію такого заведенія будетъ приготовить учеников^[11]) къ тому, чтобы они возвратились опять в тотъ кругъ, изъ которого вышли, но съ болѣе ясными познаніями о своихъ обязанностяхъ, о своихъ пользахъ и потребностях земледѣльческой жизни; то и самое воспитаніе' должно быть сообразно съ предполагаемой целію^[12]).

2) Поэтому въ преподаваніи должно ограничиться следующими предметами:

а) Закономъ Божіимъ. Здесь разумѣется изученіе молитвъ, объясненіе необходимѣйшихъ нравственныхъ обязанностей (правилъ) и значеніе Божественной литургіи съ присовокупленіемъ краткого познанія Св. Исторіи.

в) Необходимѣйшія познанія о явленіяхъ природы, соприкосновенныхъ съ земледѣльческимъ бытомъ; (физика); объясненіе законовъ растительныхъ съ присовокупленіемъ свойствъ тѣхъ произведеній земли, которыя имѣютъ значеніе въ земледѣльческой жизни; потом—показаніе средствъ, какими поддерживается успѣшное распространеніе разнаго рода произведеній и выгодъ, кот. можно изыскать изъ оныхъ.

Слѣд: сюда должны входить главнѣйшія основанія земледѣлія, садоводства и лѣсоводства, огородничества и необходимѣйшія хозяйственныя познанія.

c) Наученіе тѣмъ ремесламъ, которыя наиболѣе пригодны въ быту земледельцев: столярному^[13]) и токарному ремесламъ съ присоединеніемъ объясненія устройства лучшихъ и необходимѣйшихъ земледѣльческих Орудій.

d) Ознакомленіе съ тѣми средствами.которыя могут быть полезны при излеченіи болѣзней, нетребующихъ необходимо присутствія врача. Краткое объясненіе свойствъ извѣстныхъ болѣзней.

e) Ариѳметика. Изученіе первыхъ и главнѣйших правилъ счисленія; ознакомленіе съ цѣнностію ходячей монеты.

Условія, на которых это заведеніе можетъ принести болѣе успѣховъ и пользы суть следующія:

1) Мальчики, принимаемые въ заведение, должны имѣть не менѣе 13, и не болѣе 16 лѣтъ.

2) Они должны происходить изъ козацкого сословія и ни въ какомъ случаѣ помѣщичьи крестьяне^[14].

3) Мальчики должны уже быть научены по крайней мѣрѣ чтенію, но бѣднѣйшіе принимаются безъ всяких познаній.

4) Они должны быть предоставлены заведенію на три года и ни въ каком случаѣ не удаляться изъ онаго, исключая важнѣйшія причины. Родители могутъ видѣться с ними в заведеніи.

5) Такъ какъ цѣль онаго воспитать полезныхъ членовъ своего сословія, то съ самаго начала воспитатели должны давать сообразное цѣли направленіе. Поэтому^[15]) воспитанники должны оставаться при той мысли, что они впослѣдствіи возвратятся къ земледѣльцамъ; пища и одежда ихъ должны быть самыя простыя, но чистыя; помѣщеніе тоже; всякая роскошь и неумѣренность не должны быть терпимы въ заведеніи.

6) Для нравственного присмотра и наблюденія за воспитанниками и за порядкомъ, должен быть не отлучный надзиратель въ заведеніи^[16]).

Средства, которыя необходимы для существованія такого заведенія^[17]), будутъ состоятъ изъ суммъ, пожертвованныхъ во имя любви къ человѣчеству и народному образованію. Они должны быть употреблены на слѣдующее:

1) На наемъ помѣщенія; на устройство классовъ, необходимыхъ учебных пособій и библіотеки, и на пріобрѣтеніе моделей важнѣйших и полезнѣйших земледѣльи, орудій.

2) На одежду воспитанникамъ; на постельное бѣлье и устройство спаленъ.

3) На столъ для воспитанниковъ; на хозяйство заведенія.

4) На заплату надзирателю и (необходимой прислугѣ).

5) На плату мастерамъ необходимымъ для наученія ремесленнымъ искусствамъ.

Доставленіе требуемой суммы, равно какъ и трудъ преподаванія предлагающіе положить начало таковому заведенію, берут на себя.

Польза, которую может принести такое заведеніе, очевидна.

Окончивъ образованіе и получивъ основательныя нравственныя и хозяйственныя познанія, воспитанники, возвратясь въ свое сословіе, въ свои дома, въ хозяйствѣ и занятіяхъ своихъ непремѣнно покажутъ улучшенія; поведеніемъ и познаніемъ они будутъ служить примѣромъ для своихъ собратій и это^[18]) благодѣтельно отразится въ самой жизни полезнѣйшаго народнаго класса.

Безмезлное и сообразное съ выгодами и требованіями земледѣльческой жизни воспитаніе можетъ пробудить въ народѣ любовь къ образованію и представить его съ истинной и полезной точки. Основанное на нравственности и практической^[19]) пользѣ, оно принесетъ несомнѣнно самые благопріятные плоды. Этим достигнется, истинно-христіанская человѣколюбивая цѣль, которая должна составлять сущность деятельности всякаго истиннаго гражданина. Наконецъ, это заведеніе можетъ представить удобнѣйшій случай для многихъ желающих употребить частицу своей дѣятельности и имущества на достойное человѣка дѣло—благодѣтельствовать не имущимъ и привносить въ жизнь истинное просвѣщеніе^[20]), на которомъ единственно и зиждется народное благосостояніе. Счастливыми почтемъ себя, если начальство признаетъ наше предложеніе полезнымъ и не оставитъ насъ своимъ участіемъ, совѣтами и необходимою помощію при начальномъ, основаніи этого заведенія; и если оно, принося истинную пользу, оправдаетъ наши ожиданія, то величайшая награда для насъ будетъ въ томъ, что человѣколюбивая цѣль явила и послѣдствія благодѣтельны для отечества^[21]).

II. Записка М. Костомарова про панславізм.

Рукопис уявляє собою брульйон на листку в піваркушу звичайного паперу, писаний весь рукою Костомарова. Це початок великої роботи, текст дописано до кінця сторінки й він уривається на половині фрази; очевидно від цілої статті лишився тільки самий початок.

На перших допитах Костомаров нічого не сказав про цю свою роботу. На прямо поставлене слідчими питання про мету записки він одповів лише, що з захопленням говорив про панславізм, як про найкращу ідею свого часу, а в додаткових зізнаннях, які він дав в одміну раніших, він вже сформульовав мету записки; він хотів показати, що розповсюджені в той час мрії не мають підстав; він хотів твір свій розділити на дві частині й в першій довести, що та патріярхальна слов’янська демократія, яку уявляли собі словянофіли на початку історії слов’янського народу, також як і давня освіченість, яку виставляли як зразок для дальших поколінь—все це—мрія й тих світлих основ („начал“), на які спиралися славянофіли, в дійсности не було. Друга частина, як казав Костомаров, мусила довести, що основу для панславізму можна було б шукати лише в історії руського народу, єдиного, який зберіг свою самобутність. Відродження слов’янства, як казав Костомаров могло б статися не по зразках західноєвропейських і не по небувалих зразках первісного слов’янства: як би всі сучасні слов’яне дійсно прагнули до втілення в життя панславистської ідеї, вони мусили б, на думку Костомарова, звернутися в першу чергу до вивчення Росії і шукати зближення з нею.

Так поясняв Костомаров уже на слідстві. В тім уривку, який тут друкується, не маємо й натяку на хід думок історика. Можливо, що й в цьому показанні його був він цілком під владою того настрою, який примусив його плутати и прикривати де-які факти. І це висування вперед „основних начал“ які лежали в основі руської держави, можна було б приписати „раб’єму язикові“, особливо в тих реченнях, які надто підкреслювали, що Костомаров в своїх думках не розходився з „благонамеренными видами правительства“, „не умалял славянством моим ни на волос любви моей к государю моєму“ — і навіть зовсім одійшов од панславізма.

„Кому изъ читающихъ людей у насъ теперь будетъ страннымъ и чуждымъ слово: панславизмъ, хотя не всѣ, слыхавшіе объ немъ, скажутъ и стараются придти въ состояніе сказать, что это такое, хотя, не всѣ толкующіе об немъ, правильно понимаютъ его умомъ и сочувствуютъ сердцемъ? Между тѣмъ, это идея въ числѣ другихъ порожденныхъ нашимъ мыслящимъ вѣкомъ, едва-ли не самая нравственная, справедливая,, богатая жизнію и полная надеждъ. Это стремленіе цѣлаго племени славянскаго выйти изъ вѣковой запоздалости, образованности человѣчества, стремленіе — каждаго изъ славянскихъ народовъ^[22]) даровать собственное~развитіе при помощи другихъ родственныхъ національностей, всѣмъ вмѣстѣ братскою семьею принять живое участіе въ движущейся сферѣ образованности человѣчества, и дабы явиться передъ Судіею съ кезарытымъ въ землю талантомъ. Ничего не можетъ быть справедливѣе такой идеи, ничего, потому что подобнаго явленія исторія до сихъ поръ намъ не представляла. В духовной силѣ племена и народы возрастали политически и духовно вслѣдствіе внутренней силы и вслѣдствіе обстоятельствъ. Всмотрѣвшись въ исторію нельзя не согласиться что и Греки и Римляне и племена Романскія и Тевтонскія переходили и переходятъ эпохи своей духовной гегемоніи въ человѣчествѣ по очевидной необходимости; одаренные внутреннею силою духа и побуждаемые при томъ обстоятельствами благопріятными щ;ъ развитію, они играли блестящую роль въ исторіи сначала безсознательно, а потомъ когда уже оглядывались на себя то сознали свое значеніе, вмѣстѣ съ этимъ сознаніемъ получили понятіе о своемъ превосходствѣ передъ другими затѣма родилась и гордость—и оттого всегда съ ихъ совершенствомъ совпадалъ несправедливость къ другимъ племенамъ, противная вѣчной истинѣ христіан- ской открытой какъ человѣку лично, такъ и народамъ и государствамъ и племенамъ. Что же касается до племенъ, которые не имѣли столько силъ чтобы сравняться съ первенствующими, они или коснѣли въ апатіи недѣятельства, или…

III. Уривок з оповідання Костомарова „Панич Наталич“.

Костомаров на допиті двічі торкався цього оповідання. В останньому допиті він коротко сказав що метою повісти „Панич Наталич“ було одвернути молодих людей од мрій про відродження слов'янства. Він ніби то хотів тут висміяти мрійницьке слов'янофільство і змалював Наталича, який „помешался на пансловизме от уединения и сильного занятия пустыми мечтами“. Гарячі промови, які говорить незнакомець перед Наталичем, особливо кинулися в очі жандармам, і на допитах вони виписали одну з них, вважаючи її за записку Костомарова про відродження слов'янства. Костомарову довелося прикласти багацько зусиль, щоб розбити те вражіння, яке склалося в жандармів. „Я смію представити, — писав він, — що в цих словах немає нічого противозаконного, бо тут говориться про з'єднання слов'ян та про визволення племін слов'янських від чужого ярма, цеб то турецького та венгерського (словаків). Пишучи це, я сам по поняттям своїм не думав, що неодмінно в Київі станеться якесь відродження слов'ян, а змалював тут мрійника, який довів ідею Панславізму до смішного піднесення. Я висміював тут захоплення молоді, і найкращим доказом цього служить те, що герой повісти одружується і стає видатним і добрим урядовцем на митниці, чім хотів я висловити що бред мрійництва згодом проходить і юнак заспокоївшись стає добрим сім'янином та корисним громадянином“.

Особливо ця мораль, яку приписує Костомаров своєму оповіданню, цілком видає нещирість пояснення автора. Безумовно центр ваги не в одмовленні Наталича від своїх мрій, а самі мрії, що їх висловлено було в яскравій формі піднесених і гарячих промов незнакомця. З того уривка, який друкується нижче, навіть неясно чи змальовано було цю ідейну еволюцію Наталича в оповіданні. Мрійницькі панславистські ідеї вкладено було в уста не Наталича, а якогось незнакомця. Промова про відродження слов'ян зробила вражіння на Наталича, але він оцінив її теж як мрійницьку. Останні слова, які дописані були Костомаровим в кінці оповідання: „пускай весь свѣтъ знаетъ, что это была за птица“ зовсім не показують того, щоб Костомаров ідеалізував його як урядовця.

Уривок оповідання дозволяє схарактеризувати й письменницьку манеру Костомарова. Оповідання „Панич Наталич“ витримано в романтичних прийомах. І довга промова, і поява незнакомця, і „неиз'яснимое таинственное чувство“ і нарешті несподівана зустріч автора з героєм нагадують закінчення повістей Лєрмонтова й инших романтиків, що залюбки вживали ці прийоми в своїх творах.

УРИВОК З ОПОВІДАННЯ „ПАНИЧ НАТАЛИЧ“.

Когда всѣ славянскіе народы воспрянутъ отъ дремоты своей, прекратятъ пагубныя раздѣленія, угаснетъ всякая семейная ненависть, сильные обнимутъ слабыхъ, знатные извергнутъ въ огонь свои суетные знаки и съ благородствомъ человѣка станутъ рука съ рукой съ тѣми, которыхъ едва считали за людей, законъ опочіетъ на верховномъ ученіи Спасителя, свѣтъ науки и искусства проникнетъ своими цѣлительными лучами хижину земледѣльца. Свободные, благородные, согрѣтые любовью къ Христу, единому царю и учителю соберутся Славяне съ береговъ Волги, Дуная, Вислы, Ильменя, съ поморья Адріатическаго и Камчатскаго въ Кіевъ, градъ великій столицу Славянскаго племени, воспоютъ гимнъ Богу на всѣхъ языкахъ своихъ и представители всѣхъ племенъ, воскресшихъ изъ настоящаго униженія, освобожденныхъ отъ чуждыхъ цѣпей, возсядутъ на горахъ сихъ, загремитъ вѣчевой колоколъ у Св. Софіи, возрадуютъ благочестивыхъ, устрашатъ невѣрныхъ — судъ и правда и равенство воцарятся, и когда исполнится предреченіе Андрея и будетъ благодать на горахъ сихъ, и будетъ благодать над всею Славянщиною. Вотъ, незнакомецъ, судьба нашего племени, его будущая исторія, связанная тѣсно съ Кіевомъ и оттого-то твою душу наполняетъ чувство таинственное, святое, и вмѣстѣ сладостное, какъ надежда и вмѣстѣ томительное, какъ долгое ожиданіе. Вѣрь мнѣ, это будетъ, будетъ, будетъ! Ты странникъ въ Кіевѣ, и предчувствуешь будущее возрожденіе внуковъ^[23] своихъ, крови своей, и всякій Славянинъ, кто ни прибудетъ въ Кіевъ, тоже чувствуетъ, ибо здѣсь поднимется завѣса тайнаго и явится безвѣстное.

— Дивное говорите вы, — сказал Наталичь.

— Сохрани его въ сердце своемъ — сказ. незнакомецъ.

— Позвольте же узнать, кто вы? —

— Зачѣмъ вамъ это знать, — сказалъ незнакомецъ: — вы уже узнали отъ меня тайну. Прощайте.

Онъ быстро вскочилъ и побѣжалъ внизъ по извилистой тропинкѣ и исчезъ изъ вида Наталича.

Наталичь стоялъ долгое время въ раздумьѣ и вдругъ у него пришло неизъяснимое таинственное чувство. Он улыбнулся^[24]. Черезъ два дня послѣ того Наталичь уѣхалъ съ своими добрыми спутниками.

Все это до сихъ поръ описанное я слышалъ отъ самаго Наталича передъ свадьбой его съ дочерью чиновника, ѣздившаго съ нею въ Кіевъ. Болѣзнь ея совершенно прошла и онъ разсказывалъ обо всемъ этом, хохоча во все горло, и объявилъ, что все это была мечта, происшедшая отъ уединенной жизни. Не уѣзжалъ изъ города, въ которомъ живя двѣ недѣли познакомился съ Наталичем. И потому не былъ на его свадьбѣ, но дальнѣйшая судьба его мнѣ извѣстна.

Недавно я былъ в Одессѣ. Я страдалъ грудью, а медики послали меня туда питаться свѣжимъ воздухомъ. Проѣзжая обратно домой черезъ таможню, я былъ остановленъ человѣкомъ почтенной наружности, довольно строгимъ на взоръ. — Боже праведный! Это былъ мой герой. Я имѣлъ честь быть съ вами знакомымъ, спросилъ я въ городѣ ***. Если не ошибаюсь, Вы Святославъ Ростисл. Наталичь?

Да, я таможенный чиновникъ колежскій ассессоръ Наталичь, отвѣтилъ онъ сухо: — впрочемъ, до знакомства съ вами мнѣ дѣла нѣтъ. Выкидывайте же свои вещи.

Я прикусилъ губу. Тотъ ли это Наталичь, который прежде такъ довѣрчиво разсказывалъ свои приключенія? Хотя у меня не оказалось не только контрабанды, но даже изорван. платья, ибо меня мошенники обокрали, но Наталичь не пришелъ отъ этого въ удивленіе, приказалъ все сложить и непоклонившись мнѣ, остановилъ какую-то молдаванку, шедшую съ пустыми кувшинами изъ города^[25]. В досадѣ на такой пріемъ Наталича я рѣшил на зло ему напечатать его приключенія. Отбрилъ таки его, голубчика. Пусть весь свѣтъ знаетъ, что была это за птица^[26].

---

IV. Малюнок Куліша до народньої пісні.

В справі Кирило-Методіївського братства було кілька трагі-комичних моментів. То за поданням київського генерал-губернатора Бибикова про те, що ознакою приналежности до братства з'являється малюнок гетьманської булави, якого витравлено десь на тілі в братчиків, починали їх роздягати й оглядати, чи не має цієї булави на тілі, то не розібравши добре по суті, ставили Кулішеві в провину, що він підписував листи „рукою властною“, як мовляв українські гетьмани. Справа з такими обвинуваченнями, якими-б смішними вони не здавалися, легко могла б стати й небезпечною для братчиків. Спокійний і впевнений тон Кулішевого пояснення, що рукою „власною“, а не „властною“ по українські значить своєю рукою, і не має під собою якоїсь спеціфічности гетьманської, бо так в старовину підписувалися всі грамотні люди, впливав на жандармів і вони знову шукали, до чого-б причипитися з своїми підозріннями й закидами. Знайшовши в Куліша серед його паперів малюнок мертвої козацької голови з орлом, який видовбує очі, вони запитали пояснень в Куліша. Їм очевидно здавалось, що козацька голова і орел це символи двох народів. Але Куліш знов спокійно і навіть повчаючи росказав їм, що малюнок зроблено було ним як ілюстрацію до народньої пісні, де мова йде про козака, який впав на полі і орел довбає йому очі. „Пѣсни эти напечатаны в Москвѣ Максимовичемъ. Я даже могу привести отрывокъ. Въ этой пѣснѣ орелъ говоритъ вдовѣ козака:

Ой я твого пана знаю,
Ой я з його попас маю:
Біле тіло вищипую,
Ясні очі видовбую.

Другой примѣръ:

В чистім полі орел летить
На козака налітає,
Очі йому випиває.

Есть еще много примѣровъ на эту тему, любимую народомъ при изображеніи въ пѣсняхъ кончины козака на полѣ битвы“.

Пояснення Куліша очевидно цілком заспокоїли підозріливість жандармів.

Принаймні, вони більше не зверталися до цієї теми.

Малюнок зберігся в двох екземплярах, один оливцем тонко й художньо намальований. В другому контури по оливцю наведені чорнилом. На останньому, який наводиться тут видко на орігіналі з правого боку внизу між штрихами малюнку дату: 1843.

В. Міяковський.

——————

1. Тут повний текст Костомарових „Книг Битія“. По шріфту можна гадати, що це коректурні гранки „Русской Старины“. Під матеріалами немає підпису того, хто їх подав.
2. „Папери Рігельмана“ це був псевдонім, видуманий як форма для публікації кирило-методіївських паперів генерал-губернаторського архіву, котрими зайнявсь пок. Н. В. Молчановський, що від 1891 р. був начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а від 1902 її начальником. Він узяв кирило-методіївське діло до дому, в глибокім секреті, з великими обережностями зробив з нього копію писав її глухонімий переписувач, умисно вишуканий для сього — це оповідав мені пок. Молчановський перед смертю). По смерти Молчановського (в грудні 1906 р.) ця копія переховувалась у його приятеля О. Ів. Левицького. Він носився з гадкою її опублікування, але не відважаючись це зробити, кінець кінцем передав її для опублікування мені, до огляду на 100-літні роковини народин Шевченка, зимою 1913 р. по опублікуванню витягів з неї, копія була повернена Ор. Ів. Левицькому.

   Ред.

3. Справа III отд. ч. 17, л. 1,4.
4. Матеріяли до історії Кирило-Метод. брацтва. Приладив до друку М. Грушевський. К. 1914, стор. 33.
5. Матеріяли, стор. 91.
6. Далі закреслено: „средствъ“.
7. Далі закреслено: „способныхъ“.
8. Далі закреслено: „государс.“.
9. Закреслено далі: „необходимѣйшихъ“.
10. Замісць цих чотирьох слів раніше було: „желаемъ по мѣрѣ сил наших употребить свои старанія“.
11. Далі закреслено: „къ жизни земледѣльческой и съ тѣмъ“.
12. Далі закреслено: „2) Поэтому должно обращать вниманіе на причины, препятствующія правильному и успѣшному ходу образованія воспитанниковъ, и устранять оныя Для того, чтобы воспитанникъ съ успѣхомъ и пользою могъ принимать предлагаемые“...
13. Далі було: „ремеслу съ которымъ будутъ соединяться приготовленіе“...
14. Далі викреслено: „во избѣжаніе того, чтобы помѣщикъ въ последствіи не захотѣлъ бы извлекать изъ воспитанника для себя выгодъ непомерными и нечеловѣколюбивими требованіями“.
15. Дал закреслено „одежда“.
16. Потім цей пункт переправлено було на 7, а 6-м вписано таке: 6) Пріобрѣтеніе моделей важнѣйшихъ земледѣльи, орудій“. Але потім це закреслено і цифру 7 переправлено знову на 6.
17. Замісць дальших слів на полях без викреслення основного тексту написано: ..будутъ состоять въ воспитателяхъ, которые заним.“
18. Викреслено: „непремѣнно“.
19. Замісць цього слова надписано і закреслено: „несомнѣнной“.
20. Замісць цих слів викреслено: „свѣтильникъ образованія“.
21. В кінці приписка оливцем очевидно когось з братчиків. „Прекрасно. Но главнѣйшими препятствіями къ осуществленію предположенія могли бы служить: а) опредѣленіе пункта для заведенія, б) трудность въ поддержаніи его наставниками, а тѣмъ болѣе честными мастеровыми, в) самый составъ, по наружности простый, но въ сущности довольно многосложный“.
22. Над цим словом надписано: „національностей“.
23. Надписано по закресленому: „сыновъ“.
24. Далі закреслено: „и сказалъ: какой мечтатель“.
25. Тут кінчалося оповідання й стояла риса. Потім рису закреслено й дописано два речення, які подані в тексті.
26. Рукопис написано на ¼ арк. звич. паперу. Все рукою Костомарова.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Цей твір захищений авторським правом в Україні до 1 січня 2043 року згідно з законом України про авторські й суміжні права. Автор помер у 1972 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 50 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.