Україна в міжнародних відносинах/1/Австро-Угорщина

◀ Австро-німецький військовий контроль в Україні 1918

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Австро-Угорщина (С. В. Віднянський)

Агенство США з міжнародного розвитку ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

АВСТРО-УГОРЩИНА (Österreich-Ungarn; офіційно від 14.11.1868 Österreichisch Ungarische Monarchie – Австро-Угорська монархія) – дуалістична (двоєдина) монархія на чолі з династією Габсбургів, імперія яких протягом більш ніж чотирьох століть була найбільш значною європейською державою. Утворилася 1867 в результаті перетворення адміністративно-територіальної структури Австрійської імперії на основі компромісної угоди між австрійськими і угорськими правлячими колами, що стала одним із наслідків угорської революції 1848-49. Габсбурги прагнули використати це об’єднання сил для придушення національно-визвольного і демократичного руху в імперії, зокрема вимог незалежності для Угорщини. За конституцією 1867, що стала зразком для країн Центральної Європи, Австрійській імперії (Ціслейтанії) та Угорському королівству (Транслейтанії) – назви від р. Лейта, де проходив кордон між ними, – гарантувалося самоврядування. Вони визнавалися суверенними й рівноправними частинам монархії зі своїми окремими вищими законодавчими установами (парламентами та кабінетами міністрів), об’єднаною владою єдиного монарха – австрійського імператора і угорського короля (австрійський імператор з 1848 р. Франц Йосиф I (1830-1916) коронувався на угорський престол в червні 1867). А.-У. була другою за територією (676545 км2) і третьою за населенням (понад 51 млн. чол.) державою Європи, до складу якої, крім власне австрійських та угорських земель, Чехії, Моравії, Силезії, Гарцу, Далмації, Крайни, Істрії, Трієсту, Трансільванії, Хорватії, Славонії, Баната, Словаччини і порту Фіуме, входили й українські землі – Галичина і Буковина, що були підвладні Відню і репрезентовані у Державній імперській раді, та Угорська Русь (Закарпаття), підвладна Будапешту. Делегації парламентів Австрії та Угорщини здійснювали загальнодержавну законодавчу владу: засідання відбувалися почергово у Відні та Будапешті. Виконавча влада в Австрії належала імператорові (цісару) і йому же як королю – в Угорщині, який керував через кабінети міністрів; а законодавча – рейхсратові (Імперській раді, що складалася з палат панів і депутатів) у Австрії та сеймові (складався з верхньої (магнатів) і нижньої (депутатів) палат) в Угорщині. Хорватія і Славонія мали окремий сейм, а Галичина та Чехія – обмежений автономний статус. А.-У. була багатонаціональною державою: серед її населення були представники близько 30 націй та народностей, найчисельніші з яких – німці (12 млн.), угорці (10 млн.), чехи (6,5 млн.), поляки (5 млн.), хорвати і серби (3,5 млн.), румуни (понад 2 млн.), словаки (2 млн.), словенці (понад 1 млн.). Українці (історична назва – русини) складали до 8% населення монархії (понад 4 млн.), в т.ч. понад 3,5 млн. галичан й буковинців - в Австрії, та близько 500 тис. закарпатців – в Угорщині. Феодальні пережитки, соціально-кастова нерівність, економічна експлуатація трудового люду, національне гноблення, передусім слов’янських народів, співіснували в імперії з загальними тенденціями демократичного розвитку й процесами консолідації на основі економічного прогресу, зміцнення соціальних зв’язків, урбанізації та культурної інтеграції, що прискорилися на межі ХІХ-XX ст. завдяки здійсненню широких реформ: запроваджено суд присяжних, загальну військову повинність, рівність віросподівань, загальне виборче право в Австрії з 1907 тощо. Українці, позбавлені, як й інші народи імперії, багатьох прав, все ж завдяки порівняно толерантному ставленню влади, досягли певних успіхів у своєму національно-культурному й соціально-економічному розвиткові, зокрема в Галичині та Буковині (в Закарпатті вони зазнавали значних утисків з боку угорської влади, що проводила політику мадяризації). Під час Першої світової війни А.-У. – союзниця Німеччини (член т.зв. Четверного союзу, який протистояв Антанті) і разом з нею зазнала поразки, що прискорило падіння Габсбургів (останній з них – Карл I, правив з 1916) та розпад імперії у 1918. На її території в результаті національно-демократичних революцій виникли самостійні держави – Австрія, Угорщина, Чехословаччина; частина земель А.-У. увійшла до складу Югославії, Румунії, Польщі. Українські землі, незважаючи на прагнення їх населення до суверенності і возз’єднання з Великою Україною, за договорами, розробленими переможними країнами Антанти на Паризькій мирній конференції 1919-1920, знову опинилися в складі чужих держав: Буковина – Румунії, Галичина – Польщі, Закарпаття – Чехословаччини.

Літ.: Трайнин И.П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. – Москва; Ленинград, 1947; Писарев Ю.А. Освободительное движение югославских народов Австро-Венгрии. 1905-1914 гг. – Москва, 1969; Освободительное движение народов Австрийской империи. Период утверждения капитализма. – Москва, 1981; Балканы в конце ХІХ – начале XX ст. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – Москва, 1991; Австро-Венгрия: опыт многонационального государства.- Москва, 1995; Австро-Венгрия: интеграционные процессы и национальная специфика. – Москва, 1997; Верига В. Нариси з історії України (кін.18 – поч. 20 ст.). – Л.,1996; Гренвилл Дж. История XX века. Люди. События. Факты / Пер. с англ. О.Суворов.Москва, 1999; Попик С.Д. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. – К.-Чернівці, 1999; Фісанов В.П. Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній Європі в роки Першої світової війни). – Чернівці, 1999; Фрейдзон В.И. Нация до национального государства. Историко-социологический очерк Центральной Европы ХУІІІ – начала XX вв. – Дубна, 1999; Еріх Цьольнер. Історія Австрії / Пер. з нім. – Львів, 2001; Контлер Ласло. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы / Пер. с анг. – М., 2002; А. Дж. П. Тейлор. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. – Львів, 2002.

С.В.Віднянський.