Україна в міжнародних відносинах/1/Антанта

◀ Андрусівський договір (перемир’я) 1667

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Антанта (Р. Г. Симоненко)

Антибільшовицький блок народів ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Антанта (франц. еntente – згода) – військово-політичне угруповання. Домінувало в міжнародних відносинах перших десятиліть 20 ст. Виникло у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилося як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 1904 врегулювала суперечності з Францією в Африці та 1907 – з Російською імперією в Азії. Колоніальна експансія та ­озброєння Німеччини, її прагнення покінчити з пануванням Англії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. У роки Першої світової війни блок Англії, Франції й Росії підтримало 25 держав, у т. ч. й США (не бажаючи розчинятися в А., останні проголосили себе «асоційованою країною» угруповання).

Назрівання глобального збройного конфлікту між військово-політичними блоками безпосередньо загрожувало Україні. Її землі перебували у складі держав, які належали до протилежних військово-політичних блоків, – Росії й Австро-Угорщини, що суперничали за першість у Південно-Східній Європі. Але на українські землі претендували й інші держави. Суттєвою причиною таємного приєднання Румунії до Троїстого союзу 7 жовтня 1883 було прагнення оволодіти Бессарабією. Від початку Першої світової війни українські землі перетворилися на арену жорстоких битв. В офіційно проголошених територіальних вимогах Росії йшлося про приєднання до Росії Східної Галичини, а також, не зовсім виразно, – Закарпаття. Північна Буковина поступово перетворилася на об’єкт активного торгу Росії з Румунією, при цьому союзники Росії по блоку підтримували, однак, Румунію.

Повалення царизму й розгортання українського національного руху спочатку не змінило ставлення А. до України. Франція й Англія продовжували розглядати українське питання як внутрішню справу Росії. Однак неспроможність останньої утримувати Східний фронт привернула увагу А. до України як до геополітичного партнера. А. надсилає місії та емісарів (французи Ж.Пелісьє, Ж.Табуї) для вивчення ситуації в Україні, активізує діяльність консулів у Києві й Одесі (ними були, відповідно, англійці Дуглас і П.Багге, американці Д.Дженкінс і Рей), військово-санітарних та інших організацій. Після Жовтневої революції 1917 і на початку роботи Раднаркому радянської Росії така діяльність розширилася, набуваючи більш інтенсивного й скоординованого характеру. Франція й Англія призначили представниками при уряді Української Народної Республіки Ж.Табуї та П.Багге. 23 грудня в Парижі вищі представники влади, армії й розвідки уклали англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Росії 1917. Укладання Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 було засуджено А. і в майбутньому використовувалося сусідами України для політичних спекуляцій. Вступ і контроль австро-німецьких військ над територією України 1918 перервав роботу місій і представників А. в Україні. Після перемоги над ворожим угрупованням

1918 А. розпочала введення своїх військ у південні райони України. На Паризькій мирній конференції 1919–1920 глави А. і США диктували переможеним країнам умови повоєнного врегулювання, створивши Версальську систему міжнародних відносин. Питання, пов’язані з Україною та її землями, розглядалися в контексті або відновлення «єдиної та неподільної Росії», або створення «санітарного кордону» на західних рубежах Радянської країни. Початок функціонування Ліги Націй формально ­припинив діяльність А.

Літ.: Тэйлор А. Дж. П. Борьба за господство в Европе. 1848—1918. – М., 1958; Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 році. – К., 1962; История дипломатии. – М., 1965, т. 3.

Р. Г. Симоненко.