Україна в міжнародних відносинах/1/Війна Франції і Росії 1812

◀ Війна РСФРР і УНР 1918-1919

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Війна Франції і Росії 1812 (М. М. Варварцев)

Віленське перемир'я 1656 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Війна франції і Росії 1812. Розпочалася без оголошення війни вторгненням французьких військ на територію Російської імперії поблизу м.Ковно (нині Каунас, Литва) в ніч на 12 (24) червня. Відбувалася за широкої участі місцевого населення на боці російської армії. У російській, а згодом в українській радянській історіографії дістала назву “Вітчизняна війна”.

Її вибух зумовили тривале, після Великої французької революції 1789, політичне й військове протистояння між обома державами, політика імператора Наполеона І, спрямована на встановлення свого панування в Європі і світі. 1810 суперництво між Францією і Росією набрало форми митної війни й супроводжувалося відновленням останньою торгівлі з Великою Британією на порушення договору про континентальну блокаду, яка завдала великих збитків російській економіці. Тоді ж наполеонівський уряд розпочав підготовку до військового походу проти Російської імперії. З цією метою було створено “Велику армію”, яка включала близько 610 тис. вояків, майже 1400 гармат. Її більшу частину складали підрозділи французьких союзників – Пруссії, Австрії, країн Рейнського союзу, Варшавського герцогства, Італійського та Неаполітанського королівств.

Стратегія Наполеона I передбачала відокремлення від Російської імперії Прибалтики, Фінляндії, Білорусі, України, створення на їхніх теренах бар’єру проти російських впливів у вигляді держав–сателітів французького імператора. Важливе місце в цих планах відводилося Україні, де мали постати під французькою протекцією три державні утворення – Наполеоніда, Чернігівське і Полтавське герцогства. Водночас в обмін на підтримку походу на Схід уряд Франції обіцяв територіальні набутки за рахунок українських земель Туреччині – Причорномор’я включно з Кримом, Австрії – Волинь, Польщі – повернення значної частини Наддніпрянщини.

З огляду на воєнні готування Наполеона I петербурзький двір заходився зміцнювати своє міжнародне становище. 16 (28) травня 1812 було вчинено Бухарестський мирний договір, який поклав край російсько-турецькій війні. Того ж року Росія уклала союзні договори з Швецією і Великою Британією. У районах, прилеглих до майбутнього театру війни, нагромаджувалися запаси зброї і продовольства, здійснювалися фортифікаційні роботи, зокрема, на підступах до Києва і в самому місті. Для перебудови Київської фортеці було залучено 6 тис. солдатів і селян навколишніх губерній. До початку війни біля свого західного кордону Росія спромоглася зосередити близько 240 тис. вояків і понад 900 гармат.

“Велика армія” Наполеона I, яка розгорнула наступ, була поділена на три групи відповідно до головних напрямів своїх дій. Центральна група, спрямована до Москви, мала перед собою 1-у західну армію під командуванням генерала М.Барклая-де-Толлі, яка з боями почала відступати до Смоленська. На петербурзькому напрямі французів зустріла 2-а західна армія на чолі з П.Багратіоном. Ядро французьких військ, націлених на південь, складав австрійський корпус генерала К.Шварценберга (35 тис. вояків), який зайняв велику частину Волині. Але розвинути наступ йому не вдалося, незважаючи на посилення корпусом генерала Ж.Реньє (17 тис. вояків). Оборону тут утримувала 3-я західна армія генерала О.Тормасова (близько 45 тис. вояків), на допомогу якій з Молдавії вирушила Дунайська армія під командуванням адмірала П.Чичагова. Крім того, поблизу м. Мозиря (Білорусь) шлях французам на Південь перепиняв резервний корпус генерала Ф.Ертеля.

На центральній ділянці воєнних дій “Велика армія” впевнено просувалася вперед. 4-6 (16-18) серпня відбулася під Смоленськом перша велика битва, після якої російська армія продовжила відступ. 8 (20) серпня на посаду її головнокомандувача, яку спочатку обіймав імператор Олександр І, було покликано уславленого полководця М.Кутузова. Під його керівництвом було зібрано 132-тисячне угруповання для генеральної битви, яка відбулася біля с.Бородіно 26 серпня (7 вересня) проти 135 тисяч французьких вояків, але не дала переваги жодній стороні. Задля збереження своїх сил і поповнення новими частинами російська армія без бою залишила Москву. Розрахунки Наполеона І, що тим самим він переможно завершив війну і примусить Олександра І до мирних перемовин, виявилися ілюзорними. Армія Кутузова, отаборившись біля с.Тарутіно, нарощувала сили, готуючись до наступу. 6 (18) жовтня вона завдала поразки авангарду маршала Й.Мюрата і того ж дня французи почали покидати Москву. Їхні спроби відійти у південні райони імперії, щоб перезимувати там і відновити боротьбу в наступному році, наштовхнулися на спротив російського війська біля м.Малоярославця. “Великій армії” довелося відходити на захід спустошеною довкола місцевістю. 14–17 (26–29) листопада у ході боїв під час переправи через р. Березіна французькі частини зазнали катастрофічних втрат убитими і полоненими, залишивши всю свою артилерію і обози.

Відтоді “Велика армія” як організована військова потуга припинила існування. Передавши командування Й.Мюрату, Наполеон I поспішив до Парижа. Після вступу російської армії 28 листопада (10 грудня) до м. Вільно (нині Вільнюс, Литва) воєнні дії перекинулися на терени Центральної і Західної Європи. 1814 вона була остаточно звільнена від наполеонівського панування. У війні 1812 Франція втратила близько 550 тис. вояків, Росія – майже 200 тис.

Боротьба, що розгорнулася проти інтервентів, сколихнула різні суспільні прошарки. З України для потреб російської регулярної армії направлялися транспортні засоби, продовольство, фураж. Полтавська, Чернігівська, Катеринославська, Херсонська губернії та м. Одеса поставили 6250 возів, понад 7300 коней, близько 14800 волів, великі партії борошна, вівса тощо. Там же було зібрано і передано для придбання озброєння майже 3,4 млн. рублів, багато пудів срібла і золота.

В усіх українських губерніях створювалося народне ополчення, підрозділи якого тримали, зокрема, оборону на лінії Овруч–Брянськ. Жителі Чернігівщини і Полтавщини на підмогу 3-й західній армії сформували 15 кінних козацьких полків. У м. Горошині підготовкою 5-го кінного полка полтавських козаків займався видатний письменник Іван Котляревський, який особисто очолив один з його ескадронів. Загалом до лав озброєного українського козацтва Полтавська і Чернігівська губернії направили 61 тис. чол. На Правобережній Україні осередками створення таких підрозділів стали Кам’янець-Подільський, Біла Церква, Тульчин тощо, на Півдні – поселення бузьких козаків. В окупованих французами районах діяли загони лісових козаків. Українські козацькі полки разом із підрозділами Донського та Оренбурзького козачого війська, Башкирії особливо відзначалися своїми блискавичними ударами у партизанській війні, яка набрала великих масштабів завдяки участі сільського і міського населення. Операції в тилу “Великої армії” проводили селянські загони, ватажками яких були, зокрема, українці Е.Четвертак (Четвертаков), Ф.Потапов-Самусь та ін. Водночас тисячі українців воювали у складі регулярних частин – драгунських, гусарських, кірасирських, гренадерських, піхотних полків.

Ставлення до французьких планів і дій щодо Російської імперії, однак, не було цілком однозначним серед населення. В Україні подекуди співчутливо сприймалися інспіровані наполеонівською агентурою чутки про визволення. До підготовки повстань на підтримку “Великої армії” прилучилася частина місцевої польської шляхти. Тим часом розпочаті влітку французьким Генеральним штабом переговори з представниками козацьких полків, сформованих на Наддніпрянщині, закінчилися невдачею. Попри обіцянку французької сторони подбати про відновлення козацької держави, відповідь, за свідченням очевидця перемовин генерала А.Дедема де Гельдерна, “вийшла невизначеною, ухильною, навіть негативною”, оскільки українські козаки “не бачили жодної вигоди в тому, щоб піти з-під російського панування, аби потрапити під владу Наполеона”.

Офіційно закінчення війни 1812 було проголошено маніфестом Олександра I від 25 грудня (6 січня 1813). Боротьба проти наполеонівської навали справила значний вплив на подальший перебіг суспільно-політичного життя Російської імперії, поширення серед її народів ідей національного і соціального визволення.

Літ.: Левицкий О.И. Тревожные годы. Очерки из общественной и политической жизни г.Киева и Юго-Западного края в 1811-1812 годах. – К., 1892; Fabry G. Campagne de Russie (1812). – Paris, 1900–1903, v.1–5; Богданович Я. Участие Харьковского драгунського полка в Отечественной войне 1812–1814 гг. – СПб., 1911; Де-Ла Флиз. Поход Наполеона в Россию в 1812 году. – М., 1912; Участие харьковского дворянства в Отечественной войне 1812 года по архивным сведениям из дел канцелярии Харьковского дворянского депутатського собрания. – СПб., 1912; Флоровский А.В. Отечественная война и Новороссийский край. –Одесса, 1913; Борщак І. Наполеон і Україна. – Львів, 1937; Український народ у Вітчизняній війні 1812 року. Зб. док. – К., 1948; Тарле Е.В. 1812 год. – М., 1958; Абаліхін Б.С. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. – К., 1962; Жилин П.А. Гибель наполеоновской армии в России. – М., 1974; Троицкий Н.А. Великий год России. – М., 1988; Ададуров В. “Наполеоніда” на Сході Європи. – Львів, 2007.

М.М.Варварцев.