Україна в міжнародних відносинах/1/Вірменія, Республіка Вірменія

◀ Вільшанська угода 1617

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Вірменія, Республіка Вірменія (В. В. Піскіжова)

“Вісла”, акція 1947 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

ВІРМЕНІЯ, Республіка Вірменія (Hayastan) – держава, розташована у північно-східній частині Вірменського нагір’я Кавказу. Територіально межує на півночі – з Грузією, на сході – з Азербайджаном, на заході – з Туреччиною, на півдні – з Іраном. Столиця – Єреван. Форма правління – змішана (однопалатний парламент, Президент). Адміністративнотериторіальний поділ – марзи (губернії), міські і сільські громади. Площа – 29, 8 тис. км2. Населення – 3 млн. осіб (2007), в переважній більшості, вірмени (самоназва – хай) – 89 %, решта – азербайджанці, росіяни, курди, українці та ін. Державна мова – вірменська. Основна релігія – християнство православного обряду. Грошова одиниця – драм.

Територія В. була заселена з часів палеоліту. У 2 пол. 2 тис. до н. е. набуває розвитку культура бронзи високогірних районів. Від 13 ст. до н. е. для боротьби з експансією Ассирії місцеві племена починають об’єднуватися у союзи (Уруатрі, Наірі, Дайані та ін.). У 9 ст. до н. е. на їх основі виникло перше державне утворення – Урарту зі столицею у місті Тушпа. Культура Урарту була однією з найбільш розвинутих на Кавказі, мала власну писемність (на основі ассирійського клинопису). На поч. 6 ст. до н. е. держава Урарту занепала з причини внутрішніх протиріч та натиску скіфів. Від останньої чверті 6 ст. до н. е. вірменські території належать державі Ахеменідів. Саме у відомому Бехистунському написі Дарія I (еламський та персидський тексти) вперше згадується країна з назвою «Вірменія». Після поразки Ахеменідів, у баталії з військом Александра Македонського під Гавгамелами 331 до н. е., вірменські сатрапи Ерванд III і Мітраустес засновують два незалежні царства. 220 до н. е. селевкидський правитель Антіох ІІІ підкорює державу Ервандитів. На кінець 3 ст. до н. е. майже усі вірменські землі належать Селевкідам під назвою В. Великої. 190 до н. е.

Антіох III зазнав поразки у боротьбі з Римом при Магнесії, а В. Велика стає незалежним царством із столицею у місті Арташат. Найбільшого розквіту В. Велика досягає у 95 – 56 до н. е., за царя Тиграна II, який приєднав до держави усі етнічні вірменські території та землі сусідів – царство Селевкідів, Месопотамію, Кілікію та ін. Проте, вже 66 до н. е. вона зазнала поразки у боротьбі з Римом. Від римської залежності В. звільнилася за царя Артавазда II, який володарював протягом 56 – 34 до н. е. У 2 пол. 3 ст. В. потрапляє у залежність від Ірану. В цей же час активізуються дії Візантії, спрямовані на підкорення вірменських територій. 387 Іран і Візантія розділяють В. між собою. Відтоді до 6 ст. вірмени ведуть постійні війни з Іраном, який згодом поступається Візантії більшістю вірменських територій. Протягом 698 – 700 В. завойовують араби, створивши намісництво під назвою «Вірменія». Період правління Халіфата триває до кінця 9 ст. Та вже 1065 турки-сельджуки захоплюють майже усю В. Період турецького панування тривав до початку 13 ст., коли вірменські війська під проводом Захарідів звільнили країну. Протягом 1236 – 1243 В. підкоряють кочівники-монголи, країна входить до складу держави Хулагуідів. На поч. 15 ст. В. потрапляє в залежність спочатку від кочових племен Кара-Коюнлу, пізніше – Ак-Коюнлу. У 16 – 18 ст. В. стала об’єктом османсько-іранської боротьби, в ході якої її західна частина була приєднана до Туреччини, а східна – до Ірану. Протягом 1801 – 1828 східні і західні землі В. ввійшли до складу Російської імперії, набувши статусу Єреванської губернії.

Створення вірменської державності у XX ст. пов’язано з розпадом Російської імперії. У травні 1918 за рішенням закавказького сейму виникли три радянські республіки – Азербайджан, В. та Грузія. Невдовзі більшу частину В. окупувала Туреччина. 1920 радянську владу у В. було відновлено і створено Вірменську РСР. 1922 відповідно до укладеної між В., Азербайджаном та Грузією угоди відбулося їх об’єднання у Закавказьку федерацію (ЗСФРР) у складі Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). 1937 ЗСФРР була ліквідована, а В., як і інші члени Закавказької федерації, увійшла до складу СРСР на правах окремого суб’єкта – Вірменської Радянської Соціалістичної Республіки. Наприкінці 80-х вибухнув вірменсько-азербайджанський збройний конфлікт (тривав до 1994) з приводу статусу Нагірного Карабаху – історичної області Азербайджану, населеної, в переважній більшості, вірменами. Влітку 1990 до влади у В. прийшов Вірменський загальнонаціональний рух. 1991 В. проголошена незалежною державою. 5 червня 1995 за результатами всенародного референдуму було прийнято її конституцію. Від 1988 в країні легалізовано діяльність Вірменської революційної федерації «Дашнакцутюн». Конфліктна ситуація між В. та Азербайджаном щодо проблеми Нагірного Карабаху не вирішена й до сьогодні.

1992 В. стала членом ООН, а також членом СНД. 18 грудня 1991 В. визнала незалежність України. 25 грудня того ж року між обома державами встановлено дипломатичні відносини. У травні 1995 в Єревані було підписано Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Республікою В.

Українсько-вірменські відносини мають багату і тривалу історичну традицію. Перші зв'язки, переважно економічного характеру, мали місце в 4-7 ст. Вірмени, як і інші народи Кавказу, контактували з русичами, передусім, через Чорне море та Крим. Вірменський автор Х ст. М. Дасхуранський (Дасхуранци) став першим серед своїх співвітчизників, хто згадує слово «русь-рузік». Створювалися також спільні військові альянси. 954, за свідченням арабського історика Навойрі (Ахмет-Ебі-Абдал-Вегам), греки у союзі з русичами та вірменами оточили війська Алі-Гасана у Сицилії. Київський князь Володимир Святославович (978-1015), на прохання візантійського імператора Василя II (належав до вірменської династії) про допомогу, відправив 6 тис. воїнів, за що отримав згоду на одруження з сестрою імператора – Анною. Міждинастичний шлюб сприяв зміцненню відносин між вірменами та Київською Руссю. 1054 під час нападу сельджуків на Вірменію останнім вийшло на зустріч військо русичів. Вірмени брали участь у визвольній боротьбі українського народу у складі козацького війська. Складений 1649 реєстр Війська Запорозького містить прізвища, що вказують на вірменське походження осіб, яким вони належать: у Білоцерківському полку – Степан Вурменін та Федір Ярмяк, в Уманському – Макар Ормененко та ін.

Внаслідок еміграції населення із Закавказзя на українських землях утворються вірменські колонії. Вже у 11 ст. вони існували в Криму – у Кафі (тепер Феодосія), у 12 ст. – у Києві. Протягом 13-18 ст. в Україні було близько 70 вірменських поселень. Найбільш чисельні з них зосереджувалися у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Станіславі (тепер ІваноФранківськ), а також у містах Кримського півострову – Солдеї (нині Судак) і Сурхаті (Старий Крим). Період культурного і економічного розквіту вірменських колоній припадає на 15 – 1 пол. 17 ст. У Львові та Кам'янецьПодільському вони дістають самоврядування і являють собою відособлені громади, очолювані війтом і радою старійшин, із своєю церквою, підпорядкованою вірменському єпископові у Львові. Діяльність вірменських купців сприяла піднесенню економіки українських міст шляхом налагодження торговельних зв'язків з країнами Близького Сходу, Балканського півострова та ін. Заможні вірмени займалися благодійністю, засновували школи, друкарні, бібліотеки, театри, будували культові та цивільні споруди та ін.

Від 2-ої пол. 19 ст. важливу роль рушія вірменсько-українських культурних зв'язків набуває література. 1879 у вірменському часописі «Базмавел» з'являється стаття, присвячена життєвому шляху та творчій спадщині Тараса Шевченка, а також переклади віршів поета. Одним з перших серед українських письменників вивчає вірменську літературу та фольклор О. Навроцький, який деякий час жив у В. Поету Павлу Грабовському належать перші переклади з вірменської мови на українську поезій Р. Патканяна, Г. Туманяна та ін. У XX ст. перекладачами вірменської літератури виступають М. Бажан, М. Рильський, Л. Первомайський та ін. Разом з тим у Вірменії неодноразово друкувалися окремими виданнями твори Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Загребельного, Івана Драча в перекладах Ґ. Саряна, Л. Міріджаняна та Сільви Капутікян, яка за визначний внесок у розвиток вірменсько-українських літературних взаємин нагороджена орденом княгині Ольги. Класичним дослідженням творчості Великого Кобзаря стала праця «Тарас Шевченко» М. Шагінян (українське видання - 1970).

Після проголошення незалежності України, у багатьох областях країни, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі виникли вірменські національно-культурні товариства, відкрито недільні школи для дорослих та факультативи для дітей по вивченню вірменської мови і літератури.

За даними перепису населення 2001, в Україні проживає 99,9 тис. вірменів.

Літ.: Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Ереван, 1961; Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – К., 1965; Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV – ХІХ веков. Историографический очерк. – Ереван, 1982; Абаза В. А. История Армении. – Ереван, 1990; Дашкевич Я. Вірменія і Україна. – Львів, Нью-Йорк, 2001; Задорожна Л. Українськовірменські літературні взаємини. Парадигма розвитку. – К., 2004.

В. В. Піскіжова.