Україна в міжнародних відносинах/2/Іспанія

Матеріал з Вікіджерел
Україна в міжнародних відносинах.
Енциклопедичний словник-довідник.
Випуск 2

під ред. Миколи Варварцева

Іспанія
Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ІСПАНІЯ, Королівство Іспанія (España, Reino de España) — держава на південному заході Європи, на Піренейському півострові. До її складу входять також Балеарські та Канарські острови, а також під управлінням І. перебувають райони міст Сеута й Мелілья на північно-західному узбережжі Марокко (Африка). Площа — 504,8 тис. км2. Населення — 40,4 млн осіб (2007). Столиця — Мадрид. Адміністративно-територіальний поділ — 17 автономних співтовариств (регіонів), 50 провінцій.

Стародавня історія І. тісно пов'язана з культурою її корінного населення — іберійців, які ще наприкінці 2 тис. до н.е. зналися в землеробстві, скотарстві, ремеслах й тоді ж створили на південному узбережжі Піренейського півострова державу Тартесс. Пізніше її територія стала об'єктом колонізації з боку фінікійців, малоазійських греків і Карфагену. В 3 ст. до н.е. тут утвердив своє панування Рим. Після падіння римської влади на Піренеї прийшли племена вандалів, аланів і свевів, заснувавши свої королівства. Існування цих королівств припинила навала вестготів, які поряд з візантійцями запанували тут на поч. 6 ст. В цей період на іспанських землях почали формуватися феодальні відносини, відбувалося покріпачення селян. Внутрішні усобиці між магнатами й селянські виступи створили сприятливі умови для іноземного вторгнення. На початку 8 ст. більшу частину іспанських земель завоювали «маври» — араби і бербери із Північної Африки. Вони заснували в Кордові емірат, 929 його було перетворено на халіфат — незалежну від Арабського халіфату з центром у м. Багдад (нині столиця Іраку) державу. В 11 ст. загострилася боротьба дрібних власників за землі. Це разом з посиленням нової знаті в Кордовському халіфаті збурило розрухи, які спричинили поділ його на окремі емірати. Відтоді посилюється спротив арабським пришельцям з боку витіснених у гірські райони місцевих мешканців. На відвойованих у маврів землях виникають іспанські держави Леон, Кастилія, Наварра, Арагон, які стають головною базою реконкісти — боротьби з арабським пануванням. У цей же час набирають сили міста, які об'єднуються в союзи, зростає вплив католицької церкви, множиться верства войовничого рицарства, поступово ліквідується кріпосне право, з'являються станово-представницькі установи — кортеси. В 2-й пол. 13 і 14 ст. Арагон, на відміну від Кастилії, розширює свої володіння шляхом захоплення інших християнських земель — Сицилії, Сардинії, частини Балканського півострова. 1474 королевство Кастилію очолила Ізабелла, яка правила разом з чоловіком, що після смерті свого батька Хуана II Арагонського 1479 став королем Арагону. Кастилія й Арагон об'єдналися особистою унією правителів, що поклало початок королівству Іспанія. В утвердженні й зміцненні своєї влади королівський двір здійснив конфіскацію великої частини земель у титулованого дворянства та рицарських орденів, заборонив вести приватні війни, обмежив права міст, підпорядкував церкву державі та створив інквізицію на чолі з духівником королеви Ізабелли Торквемадою. Влада жорстоко переслідувала арабів і євреїв, які змушені були масово тікати з країни. 1492 була знищена остання опора маврів — Гранадський емірат.

Відкриття Америки генуезцем Х. Колумбом, який перебував на іспанській службі, надало великі можливості для територіальних загарбань і збагачення І., сприяло перетворенню її на світову імперію. Протягом 16 ст. І. приєднала до себе Мексику, Болівію, Перу та низку інших земель Центральної та Південної Америки. Із заокеанських колоній ринув потік золота і срібла. Це дало змогу розвинути в метрополії різні галузі промислового виробництва й побудувати потужний військовий і торговий флот, що сприяло посиленню її впливу в Європі. І. захопила Неаполітанське королівство, а за Карла I Габсбурга, який 1516 обійняв іспанський престол і 1519 був проголошений імператором «Священної Римської імперії германської нації» під іменем Карла V, почала владарювати в Нідерландах, Сицилії, Сардинії.

У 16 ст. в І. різко знецінюється праця в матеріальному виробництві, відбувається масове розорення селянських господарств, економіка всієї країни зазнає катастрофічних потрясінь. Тим часом і зовнішня політика І. за правління Карла I, який, зрештою, зрікся престолу 1556, «загрузла» в нерозв'язних проблемах. Наступник Карла I Філіпп II Габсбург намагався захопити Францію й Англію, але 1588 його «Непереможна армада» була розбита англійським флотом і від І. відійшла північна частина Нідерландів. Лише в протиборстві з Османською імперією І. мала деякі успіхи, зокрема здобула перемогу в битві 1571 біля м. Лепанто (нині м. Нафпактос, Греція).

У 17 ст. розвал іспанської імперії набув незворотного характеру, а за контроль над самою І. почали суперництво Франція та Англія. 1700 на іспанський престол зійшов Філіпп V, представник династії Бурбонів, що правила Францією. Загроза об'єднання Франції з І. й, отже, зміцнення французьких позицій у світі підштовхнули Англію до створення коаліції з Австрією, Голландією, Португалією і Савойєю з метою передачі іспанського трону австрійським Габсбургам. Війна за іспанську спадщину тривала 1701–14 й закінчилася для І. територіальними втратами в Європі та посиленням залежності від Франції. Спільно з Францією І. підтримала у 2-й пол. 18 ст. боротьбу американських колоній Англії за незалежність.

Французька революція кінця 18 ст. порушила іспано-французький монархічний альянс. І. приєдналася до коаліції абсолютистських держав, і розпочала 1793 війну проти революційної Франції, в ході якої зазнала поразки і змушена була підписати угоду про союз, стала учасницею завойовницьких походів французького імператора Наполеона I Бонапарта та оголошеної ним континентальної блокади, спрямованої проти Англії. 1807 французькі війська окупували І., взявши під контроль її найважливіші фортеці та комунікації. Велике народне повстання 1808 проти загарбників було придушено силою французької зброї, а на іспанський престол Наполеон I Бонапарт посадив свого брата — Жозефа Бонапарта. В спротиві окупантам згуртувалися різні верстви населення, національно-визвольна боротьба набула характеру партизанської війни. 1812 в м. Кадіс кортеси ухвалили конституцію, що проголошувала іспанську націю «носієм верховної влади», різко обмежувала прерогативи короля і встановлювала розподіл гілок влади. Боротьбу за втілення нових законів у життя очолила армія. Все це змусило 1820 короля Фердинанда VII присягнути Кадіській конституції. Але 1823 французькі війська згідно з рішенням Священного союзу відновили в І. абсолютну владу короля. Тисячі іспанських патріотів, у тому числі їхній вождь Рієго-і-Нуньєс, були страчені. В ході наступних революцій (1834–43, 1854–56, 1868–74) в І. утвердилася обмежена монархія.

Наприкінці 80-х рр. 19 ст. І. взяла курс на співпрацю з Троїстим союзом, однак у наступне десятиліття пішла на зближення з Францією задля реалізації своїх загарбницьких планів щодо Африки. Тим часом війна з США 1898 і поразка в ній завдала удару іспанському пануванню на Кубі, Пуерто-Ріко, Філіппінах, о-ві Гуам.

Під час Першої світової війни І. не брала участі у збройних діях, але постачала сировину і продукцію обом воюючим блокам. В 1930-ті рр. в країні скасували монархію й проголосили республіку (1931–39), проте внаслідок громадянської війни 1936–39, яка супроводжувалася іноземним втручанням, у країні постав авторитарний режим генерала Ф. Франко Баамонде. З початком Другої світової війни І. заявила про свій нейтральний статус, та всупереч цьому направила на Східний фронт проти СРСР «блакитну дивізію».

Після смерті Ф. Франко (1975) під знаком демократизації громадськополітичного життя в країні відбулася реставрація монархії. Нині І. — парламентарна монархія. Глава держави — король. Діє конституція 1978 зі змінами, внесеними 1992. Законодавчу владу здійснюють Генеральні кортеси (двопалатний парламент — конгрес депутатів і сенат). Вищий орган виконавчої ради — рада міністрів.

І. — член Організації Об'єднаних Націй (з 1955), Ради Європи (з 1977), Європейського Союзу, інших міжнародних організацій.

Іспано-українські взаємини. Як засвідчують історичні джерела, вже за доби середньовіччя між людністю українських та іспанських земель існували різнобічні зв'язки. Зокрема, за часів арабського правління в І. перебували солдати, «вчені люди» й раби слов'янського походження з українського Причорномор'я. В 17 ст. чимало запорозьких козаків служило в іспанській армії. Під час російсько-турецької війни 1787–1891 у складі армії під командуванням князя Потьомкіна, що діяла в Причорномор'ї, воювали добровольці з І. — офіцери королівського війська, які особливо відзначилися у штурмі Очакова (1788) й були нагороджені орденом св. Георгія. На поч. 19 ст. українці перебували в підрозділах військ Наполеона I Бонапарта, що дислокувалися в І. Події іспанської революції 1820–23 знайшли відгомін в Україні, позначилися на формуванні програми й тактики таємного Південного товариства декабристів.

Починаючи з 2-ої половини 18 ст. іспанські купці при підтримці королівської влади добиваються налагодження прямих торговельно-морських зв'язків з Південною Україною, зокрема між портами Кадіс і Херсон, пропонуючи для продажу широку номенклатуру товарів, вироблених як в самій І. (вина, тканини тощо), так і колоніальних вантажів з Америки. 1820 півднем України подорожував з метою розробки системи комунікацій іспанський інженер і вчений А. Бетанкур. У 1-й пол. 19 ст. відкрилося перше в Україні іспанське дипломатичне представництво — консульство в Одесі. Інтерес іспанців до культурної спадщини українців засвідчує поява 1877 в журналі «La Ilustrasiоn Española y Americana» («Іспано-американське просвітництво») статті В. Лесевича «Тарас Шевченко — великий поет України». Від 2-ї пол. 19 ст. в українських містах гастролюють іспанські артисти й музиканти: всесвітньо відомий «король скрипалів» і композитор П. Сарасате (1882, 1884, 1902), скрипачка Т. Туа (1885, 1889), оперні співачки М. Гай (1908), Е. де Ідальго (1914) та ін. Помітний вплив на іспанську історіографію поч. 20 ст. справила діяльність В. Піскорського — засновника російської та української іспаністики, який провадив студії в іспанських архівах і бібліотеках і за праці, видані в І., був обраний членомкореспондентом Барселонської АН.

До часів української революції 1917–1921 належить спроба встановити дипломатичні взаємини між двома країнами: уряд Української Народної Республіки призначив своїм послом в І. І. Кулішера, якому, однак, не вдалося розпочати свою місію.

У громадянській війні в І. 1936–39 брали участь українські добровольці, які воювали як під прапорами республіканців (більшість), так і на боці генерала Ф. Франко. В лавах інтернаціональних бригад діяли українські підрозділи — батальйон ім. Максима Кривоноса, рота імені Тараса Шевченка. У вересні 1936 УСРР передала 548 тис. крб. у фонд Міжнародної організації допомоги борцям за республіканську І. Також матеріальну й моральну підтримку вони отримували від українців Галичини та української діаспори Америки й Європи. 1937 на 2-му антифашистському конгресі в Мадриді пролунав голос українських митців, від яких із доповіддю «Нація і культура» виступив письменник І. Микитенко. Того ж року Барселонський університет, який відзначав 100-річчя свого відновлення, нагородив пам'ятними медалями Київський та Харківський університети. Після поразки республіканців багато іспанських дітей були направлені до України, де здобували середню й вищу освіту.

Під час Другої світової війни в Мадриді провадив інформаційну діяльність представник Організації українських націоналістів (мельниківців) Ю. Карманін. 1947 в І. виник осередок української діаспори, основу якого склала студентська молодь. 1953 українська громада в І. налічувала 68 осіб. На її базі виникли Товариство українських студентів-католиків «Основа» (1947), Українська студентська громада (1956), Товариство українських друзів Іспанії (1957), які популяризували серед іспанців українську культуру. 1951 Іспанське національне радіо розпочало міжнародну трансляцію україномовних передач. Наступного року при мадридському центрі східних досліджень була створена українська секція. У журналі центру «Oriente» (з 1956 — «Оriente Europeo», «Східна Європа»), в місячнику «Las cartes de España» («Листи з Іспанії», 1950-55) та інших іспанських періодиках публікуються статті про національно-визвольні змагання в Україні, розвідки про українську церкву, діяльність Г. Сковороди, І. Франка. Співтворцем іспанської культури став українець кінорежисер Є. Деслав, який створив у Мадриді фільми «Викриття» (1948), «Що байдуже трьом закоханим» (1951).

1964 у Міжнародному форумі діячів культури, присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Шевченка, взяв участь іспанський поет Р. Альберті, який на мітингу в Каневі виголосив «Слово на Тарасовій горі». 1967 до Києва й Канева приїздила поетеса А.-М. Матуте, яка в барселонському журналі «Destino» («Доля») опублікувала серію статей, присвячених Т. Шевченкові (1968). У цей же час на ниві українсько-іспанських літературних зв'язків виступили письменники іспанської республіканської діаспори в СРСР С. Аркада, С. Гонсалес Гутьєрес, Р. Естрела-Льопіс та інші, які підготували 1964 першу іспаномовну збірку «Вибраних творів» Т. Шевченка.

Справі підтримання культурних зв'язків прислужилася традиція перекладу в Україні. Серед перших перекладів, які з'явилися в 19 — поч. 20 ст., були твори М. де Сервантеса, В. Бласко Ібаньєса та ін. У різні роки творчість іспанських класиків і сучасних письменників перекладали І. Франко, В. Самійленко, П. Дмитренко, М. Іванов, В. Шовкун, М. Лукаш, М. Орест, М. Рильський та ін.

Дипломатичні відносини України з І. встановлено 30 січня 1992. Основні принципи міждержавних стосунків заклав Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Королівством Іспанія, підписаний у Мадриді 7 жовтня 1996. З розвитком цих взаємин на рубежі 20-21 ст. в І. виникла українська заробітчанська діаспора, яка обчислюється 100-200 тис. осіб і має власні земляцькі об'єднання.

Літ.: Шевченко Ф. П. Рота ім. Тараса Шевченка в боях проти фашизму в Іспанії (1937–1938 рр.). // УІЖ, 1961, № 1; Додолев М. А. Россия и Испания. 1808–1823 гг. — М., 1984; Россия и Испания. — М., 1987; Вовк Я. Г. З історії іспано-українських літературних взаємозв'язків пожовтневої доби. В кн.: Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті. — К., 1988; Інтернаціональна солідарність трудящих західноукраїнських земель з республіканською Іспанією: Збірник документів і матеріалів. — К., 1988; Россия и Испания. Документы и материалы 1667–1917. — М., 1991, т. 1–2; Вилар П. История Испании. — М., 2006; Фельтина А. Н. Все об Испании. — Харків, 2008.

М. М. Варварцев.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.