Україна в міжнародних відносинах/2/Італія

◀ Італійські громади в Україні 19–20 століть

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Італія

Йорданія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ІТАЛІЯ, Італійська Республіка. (Italia, Repubblica Italiana) — держава на півдні Європи. Площа 301,2 тис. км2. Населення 57,9 млн осіб (2007). Столиця — м. Рим. Адміністративно-територіальний поділ: 20 областей, 94 провінції.

На території сучасної І. від 8 ст. до н. е. існував один з центрів античної цивілізації — Рим. У 3 ст. до н. е. він підпорядкував собі значну частину Апеннінського півострова, а в 1 ст. до н. е. утворив Римську імперію, що об'єднала античний світ. Після падіння Західної Римської імперії 476 королем І. було проголошено Одоакра — начальника германської дружини, що перебувала на службі імперії. Однак уже 493 його державу завоювали остготи, заснувавши власне королівство. У 2-й третині 6 ст. майже вся І. потрапила під владу Візантії, а 568 Північну Італію захопили лангобарди. 756 у центральній частині І. постала Папська держава, а від 10 ст. ключову позицію на півострові посіла заснована німецьким королем Оттоном І «Священна Римська імперія» (з кін. 15 ст. — «Священна Римська імперія германської нації»). В 11 ст. південь країни завоювали нормани, започаткувавши Сицилійське королівство й поєднавши його династичними зв'язками зі «Священною Римською імперією».

Із середини 12 ст. в І. відбувається бурхливий розвиток міських комун і перетворення їх на міста-держави. Провідну роль серед них відігравали Венеція, Генуя і Піза, які підпорядковували собі значну частку європейської торгівлі й нагромадили величезні багатства. Стрімке економічне зростання міст-держав посилило їх опозиційність до центральної влади. 1176 відбулася битва біля Леньяно, де військо імператора Фрідріха I Барбаросси було розгромлено об'єднаними силами італійських міст-держав. Однак внутрішні незгоди, що дедалі поглиблювалися, підважували сили міст. На півночі й у центрі І. в 12–15 ст. відбувалися збройні зіткнення між гвельфами і гібеллінами, які репрезентували відповідно противників і прихильників германських імператорів. На хвилі антифеодального руху ремісничо-купецьких кіл і селянства 1347 у Римі вибухнуло повстання під орудою Кола ді Рієнцо, який проголосив правління на республіканських засадах (травень–грудень 1347). 1494 під проводом проповідника-ченця Дж. Савонароли повстало населення Флоренції й скинуло тиранічний режим Медічі (повернулися до влади в місті 1512). Розвиток італійських міст у 14–16 ст. дав поштовх розквіту в І. мистецтв і наук, утвердженню ідей гуманізму та поширенню їх в інших країнах Європи.

Захоплення турками Константинополя та відкриття Америки негативно відбилося на становищі морських республік І. Від кінця 15 ст. зазнала змін структура морських європейських торгових зносин: з'явилися нові маршрути, на яких запанувала Іспанія. Водночас були порушені традиційні для І. середземноморсько-чорноморські шляхи (контроль над ними встановила Османська імперія). Послабленням італійських міст-держав першим скористався король Франції Карл VIII Валуа, який 1494 здійснив похід через Апеннінський півострів з півночі на південь і завоював Неаполітанське королівство. 1500 до володінь французької корони потрапив також Мілан. 1512 Священна ліга (воєнно-політичний союз Іспанії, Англії, Венеції, Швейцарії та Папської держави) звільнила І. від французького панування. Проте вже від 2-ї пол. 16 ст. владу тут, за винятком Венеціанської республіки, Папської держави та Савойського герцогства, почав перебирати на себе мадридський двір. Іспанська присутність в І. супроводжувалася масовими пограбуваннями, обтяжливими контрибуціями, що призвело до втрати І. ролі активного фактора тогочасної європейської політики. Її територія стала ареною протистояння між Францією і Священною Римською імперією, дій церковної інквізиції, жертвами якої стали Дж.-Ф. Бруно, А. Палеаріо, П. Карнезеккі та інші видатні мислителі й учені.

У 18 ст. контроль над І. перебрала Австрія, яка, потіснивши іспанців, здобула Мілан, Неаполь, Парму, П'яченцу і острів Сардинія (згодом був обмінений на Сицилію). Французька революція кінця 18 ст. докорінно змінила становище І. Вступ на її територію військ Наполеона Бонапарта призвів до утворення залежних від Франції республік — Цизальпінської, Римської, Лігурійської та Партенопейської. Проте їх існування було короткочасним. Невдовзі Наполеон приєднав до Франції П'ємонт, Лігурійську республіку, Парму, Тоскану, Церковну область, перетворив Цизальпінську республіку на Італійську, потім на Італійське королівство, на трон якого й коронувався 1805 у Мілані. Відповіддю на встановлення в І. імперського режиму було утворення таємних визвольних товариств — карбонарів.

Крах імперії Наполеона не приніс І. сподіваної свободи. На її території, згідно з рішенням Віденського конгресу 1814–1815, було відновлено абсолютистські монархії, більшість яких потрапила у сферу австрійського впливу, а Ломбардо-Венеціанська область включена до складу Австрії. Саме війська останньої 1821 потопили в крові карбонарські революції в Королівстві обох Сицилій і в П'ємонті.

1831 з ініціативи Дж. Мадзіні було створено патріотичну організацію на республіканських засадах — «Молода Італія», яка впродовж наступних років становила ядро національного руху під гаслами незалежності та об'єднання країни. У середині 19 ст. важелі впливу на об'єднавчий рух перейшли до рук поміркованих лібералів, які під керівництвом короля Віктора-Еммануїла II завершили створення єдиної І. у формі парламентської монархії — Італійського королівства. Його столицею, після ліквідації Папської держави, було проголошено Рим (січень 1871).

Об'єднання прискорило процеси формування в країні національного ринку, індустріалізації її економіки, впорядкування фінансової системи. Водночас збільшення податкового тягаря, малоземелля та безробіття змушували маси італійців, переважно селян, покидати рідні домівки й виїздити на заробітки до сусідніх країн Європи та Америки.

Утверджуючи себе на міжнародній арені, Італійське королівство 1882 уклало спільно з Німеччиною та Австро-Угорщиною Троїстий союз; розпочало колоніальні загарбання в Африці (Сомалі, Еритрея). У своїх заморських експедиціях воно наштовхнулося на сильний опір тубільного населення і 1896 зазнало поразки в Ефіопії. Прагнучи оволодіти ринками Близького Сходу, І. розпочала 1911 війну проти Османської імперії й анексувала Лівію та Егейські острови.

З початком Першої світової війни, незважаючи на членство в Троїстому союзі, І. утрималася від виступу на його боці й, після таємних лондонських угод з Антантою, 1915 оголосила Австро-Угорщині війну, яка обійшлась італійському народові величезними людськими і матеріальними втратами. Після закінчення війни до І. було приєднано Південний Тіроль, Трентіно та м. Трієст з навколишньою зоною. На початку 1920-х рр. країну охопили численні страйки і демонстрації, відбувалися захоплення робітниками заводів і фабрик, заворушення селян. На хвилі масового невдоволення трудящих своїм становищем в І. активізувалася фашистська партія на чолі з Б. Муссоліні. Організований нею 1922 «похід на Рим» завершився встановленням в країні диктатури. Уряд Б. Муссоліні продовжив імперську політику своїх попередників: 1923 зроблено спробу відірвати від Греції острів Корфу, 1935–36 окуповано Ефіопію, пізніше вчинено агресію проти Албанії. 1937 І. вийшла з Ліги Націй і 1939 уклала воєнно-політичний союз з Німеччиною, на боці якої й узяла участь у Другій світовій війні. 1940 італійська армія вдерлася в Грецію, окупувала значну частину Югославії. На Східний фронт проти СРСР було направлено окремий експедиційний корпус, поповнений невдовзі та перетворений в армію (під час Сталінградської битви 1942–1943 ця армія була повністю розгромлена). Поразками завершилися й намагання І. утримати свої позиції в Північній Африці після висадки там англоамериканських військ. У вересні 1943 вона підписала акт про капітуляцію, але воєнні дії на її території між армією гітлерівської Німеччини та союзними військами антигітлерівської коаліції й підрозділами італійського Руху Опору продовжувалися до травня 1945. 1946 за результатами референдуму І. стала республікою. У післявоєнний період країна сягнула високого рівня економічного розвитку, увійшовши до кола провідних держав-лідерів світу.

Нині І. — парламентська республіка. Діє конституція, прийнята 22 грудня 1947. Глава держави — президент, який обирається на 7 років на спільному засіданні палат парламенту за повноправною участю делегатів від обласних рад. Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент, який складається з палати депутатів (входять 630 депутатів, обраних на 5 років шляхом загальних і прямих виборів) і сенату (315 сенаторів, які обираються на 5 років від областей). Виконавчу владу, що формується парламентом, здійснює Рада Міністрів на чолі з її головою.

І. — член Організації Об'єднаних Націй (з 1955), Європейського Союзу (з 1992), НАТО (з 1949) та інших міжнародних організацій.

Італійсько-українські відносини. Свої зовнішні зв'язки вже перші держави, які постали в добу раннього середньовіччя на Апеннінському півострові, пов'язували з пошуками політичних й економічних партнерів як на Заході, так і на Сході Європи. У 10 ст. Папська держава вступила в дипломатичні відносини з Київською Руссю, 13 ст. – з Галицько-Волинським князівством. Одним із центрів тяжіння для італійського купецтва в цей час став Київ. У 12–15 ст. встановилися торгові стосунки між містами Венеція, Генуя, Піза і Північним Причорномор'ям, де засновувалися італійські колонії, що забезпечували транзитну торгівлю Європи з Азією. З 15 ст. мережа економічних і культурних зв'язків І. обіймала Галичину й Закарпаття.

За доби Відродження сотні українців прямували на навчання до міст Падуї, Болоньї, Венеції, Риму, Сієни, Феррари, деякі з них обіймали вчені посади в італійських університетах, видавали наукові праці (Ю. Дрогобич, П. Боїм та ін.). Середньовічні уявлення італійців про географію, історію та культуру України формувалися під впливом звітів дипломатів, ченців-місіонерів, мандрівників Плано Карпіні, А. Контаріні, Дж. П. Лето, Л. Арріго, Дж. Ботеро, Дж. Рамузіо, О. Гваньїні, А. Поссевіно, Е. Дортеллі д'Асколі, П. делла Валле, А. Віміна да Ченеди та ін. Широкий відгомін в Європі набула подія 7 грудня 1627, коли до порту Палермо (Сицилія) прибула галера, відбита в турків невільниками-українцями під керівництвом М. Якимовського. Вона була відзначена написом, вирізьбленим у каплиці св. Розалії латинською та італійською мовами. Великого розголосу в І. набула національно-визвольна війна середини 17 ст. під проводом Б. Хмельницького. Якщо Венеціанська республіка в пошуках союзників для антиосманської коаліції добивалася прихильності до себе з боку козаків, спорядивши 1650 до Чигирина дипломатичну місію, то Луккська республіка, прибутки якої залежали від польського ринку, навпаки, негативно сприймала піднесення Української козацької держави.

У 17–18 ст. в І. розпочали свою кар'єру в живописі, скульптурі, музиці А. Лосенко, І. П. Мартос, О. Білявський, В. Береза, Д. Бортнянський, М. Березовський та ін. 1698-1701 у Римі опановував науки Ф. Прокопович. У ці часи з'явилися друком перші описи І., зроблені українськими мандрівниками Г. Скибинським, Т. Каплонським, В. Григоровичем-Барським. 1799 у складі армії О. Суворова підрозділи українських козаків, перетнувши Альпи, вступили до Північної Італії, де вели бої проти окупаційних військ Франції.

У 19 — на поч. 20 ст. І. стала місцем перебування багатьох діячів українського національного відродження. Тут працювали художники І. Васильківський, А. Мокрицький, М. Мурашко, О. Мурашко, І. Труш, К. Устиянович, скульптор П. П. Забіла, письменники Марко Вовчок, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, П. Куліш, Ю. Федькович, Леся Українка, О. Олесь. На оперних сценах Мілана, Турина, Неаполя, Рима, Флоренції, Парми, Мантуї, інших міст виступали українські співаки І. Алчевський, С. Гулак-Артемовський, М. Левицький, О. Мишуга, І. Стешенко та ін. Сузір'я найславетніших діячів мистецтва І. поповнили полтавчанин М. Іванов, для якого писали музику Г. Доніцетті, Дж. Верді та інші італійські композитори, та галичанка С. Крушельницька (співпрацювала з Дж. Пуччіні). У І. проводили студії історії, політичної думки й культури В. Антонович, Д. Антонович, Ф. Вовк, М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Кістяківський, М. Кордуба, М. Костомаров, І. Лучицький, М. Лучкай, М. Маркевич, С. Томашівський. У 1870-х рр. за сприяння і з участю флорентійського проф. А. Де Губернатіса в італійській славістиці виокремився напрям українознавчих досліджень.

У середині 19 ст. до лав італійсього національно-визвольного руху приєдналися українські волонтери, які встановили зв'язки з Дж. Гарібальді, Дж. Мадзіні, брали участь у битвах за свободу Італії. Водночас в австрійському війську, що протистояло італійським патріотам, служили мобілізовані Габсбурзькою монархією галицькі й буковинські українці. Під час Першої світової війни українців-вояків австро-угорської армії було кинуто на італійський фронт, де вони зазнали великих утрат, зокрема в битві на р. Пьяве (впадає в Адріатичне море), а десятки тисяч з них потрапили в полон й утримувалися в таборах на о-ві Асінара та біля міст Кассіно й Аркуата (нині м. Аркуата-дель-Тронто).

Після проголошення незалежності Українська Народна Республіка 1917 ініціювала встановлення міждержавних відносин з І. 1919–20 у Римі діяли дипломатичні місії УНР і ЗУНР, які, проте, не здобули офіційного визнання італійського керівництва. 1921 І. визнала де-факто УСРР, підписавши українсько-італійську попередню угоду. У міжвоєнний період у зв'язках з населенням українських земель І. спиралася на своє консульство в Харкові, а в Римі — головно на представників Організації українських націоналістів, яка провела там 1939 2-й Великий збір. Прихильність до оунівців не завадила урядові Б. Муссоліні підтримати Угорщину в придушенні Карпатської України 1939. У період Другої світової війни І. направила на німецько-радянський фронт експедиційний корпус, який вів бойові дії й на українській території. Водночас в І. українці — втікачі з німецьких таборів військовополонених й остарбайтери — брали участь у русі Опору. 1944 поблизу Неаполя і Рима на боці англо-американських союзників у складі польського 2-го корпусу генерала В. Андерса воювали 2000 українців. Наприкінці війни до І. прибуло близько 15 тис. вояків 1-ї Української дивізії («Галичина»), полонених й інтернованих англійцями в таборах спочатку біля м. Белларії, згодом — поблизу м. Ріміні. У перші повоєнні роки І. продовжувала приймати українських біженців, яких розміщували в таборах біля міст Казерти, Капуа, Трієста. Заснований у Римі Український допомоговий комітет згодом сприяв їхньому переселенню в країни Північної та Південної Америки, а колишніх вояків 1-ї Української дивізії — направленню на роботи до Англії. Наприкінці 1940-х рр. в І. залишилася невелика українська громада з числа політичних емігрантів, греко-католицького духовенства і студентів. З її участю 1952 у Римі створено Товариство італо-української приязні на чолі з сенатором А. Джанніні, яке видавало 1954–56 журнал «Ucraina» («Україна»). З 1960-х рр. в І. частково відновилася традиція стажування молодих українських співаків в оперному театрі «Ла Скала» (Мілан), серед яких першими були Р. Бабак, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, М. Огренич, М. Кондратюк. Також на студії до італійських лабораторій, бібліотек, архівів почали приїздити науковці АН УРСР, Київського університету ім. Т. Г. Шевченка тощо.

Новий етап італо-українських відносин розпочався визнанням І. державної незалежності України 28 грудня 1991 і встановленням дипломатичних відносин на рівні посольств у січні 1992. Основоположним міждержавним актом став підписаний 3 травні 1995 у Римі Договір про дружбу і співробітництво, яким закладено базу для всебічних зв'язків і взаємодії обох країн у сфері політики, економіки, культури, науки. У 90-х рр. 20 ст. — на поч. 21 ст. в І. утворилася численна українська трудова еміграція з головними центрами в Римі та Неаполі.

Значний внесок у розвиток знань про Україну в І. вносить італійська історіографія, яка дала в 20 ст. багатьох дослідників української історії та культури (Е. Ло Гатто, А. Пальмієрі, Л. Сальвіні, Ф. Вентурі, С. Грачотті, А. Тамборра, Е. Згамбаті, Р. Різаліті та ін.). Українознавча проблематика вивчається в Італійській асоціації славістів, Італійській асоціації українських досліджень, університетах Рима, Пізи, Венеції, Флоренції, Неаполя.

Літ.: Кордуба М. Венецьке посольство до Хмельницького (1650 р.) // ЗНТШ, 1907, т. 78, кн. 4; Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 р. // Збірник заходознавства, 1930, т. 2; Перша українська дивізія Української національної армії у британському полоні в Італії, Ріміні 1945–1947. — Нью-Йорк, 1979; Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста XVI ст. Джованні Ботеро // Історичні дослідження. Вітчизняна історія, 1982, вип. 8; Варварцев Н. Н. Украина в российско-итальянских общественных и культурных связях (Первая половина 19 в.). — К., 1986; Пахльовська О. Е.-Я. Українсько-італійські літературні зв'язки XV–XX ст. — К., 1990; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994; Kotljar M. F. Motivi veneziani delle cronache russe // Annali di Ca'Foscari (Venezia), 1997, N 1–2; Різаліті Р. Доба Хмельницького в Україні у світлі хроніки міста Лукки // УІЖ, 1999, № 3; Варварцев М. Україна й Італія у наукових, освітніх та літературних взаєминах (друга половина XIX — початок XX ст.). К., 2000; Його ж. Джузеппе Мадзіні, мадзінізм і Україна. — К., 2005.

М. М. Варварцев.