Україна в міжнародних відносинах/2/Директорія

◀ Дипломатичні представництва УСРР

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Директорія (В. В. Піскіжова)

Договір мирний між Українською СРР і Литовською демократичною республікою 1921 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ДИРЕКТОРІЯ (Директорія Української Народної Республіки) — тимчасовий верховний орган УНР, утворений 14 листопада 1918 на об'єднаному засіданні керівництва українських політичних партій й громадських об'єднань з метою повалення режиму гетьмана П. Скоропадського. До складу Д. увійшли представники трьох політичних партій: від Української соціал-демократичної робітничої партії — В. Винниченко (обраний головою Д.), С. Петлюра (отаман республіканських військ) і А. Макаренко, від Української партії соціалістів-революціонерів — Ф. Швець, від Української партії соціалістів-самостійників — П. Андрієвський.

15 листопада створено тимчасовий уряд — Раду завідуючих державними справами, яка проголосила звернення до українського народу із закликом до збройної боротьби проти гетьмана, оголосивши його уряд неправомочним. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня, на хвилі широкого повстанського руху, війська Д. захопили більшу частину України. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади на користь свого уряду — Ради міністрів, яка в свою чергу передала усі повноваження Д.

24 грудня створено Раду народних міністрів УНР, яку очолив В. Чеховський. Відразу потому було скасовано гетьманське законодавство, натомість — відновлено законодавство Центральної Ради. Насамперед, відновлено назву УНР (замість «Українська держава»), ухвалено закони: про землю (скасовувалась приватна власність на землю), українську державну мову, автокефалію Православної церкви, скликання (з метою організації влади) Трудового конгресу України тощо. 22 січня на Софійському майдані Києва відбулася урочиста церемонія злуки двох українських державних утворень — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та УНР.

Незважаючи на задекларовану Д. відданість робітничому класу й селянству в Україні мали місце придушення страйків, закриття профспілок й робітничих організацій. Власність польських поміщиків (яким присвоєно статус іноземців) оголошувалася недоторканною, не були визначені порядок і строки передачі селянам експропрійованих поміщицьких земель.

Новій владі не вдалося сформувати сильної дисциплінованої армії (під час падіння гетьманського режиму Д. мала майже 100-тисячну армію, а на кінець січня 1919 чисельність її військ скоротилася до 21 тис. вояків). Вже 2 лютого під тиском радянських військ Д. змушена була залишити Київ, її штаб-квартиру перенесено до Вінниці. Відтоді місце розташування неодноразово змінювалося у залежності від перебігу подій на фронті. Становище Д. ускладнювалося тим більше, що Антанта не поспішала визнавати державну самостійність УНР, а розгляд цього питання було відкладено до початку роботи Паризької мирної конференції (30 квітня). 10 лютого, на вимогу тієї ж Антанти, В. Винниченко подав у відставку. 12 лютого головою Д. став С. Петлюра, уряд очолив С. Остапенко.

Тим часом радянські війська успішно просувалися територією України: 3 січня захопили Харків, 19 січня — Полтаву, 5 лютого — Київ. Протягом січня-травня армія Д., зазнавши серію суттєвих поразок, почала відступати у напрямі Вінниця — Жмеринка — Проскурів — Рівне, а на початку травня змушена була евакуюватися у Радзвилів. В той же час армія ЗУНР опинилася в аналогічній ситуації, у середині травня війська польського генерала Галлера захопили Луцьк. Загальна небезпека втрати державності зблизила С. Петлюру та Є. Петрушевича (голова ЗУНР). Від середини липня армія Д. та Українська галицька армія ЗУНР почали діяти спільно (чисельність зведених військ складала близько 85 тис. вояків). У листопаді командування УГА вступило у переговори з денікінцями, що призвело до розколу у таборі об'єднаних сил Д. та ЗУНР (частина військ разом із С. Петлюрою пішла до Польщі, інша — залишилася в Україні у складі армії білогвардійського генерала М. Омельяновича-Павленка). Верховне керівництво справами УНР перейшло до С. Петлюри як голови Д.

Упродовж кінця 1919 — першої чверті 1920 співвідношення сил в Україні змінювалося на користь радянських військ. У квітні 1920 з метою досягнення єдності дій С. Петлюра уклав з головою польської держави, маршалом Ю. Пілсудським три таємні конвенції — «Варшавську угоду». Д. передала право командування своїми військами Польщі, останній були обіцяні території ЗУНР.

25 квітня 1920 розпочалася радянсько-польська війна, у якій брали участь 150 тис. солдатів і офіцерів Польщі та 15 тис. військовиків Петлюри. За короткий час об'єднана армія захопила значну територію України. Проте вже 5 червня розпочався контрнаступ радянських військ. Радянський уряд відхилив ноту протесту британського міністра закордонних справ лорда Дж. Керзона (оголошена 11 липня) з вимогою зупинитися перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919 визначила як кордон між Польщею, Білорусією та Україною (т. зв. «лінія Керзона»). 12 червня радянські частини зайняли Київ, а протягом липня-серпня — майже усі українські землі і вступили до Польщі. 14 серпня польське командування перейшло у контрнаступ і за десять днів війська Червоної Армії були відкинуті за Буг, а наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира й Бердичева. 12 жовтня між РСФРР і Польщею було укладено перемир'я, яке фактично зафіксувало згоду радянської сторони на те, що Західна Україна та Західна Білорусія залишаться у складі Польської держави. Із закінченням радянсько-польської війни і подальшим розгромом окремих петлюрівських загонів Д. остаточно припинила своє існування.

Літ.: Назарук О. Рік на великій Україні. — Відень, 1920; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Б. м., 1922, т. 3–4; Петлюра С. Статті. Листи. Документи. — Нью-Йорк, 1979, т. 2; Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879–1926). — К., 1992; Українська революція і державність (1917–1920 рр.). — К., 1998; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920: Документи і матеріали: У 2 т. — К., 2006.

В. В. Піскіжова.