Україна в міжнародних відносинах/2/Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Закарпаття

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975

Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЗАКЛЮЧНИЙ АКТ НАРАДИ З БЕЗПЕКИ І СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ 1975. Підписаний 1 серпня 1975 у м. Гельсінкі (Фінляндія) главами держав і урядів 33 європейських країн, а також США і Канади. Є підсумковим документом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1973–1975). На першому етапі Наради (3–7 липня 1973, Гельсінкі) на рівні міністрів закордонних справ були ухвалені прикінцеві рекомендації щодо її програми. На другому етапі (18 вересня 1973 — 21 липня 1975, Женева) розроблялися проекти документів порядку денного. Координацію діяльності Наради здійснювали робочі органи — координаційний комітет, три головні комісії, підкомісії і робочі групи. Головні комісії увійшли до дипломатичного лексикону під назвою «кошиків». Перша комісія («перший кошик») складалась з двох підкомісій — з безпеки й принципів відносин між державами, із заходів зміцнення стабільності й довіри. До складу другої входили п'ять підкомісій — з торгівлі, з питань промислової співпраці, з науки й техніки, з екології, зі співпраці в інших економічних галузях. Третя комісія мала чотири підкомісії — з контактів, інформації, культури, освіти. На другому етапі НБСЄ загострилися дискусії між делегаціями держав капіталістичного й соціалістичного воєнно-політичних таборів. СРСР наполягав на визнанні західними державами територіальних змін, які сталися в Європі внаслідок Другої світової війни й були закріплені на Ялтинській (1945) і Потсдамській (1945) конференціях. Країни Заходу вважали центральними для порядку денного питання про дотримання прав людини, міжнародну співпрацю. Третій, останній етап НБСЄ, відбувався з 30 липня по 1 серпня 1975 у Гельсінкі. На його урочистому відкритті виступили президент Фінляндії У. К. Кекконен, генеральний секретар ООН К. Й. Вальдхайм, голови держав чи урядів усіх держав-учасниць самміту. В «Декларації принципів, якими керуватимуться держави-учасниці у взаємних відносинах» Заключного Акта, підписаній головами 35 держав-учасниць, зафіксовано десять основоположних принципів міждержавних відносин:

1. Суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету. Держави-учасниці мають забезпечувати взаємну повагу до суверенної рівності й своєрідності, право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу, політичну незалежність. Визнано можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю.

2. Незастосування сили або погрози силою. Держави-учасниці мають утримуватися від порушення територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави шляхом застосування сили чи погрози силою або в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями Об'єднаних Націй і даною Декларацією.

3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці визнали непорушними всі кордони одна одної, як і кордони всіх європейських держав, та зобов'язались утримуватись від будь-яких посягань на них.

4. Територіальна цілісність держав. Проголошено зобов'язання утримуватись від будь-яких дій, що суперечать Статуту ООН та спрямовані проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці.

5. Мирне врегулювання суперечок. Держави-учасниці мають розв'язувати суперечки між собою мирними засобами, не піддаючи загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість. Проголошено їх право вільно обирати мирні засоби врегулювання конфліктів.

6. Невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці утримуватимуться від прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного втручання у внутрішні чи зовнішні справи одна одної. Вони також відмовилися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої державиучасниці.

7. Повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. Держави-підписанти взяли зобов'язання поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії, дотримуючись Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини тощо. Наголошувалось, що повага прав і основних свобод людини є істотним чинником миру, справедливості й благополуччя, необхідних для забезпечення дружніх відносин і співпраці між державами.

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Проголошено поважання рівноправ'я і права народів розпоряджатись власною долею, діючи відповідно до цілей і принципів Статуту ООН та норм міжнародного права. Визнано право всіх народів в умовах повної свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Передбачалася співпраця державучасниць одна з одною та з іншими країнами в усіх галузях згідно з цілями й принципами Статуту ООН. Держави-учасниці зобов'язалися сприяти взаєморозумінню й довірі, дружнім і добросусідським відносинам між собою, міжнародному миру, безпеці й справедливості, прагнути підвищувати добробут народів.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Відповідно до цього принципу держави-учасниці мають сумлінно виконувати як ті зобов'язання, що випливали із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що передбачалися згідно з укладеними ними міжнародними договорами чи іншими угодами.

Досягнуті на Нараді результати переговорів були зафіксовані також в інших документах Заключного Акта: «Документ про заходи зміцнення довіри та деякі аспекти безпеки й роззброєння», «Співробітництво в галузі економіки, науки й техніки та оточуючого середовища», «Питання безпеки й співробітництва у Середземномор'ї», «Співробітництво в гуманітарних та інших сферах», «Подальші кроки після Наради». Оригінал Заключного Акта, укладений англійською, іспанською, італійською, німецькою, російською та французькою мовами, було передано на зберігання уряду Фінляндської Республіки, який надав державам-учасницям завірені копії цього документу.

Унаслідок підписання керівництвом Радянського Союзу Заключного Акта, 12 травня 1976 у Москві було створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. 9 листопада 1976 письменник М. Руденко на прес-конференції, що відбулася на квартирі О. Гінзбурґа в Москві, зробив заяву про створення Української гельсінської групи (повна назва — Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод). Її членами-засновниками стали М. Руденко (керівник), О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката, О. Тихий. Прагнення учасників групи зареєструвати її як громадську організацію засвідчило усвідомлення українськими дисидентами того факту, що з підписанням Гельсінських угод їх діяльність набула міжнародно-правової бази. Українські правозахисники відстоювали ідеї законності здобуття Україною незалежності шляхом виходу зі складу СРСР, як це було передбачено його Конституцією, боротьби проти порушень радянським керівництвом міжнародно-правових зобов'язань і законодавства власної держави. У декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод зафіксовано її основні завдання: ознайомлення українського суспільства зі змістом Декларації прав людини (1948), сприяння реалізації положень Заключного Акта НБСЄ та інформування світової громадськості про факти їх порушення на теренах СРСР; обстоювання права України як суверенної держави та члена ООН направляти свою делегацію на міжнародні форуми, присвячені обговоренню результатів виконання Гельсінських угод; забезпечення акредитації в Україні іноземних журналістів, створення незалежних прес-агентств тощо. У меморандумі № 1 Української гельсінської групи політику керівництва СРСР щодо України кваліфіковано як геноцид.

Учасники українського гельсінського руху налагодили зв'язки з іншими правозахисними організаціями на теренах СРСР, неодноразово апелювали до комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, до урядів і парламентів держав-підписантів Заключного Акта НБСЄ, інформуючи їх про нехтування правами й свободами людини в СРСР. 17 листопада 1976 створено Комітет гельсінських гарантій для України (Вашингтон). Він взяв на себе місію офіційно представляти Українську гельсінську групу в країнах Заходу та спільно з видавництвом «Смолоскип» ім. В. Симоненка публікував українською й англійською мовами матеріали щодо її діяльності. З жовтня 1978 постало закордонне представництво групи. У Франції її репрезентував Л. Плющ, у США — П. Григоренко. Цього ж року до закордонного представництва в США приєдналася Надія Світлична. За її редакції з 1979 українською й англійською мовами публікувався друкований орган закордонного представництва «Вісник репресій в Україні». 1980 П. Григоренко й Н. Строката-Караванська ознайомили делегації держав-учасниць Мадридської конференції з питань виконання Гельсінських угод з «Декларацією про право контролю за виконанням Гельсінського Заключного Акта та про недопустимість карного й адміністративного переслідування за участь у такому контролі». 12 травня 1980 П. Григоренка як керівника закордонного представництва Української гельсінської групи прийняла прем'єр-міністр Великої Британії М. Тетчер, а 11 травня 1982 — президент США Р. Рейган. Іноземними членами групи стали дисиденти Март-Олав Ніклус (Естонія) та Вікторас Пяткус (Литва), які вступили до неї 1982, перебуваючи в пермському таборі особливого режиму. Боротьба учасників українського гельсінського руху за права українців, євреїв, кримських татар, за утвердження загальнолюдських демократичних цінностей набула міжнародного резонансу. Світовою громадськістю порушувалося питання щодо номінації на Нобелівську премію в галузі літератури члена Української гельсінської групи В. Стуса, який загинув в ув'язненні у вересні 1985. 29 липня 1980 у Білому домі (Вашингтон) відбулося святкування п'ятої річниці підписання Гельсінських угод, під час якого представники Комітету гельсінських гарантій для України зустрілися з президентом США Дж. Картером, головою Ради національної безпеки США З. Бжезінським та конгресменами. 1982 президент США Р. Рейган проголосив 9 листопада Днем Української гельсінської групи. Її здобутки було відзначено резолюціями Сенатів Канади (29 жовтня 1981), Австралії (25 серпня 1983), США (6 травня 1986). 24 жовтня 1984 у заяві Комісії США з безпеки і співробітництва в Європі з приводу смерті в ув'язненні учасника Української гельсінської групи Ю. Литвина наголошувалося, що репресії проти тих, хто сприяв виконанню Заключного Акта НБСЄ, засвідчують зневагу радянського уряду до принципів, проголошених у ньому.

Наступницею Української гельсінської групи стала створена 1988 Українська гельсінська спілка, очолена Л. Лук'яненком. Авторами її програмного документу «Декларації принципів» були В. Чорновіл, Б. Горинь, М. Горинь. Своєю діяльністю зі сприяння виконанню Гельсінських угод українські дисиденти дали імпульс рухові за демократизацію України, яка стала державою-учасницею НБСЄ 30 січня 1992.

Літ.: Совещание по безопасности и сотрудничеству в Европе. Заключительный акт. — Lausanne, 1975; От Хельсинки до Белграда. Советский Союз и осуществление Заключительного акта общеевропейского совещания. Документы и материалы. — М., 1977; Рощин А. А. Послевоенное урегулирование в Европе. — М., 1984; Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х рр. XX ст.). — К., 1994; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. — К., 1995; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х рр. — К., 1998; Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х — 1980-ті рр.). — К., 2000; Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4-х т. — Харків, 2001; Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987). — Харків, 2003; Українська гельсінкська група: історія, документи / О. Зінкевич (упоряд.), В. Овсієнко (упоряд.). — К., 2006.

О. А. Іваненко.