Україна в міжнародних відносинах/3/Китай

◀ Киргизстан

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Китай

Кіотський протокол 1997 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КИТАЙ, Китайська Народна Республіка (People's Republic of China) — держава в Центральній і Східній Азії. Територія 9597 тиc. км². За цим показником країна поступається лише Росії і Канаді. Межує з Монголією, Російською Федерацією, Корейською Народно-Демократичною Республікою, В'єтнамом, Лаосом, М'янмою, Бутаном, Непалом, Індією, Пакистаном, Афганістаном, Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном. За чисельністю населення К. займає перше місце у світі: 1,34 млрд. осіб (2011), включаючи населення спеціальних районів Сянган (Гонконг) і Аомень (Макао) та о. Тайвань. У К. проживають представники 56 національностей, серед яких абсолютну більшість (94%) становлять хань (китайці). Найбільш численними меншинами є чжуани, маньчжури, хуей, монголи, уйгури, мяо, тибетці. Офіційна мова — китайська. Найбільш поширені релігійні вірування — конфуціанство, буддизм і даосизм. Столиця — м. Пекін.

Згідно з чинною конституцією (1982, зі змінами 1993, 1999, 2004), КНР — унітарна багатонаціональна соціалістична держава демократичної диктатури народу. До конституції 2004 додано положення про стимулювання гармонійного розвитку будівництва матеріальної, політичної й духовної культури, про створення і вдосконалення системи соціального забезпечення, захист приватного майна, зміцнення гарантій прав людини та ін. Вищий орган державної влади — Всекитайські збори народних представників (ВЗНП). У період між сесіями його функції виконує Постійний комітет ВЗНП. Глава держави — Голова КНР.

Китайська цивілізація належить до найдавніших у світовій історії. За даними археологічних досліджень, терени К. були заселені з часів раннього палеоліту. Епоха неоліту представлена ранньоземлеробськими культурами Яншао і Лушань. Життя неолітичного К. описав Сима Цянь (145–86 до н.е.) — «батько китайської історичної науки», який пов'язував цей період з часами напівлегендарної першої династії китайських правителів Ся (23–18 ст. до н.е.). Початок епохи бронзи на землях К. датується серединою 2 тис. до н.е.

Традиційно китайська історіографія зараховує цей період до правління династії Шань-Інь (16–11 ст. до н.е.). Окрім бронзоливарництва іньці опанували іригаційне землеробство, шовківництво, конярство; навчилися будувати міста і творити політичні інститути. У цей період зародилася ієрогліфічна писемність. У 11 ст. до н.е. владу над долиною р. Хуанхе захопили близькі до іньців у етнічному відношенні чжоу і поступово злилися з ними в єдиний давньокитайський етнос. Для епохи Чжоу (11–3 ст.

до н.е.) характерні не лише політична роздрібненість, а й спроби її подолання завдяки експансії найпотужніших чжоуських «царств» та шляхом створення філософсько-ідеологічних доктрин об'єднавчої спрямованості (легісти і соціально-етичне вчення «батька китайської нації» Конфуція (551– 479 до н.е.). Піднесення царства Цинь завершилось возз'єднанням «Серединної країни» (221 до н.е.). 221–207 до н.е. у К. виникла перша централізована імперія на чолі з імператором Цинь Шихуанді. Невдовзі після його смерті (210 до н.е.) імперія Цинь була знищена в результаті народного повстання. Лю Бан, один з лідерів повстання, став новим імператором К. і засновником нової династії Хань (206 до н.е. — 220 н.е). Офіційною релігією імперії Хань було проголошенно конфуціанство. У часи цієї імперії завершилося формування державно-політичної доктрини китаєцентризму.

У період 9–23 н.е. владу в К. захопив колишній перший міністр ханського уряду Ван Ман, оголосивши себе засновником «Нової» (Сінь) династії.

Однак у результаті повстання «червонобрових» новий імператор був убитий і престол повернувся до династії Хань. Після народної війни «жовтих пов'язок» (184–205) імперія Хань розпалася на три держави. Нове об'єднання країни завершив 280 імператор Сима Янь з династії Цзін (265–420).

Внаслідок внутрішніх протиріч і агресії войовничих сусідів імперія Цзінь 316 втратила контроль над долиною Хуанхе й розпалася на дві частини. 589 вже династія Суй об'єднала К., на зміну якої прийшла династія Тан (618– 907); ії засновником став Лі Юань. Виснажена тривалим повстанням, династія Тан 907 припинила своє існування, а в К. на півстоліття запанувала воєнно-політична анархія. Після військового перевороту Чжао Куань'інь проголосив себе імператором династії Сун (960–1279). 1279 весь К. був завойований монголами. 1368 в результаті всенародного повстання монголи були вигнані з К., і престол обійняла китайська династія Мін (1368–1644).

Її засновник Чжу Юаньчжан був вихідцем із селян, який набув статусу національного лідера у процесі антимонгольської боротьби. На кінець правління династії Мін спалахнула селянська війна 1628–1645. Для її придушення було покликано на допомогу маньчжурських правителів, які встановили своє панування в К. Манчжурська династія Цин правила в країні протягом 1644–1911.

У середині 19 ст. К. став об'єктом агресії з боку провідних індустріальних держав, які нав'язали кабальні політичні договори. США, Англія, Франція допомогли цинам придушити найбільше в історії К. антиманьчжурське повстання тайпінів (1850–1864). В останню третину 19 ст. у країні почав активно розвиватися капіталізм. Водночас посилилась експансія іноземних держав, що знайшла прояв у відкритому вторгненні в К. під час придушення народного повстання іхетуанів (1899–1901). У політичному і економічному плані на кінець 19 ст. великі держави завершили остаточний поділ К. на сфери впливу. На поч. 20 ст. К. практично перетворився у напівколонію.

В країні розгорнувся визвольний рух під керівництвом Сунь Ятсена.

Сіньхайська революція (1911–1913) призвела до падіння Циньської династії.

1925 під керівництвом Комуністичної партії Китаю почалась національна революція, яка 1927 закінчилась поразкою і встановленням влади Ґоміньдану (Національна партія на чолі з Чан Кайші). Рештки революційних військ відступили в гірські райони, де були створені опорні бази. 1931 Японія захопила Північно-Східний Китай, а 1937 здійснила спробу загарбання всієї країни, що зустріло рішучий опір з боку китайського народу. Розгром 1945 японської Квантунської армії та звільнення Радянською Армією ПівнічноСхідного Китаю стимулювали в країні революційну боротьбу, що переросла у громадянську війну. Перемогу здобула Народно-визвольна армія Китаю під керівництвом Комуністичної партії Китаю на чолі з Мао Цзедуном.

1 жовтня 1949 була проголошена Китайська Народна Республіка.

Відповідно до Пакту про радянсько-китайську дружбу (лютий 1950), СРСР надавав КНР допомогу у відновленні її економіки та у розробці й здійсненні першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства (1953–1958). Всього за активної допомоги Радянського Союзу було збудовано 256 промислових підприємств, оснащених новітнім обладнанням. Були створені нові галузі промисловості: автомобільна, тракторна, авіаційна, енергетична, радіотехнічна, важке і точне машинобудування, приладобудування. Подальша політика форсованого розвитку («великий стрибок») і політична боротьба під час «культурної революції» 1966–68 призвели до суспільної нестабільності, руйнації народного господарства. З кінця 50-х — на поч. 60-х відбувся радикальний поворот у політиці КНР щодо СРСР. 1969 мали місце масштабні збройні сутички на радянсько-китайському кордоні.

1972 КНР відновила дипломатичні відносини із США і посіла місце Тайваню як постійний член Ради Безпеки ООН. З кінця 1970-х рр. нове китайське керівництво на чолі з Ден Сяопіном розпочало прагматичну політику реформ, спрямовану на модернізацію китайської економіки й піднесення її конкурентоспроможності. Країна раціонально використала нові шанси для просування національних інтересів у царині міжнародної економіки й здобула загальносвітове визнання як своєрідна «майстерня світу».

Українсько-китайські відносини мають давню історію. Серед російських дипломатів, починаючи з Російської Духовної місії в Пекіні на поч. 18 ст. були вихідці з України, які відігравали суттєву роль у зносинах із К. В рамках Радянського Союзу Українська РСР брала активну участь у розбудові китайської економіки, зведенні нових сучасних і реконструкції старих підприємств, підготовці кадрів для них. Тисячі китайських студентів здобували освіту в навчальних закладах Києва, Харкова та інших українських міст.

За роки незалежності України розвиток стосунків між двома країнами набув нової якості. 27 грудня 1991 КНР визнала Україну. 4 січня 1992 Україна і Китай встановили дипломатичні відносини. У листопаді 1992 відбувся перший візит української урядової делегації до К. У березні 1993 було відкрито Посольство України в КНР. Із серпня 2001 функціонує також Генеральне консульство України в Шанхаї. У грудні 1995 відбувся візит в Україну голови КНР Цзян Цземиня. Дипломатична співпраця України і КНР ґрунтується на реалістичному врахуванні взаємних інтересів. Держави займають схожі позиції щодо таких питань, як багатополярність світу, встановлення нового міжнародного економічного та політичного порядку, недопустимість релігійного екстремізму, сепаратизму, втручання у внутрішні справи. Україна і Китай координують свою політику в міжнародних організаціях, зокрема в ООН. Існує чимало питань, з яких позиції країн близькі або збігаються: протидія гегемонізму і політиці сили в міжнародних відносинах, ядерне роззброєння, реформа системи ООН, боротьба з міжнародною злочинністю і тероризмом тощо. Свідченням високого рівня двосторонньої співпраці стала підтримка Китаєм кандидатури України на виборах до непостійних членів Ради безпеки ООН на період 2000–2001.

2010 відбувся візит до КНР президента України В.Януковича, що надало новий імпульс розвитку двосторонньої співпраці. Сторони визначили пріоритетні напрямки співробітництва у торговельній, інвестиційній та інших сферах. Між Україною та КНР задекларовано відносини стратегічного партнерства, що закріплено у Спільній декларації про встановлення та розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР, підписаній 20 червня 2011 за підсумками державного візиту Голови КНР Ху Цзіньтао в Україну. Розширюється мережа установ, що сприяють розвитку двосторонніх контактів. 29 листопада 2011 відкрилося Генеральне консульство КНР в Одесі.

К. входить до десятки найбільших зовнішньоторговельних партнерів України. Сучасний етап характеризується суттєвим зростанням темпів розвитку двосторонньої торгівлі товарами. При цьому відновилася й тенденція превалювання китайського імпорту над українськими експортом до КНР. Головною товарною позицією у структурі українського експорту до К. (2010) є мінеральні продукти (в основному руди залізні, титанові, цирконієві, сірка); друге місце посіли машини, устаткування і механізми (переважно — турбореактивні двигуни), третє — продукція хімічної промисловості (в основному — продукція органічної хімії), четверте — олія соняшникова, п'яте — неблагородні метали та вироби з них. Головною ознакою імпорту з Китаю за 2010 є збільшення обсягів поставок у 1,7 рази.

Його основні товарні групи — машини, устаткування та механізми, текстиль та текстильні вироби, метали та вироби з них, пластмаси та каучук, взуття, головні убори, парасольки, хімічна продукція, вироби з каміння, гіпсу та цементу, прилади та апарати, транспортні засоби.

Одним із пріоритетних напрямів двосторонніх відносин є співпраця у науково-технічній галузі. Основу її нормативно-правової бази складають угода між урядами України та КНР про науково-технічне співробітництво (1992), угода про наукове співробітництво між НАНУ і АН КНР (1992), протокол про створення Спільної українсько-китайської комісії з науковотехнічного співробітництва (1997). У серпні 2010 в Пекіні пройшло сьоме засідання підкомісії зі співробітництва у сфері дослідження та використання космічного простору в мирних цілях, у ході якого було підготовлено програму українсько-китайського співробітництва в космічній сфері на 2011– 2015. Зазначений документ підписано під час державного візиту Президента України В.Ф. Януковича до КНР. У грудні 2005 підписано договір про створення міжнародного центру передачі технологій, індустріальної бази досліджень і розвитку НАН України у м. Цзясін (пров. Чжецзян). Перший Українсько-китайський парк високотехнологічного співробітництва з'явився у м. Цзінань у листопаді 2002. У лютому 2011 у Шанхаї відкрито українсько-китайський науково-технічний парк, в рамках якого передбачено створення п'яти спеціалізованих баз у галузі морських наук і технологій, біомедицини, нових матеріалів, аерокосмонавтики, нових джерел енергії та ін. У лютому–березні 2011 на запрошення Академії суспільних наук КНР у Пекіні перебувала делегація Національної Академії наук України на чолі з генеральним директором Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України академіком О. Онищенком, яка знайомилася з діяльністю Інституту соціології, Центру документації та інформації, Інституту археології, Інституту квантитативної та технічної економіки, Інституту історії.

Активно розвивається міжрегіональна співпраця. Станом на середину 2011 договірно-правова база українсько-китайського міжрегіонального співробітництва налічувала 77 документів (двосторонні угоди, меморандуми та протоколи про співробітництво), що регламентують встановлення дружніх та побратимських зв'язків на рівні область–провінція, місто–місто, область–місто, місто–провінція. Налагоджено торговельно-економічне, науково-технічне та культурне співробітництво між областями України й провінціями Китаю: АР Крим — провінція Хайнань (1995), Донецька область — провінція Гуандун (1996), Івано-Франківська область — провінція Шаньсі (1998), Луганська область — провінція Хейлунцзян (1994), Херсонська область — провінція Шаньдун (1995) та ін. Побратимські відносини підтримують міста Київ і Пекін (від 1993), Севастополь і Далянь (2002), Дніпропетровськ і Сіань (1995), Кривий Ріг і Ханьдань (2001), Ялта і Санья (2004).

Літ.: Очерки истории Китая (с древности до «опиумных войн»). — М., 1959; История Китая с древнейших времён до наших дней. — М., 1974; История внешней политики СССР. В двух томах. — Т. 2 (1945–1975 гг.) — М., 1976; Україна — Китай: шляхи співробітництва. — К., 1994; Меликсетова А.В. История Китая. — М., 1998; Непомнин О.Е. История Китая. Эпоха Цин. — М., 2005; История Китая. — М., 2005; Литвин І. Українсько-китайське співробітництво: від стагнації до прориву // Зовнішні справи, 2010, №11–12; Офіційний сайт Посольства України у КНР — http://www.mfa.gov.ua/china/ua; Офіційний сайт Посольства КНР в Україні — http://ua.china-embassy.org/rus/.

А.В. Пасько, О.М. Горенко.