Україна в міжнародних відносинах/3/Нова історія

◀ Нова Зеландія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Нова історія

Новітня історія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

НОВА ІСТОРІЯ, новий час (modern times) — історичний період, початок якого співпадає з кінцем 15 ст. і пов'язується з такими явищами, як гуманізм, науково-технічні та літературно-мистецькі досягнення епохи Відродження, Великі географічні відкриття, Реформація. У французькій історичній науці стосовно етапу нового часу від революції 1789 до наших днів вживається термін «сучасна епоха» («époque contemporaine»).

Поняття Н.і. було введене італійськими гуманістами, які створили нову концепцію та періодизацію історії на противагу виробленій у середні віки схемі чотирьох монархій — ассиро-вавілонської, мідо-перської, грекомакедонської та римської. Заперечуючи характерну для середньовічної історіографії ідею «вічного Риму» та «переносу імперії», гуманісти 15– 16 ст. доводили, що із загибеллю Римської імперії у 5 ст. почався новий етап в історії людства — період середніх віків, який вони відокремлювали від свого часу. Нова схема історичного розвитку остаточно утвердилася в історіографії завдяки працям римського історика Ф. Біондо (1388–1463), французького ученого-юриста Ж. Бодена (1530–1596), професора Галльського університету в Німеччині Х. Келлера (1637–1707), англійського історика Е. Гіббона (1737–1794). Наприкінці 30-х рр. 20 ст. у радянській історіографії закріпилася схема історії країн Європи й Північної Америки, за якою Н.і. поділялася на два періоди: перший — від Англійської революції сер. 17 ст. до франкопрусської війни 1870–1871 і Паризької комуни 1871; другий — до більшовицького перевороту в Росії 1917. Методологічним підґрунтям такої періодизації стала концепція соціально-економічних формацій, і відповідно, внутрішнім змістом нового часу радянські історики вважали перемогу капіталістичного ладу над феодальним у результаті буржуазних революцій, створення світової капіталістичної системи, перехід до останньої стадії капіталізму — імперіалізму, загострення класової боротьби, назрівання загальної кризи капіталістичної системи. У 90-ті рр. 20 ст. у російській історичній науці активізувалася дискусія щодо періодизації нової та новітньої історії, у ході якої було висунуто ряд важливих ідей: починати відлік нового часу не від Англійської революції сер. 17 ст., а з сер. 16 ст., позначеного світоглядними й науковими зрушеннями, що поклали початок новому етапу в розвитку європейської цивілізації; відмовитися від виділення франко-прусської війни 1870–1871 і Паризької комуни 1871 як межі між двома основними періодами нової історії; вважати Першу світову війну й жовтневий переворот у Росії 1917 єдиним рубежем між новим і новітнім часом.

Період 16–17 ст. окреслюється в українській історичній науці як пізнє середньовіччя або ранній новий час. З 16 ст. культура Відродження стала загальноєвропейським явищем. Її визначальною рисою був гуманізм, що характеризувався критичним ставленням до схоластичної філософії. Центром гуманістичного світогляду є людина, її земне життя, особисті досягнення. Гуманізм дав поштовх дослідженням античної культури, виникненню літератур національними мовами, розвитку природознавства (пізнання природи проголошувалось прерогативою науки). Піднесенню духовної культури Європи сприяло відкриття в 15 ст. книгодрукування.

У 16 ст. загальноєвропейського масштабу набула Реформація. Діячі реформаційного руху виступали проти ієрархії католицької церкви, ратували за створення незалежних від папської курії національних церков, протиставляли католицькому догмату про спасіння віруючих «добрими справами» принцип «виправдання вірою». Реформація поклала початок протестантизму — християнським течіям, що відокремившись від католицької церкви, утворили власні церкви (лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство). Сприяючи вихованню в людині почуття особистої відповідальності, підприємливості, індивідуалізму, протестантські соціально-етичні ідеї створювали морально-психологічне підґрунтя для розвитку капіталізму на Заході. Спричинені Реформацією зрушення в духовному житті західноєвропейського суспільства зумовили загострення релігійного антагонізму (війни між католиками й гугенотами у Франції 1562–1594, ворожнеча між кальвіністами та католиками під час Нідерландської революції 16 ст. тощо), а також трансформації у системі міжнародних відносин (протистояння католицького габсбургського блоку та протестантської коаліції у ході Тридцятилітньої війни 1618–1648).

З 16 ст. в економіці європейських країн розвивалися капіталістичні відносини, було закладено підвалини для формування загальноєвропейського ринку. Відбувся перехід від станової до абсолютної монархії, спрямованої на забезпечення рівноваги між дворянством, яке втрачало економічну владу, та буржуазією, що накопичивши капітал, прагнула політичного впливу. Утвердження товарно-грошових відносин (потреба в нових джерелах сировини та ринках збуту), зміцнення абсолютизму (зростання видатків на утримання централізованого бюрократичного апарату, найманої армії), науково-технічний прогрес (удосконалення морських суден, картографії, поширення уявлень про кулясту форму Землі) зумовили активізацію колоніальних загарбань європейців. Унаслідок Великих географічних відкриттів 16–17 ст. було закладено передумови для утворення в майбутньому світового ринку й формування колоніальної системи. В умовах ускладнення структури суспільства, появи нових верств (буржуазії і найманих робітників) та загострення соціальних протиріч суспільні рухи в Європі набували революційних масштабів.

У результаті революції у Північних Нідерландах було встановлено республіку (16 ст.) та започатковано процес переходу європейських країн від абсолютизму до різних форм конституційного ладу. Після революційних подій сер. 17 ст., реставрації королівської династії Стюартів (1660–1688), приходу до влади Вільгельма Оранського («Славної революції» 1688–1689) в Англії закріпилась парламентарна монархія. Упродовж 17 ст. у філософській думці Нідерландів, Англії, Франції зародилася ідеологія Просвітництва, що набула поширення в Європі у 18–19 ст. Її представники відстоювали поняття суспільного договору, громадянських прав і свобод, створення соціально-політичних умов для гармонійного розвитку особистості, виступали проти необмеженої монархії. Просвітництво стало ідеологічною основою конституційного ладу США, що здобули незалежність від Великої Британії у результаті революційної війни 1775–1783. Під впливом про світницьких ідей відбулась Французька революція 1789, унаслідок якої в Європі утвердилися поняття нації, національної культури, народовладдя, прав людини та громадянина. Європейські революційні рухи першої половини 19 ст., що розвивалися під гаслами боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя, розв'язання економічних і соціальних проблем, національне об'єднання чи визволення з-під влади іноземних держав, наслідували принципи Французької революції 1789.

Упродовж 19 ст. на політичній карті Європи з'явилися нові держави — Греція (1830), Бельгія (1830), Румунія (1861), об'єднані Італія (1870) та Німеччина (1871). У більшості європейських країн до кінця 19 ст. було встановлено політичні режими, що характеризувалися поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. У ХІХ — на поч. ХХ ст. було здійснено важливі суспільно-політичні перетворення, зокрема, розроблено законодавство, що регулювало умови праці робітників, запроваджено страхування на випадок хвороби, каліцтва, старості тощо.

Характерною рисою економічного розвитку Європи 19 ст. став промисловий переворот, що означав перехід до фабрично-заводського типу виробництва з використанням парових двигунів. Стартувавши у Великій Британії (1770–1830), процес формування машинної індустрії, вдосконалення технічного оснащення промислового виробництва та зростання його обсягів поширився на інші європейські держави. Індустріалізація супроводжувалась активізацією конкуренції між провідними промисловими країнами та колоніального суперництва на ґрунті пошуку нових ринків збуту товарів і об'єктів вкладення капіталу. В змаганнях між великими державами за європейське та світове лідерство зросло значення воєнної могутності, набула поширення гонка озброєнь. Наслідком загострення боротьби за економічні та політичні сфери впливу в умовах зміцнення взаємозалежності між країнами стала Перша світова війна (1914–1918), з якою у вітчизняній історіографії пов'язується завершення нового часу.

У сучасній українській історіографії триває процес створення концепції історії України, яка враховувала би специфіку її розвитку в контексті світового історичного процесу. До періодизації всесвітньої історії зверталися у своїх працях і лекційних курсах представники історичної науки України 19 — поч. 20 ст. Зокрема, М. Лунін 1835 прочитав у Харківському університеті пробну лекцію на тему «Переход средней истории к новой и значение сей последней», що була опублікована в «Журнале Министерства Народного Просвещения». Початок нового часу він датував кінцем 15 ст. і пов'язував із занепадом феодальних відносин, послабленням впливу римокатолицької церкви, завоюванням Константинополя османами 1453, винайденням книгодрукування, створенням вогнепальної зброї і постійних військ.

Характерною рисою нової історії Лунін вважав поширення європейської цивілізації далеко за межі Європи, що стало можливим унаслідок віднайдення морського шляху до Індії через Атлантичний океан та відкриття Америки.

Ознакою як притаманного народницькій історіографії 19 ст. поділу вітчизняної історії на княжу добу, польсько-литовську добу, козацьку добу й добу національного відродження, так і періодизації, розробленої радянськими істориками на базі формаційної концепції, є відокремлення України від загальноєвропейського історичного контексту. Задля подолання провінційності інтерпретації вітчизняної історії І. Лисяк-Рудницький запропонував застосовувати до України загальноприйнятий поділ історії Європи на античну, середньовічну й нову з деякими поправками. На його думку, в українській історії завершення періоду середньовіччя знаменувала собою Люблінська унія 1569.

Сучасній вітчизняній історичній науці притаманні зрушення в напрямку подолання вироблених марксистсько-ленінською історіографією штампів в оцінці Люблінської унії виключно як знаряддя польських феодалів у загарбанні українських земель. Після укладення унії у межах однієї держави — Речі Посполитої — опинилися Наддніпрянщина, Волинь, Поділля, Галичина, Холмщина, і як наслідок, було створено умови для культурної консолідації українства, його виокремлення з руського загалу. Загальноєвропейські явища Н.і. — гуманізм, Відродження, Реформація, Контрреформація — знайшли відображення в духовному житті України. На українських землях поширювались ідеї гуситів, лютеран, кальвіністів та ін. Вплив реформаційної ідеї щодо вільного перекладу Святого Письма та права віруючих самостійно вивчати біблійні тексти зумовив поширення їх перекладів руською (староукраїнською) мовою. Посиленню європейських цивілізаційних впливів в Україні сприяла традиція здобуття українськими студентами освіти в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії та інших країн. Визначальною рисою культурного поступу України за литовсько-польської доби став синтез греко-слов'янських та латинських традицій, що знайшов втілення в діяльності Острозької колегії, братських шкіл, Київського колегіуму (академії). Розвиток української культури 17–18 ст. пов'язаний з утвердженням у ній стилю бароко, поєднанням духовних традицій латинської і православної Європи.

Предметом дискусій сучасних вітчизняних дослідників Н.і. є трактування подій в Україні 17 ст., що призвели до кардинальних змін геополітичної ситуації в Європі, створення Української козацько-гетьманської держави та формування загальноукраїнської національної ідеї. Історики висувають різні версії їх визначення: національно-визвольна війна 1648–1657, Козацька революція 1648–1657, Українська національна революція 1648–1676 (типологічно близька до Нідерландської 1566–1609) тощо.

Унаслідок укладення Переяславської угоди 1654 Україна перейшла до сфери впливу Московської держави, у межах якої вона відіграла роль провідника європейських цивілізаційних впливів. Українці зробили вагомий внесок у розбудову Російської імперії. Діяльність С. Яворського на посаді протектора Слов'яно-греко-латинської академії сприяла її перетворенню на навчальний заклад європейського рівня. С. Яворський став президентом, а Ф. Прокопович — віце-президентом створеного Петром І Священного Синоду (1721), де переважало українське духівництво. Значна кількість українців обіймали в Росії високі державні посади, засновували навчальні заклади, працювали на науковій ниві, збагачували своєю творчістю російську літературу, театр, живопис, скульптуру, архітектуру. Завдяки Д. Бортнянському, М. Березовському, А. Веделю відбулося становлення російського музичного мистецтва. Першим ректором Санкт-Петербурзького університету був М. Балудянський.

Поетапне обмеження суверенітету Гетьманщини закінчилося скасуванням її автономії 1764. Після російсько-турецької війни 1768–1774 було зруйновано Запорозьку Січ (1775). 1781 замість притаманного Гетьманщині адміністративно-територіального поділу на полки було введено загальноросійський губернський устрій. 1783 запроваджено кріпацтво. Унаслідок поділів Польщі (1772, 1793, 1795) українські землі, що входили до її складу, були розділені між різними державами — Російською та Австрійською.

Під впливом ідеології Просвітництва, Романтизму, суспільно-політичних ідей Французької революції 1789 центрально-східноєвропейський регіон охопила хвиля зростання національної самосвідомості. Складовою цього процесу була Україна, де впродовж 19 — початку 20 ст. посилився інтерес інтелігенції до вивчення фольклору, етнографії та історії українського народу, відбулося становлення національного політичного руху, поглиблення національно-культурної інтеграції східних та західних українців.

Літ.: Rethinking Ukrainian History / Ed. I.L. Rudnytsky, J.-P. Himka. — Edmonton, 1985; Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV– XVIII ст.) // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. — Львів, 1991, т. ссххіі; Ерин М.Е. та ін. О периодизации новой и новейшей истории в свете современных трактовок // Новая и новейшая история, 1993, № 4; Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська старовина, 1993, № 3; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994, т. 1; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. — К., 1996; Віднянський С.В. Програма кандидатського іспиту зі спеціальності «Всесвітня історія». — К., 1999; Таран Л.В. Методичний посібник. Матеріали для вивчення країнознавства — Англія, Франція, Німеччина, США. Період нової історії. — Ужгород, 1999; Большаков В.П., Завершинский К.Ф.

Своеобразие культуры Нового времени в её развитии от Ренессанса до наших дней. — Великий Новгород, 2000; Павленко Ю. Історія світової цивілізації. — К., 2000; Историческая наука в ХХ в.: Историография истории Нового и Новейшего времени стран Европы и Америки. — М., 2002; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. — К., 2002; Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. — К., 2002; Калакура Я. Українська історіографія. — К., 2004; Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. — К., 2005; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХІХ — поч. ХХ ст.). — К., 2005; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К., 2005; Козеллек Р. Часові пласти. — К., 2006; Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. — Львів, 2007; Віднянський С. Україна у всесвітньому історичному процесі // Україна в III тисячолітті. Традиції. Інновації. Інвестиції. — К., 2008, т. 1, кн. 2; Смолій В.А., Степанков В.С. Політична система українського суспільства в роки Національної революції XVII ст. — К., 2008; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676). — К., 2009; Віднянський С. Стан і перспективи наукових досліджень із всесвітньої історії в Україні (Наукова доповідь на засіданні Вченої ради Інституту історії України НАН України 27 травня 2010 р. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки, 2010, вип. 19.

О.А. Іваненко.