Україна в міжнародних відносинах/4/«Переміщені особи»

◀ «Патріотичне товариство»

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева «Переміщені особи»

Переяславська рада 1654 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

«ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ» (англ. — Displaced persons) — це жертви нацистського та союзних йому режимів, які були вислані з країни свого громадянства або колишнього місця проживання за расовими, релігійними чи політичними мотивами, а також особи, вивезені з батьківщини на примусову працю в Німеччину і в окуповані нею країни.

Відповідно до Резолюції ГА ООН щодо проблеми біженців від 12 лютого 1946 для сприяння швидкому поверненню П.о. у країни їх походження було створено Міжнародну організацію в справах біженців.

Її статут передбачав можливість відмови від репатріації за наявності «вагомих причин», таких як: переслідування за національною ознакою, політичними чи релігійними переконаннями; сімейні обставини або поганий стан здоров'я. 14 грудня 1950 було утворене Управління Верховного комісара в справах біженців, а 1951 — укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до конвенції під терміном «біженець» малася на увазі особа, яка розглядалася як біженець через низку угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951. 1967 був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців, з якого були прибрані часові та географічні обмеження конвенції 1951. Термін «П.о.» в конвенції не використовується. У даний час у практиці Управління Верховного комісара в справах біженців застосовується поняття «внутрішньо переміщені особи», що визначає осіб, котрі покинули певний конфліктний регіон країни й оселилися в іншому регіоні в межах цієї країни. Появу такої категорії біженців зумовила зміна характеру воєнних конфліктів — від глобального протистояння до локальних внутрішніх воєн, які зазвичай мають етнічне підґрунтя.

Фактично до категорії «П.о.» потрапили: 1) остарбайтери; 2) в'язні концтаборів, військовополонені та політв'язні. Для тимчасового розміщення «П.о.» створювалися спеціальні табори. У жовтні 1945 відповідальність за утримання таборів була покладена на Адміністрацію допомоги і відбудови Об'єднаних Націй, хоча військові сили союзників продовжували забезпечувати транспортування, доставку продовольства та безпеку «П.о.» Також допомогу надавала Міжнародна організація Червоного Хреста.

«П.о.» часто переїжджали з табору до табору в пошуках родичів, земляків або кращих умов проживання. При таборах створювалися церкви, навчальні заклади. Зокрема, свою діяльність відновив Український вільний університет та Український аграрно-технічний інститут (раніше знаходився в Подєбрадах, Чехія).

30 липня 1946 британські власті закрили свою зону для подальшого прийняття «П.о.», а 21 квітня 1947 те ж саме зробили й США. В міру репатріації «П.о.» та біженців кількість таборів скоротилася. Фактично, на поч. 1952 всі табори, за винятком одного, припинили своє існування. Останній табір для П.о. — Фьоренвальд — закритий 1957.

Репатріація в СРСР. Враховуючи колосальні людські втрати СРСР у Другій світовій війні та необхідність відбудови країни, у жовтні 1944 радянський уряд створив Управління уповноваженого Ради народних комісарів у справах репатріації, яке очолив колишній керівник контррозвідки генерал-полковник Ф. Голіков. На кінець війни за межами СРСР опинилося бл. 5 млн. його громадян, з яких більш ніж З млн. знаходилися в зоні дії союзників. «П.о.» українського походження становили понад 2 млн. осіб. Ялтинські угоди 1945 фактично закріпили насильницьку репатріацію громадян СРСР. Необхідність вступу СРСР у війну з Японією та побоювання щодо перешкоджання з боку СРСР поверненню громадян союзницьких держав змусили США, Велику Британію та Францію певний час погоджуватися з такими умовами. Головним пунктом розбіжностей між союзниками щодо репатріації стало визнання радянського громадянства західних українців, оскільки до початку Другої світової війни вони були громадянами ін. держав. СРСР наполягав на визнанні громадянства станом на 1941, тоді як британсько-американські союзники не допускали репатріації українців Галичини та Буковини.

Для організації прийому репатріантів від союзників і їх подальшого відправлення до СРСР 1945–49 при військовій раді Групи радянських окупаційних військ у Німеччині діяло управління з репатріації. Усі репатріанти проходили процес перевірки і фільтрації, що здійснювався наркоматом оборони та НКВС.

Станом на березень 1946 із зони дії союзників було передано 2,4 млн. осіб. Разом із внутрішньо переміщеними особами загальна кількість репатріантів налічувала 4,4 млн. осіб, з яких українці становили найчисельнішу групу — 1,7 млн. (37,2%). Фактично період масової репатріації до СРСР закінчився в 1-й пол. 1946. У наступні роки потік репатріантів різко скоротився. У серпні 1946 3,3 млн. репатріантів відправили до місць постійного проживання, з них в Україну — 1,1 млн. Репатріантам гарантували збереження всіх прав радянських громадян, однак на практиці вони утискалися. Радянська влада не стала вдаватися до масових репресій, хоча й не мала довіри до репатріантів. В умовах «холодної війни» репатріанти зазнавали відкритої або ж завуальованої дискримінації, зокрема при висуванні на керівні посади, вступі до вищих навчальних закладів. Військовополонені не вважалися учасниками війни. Станом на липень 1952 в СРСР було повернуто 4,5 млн. радянських громадян.

Еміграція в країни Заходу. На кінець 1947 кількість українців, які оминули загрозу насильницького повернення до СРСР, становила бл. 250 тис. осіб, у т. ч. 130–150 тис. «П.о.» Зруйнована війною Європа не могла адаптувати таку велику кількість людей. Єдиним шляхом вирішення ситуації була еміграція. Наявність потужних українських громад спонукала більшість українських біженців і «П.о.» емігрувати в країни Пн. Америки.

Для допомоги українським біженцям ще в період Другої світової війни українська діаспора США та Канади створила громадські об'єднання: Злучений українсько-американський допомоговий комітет та Фонд допомоги українців Канади, основна діяльність яких спрямовувалася на допомогу при оформленні документів на виїзд, зборі коштів та лобіюванні лібералізації іммігрантського законодавства США та Канади.

У червні 1948 в США був прийнятий законопроект Ф. Фелловза, який давав змогу приймати по 205 тис. осіб протягом двох років, кожна етнічна група мала свою квоту. У червні 1950 кількість біженців, які могли отримати право емігрувати до США, була збільшена до 340 тис. осіб. 1947 уряд Канади зняв обмеження щодо кількості переселенців. Протягом 1947–52 Канада прийняла 160 тис. «П.о.», у т. ч. 26 тис. українців.

Ідеологічний критерій відбору, за яким відсіювалися прихильники лівих поглядів, та медичні огляди виснажених війною і примусовою працею біженців істотно обмежили українську еміграцію в країни Північної Америки. Зі 120 тис. осіб, які емігрували з Німеччини та Австрії протягом 1945–53, тільки 47 тис. змогли потрапити до США та Канади. Пізніше до них долучилася частина українських біженців і «П.о.» з Великої Британії, Бельгії, Франції та інших європейських країн. Загалом із третьою хвилею української еміграції до Канади потрапило бл. 37 тис. українців, до США — бл. 100 тис. Новим напрямком еміграції українців стала Велика Британія, яка прийняла 20 тис. українців, у т. ч. 12 тис. вояків дивізії СС «Галичина», а також Австралія і Нова Зеландія (20 тис. осіб).

Літ.: The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. — Edmonton, 1992; Грабович Т. У пошуках великої літери. — К., 1993; Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. — М., 1996; Pyдик С.Я. Переселения українських біженців і перемішених осіб до США та Канади після Другої світової війни: Причини, особливості, наслідки (1945–1953 pp.): Автореферат дис…. канд. істор. наук. — К., 2003; Земской В. Репатриация перемешенных советских граждан. В кн.: Война и общество 1941–1945. — М., 2004, кн. 2.

Я.Л. Примаченко.