Україна в міжнародних відносинах/4/Романтизм

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ «Rivista Europea»

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Романтизм

Російсько-польська війна 1654–1667 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

РОМАНТИЗМ — стильовий напрям у суспільно-політичній та історичній думці, літературі, науці та мистецтві, який виник наприкінці 18 — на поч. 19 ст. як реакція на раціоналізм доби Просвітництва, канони класицизму та соціокультурні й інтелектуальні зрушення, спричинені революційною добою та наполеонівськими війнами в Європі. Своєрідним інтелектуальним попередником Р. вважають предромантизм, чи преромантизм (Й.-Г. Гердер, Дж. Макферсон, Т. Персі, Ж.-Ж. Руссо, Т. Чаттертон, німецькі письменники часів «бурі та натиску» та ін.), генетично споріднений із сентименталізмом (апеляція до почуттів, апологія й поетизація природної основи, на противагу цивілізації, самоствердження особистості, відродження зацікавлення варварським буттям, імітація, часом навіть містифікація традицій середньовіччя тощо). Р. породжував яскраві та контрастні, іноді несподівані й суперечливі інтерпретації, котрі, передусім, спиралися на уяву та інтуїцію історика. Відтак Р. продукував різноманітні відчування та рефлексії вчених як щодо своєї стильової природи, так і творчих експериментів науковців, зорієнтованих на інтуїтивні й ірраціональні зразки мислення.

Деякі вчені, приміром британський історик Е. Гобсбаум, обстоюють тезу, що Р. узагалі не піддається класифікації. Водночас побутують думки про потребу інтердисциплінарного вивчення й осягнення феномену Р. в сучасній соціогуманітаристиці. Зрештою, багатолика, мінлива і калейдоскопічна рецепція витворює враження невловимості й оманливості та заразом синкретичної неподільності P., яку споглядаємо під час спроб осягнути його в межах формалізованих схем та концепцій. Натомість іманентний ефект руху і суцільної домінації індивідуальності, властивий романтичному історіописанню, висуває на перший план ідею історизму.

Саме ця ідея, попри різноманітні морально-етичні, релігійно-містичні, національно-регіональні та ін. творчі мотиви, набула тотального поширення і фактично визначила інтелектуальну спрямованість європейської романтичної історіографії. Романтичні тлумачення історичного руху вибудовувалися під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературно-художніх захоплень народним/національним буттям. На відміну від просвітницько-раціональної історіографії, що віддавала перевагу класичним взірцям античності, романтики зосереджувалися на своєрідній медієвізації минувшини. Тому романтичний ідеал світу історії здебільшого відшукували в часи середньовіччя та в його залишках — народних думах, баладах і піснях.

За культурної доби Р. до історіописання ввійшов масовий, колективний герой — народ/нація як відображення національної свідомості 19 ст. Водночас розмаїття світу історії, представлене в романтичних версіях минувшини, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тому Р. продукував нові вимоги до історіописання, зокрема звернення до інтуїтивного способу осягнення минувшини. Канони Р. передбачали не тільки художнє, а й достовірне написання історії, зокрема спричинилися до поширення критичного, або історико-філологічного методу (Б.-Г. Нібур, А.-Г. Геерен та ін.). Стильова формація Р. постала під гаслом поєднання історії з філологією, ідеї з фактом, яке задовго до появи романтиків сформулював італійський філософ Дж. Віко. Проте сполучення зазначених вимог у романтичному світобаченні здебільшого реалізовувалося на основі чуттєвого проникнення до сутності речей та явищ, зокрема через фольклорні й етнографічні джерела. Вважалося, що якраз вони і представляють духовну підоснову, чи самобутній культ, код народу/нації. Разом з тим романтики досить успішно засвоювали та переосмислювали й спадщину просвітницької доби, зокрема універсалістські підходи до історії.

Зазвичай поширення Р. в Україні розглядають у контексті західних інтелектуальних впливів, іноді за східноєвропейського чи південнослов'янського посередництва, пов'язують із поширенням секуляризованої від релігійної схоластики науки німецького типу на поч. 19 ст. в Харківському, а пізніше — в Київському університетах. На українських землях, де в історичній пам'яті побутували численні перекази про добу Гетьманщини, козацької звитяги та вільного життя, що час від часу потрапляли на сторінки друкованих видань поч. 19 ст., P. віднайшов плідний ґрунт. Адже тодішня сучасність з тяжкою кріпацькою працею селянства чи усталеним, розміреним побутом малоросійського панства разюче контрастувала з оспіваною славетною минувшиною і спогадами про героїчні часи козацтва.

Вважають, що український Р. з'явився із помітним часовим запізненням наприкінці 1820-х — у 1840-х pp. Проте преромантизм побутував у творчості українських мислителів та істориків 2-ї пол. 18 в. (Г. Сковорода, невідомий автор «Історії Русів» та ін.). За висловом Д. Чижевського, романтичні віяння на Заході в той час уже майже завмирали, а у слов'ян ще тривалий час лишалися живими й актуальними. У персональному вимірі Р. циркулював у творчості українських істориків упродовж майже всього 19 ст.: від М. Максимовича до Д. Яворницького.

Причини такого феноменального успіху і тривалої популярності P., вочевидь, варто шукати в його динамічній і багатовимірній інтелектуальній основі. Вона дала можливість не тільки інтегрувати суспільні запити та культурно-освітні вимоги тогочасного українства до національного відродження, а й формувати світоглядні та ціннісні орієнтири в умовах соціальних, культурних і духовних трансформацій, себто конфлікту традиційного з модерним, старого й нового укладів буття. Більше того, Р. став тим ферментом, який привніс європейські інтелектуальні та світоглядні впливи в Україну і спричинився до початку нового етапу українського відродження, пов'язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині та «Руською трійцею» в Галичині.

Характерні риси українського Р. виявилися у філософському ідеалізмі, мрійному, екзальтованому ставленні до навколишнього світу, захопленні фольклором, етнографією, народним побутом, у містично-релігійній та морально-етичній мотивації творчості, жанрових (балади, ліричні пісні, історичні романи, драми) та стилістичних особливостях у літературі (ностальгія та ідеалістично-песимістичне захоплення минулим, меланхолічний настрій, контрастне висвітлення навколишньої дійсності, похмура Україна супроти яскравого, славетного козацького минулого, релігійні повчання, психологічні роздуми й висока експресія, культ героїв, впровадження символічних образів). В українську історіографію Р. привніс дослідницькі зацікавлення колоритом місця та часу, що породжувалося виключною увагою до унікального та самобутнього фактографічного матеріалу як різнорідних виявів «народного духу». Відтак ширилися уявлення про культурно-духовні виміри колективного героя, поліваріантність яких коливалася від глибокого психологізму і моральнорелігійних критеріїв до витонченого естетизму й ностальгійних переживань, що побутували в текстах істориків-романтиків. Прикметними рисами романтичного історіописання стали ідеалізація, поетизація та суб'єктивізація історії, представлені у вигляді художньо-емоційних образів та символів.

Вживання в епоху, в образи її яскравих і славетних репрезентантів, їхню психологію, свідомість і навіть емоційний стан сформувало інтуїтивний та ірраціональний спосіб мислення українських романтиків у руслі класичного історизму 19 ст. Утім, незважаючи на різноманітні іноземні впливи, впродовж 1-ї пол. 19 ст. Р. став органічним явищем українського духовного, культурного і наукового життя. Р. інтегрував соціокультурні запити та інтелектуальні вимоги тогочасного українського суспільства до національного відродження, віддзеркалював пошук світоглядних і ціннісних орієнтирів в умовах соціальних, культурних і духовних трансформацій. Загалом український Р. мав поліфункціональне призначення як: 1) каталізатор національної міфотворчості; 2) інструмент для оформлення та висунення суспільно-політичних і культурницьких програм; 3) месіанський репрезентант української ідеї на теренах слов'янства та Європи; 4) спосіб актуалізації історичних традицій, що формували національну свідомість; 5) інтелектуальне підґрунтя для наукової творчості та одна зі стильових моделей функціонування тогочасної історіографії. Врешті-решт, Р. спричинився до нових спроб самоусвідомлення українства та, власне, висунув модерністський проект «винайдення» України. Р. справив величезний вплив на українську літературу та історіографію, зокрема на творчість О. Афанасьєва-Чужбинського, І. Бецького, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, О. Корсуна, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Петренка, І. Срезневського, Т. Шевченка, О. Шпигоцького, Я. Щоголіва та багатьох ін. Із Р. пов'язаний цілий етап розвитку української історичної та суспільно-політичної думки (1830–60-ті pp.), зокрема Харківська школа романтиків, «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) в Галичині та кирило-мефодіївські братчики в Наддніпрянській Україні.

Літ.: Максимович М. Письмо о философии. — М., 1833; Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. — X., 1861; Шамрай А. До початків романтизму // Україна, 1929, № 1–2; Харківська школа романтиків. — X., 1930, вип. 1–3; Литературная теория немецкого романтизма: Документы. — Л., 1934; Реизов Б.Г. Французская романтическая историография (1815–1830). — Л., 1956; Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — Нью-Йорк, 1956; Волинський П.К. Український романтизм у зв'язку з розвитком романтизму в слов'янських літературах. — К., 1963; Бойко Д. Український романтизм Центральної й Східної України у його стосунку до західноєвропейської романтики // Наукові записки Українського вільного університету: Філософський факультет (Мюнхен), 1965/66, № 8; Шевельов Ю. З історії українського романтизму. В кн.: Orbis scriptus: Dmitrij Tschizewskij zum 70. — Geburstag–Mьnchen, 1966; Українські поети-романтики 20–40-x років XIX ст. — К., 1968; Проблемы романтизма: Сборник статей. — М., 1971, вып. 1; К истории русского романтизма. — М., 1973; Кирилюк Є.П. Український романтизм у типологічному зіставленні з літературами західно- і південнослов'янських народів (перша половина XIX ст.). — К., 1973; Комаринець Т.І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального). — Львів, 1983; Скринник М. Ідейне підґрунтя українського романтизму // ЗНТШ (Львів), 1991, т. 222; Вайнштейн О. Язык романтической мысли: О философском стиле Новалиса и Фридриха Шлегеля. — М., 1994; Бовсунівська Т.В. Феномен українського романтизму, ч. 1: Теогенез і етногенез. — К., 1997; Легеза С.В. Українська романтична історіографія: Історико-культурний контекст. — Дніпропетровськ, 1997; Кроче Б. Историография романтизма. В кн.: Кроче Б. Теория и история историографии. — М., 1998; Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998; Козак С. Українська змова і месіанізм: Кирило-Мефодіївське братство. — Івано-Франківськ, 2004, Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. В кн.: Чижевський Д. Філософські твори. — К., 2005, т. 1; Ясь О. Фрагмент як форма мислення: Романтичний світ Михайла Максимовича. В кн.: Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України: Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. — К., 2007; Його ж. Романтизм і український гранд-наратив. В кн.: Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. — К., 2008, вип. 3, ч. 1.

О.В. Ясь.