Україна в міжнародних відносинах/4/Сан-Стефанський мирний договір 1878

◀ Сальвадор

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Сан-Стефанський мирний договір 1878

Сан-Франциська конференція 1945 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

САН-СТЕФАНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1878 — прелімінарний договір між Росією й Туреччиною, укладений 19 лютого (3 березня) 1878 у містечку Сан-Стефано (нині Єшилькей поблизу Стамбула), що завершив російсько-турецьку війну 1877–78. За договором Чорногорія, Сербія й Румунія отримали незалежність від Туреччини, їх території збільшувалися. До Румунії приєднувалася Північна Добруджа в обмін на передачу Росії південної частини Бессарабії. Болгарія проголошувалась номінально залежним від Туреччини автономним князівством з правом вільного обрання населенням князя. До її складу увійшли Фракія та Македонія, вона отримувала вихід до Чорного й Егейського морів.

Турецькі війська мали бути виведені з Болгарії. До створення болгарського земського війська на території країни мав перебувати окупаційний російський корпус загальною чисельністю не більше 50 тис., його присутність обмежувалася дворічним терміном. Болгарія зобов'язувалася щорічно сплачувати данину Туреччині, яка зберігала право переправляти через болгарську територію свої війська, військові припаси, провіант, пошту й утримувати в країні телеграфну лінію. Всі фортеці на узбережжі Дунаю підлягали зруйнуванню, заборонявся прохід військових суден територіями Румунії, Сербії і Болгарії. Боснія та Герцеговина дістали автономію в складі Османської імперії. Туреччина зобов'язувалася запровадити «Органічний статут» 1868 на острові Кріт. У турецькій частині Вірменії мали бути здійснені реформи, спрямовані на забезпечення прав вірменського населення. Росія одержала закавказькі міста Батум, Ардаган, Карс, Баязид та втрачену нею за Паризьким трактатом 1856 Південну Бессарабію, крім островів у дельті Дунаю. На Туреччину покладалося зобов'язання виплатити Росії 310 млн. руб. компенсації за збитки, спричинені війною. Протоки Босфор і Дарданелли проголошувалися відкритими як у мирний, так і у воєнний час для торговельних суден нейтральних держав, що виходили з російських портів або заходили до них.

Укладення С.-С. м.д. викликало жваву реакцію в Європі, у тому числі серед української громадськості. Зокрема, 1878 у Женеві М.П. Драгоманов опублікував працю «До чего довоевались?», в якій закріплений у С.С. м.д. територіальний поділ Балкан він трактував як джерело майбутніх конфліктів між сербами, греками й болгарами.

Договір посилював позиції Росії на Балканах, що суперечило інтересам Великої Британії та Австро-Угорщини, які вже того ж року домоглися його перегляду на Берлінському конгресі.

Літ.: Драгоманов М.П. Выигрыши последней войны. — СПб., 1978; Драгоманов М.П. Собрание политических сочинений. — Париж, 1906, т. 2; Сборник договоров России с другими государствами. 1856–1917. — М., 1952; Освобождение Болгарии от турецкого ига: Сб. документов. — М., 1964, т. 2, 3; Jelavich B.A. Century of Russian Foreign Policy 1814– 1914. — Philadelphia and New York, 1964; Нарочницкая Л.И. Россия и национально-освободительное движение на Балканах. 1875–1878 гг. — М., 1979; Хевролина В.М. Сан-Стефано: венец и завершение дипломатической карьеры Н.П. Игнатьева // Российская дипломатия в портретах / Ред. А.В. Игнатьев и др. — М., 1992; Стоянов И. Славянските комитети и българското освободително движение след априлското въстание. — София, 1992; В «пороховом погребе Европы» 1878–1914 / В.Н. Виноградов (отв. ред.). — М., 2003; Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877–1878 годов и европейские державы // Новая и новейшая история, 2009, № 1.

О.А. Іваненко.