Україна в міжнародних відносинах/4/Сполучені Штати Америки

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Співдружність Незалежних Держав

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Сполучені Штати Америки

«Сучасність» ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ (the United States of America) — одна з наймогутніших держав світу в економічному, технологічному і військовому відношенні, а також у контексті політичного і культурологічного впливу на світ. Розташована в Північній Америці, межує з Канадою і Мексикою. Складається з трьох частин: 1) власне територія США, 2) Аляска; 3) Гаваї (24 острови в Тихому океані). США мають ряд володінь: Пуерто-Ріко та Віргінські острови у Карибському морі, Східне Самоа, Гуам, Мідуей та ін. в Тихому океані. Столиця — м. Вашингтон.

Загальна площа — 9 826 675 км2, населення — 315,1 млн. осіб (2013, третє місце у світі). Расово-етнічний склад населення: «білі» (європейці) — 75–80%, «чорні» (афроамериканці) — близько 12%, вихідці з Латинської Америки та Азії — до 10%. Релігійний склад населення: протестанти (баптисти, методисти, пресвітеріанці та ін.) — 55%, римо-католики — близько 30%, буддисти, православні, греко-католики. Офіційної (державної) мови немає — де-факто англійська.

Форма державного правління: президентська республіка. Форма державного устрою: федеративна держава. Адміністративно-територіальний поділ: 50 штатів, федеральний (столичний) округ Колумбія. Законодавча, виконавча і судова влада представлені відповідно Конгресом, Президентом і Верховним Судом. Глава держави, уряду і головнокомандуючий збройними силами США — президент, який (разом з віце-президентом) обирається на чотири роки. Орган законодавчої влади — двопалатний парламент: Конгрес США, який складається з Сенату і Палати Представників. Урядові функції виконує очолюваний президентом Кабінет.

У США існує двопартійна система, за якою боротьба за владу відбувається між двома основними політичними партіями: Демократичною, створеною в ході передвиборної кампанії 1828, і Республіканською, заснованою 1854. 1955 створена Американська федерація праці — Конгрес виробничих профспілок, що виступає основною соціал-реформістською силою країни.

У 16 ст. колонізація Північної Америки здійснювалася Іспанією, Францією, Англією, Нідерландами та Швецією. Заселення супроводжувалося війнами з індіанцями та їхнім винищенням. З початку 17 ст. до Америки починають завозити рабів з Африки для робіт на плантаціях.

Розвиток капіталізму в британських колоніях сприяв створенню єдиного ринку, формуванню північноамериканської нації. Посилення колоніального гніту з боку метрополії привело до початку війни за незалежність (1775–1783), у ході якої 13 британських колоній об'єдналися і 4 липня 1776 проголосили незалежну державу. 1787 прийнята Конституція США, а 1791 — перші десять поправок до неї, т. зв. Білль про права, що істотно обмежив повноваження федерального уряду та гарантував американцям основні демократичні права. У подальшому Конституція була доповнена 27 поправками (остання у 1992). Територія країни швидко зростала. 1803 США придбали у Франції Західну Луїзіану, 1819 — змусили Іспанію поступитися Флоридою, 1846–1848 — захопили у Мексики Техас, 1867 — купили у Росії Аляску та Алеутські острови. У середині 19 ст. швидкий розвиток капіталізму на Півночі США вступив у гостре протиріччя із системою плантаційного рабства Півдня країни, що вилилося в громадянську війну 1861–1865 між Північчю і Півднем. Перемога в громадянській війні індустріальної Півночі над аграрним рабовласницьким Півднем привела до повної ліквідації рабства, закріпила існування єдиної американської нації, створила умови для швидкого економічного розвитку, індустріалізації, освоєння західних земель і розширення єдиного внутрішнього ринку. За короткий час США стали високорозвинутою індустріально-аграрною державою, яка на початку 20 ст. за обсягом промислової продукції посіла перше місце у світі.

З початком Першої світової війни США проголосили декларацію про нейтралітет, намагаючись бути посередником між європейськими державами. 06.04.1917 США вступили у війну на боці Антанти, оголосивши початок воєнних дій проти держав Четвертного союзу у відповідь на необмежену підводну війну, розпочату Німеччиною. У січні 1918 було проголошено «Чотирнадцять пунктів» В. Вільсона, в яких американський президент виклав програму відновлення миру в Європі та післявоєнної нормалізації міжнародних відносин, що стали платформою рішень Паризької мирної конференції 1919–20. Президент США брав активну участь у конференції, але укладений Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною, що визнавав її головним винуватцем у розв'язанні Великої війни і передбачав створення міжнародної організації для підтримання миру — Ліги Націй, не був ратифікований Конгресом, де перевагу одержали ізоляціоністські настрої. У роки Першої світової війни США були головним постачальником військових і продовольчих товарів та сировини державам, які воювали. За 1914–20 національне багатство США зросло в 2,5 рази.

Після війни на зміну економічній кризі 1920–21 у США прийшли роки господарського піднесення, яке тривало до 1929. У сфері зовнішньої політики США дотримувалися ізоляціоністського курсу (традиційно офіційний курс республіканських адміністрацій), але намагалися зміцнювати свою роль у повоєнній системі міжнародних відносин. У 1918–20 США брали участь у спробі силової ліквідації радянської влади в Росії, у серпні 1921 підписали сепаратні мирні договори з Німеччиною, Австрією та Угорщиною, у 1921–22 ініціювали Вашингтонську мирну конференцію.

Крах на Нью-Йоркській фондовій біржі в «чорний вівторок» 24.10.1929 став початком економічної кризи, що незабаром вразила майже всі індустріально розвинуті країни і тривала до 1933. У США криза набула особливо руйнівного характеру. Загальний обсяг промислової продукції 1932 становив 53,8% від рівня 1929. Масові банкрутства підприємств, фермерських господарств, банків, мільйони жебраків і безробітних(на початку 1933 кожен третій робітник не мав роботи) і безпорадність республіканської адміністрації Г. Гувера, яка дотримувалася принципів «твердого індивідуалізму» протягом усього періоду економічної кризи, сприяли переконливій перемозі на президентських виборах 1932 кандидата від Демократичної партії Ф.Д. Рузвельта, інавгурація якого відбулася 04.03.1933. Протягом перших «ста днів» його президентства Конгрес США ухвалив 15 важливих законів, що заклали підвалини політики «Нового курсу» — посилення ролі держави в регулюванні економіки.

Загалом Ф.Д. Рузвельт домігся прийняття Конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової системи, що сприяли подоланню кризи в економіці США. 1936 Ф.Д. Рузвельта було переобрано президентом США, і він продовжив політику державного регулювання соціально-економічного життя. У зовнішній політиці адміністрація Рузвельта, якого 1940 вперше в американській історії втретє поспіль було обрано президентом США, дотримувалася принципів ізоляціонізму (Закон про нейтралітет США 1935), але здійснювала більш гнучкий зовнішньополітичний курс. 1933 США встановили дипломатичні відносини з СРСР.

Стосовно країн Латинської Америки Рузвельт проводив політику «Доброго сусідства». 1934 США оголосили про надання автономії Філіппінам.

1937 в умовах розширення експансіоністських дій Японії у Китаї, посилення агресивності Італії й Німеччини американський президент закликав світове співтовариство встановити «карантин» навколо агресорів. У 1940 Конгрес вотував значні суми на переозброєння, у вересні 1940 вперше в історії США був оголошений призив на військову службу в мирний час.

11.03.1941 Конгрес схвалив закон про ленд-ліз, який дозволяв Рузвельту забезпечувати зброєю, боєприпасами та іншими військовими товарами країни, дії яких були життєво важливі для США (насамперед Велика Британія і країни Британської Співдружності Націй, Китай). Американська допомога по ленд-лізу, яку отримували 42 держави, становила близько 50 млрд. дол. 7.12.1941 японська авіація несподівано напала на американську військово-морську базу Пірл-Гарбор на Гавайських островах, що змусило США вступити у війну: вже наступного дня Конгрес оголосив війну Японії, а 11.12.1941 Німеччина та Італія, підтримуючи Японію, оголосили війну США. Вступ США у Другу світову війну прискорив формування антигітлерівської коаліції. Ще 14.08.1941 Ф.Д. Рузвельт разом із британським прем'єр-міністром В. Черчіллем проголосили Атлантичну Хартію, в якій вимагали «знищення нацистської тиранії» і виклали приципи післявоєнного політичного устрою світу. 01.01.1942 США спільно з 26 державами підписали Декларацію Об'єднаних Націй, що передбачала об'єднання військових та економічних ресурсів цих держав для боротьби проти Німеччини та її союзників. 11.06.1942 у Вашингтоні було підписано американсько-радянську угоду про взаємодопомогу у «веденні війни проти агресії». У листопаді 1942 США і Велика Британія здійснили вторгнення на Півночі Африки, а у вересні 1943 англо-американські війська висадилися на півночі Італії. У червні 1944 США і Велика Британія відкрили Другий фронт, висадивши союзні війська на півночі Франції. Воєнні успіхи союзників на Східному і Західному фронтах змусили Німеччину та її сателітів капітулювати: 08.05.1945 у Берліні було підписано Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини.

Але головну увагу США приділяли боротьбі з Японією на Тихому океані.

6 і 9 серпня 1945 американська авіація скинула атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі. 09.08.1945 у війну проти Японії вступив СРСР, який розгромив її Квантунську армію в Маньчжурії (Китай). 02.09.1945 у Токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт по беззастережну капітуляцію Японії, яким було завершено Другу світову війну. США брали участь в Кримський (Ялтинській) та Потсдамській конференціях 1945 глав урядів трьох союзних у Другій світовій війні держав (СРСР, США і Великої Британії), які визначили принципи мирного врегулювання в Європі. Вони були ініціаторами створення Організації Об'єднаних Націй, Статут якої був підписаний 26.06.1945 на Установчій конференції ООН в Сан-Франциско представниками 50 держав, у тому числі Української РСР. США отримали постійне місце в Раді Безпеки ООН.

З війни США вийшли наймогутнішою державою світу, що мала монополію у володінні атомною зброєю, 12-мільйонну армію, потужний військово-морський флот, виробляла майже половину світової промислової продукції, американський долар за рішеннями Бреттон-Вудської конференції 1944 заступив британський фунт стерлінгів як головна міжнародна розрахункова валюта. Разом з тим у суспільно-політичному житті Америки кінця 1940 — поч. 50-х рр. стали все чіткіше проявлятися правоконсервативні та праворадикальні тенденції, найодіознішими символами яких стали закон Тафта-Хартлі 1947 про трудові відносини, що обмежував профспілковий рух і страйкову боротьбу робітників, і діяльність комісій з розслідування «антиамериканської діяльності», т. зв. «маккартизм». 1952 президентом США було обрано кандидата від Республіканської партії Д. Ейзенхауера, який 1956 був переобраний на другий термін.

У зовнішній політиці США у повоєнний період взяли курс на рішучу протидію прагненням СРСР розширити сферу свого впливу й поширити комуністичний режим у різних регіонах світу, насамперед у Центрально-Східній Європі, де за активної радянської підтримки були створені прорадянські режими «народної демократії». З початком «холодної війни» США взяли на себе роль лідера «вільного світу» (курс на «стримування світового комунізму», доктрина Трумена, план Маршалла 1947, створення військово-політичного блоку НАТО — Північнотлантичного альянсу 1949, доктрина «визволення» від комунізму в 1950-х рр.). «Холодна війна», що супроводжувалася масштабною гонкою озброєнь у США і СРСР, втілилась у два великі регіональні конфлікти: Корейську війну 1950–53 і В'єтнамську війну 1964–73, у небезпечні міжнародні кризи — Суецьку 1956–1957, Карибську 1962. Одночасно в США розгорнувся молодіжний рух т. зв. Гіппі, який заперечував цінності матеріального добробуту «держави благоденства», і рух за громадянські права афроамериканського населення на чолі з М.Л. Кінгом. Протягом 1963–68 було схвалено низку законів щодо ліквідації расової сегрегації та про загальне виборче право, заборону будь-яких порушень прав кольорового населення. Курс соціальних перетворень демократів, проголошений адміністрацією наймолодшого президента за всю історію США Дж. Кеннеді на початку 1960-х рр. («Нові рубежі») і продовжений після вбивства Кеннеді 22.11.1963 у Далласі його наступником Л. Джонсоном (програми «Боротьби з бідністю» і побудови «Великого суспільства»), був зірваний. На президентський виборах 1968 перемогу здобув кандидат від Республіканської партії Р. Ніксон, якого 1972 обрали президентом США вдруге.

Він оголосив «нову економічну політику», що передбачала посилення втручання держави в керування економікою (контроль за цінами, введення ринкового курсу долара, збільшення пенсій, грошової допомоги багатодітним сім'ям з одночасним обмеженням активності профспілок).

Зі встановленням на поч. 1970-х рр. ядерного паритету між США і СРСР Білий дім розширив діалог із Кремлем і країнами радянського блоку, розпочатий ще під час Карибської кризи президентом США Дж. Кеннеді і головою Ради міністрів СРСР М. Хрущовим, наслідком якого стала розрядка міжнародної напруженості у 1-й пол. 1970-х рр.

Важливим досягненням адміністрації Ніксона було встановлення дипломатичних контактів між Вашингтоном і Пекіном: у лютому 1972 президент США відвідав КНР, де підписав «Шанхайське комюніке», яке заклало основу для поступової нормалізації американсько-китайських відносин. Але головну увагу американська адміністрація традиційно приділяла відносинам з Радянським Союзом. 1972 у Москві президент США Р. Ніксон і генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв підписали тимчасовий Договір про обмеження стратегічних озброєнь — ОСО-1, 1973 під час візиту Л. Брежнєва до США було підписано 23 угоди, одна з яких зобов'язувала СРСР і США запобігати ядерній війні. 1974 під час зустрічі у Владивостоці американський президент Дж. Форд, який зайняв цю посаду після скандальної відставки Р. Ніксона («Вотергейтська справа»), і радянський лідер Л. Брежнєв узгодили основи нового договору щодо подальшого обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Гельсінська Нарада з безпеки та співробітництва в Європі 1975 і підписання 35 державами, в тому числі США і СРСР, Заключного акта НБСЄ, в якому зафіксовано принципові домовленості з широкого кола питань європейської безпеки, стало логічним апогеєм періоду відлиги міжнародної напруги. Діяльність адміністрації Дж. Форда відбувалася в умовах економічної кризи 1973–75, спричиненої стрибком цін (у 4 рази) на нафту після арабсько-ізраїльської війни 1973. Навесні 1975 рівень промислового виробництва у США знизився на 13,5% порівняно з 1973.

Тому на президентських виборах 1976 американські виборці проголосували за демократа Дж. Картера.

У 2-й пол. 1970-х рр. погіршилися відносини між США і СРСР, насамперед через посилення радянського втручання в конфліктні ситуації у державах «третього світу» і боротьбу між двома наддержавами за впливи у різних регіонах світу. Нових обертів набула гонка озброєнь.

У відповідь на вторгнення в грудні 1979 радянських військ до Афганістану США припинили процес ратифікації договору ОСО-2, перервали переговори з Радянським Союзом з інших проблем роззброєння, оголосили ембарго на продаж зерна і технологій в СРСР, а також відмовилися від участі в Олімпійських іграх 1980 у Москві. У лютому 1980 президентом США Дж. Картером була висунута доктрина, що передбачала рішучі заходи щодо протистояння з СРСР та його соціалістичними сателітами, особливо в контексті захисту прав людини, і посилення американської військової присутності в різних регіонах світу. Серед інших напрямів зовнішньої політики адміністрації Картера було встановлення дипломатичних відносин між США і КНР 1979, сприяння процесу мирного врегулювання на Близькому Сході (Кемп-Девідські угоди 1979).

Втім невдала спроба за допомогою воєнної операції визволити персонал посольства США в Тегерані, який після Ісламської революції 1979 став заручником мусульманських фундаменталістів, відчутно похитнула престиж президента Дж. Картера. На президентських виборах у листопаді 1980 Дж. Картер поступився представнику Республіканської партії і 40-м президентом США було обрано Р. Рейгана, який проголосив новий курс, відомий як «рейганоміка». Основою курсу була програма обмеження втручання держави в економіку і розв'язання економічних проблем країни через стимулювання приватного підприємництва. В інтересах корпорацій було проведено податкову реформу, запроваджено пільги для енергетичних компаній, ліквідовано контроль за цінами на нафту. Водночас адміністрація Рейгана проводила жорстку антиінфляційну політику, скоротила витрати на державні й соціальні програми. На початку 1984 економіка країни увійшла в один із найдовших періодів стабільного зростання у повоєнний час. Щодо зовнішньої політики США, то у 1-й пол. 1980-х рр. її визначала «Доктрина неоглобалізму» Рейгана, яка була спрямована на використання всієї могутності США для протидії радянському впливові у світі. 1983, після того, як радянська ракета збила південно-корейській пасажирський літак, Р. Рейган у своєму виступі перед Конгресом проголосив СРСР «імперією зла» і закликав до «хрестового походу» проти нього. США розмістили в Західній Європі крилаті ракети і ракети середньої дальності та розпочали розробку програми «Стратегічної оборонної ініціативи», покликану перенести військове протистояння у космос. Після того, як новий радянський лідер М. Горбачов 1985 висунув концепцію «нового політичного мислення для СРСР і для всього світу», відбулися зміни у підходах до вирішення міжнародних проблем і в адміністрації Р. Рейгана. Зустріч лідерів двох наддержав у листопаді 1985 в Женеві розпочала процес нормалізації американськорадянських відносин. У грудні 1987 у Вашинтоні США і СРСР підписали угоду про ліквідацію ракет серднього і меншого радіусу дії, а під час візиту до Москви влітку 1988 Р. Рейган публічно заявив, що більше не вважає СРСР «імперією зла».

Проблема розвитку відносин із СРСР залишилася одним із найважливіших пріоритетів і для нової республіканської адміністрації Дж. Буша, який переміг на президентських виборах 1988. Під час візиту М. Горбачова до США в травні 1989 було підписано Угоду про знищення і невиробництво хімічної зброї і Протокол до Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. У січні 1990 Білий дім проголосив про одностороннє скорочення американських військ у Європі з 300 тис. до 195 тис. осіб. За участю США вироблялися головні положення Договору про остаточне розв'язання проблеми об'єднання Німеччини і Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі 1990. Влітку 1991 під час візиту Дж. Буша до Москви було укладено Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, за яким ядерний потенціал обох держав скорочувався на 30–40%. Перехід двох наддержав від конфронтації до конструктивного двостороннього співробітництва і співпраці на міжнародній арені означав закінчення періоду «холодної війни». Яскравим підтвердженням кардинальної зміни в американсько-російських відносинах після розпаду СРСР стали угоди між адміністрацією Дж. Буша і президентом РФ Б. Єльциним 1992 про ліквідацію міжконтинентальних балістичних ракет із багатозарядними боєголовками. Втім, незважаючи на успіхи на міжнародній арені, Дж. Бушу не вдалося перемогти на президентських виборах 1992, насамперед через внутрішньоекономічні проблеми, і президентом США було обрано демократа Б. Клінтона, який 1996 був переобраний на президентський пост вдруге.

Економічна програма адміністрації Клінтона будувалася на зменшенні урядових витрат і збільшенні податків. Особливо великим було скорочення федеральних витрат на військові цілі: 1997 вони становили всього 16,6% федерального бюджету, тоді як 1990 — 23,9%. Міжнародна діяльність адміністрації Б. Клінтона була спрямована на ствердження США як глобальної держави, яка несе особливу відповідальність за мир і стабільність у світі. Вашингтон підписав угоду з КНДР, за якою призупинялася північно-корейська програма виготовлення ядерної зброї, нормалізував відносини з В'єтнамом, врятував Мексику від фінансової катастрофи наданням позики 50 млрд. дол., розгорнув широку миротворчу діяльність на Близькому Сході, підтримав мирний процес в Ірландії, сприяв укладенню Дейтонської угоди 1995 про компромісне врегулювання кризи в Боснії та Герцеговині. У Європі президент Б. Клінтон на початку 1994 ініціював програму «Партнерство заради миру», спрямовану на співпрацю колишніх соціалістичних країн із Північноатлантичним альянсом і розширення НАТО за рахунок цих держав, сприяв, зокрема, вступу до НАТО 1999 Польщі, Угорщини, Чехії. Водночас адміністрація Клінтона вдалася до військово-силових акцій проти Іраку та у складі НАТО проти Югославії 1999, а також застосувала санкції щодо Куби, Лівії, Ірану.

Ствердження домінуючого становища США в постбіполярній системі міжнародних відносин було проголошено довгостроковою метою і новою республіканською адміністрацією Дж. Буша-молодшого, обраного американським президентом 2000 і переобраного на цю посаду на другий термін 2004. Вашингтон взяв курс на кількісне і якісне зміцнення військової могутності країни, збільшивши, зокрема, воєнний бюджет із 310 млрд. 2001 до 380 млрд. дол. 2003. Важливе місце в зовнішній політиці США посіла боротьба з міжнародним тероризмом, особливо після зухвалих терористичних атак 11.09.2001 у Нью-Йорку і Вашингтоні.

США негайно створили широку антитерористичну коаліцію, яка 07.10.2001 розпочала бойові дії проти уряду «Талібан» в Афганістані, що надав притулок терористам «Аль-Каїди» на чолі з Усамою бен Ладеном.

А 19.03.2003 США розпочали воєнні дії проти режиму С. Гусейна, які завершилися американською окупацією Іраку. Витрати на ведення війни в Афганістані та в Іраку призвели до збільшення федерального боргу до 1 трильйона дол. До того ж й економічна політика республіканської адміністрації США, що будувалася на зменшенні податків, стимулюванні підприємницької діяльності та звуженні регуляторної дії уряду, призвела до скорочення надходжень до федерального бюджету. Зросло безробіття, загальмувалися темпи економічного зростання. За таких умов перемогу на президентських виборах 2008 здобув кандидат від Демократичної партії Барак Обама, який став першим в історії США президентом-афроамериканцем.

З Б. Обамою мільйони американців пов'язували надії на подолання економічної кризи та демократичне лідерство США у світі. Серед перших рішень нового президента була пропозиція закрити в'язницю для терористів на базі Гуантанамо, де систематично порушувалися права людини.

Крім того, за його поданням Конгрес США прийняв рішення про виділення 800 млрд. дол. на стимулювання розвитку американської економіки. У квітні 2009 під час святкування 60-річчя НАТО за участю Б. Обами було залагоджено протиріччя між США та «старою» Європою з євроатлантичних та глобальних питань безпеки. У липні 2009 під час візиту президента США до Москви було започатковано «перезавантаження» американсько-російських відносин. У вересні 2009 Обама ініціював перегляд стратегії війни в Афганістані, у виступі на 64-й сесії Генеральної Асамблеї ООН підтвердив намір до грудня 2011 вивести американські війська з території Іраку, а також оголосив про перегляд стратегії попередньої американської адміністрації, яка передбачала будівництво стаціонарних систем протиракетної оборони на території Чехії та Польщі. Натомість пропонувалося створити гнучку систему протиракетної оборони Європи і США морського та космічного базування з потенційною співпрацею у цій сфері з Росією. Новий зовнішньополітичний курс адміністрації Б. Обами був затверджений Конгресом США у програмах скорочення ядерних боєголовок і числа звичайних озброєнь, встановлення процесу контролю озброєнь, перегляду основ ядерної доктрини та ракетної оборони та ін. «За виняткові дипломатичні зусилля» в справі боротьби з розповсюдженням ядерної зброї і мирного врегулювання на Близькому Сході президент США Барак Обома став лауреатом Нобелівської премії миру 2009. Хоча невизначеність ситуації навколо ядерних програм Ірану та Північної Кореї, загострення ситуації на Близькому Сході та у Південній Африці, ускладнення російсько-американських відносин на сучасному етапі ставлять під загрозу реалізацію амбітних зовнішньополітичних намірів і планів демократичної адміністрації США після переобрання Б. Обами 2012 президентом на другий термін, домінуюче місце єдиної наддержави в постбіполярному світі.

Щодо ставлення США до України, то до проголошення Декларації про державний суверенітет України 16.07.1990 можна говорити лише про загальну американську позицію з проблематики національно-державного самовизначення українського народу. Вона не була сформульована ні в законах, ні в рішеннях адміністрації США. Починаючи з часів визвольних змагань українського народу (1917–1921), час від часу лише на рівні окремих конгресменів і державних діячів США відзначалася необхідність сприяти виходу України зі складу Росії (СРСР) та забезпеченню незалежності Української держави. Як правило, «українське питання» піднімалося лише в загальному політико-ідеологічному контексті протиборства з СРСР. Наприклад, 1959 Конгрес США прийняв резолюцію про «Тиждень поневолених націй», у якій висловлювалося сподівання, що й Україна з часом поверне собі статус незалежної держави. 1964 в американській столиці за участю Д. Ейзенхауера було відкрито пам'ятник Т. Шевченку. Президент США Р. Рейган на початку 1980-х рр. першим в історії своєї держави офіційно проголосив курс на повалення радянської «імперії зла» і, як наслідок, вихід з її складу України та інших республік.

Лише з розпадом СРСР і проголошенням незалежності України вона поступово почала займати важливе місце в зовнішній політиці США, зокрема на її європейському напрямі. Важливу роль у становленні українсько-американських відносин відіграв дводенний візит до США Голови Верховної Ради України Л. Кравчука у вересні 1991 з метою роз'яснення Акта проголошення незалежності України та його значення і здобуття від Америки реального визнання України як рівноправного партнера. 25.12.1991 США визнали незалежність України і 02.01.1992 встановили з нею дипломатичні відносини. Щоправда, розбудова двосторонніх відносин між США і Україною складалася непросто, особливо за часів адміністрації Дж. Буша, яка дотримувалася «русоцентричного» підходу в політиці щодо пострадянського геополітичного простору.

Яскравим підтвердженням цього можна вважати промову президента США Буша 01.08.1991 в Києві, в якій він висловився за збереження СРСР та підтримку М. Горбачова і застерігав українців від проявів націоналізму й сепаратизму. Найбільше Вашингтон після розпаду СРСР турбували дві проблеми — неконтрольоване розповсюдження ядерної та іншої зброї масового знищення, поява нових ядерних держав і можлива нестабільність на колишньому радянському геополітичному просторі. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, у тому числі щодо його ядерного потенціалу, США впродовж майже всього періоду 1991–93 рр. фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною. Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. Про це свідчить і перший офіційний робочий візит президента України Л. Кравчука до США в травні 1992. Хоча у перебігу візиту й було підписано низку угод, однак у центрі переговорів перебувала проблема вивозу з території України ядерної зброї колишнього СРСР та якомога швидшої ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь (СНО-І) і приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

На початку президентства Б. Клінтона його адміністрація теж віддавала перевагу налагодженню двосторонніх відносин з РФ, але водночас почала шукати нові підходи до розбудови американсько-українських відносин. В цьому важливу роль відіграли впливові представники Конгресу США, які у квітні 1993 відвідали Україну і дійшли висновку, що її слід розглядати як окрему суверенну державу, прагнення якої до незалежності має бути підтримане з боку США. У травні 1993 Київ відвідала делегація на чолі з послом із особливих доручень, спеціальним радником держсекретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С. Телботтом, який заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, зокрема про відмову адміністрації Клінтона від політики «тиску» і пошук «партнерських зв'язків». Свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США у вересні 1993 фінансової допомоги Україні на ядерне роззброєння в розмірі 350 млн. дол. У жовтні 1993 Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США У. Крістофер, який виклав основні положення «нового підходу» США до України. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США зменшать митні тарифи на продаж українських товарів, сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ) і налагодженню конструктивного співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями — Міжнародним Валютним Фондом (МВФ), Світовим банком і Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР). Крістофер запропонував також, щоб Україна залучилася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру».

Кроком на шляху подолання кризового стану відносин стала ратифікація (із застереженнями) 18 листопада 1993 Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для подальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання в Москві 14 січня 1994 президентами України, США і Росії Тристоронньої заяви, в якій містився історичний пункт про те, що США і Росія готові надати Україні гарантії безпеки після набуття чинності Договору про СНО-І і приєднання України до ДНЯЗ в якості без'ядерної держави. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 зняти застереження Верховної Ради і ратифікувати ДНЯЗ і цим зробити вирішальний крок до без'ядерного статусу.

Позитивним наслідком глобальних рішень і дій України щодо ядерного роззброєння стала розбудова українсько-американських партнерських відносин. Під час другого офіційного візиту до США президента України Л. Кравчука 4 березня 1994 була підписана «Спільна заява про розвиток дружби і партнерства між Україною та США», де крім гарантій безпеки було зафіксовано формування політичної та договірно-правової основи стратегічного партнерства. Новий етап у розвитку українськоамериканських відносин започаткував державний візит до США новообраного президента України Л. Кучми в листопаді 1994, в ході якого було укладено 14 двосторонніх угод про співпрацю в політичній, економічній та космічній галузях, енергетиці й торгівлі і підписано «Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва».

В ній, зокрема, сторони визнали, що «існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека і процвітання мають велике значення для Сполучених Штатів Америки». Вашингтон підтримав рішення України першою серед держав СНД взяти участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру», прагнення України врегулювати взаємини із всіма своїми сусідами і зайняти вагоме місце в новій системі загальноєвропейської безпеки, а також підтвердив свою готовність надавати фінансову й політичну підтримку ринковим реформам в Україні. 1994 рік, який, до речі, отримав у США назву «року України», завершився важливим для України рішенням Будапештського саміту ОБСЄ 5 грудня 1994: в обмін на ратифікацію Договору про СНО-І і приєднання до ДНЯЗ Україна отримала гарантії національно-державної безпеки у вигляді Меморандуму, підписаного лідерами ядерних держав — США, Великої Британії та Росії, а згодом Франції та Китаю.

Наступні роки позначилися поступовим переходом американськоукраїнських відносин у розряд інтенсивного політичного діалогу і розгорнутого співробітництва. У ході державного візиту президента США Б. Клінтона в Україну в травні 1995 було підписано Спільну заяву, в якій зокрема йшлося про підтримку з боку США демократичних і ринкових реформ в Україні, її європейських інтеграційних прагнень, а також було оголошено про визнання України державою з перехідною економікою.

4 вересня 1996 Палата представників Конгресу США прийняла резолюцію про підтримку незалежності України. Значним політичним успіхом України стало створення у вересні 1996 українсько-американської міждержавної комісії на чолі з президентом України Л. Кучмою та віцепрезидентом США А. Гором як нового практичного механізму реалізації засад стратегічного партнерства та постійного діалогу з питань зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій і стабільного економічного співробітництва. Того ж року Україна посіла третє місце за обсягами американської допомоги (після Ізраїлю і Єгипту): її частка склала 20% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій. Загалом, протягом 1990–2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд. дол. У листопаді 1997 в ході робочого візиту до США Л. Кучма взяв участь в урочистій церемонії запуску американського човникового корабля з українським космонавтом на борту, а також у засіданні країндонорів для фінансування проекту «Укриття» на ЧАЕС. Адміністрація Б. Клінтона сприяла розвиткові зв'язків України із Заходом, зокрема з міжнародними фінансовими інституціями — МВФ, СБ і ЄБРР, Європейським Союзом (ЄС) — Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС 1994, НАТО — Хартія про особливе партнерство між Україною та Північноатлантичним альянсом 1997.

Наприкінці діяльності адміністрації Клінтона відносини США і України загальмувалися через часті зміни й неефективну діяльність українських урядів, їхню неспроможність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів і непослідовну економічну політику, всеохоплюючу корупцію і безконтрольну приватизацію, політичну нестабільність і гучні скандали за участю вищих посадових осіб України тощо. Водночас в США і на Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачуваністю української «багатовекторної» зовнішньої політики, яка сподівалася «зіграти» на представленні «європейської України» як буфера щодо «євразійської Росії», а також посиленням авторитарних тенденцій в Україні, свідченням яких стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 й ініційований 2000 повторно обраним президентом Кучмою референдум про зміну Конституції України, що продемонстрував еволюцію президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини. Все це обумовило більш жорсткий підхід США до України, коли на перший план висувалися не загальнополітичні, в тому числі й міжнародні питання, а проблеми прискорення економічних і суспільно-політичних реформ в Україні. Це засвідчив і останній візит президента США Б. Клінтона до Києва 5 червня 2000. Під час візиту було підписано низку двосторонніх документів, зокрема Спільну заяву щодо підтримки США України в процесі її вступу до Світової організації торгівлі (СОТ), договір про повітряний зв'язок, Угоду щодо продовження дії договору з деяких питань судноплавства, Угоду про співробітництво у сфері науки і технологій, меморандум про взаємопорозуміння і співробітництво щодо запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій і техногенних катастроф, програму співробітництва в боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, протокол про обмін ратифікаційними грамотами по конвенції щодо запобігання подвійному обкладанню податками, угоду про здійснення проекту кваліфікації ядерного палива, яка передбачає розвиток двостороннього співробітництва в атомній енергетиці та з питань забезпечення безпеки на АЕС, та було узгоджено умови і дату закриття Чорнобильської АЕС. США також запропонували надати кредитну допомогу українському малому і середньому бізнесу за спеціальною п'ятирічною програмою в обсязі 25 млн. дол. Водночас американський президент наголошував на необхідності пришвидшення економічних реформ в Україні і у своїй промові на Михайлівській площі в Києві декілька раз повторив слова Т. Шевченка: «Борітеся — поборете!», що буквально означало: тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення американсько-українських відносин.

З приходом 2001 до влади в США республіканської адміністрації на чолі з Дж. Бушем-молодшим, який заявив себе продовжувачем справи Р. Рейгана у нових умовах, розпочався новий, більш прагматичний період в американсько-українських відносинах. Нова адміністрація США з перших днів своєї діяльності поставила масштаби двосторонньої співпраці та можливості її активізації у залежність від стану суспільної демократії і проведення реформ в Україні. Наступні роки засвідчили, що будь-яке призупинення реформ на основі програмних настанов міжнародних фінансових інституцій, як і будь-які прояви внутрішньополітичної кризи в Україні, негайно викликали негативну реакцію у Вашингтона, призводили, зокрема, до припинення кредитування та інших видів допомоги з боку США та міжнародних інституцій, введення обмежень на імпорт Америкою виробів української промисловості тощо. Наприклад, після трагічної загибелі українського журналіста Г. Гонгадзе, «касетного» або «кольчужного» скандалів, низки політико-правових обмежень на діяльність засобів масової інформації, гучних корупційних справ в Україні (справа П. Лазаренка тощо) американська сторона перейшла від традиційної дипломатії до жорсткого тиску на вищі ешелони української влади. Водночас, і в подальшому у США спостерігалася підкреслена зацікавленість у тому, щоб Україна створила сучасну ринкову економіку з ефективною демократичною політичною системою євроамериканського зразка. Зокрема, в ході парламентських 2002 та 2006 і президентських 2004 виборів адміністрація Дж. Буша-молодшого активно включилася у боротьбу за становлення в Україні верховенства права як головної фундаментальної цінності, виробленої людством. Про це свідчать, наприклад, численні візити в 1-й пол. 2000-х рр. в Україну американських державних діячів та політиків (Зб. Бжезинського, П. Добрянської, М. Олбрайт, С. Пайфера, Д. Рамсфельда, К. Райс, П. О'Ніла, Е. Джонс, К. Велдона), публічна активність у Києві послів США К. Паскуаля та Дж. Хербста.

Зокрема, 29 червня 2004 під час зустрічі з президентом України Л. Кучмою Дж. Буш-молодший знову наголосив на гарантіях демократичного волевиявлення народу України на президентських виборах. Водночас американські недержавні організації та фонди і українська діаспора в США сприяли розбудові інститутів громадянського суспільства в Україні, які стали активними учасниками «помаранчевих подій» 2004.

Рішуче засудження Україною дій терористів уже в перші години після трагічних подій 11 вересня 2001 та приєднання до міжнародної антитерористичної коаліції мали важливе значення для визначення подальшої атмосфери у двосторонніх відносинах. А ініціювання президентом України і прийняття Верховною Радою України рішення про направлення спецбатальйону до Кувейту, а пізніше — бригади Збройних сил України до складу миротворчих сил в Іраку засвідчили важливість України як союзниці США і міжнародної спільноти в антитерористичній боротьбі, а також утвердили розуміння у Вашингтоні важливості України в загальносвітових процесах. Показовою стала активна позиція США з підтримки територіальної цілісності та суверенітету України у зв'язку з російськоукраїнським конфліктом навколо о. Коса Тузла 2003.

Новий порядок денний українсько-американських відносин після переобрання Дж. Буша-молодшого на другий президентський термін та обрання президентом України В. Ющенка було сформовано за підсумками першого робочого візиту нового українського лідера до США, зокрема в підписаній 4 квітня 2005 президентами України і США Спільній заяві. Вона зафіксувала стратегічний формат двостороннього партнерства, який 2008 було закріплено у двосторонній Дорожній карті пріоритетів українсько-американського співробітництва та Хартії про стратегічне партнерство Україна-США. Загалом договірно-правова база українсько-американського співробітництва у 2005–2009 рр. поповнилася 27 новими двосторонніми документами і нараховувала на початок 2010 понад 120 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів. Зокрема, 2005 Україна запровадила безвізовий режим для громадян США. Сполучені Штати, своєю чергою, 2006 перереєстрували Україну як учасника Узагальненої (Генералізованої) системи преференцій і скасували торговельні санкції, введені 2002, у результаті чого Україна отримала можливість безмитно експортувати до США 3400 видів товарів.

Того ж року Україна була визнана США країною з ринковою економікою і було скасовано поправку Джексона-Веніка стосовно України, яка забороняла надання державних кредитів, а також встановлювала дискримінаційні податки й тарифи щодо українського імпорту до США. За істотної підтримки США в травні 2008 Україна стала членом СОТ.

У грудні 2009 в Україні було відновлено діяльність Корпорації закордонних приватних інвестицій США, яка свого часу виділила понад 250 млн. дол. на фінансування й страхування 21 проекту в Україні у різних галузях. Про збільшення інтересу США до України в період президентства Ющенка свідчать, наприклад, категоричне засудження держсекретарем США К. Райс російського газового тиску на Україну на межі 2005–06 рр., попередження Москви віце-президентом США Р. Чейні в травні 2006 про неприпустимість використання проблематики енергетичних ресурсів для досягнення політичних цілей, а також визнання Сполученими Штатами Голодомору в Україні в 1932–33 рр. та схвалення Конгресом США і президентом Дж. Бушем-молодшим рішення про виділення у Вашингтоні земельної ділянки для спорудження пам'ятника жертвам Голодомору.

Нова адміністрація США на чолі з Б. Обамою розпочала свою діяльність 2009 з серйозної ревізії відносин із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля відносини Вашингтона і Києва розвивалися значно повільніше. Водночас візит в Україну першого заступника держсекретаря Дж. Стайнберга у квітні 2009 засвідчив, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин США із РФ не відбуватиметься за рахунок України.

Конкретним результатом співпраці з новою американською адміністрацією стало рішення про створення двосторонньої Комісії зі стратегічного партнерства, досягнуте під час зустрічі президента України В. Ющенка і віце-президента США Дж. Байдена в Києві у липні 2009.

У 2010 обидві палати Конгресу США відповідними резолюціями відзначили «суттєвий прогрес, досягнутий народом України у зміцненні демократичних інституцій за результатами другого туру президентських виборів 7 лютого 2010 року» та підтвердили «відданість співробітництву з Урядом України щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин в рамках Комісії стратегічного партнерства Україна-США». У квітні 2010 новообраний президент України В. Янукович здійснив робочий візит до США для участі в саміті з ядерної безпеки, в рамках якого мав зустріч з президентом США Б. Обамою. Було досягнуто домовленості про підтримку і взаємодію зі США на важливих для України напрямах — відновлення співпраці з МВФ, подолання наслідків фінансово-економічної кризи, проведення системних реформ, зокрема в енергетичній сфері, поглиблення двостороннього партнерства на основі Хартії про стратегічне партнерство, посилення роботи міждержавних механізмів за координуючої ролі Комісії стратегічного партнерства. Не менш важливим було рішення, виголошене В. Януковичем у Вашингтоні, щодо поступового вивезення з України до кінця 2012 усіх наявних запасів високозбагаченого урану, що було позитивно розцінено учасниками саміту з ядерної безпеки, у першу чергу американською стороною. Стратегічний характер українсько-американських відносин було підтверджено в ході офіційного візиту в Україну держсекретаря США Х. Клінтон у липні 2010. Були проведені друге засідання Комісії стратегічного партнерства за співголовування керівників зовнішньополітичних відомств України і США та переговори К. Грищенка і Х. Клінтон, а також ухвалено Спільну заяву, в якій наголошувалося на незмінній позиції США щодо гарантування суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і непорушності кордонів України та підтримці системних внутрішніх реформ, у тому числі спрямованих на зміцнення в Україні демократії і верховенства права. Виступаючи на грудневій 2010 нараді послів України, президент України В. Янукович визначив основні напрями взаємодії зі США — нерозповсюдження засобів масового знищення, торгівля й інвестиції, демократія і права людини, залучення американського досвіду в контексті реалізації актуальних для держави і суспільства реформ.

Сьогодні США є найбільшою країною-донором технічної допомоги Україні, в тому числі щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, де їхній внесок становить майже 250 млн. дол. Загальний обсяг допомоги Україні, починаючи з 1992, склав понад 3 млрд. дол. За даними Держдепартаменту США на програми технічної допомоги Україні у 2011 асигновано 124,4 млн. дол. Покращилася й динаміка американсько-українського товарообігу. За результатами 2010 він зріс на 76% порівняно з минулим роком і склав 2426 млн. дол. Експорт українських товарів до США зріс на 21% і склав 1082 млн. дол., а імпорт американської продукції в Україну зріс на 51% та склав 1344 млн. дол. США посідають десяте місце за обсягом прямих іноземних інвестицій в економіку України: на 1 липня 2011 вони становили 1088 млн. дол., що складало понад 2,5% усіх іноземних інвестицій в українську економіку. В Україні зареєстровано 1545 підприємств з американським капіталом, що діють у таких галузях, як харчова та хімічна промисловість, металургія та металообробка, будівництво та зв'язок. Важливою є роль США в модернізації Збройних сил України, ядерно-енергетичного та ракетно-космічного комплексів, зміцненні наукового й технологічного потенціалу України та інших галузях.

У культурно-гуманітарній сфері, наприклад, активно співпрацюють 23 міста України зі своїми американськими містами-побратимами.

Виключно важливою складовою українсько-американської взаємодії є збереження і популяризація мови, культури і традицій українського народу на теренах США, поглиблення зв'язків із українськими громадськими організаціями Америки, сприяння розвитку взаємодії між Україною та українською громадою США з питань, що становлять національний інтерес на американському напрямі. На сьогоднішній день українська громада, що має більш як столітню історію, є однією із найбільших та активних етнічних спільнот у США. За останніми статистичними даними в США проживає понад 893 тис. американців українського походження. За неофіційними даними, які фігурують в україномовних американських виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн. українців (близько 0,5% усього населення країни) — за чисельністю вони займають друге місце серед слов'янського населення США (після поляків). Найбільша кількість українців зосереджена в північно-східних промислових штатах: Нью-Йорку — 148 тис. осіб (0,8% від загальної кількості населення штату), Пенсильванії — 122 тис. (1%), Каліфорнії — 83 тис. (0,2%), Нью-Джерсі — 73 тис. (0,9%), а також у штатах Іллінойс — 47 тис. (0,4%), Огайо — 47 тис. (0,4%), Мічиган — 46 тис. (0,5%), Флорида — 42 тис. (0,3%), Вашингтон — 30 тис. (0,5%), Коннектикут — 23 тис. осіб (0,7%). Майже 90% американських українців живе в містах.

Серед них досить високий відсоток людей з вищою освітою. Українську мову викладають у 28 коледжах і університетах США (Гарвардському, Пенсильванському, Колумбійському, Каліфорнійському, Іллінойському).

Перші українці з'явилися на території англійських колоніальних володінь у Північній Америці ще в 17–18 ст. Українські імена можна зустріти серед учасників війни за незалежність США і громадянської війни. Так, у боях на боці Північної армії відзначився українець, генерал Василь Турчин, який був особистим другом президента А. Лінкольна.

Одним із перших відомих емігрантів до США був уродженець с. Криве на Житомирщині, православний священик Агапій (Андрій) Гончаренко, який прибув до США 1865, видавав англійською й російською мовами газету «Вісник Аляски» та почав гуртувати навколо себе земляків і тому вважається засновником української діаспори на Американському континенті. Початком масової еміграції українців до США вважається 1877, коли група русинів-українців із Закарпаття приїхала працювати на вугільних шахтах і металургійних заводах Пенсильванії. Упродовж наступних десяти років до Сполучених Штатів прибуло близько 35 тис. емігрантів зі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, а до Першої світової війни до США переїхало близько 0,5 млн. вихідців з українських земель Австро-Угорщини, переважно неосвічених селян та священиків. Зокрема, 1884 до Пенсильванії прибув греко-католицький священик з Галичини Іван Волянський, який 1885 організував перше в Америці українське товариство взаємодопомоги «Братство Св. Миколая», а наступного року завдяки його зусиллям у м. Шенандоа було зведено будівлю першої української католицької церкви. Друга хвиля української імміграції до США припала на міжвоєнний період, коли відносно невелика внаслідок імміграційного законодавства США політична імміграція значно активізувала діяльність існуючих і створила нові українські організації. Переважна частина українців із третьої хвилі імміграції прибула до Америки протягом 1947–51 рр. і належала до категорії т. зв. «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у ряді європейських країн. Серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців, яких об'єднувала ідея незалежності України й відновлення української суверенної держави і діяльність яких сприяла розвиткові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Початком четвертої, т. зв. «економічної» хвилі імміграції до США з України можна вважати другу половину 1980-х — поч. 1990-х років.

За час перебування в Північній Америці українці розбудували широку мережу громадсько-політичних, релігійних, професійних установ, а також фінансових — кас взаємодопомоги, банків та страхових товариств, сумарний оборотний капітал яких оцінюється в 1 млрд. доларів. Загалом в США діють 13 політичних українських організацій, 12 професійних товариств, 29 кредитних спілок, 4 страхові товариства, 3 молодіжні організації, 3 жіночі спілки. Здійснюється видання понад 20 газет, 11 журналів, Інтернет-видання «Брама», ведуть мовлення близько 20 українських радіопрограм та два телеканала. Велика роль у житті української громади належить церкві. Найбільшою в США є Українська католицька церква, 4 єпархії якої нараховують понад 400 тис. грекокатоликів. Друге за величиною місце посідає Українська православна церква, яка нараховує в більш ніж ста православних парафіях понад 200 тис. віруючих. Спостерігається щорічна тенденція до збільшення прихожан православної церкви, що можна пояснити збільшенням іммігрантів зі Східної та Центральної України за останні 10–15 років. Стрімко збільшується кількість українських баптистів-євангелістів та баптистівп'ятидесятників. На заході США, на узбережжі Тихого океану, за перше десятиліття 21 ст. оселилося майже 50 тис. вихідців з України. Здебільшого всі вони належать до баптистів-п'ятидесятників. Найстарішою українською організацією у США є Український Народний Союз, який було засновано 1894, що за статутом є страховим товариством і на даний час нараховує у своєму складі понад 60 тис. членів. Найбільш чисельними об'єднуючими організаціями української громади є Український Конгресовий Комітет Америки (УККА) і Українська Американська Координаційна Рада (УАК Рада). УККА був утворений 1940, має 75 осередків, три бюро (у Нью-Йорку, Вашингтоні та Києві), його головний офіс знаходиться в Нью-Йорку. УАК Рада була заснована 1983, до її складу входять Український Народний Союз, Український Братній Союз та інші організації. Штаб-квартира знаходиться у м. Вашингтоні. В окрузі Колумбія об'єднуючу роль відіграє Асоціація українських та американських професіоналів «Вашингтонська група», мета якої — широке висвітлення української культурної спадщини на теренах США, професійний ріст, ознайомлення широких мас населення США з політичними та соціальними процесами, які відбуваються в Україні. 1989 у США створені громадянські організації, які надають матеріальну допомогу Україні, а також підтримують діяльність окремих громадських організацій. Серед них «Народний фонд допомоги Україні», «Фонд допомоги дітям Чорнобиля». Значну роль у сприянні розвитку українсько-американських відносин відіграє фундація «U.S. — Ukraine Foundation», яка була створена 1991. Важливу роль у житті української громади США відіграє Союз українок Америки (СУА), заснований у Нью-Йорку 1925. СУА здійснює велику просвітницьку, виховну та культурно-мистецьку роботу. Організацією засновано велику кількість гуманітарних та благодійних фондів.

Найбільшими українськими молодіжними організаціями США є Союз Української Молоді, «Пласт» та Організація Демократичної Української Молоді. Своєю основною задачею вони вважають виховання української молоді в дусі вірності Україні, ідейно-політичним і духовним заповітам попередніх поколінь, а також активне сприяння у відновленні пластового життя в нашій державі. Страхові товариства, організовані вихідцями з України наприкінці 19 — на початку 20 ст., створили фінансову базу для громадської активності українців Америки. З другою хвилею еміграції були започатковані кредитні кооперативи (так звані «кредитівки»). Нині активи найбільших кредитівок становлять сотні мільйонів доларів. Українська громада в США утримує розгалужену мережу шкіл. Переважно це є недільні або суботні школи українознавства при церквах. Найбільш помітними українськими науковими інституціями не тільки Північного Сходу, але й США загалом, є Наукове товариство ім. Т. Шевченка та Українська вільна академія наук. Провідним університетським центром українських студій є Український науковий інститут Гарвардського університету. Авторитет деяких науковців-українців у США дуже високий, напр., Ю. Шевельова, О. Пріцака, Т. Гунчака, Р. Шпорлюка, І. Коропецького, Я. Білінського, Б. Винара, Б. Футея та ін. Фізик Ю. Кістяківський з Києва став одним із батьків американської ядерної бомби, був радником президента США Д. Ейзенхауера. Авіаконструктор І. Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків'янин С. Кузнець — відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г. Гамов — родоначальник американської астрофізики та космології. Ф. Добжанський з Поділля — основоположник американської генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчення космосу — серед них є і астронавти, і дослідники, і вчені, наприклад, директор американського інституту аеронавтики та астронавтики М. Яримович та ін.

Характер зв'язків американських українців із Батьківщиною залежав від багатьох факторів, насамперед від суспільно-політичної та економічної ситуації в США і Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Утім у скрутні для України часи, наприклад у 20-ті, 30-ті, 40-і рр. 20 ст., українці США завжди були поряд із народом, від якого пішло їхнє коріння, вболіваючи за його долю і допомагаючи йому.

Переломною подією, яка сколихнула всю українську діаспору в Америці, стала Чорнобильська катастрофа 1986. Десятки рейсів із ліками, вітамінами, медичним обладнанням для діагностичних центрів, придбаними на кошти українських громад США, було відправлено у ті роки в Україну.

Післячорнобильський період став певною мірою переломним й у сфері культурних взаємозв'язків американських українців з Україною. Одностайна підтримка українською громадою США державотворчих процесів в Україні після проголошення 24.08.1991 Акта про незалежність України яскраво виявилася, наприклад, під час візиту офіційної української делегації на чолі з Л. Кравчуком до США у вересні 1991. І ця підтримка, як матеріальна, так і морально-політична, триває й понині. У незалежній Україні, у свою чергу, встановлення та інтенсифікація зв'язків з українською діаспорою, зокрема українською громадою США, є важливою складовою державної етнополітики, а також одним із пріоритетних завдань зовнішньої політики України в цілому.

Літ.: Бачинський Ю. Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки. — К., 1995; Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. — Львів, 2000; Зілинський М. Чи будуть зміни. Американсько-українські стосунки // Політика і час, 1994, № 4; Буш Дж., Скоукрофт Б. Мир стал другим. — М., 2004; Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. — Х., 2003; Економічна еміграція з України: причини і наслідки: науковопопулярна література. — К., 2003; Камінський Є. Американський чинник в українсько-російських відносинах // Політична думка, 1993, № 2; Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. Витоки. Концепції. Практична еволюція. — К., 1998; Камінський Є., Потєхін О. Україна і США // Політична думка, 1993, № 1; Канцелярук Б.І. Східноєвропейська дилема Америки. — К., 1995; Киссинджер Генри. Нужна ли Америке внешняя политика? — М., 2002; Лендьел М.О. Політична взаємодія української етнічної групи та державної влади в США в 1945–1991 рр. — Ужгород, 1998; Олбрайт М. Госпожа госсекретарь: Мемуары Мадлен Олбрайт. При участии Билла Вудварда. — М., 2004; Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917–1923). — К., 1996; Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 році (Паризька мирна конференція і антирадянська інтервенція на Україні). — К., 1962; Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. — К., 1999; Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. — К., 1996; Четверта хвиля еміграції: регіональні особливості: довідкове видання. — К., 2002; Джордж Бравн Тіндалл, Дейвід Е. Шай. Історія Америки. — Львів, 2010; Шульга О. Зовнішня політика незалежної України. Підсумки двадцятирічного розвитку // Україна дипломатична. — К., 2011, вип. 20.

С.В. Віднянський.