Україна в міжнародних відносинах/4/Уряд УНР в екзилі 1920–1923

◀ Уругвай

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Уряд УНР в екзилі 1920–1923

«Філікі Етерія» ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

УРЯД УНР В ЕКЗИЛІ 1920–1923 — державний центр, який внаслідок більшовицької окупації УНР перебував від 1920 поза межами України: 1921–1923 — Польща, 1940–1944 — Франція, 1944–1976 — Німеччина, 1976–1992 — США. Свою діяльність завершив 1992 після формування органів влади незалежної України. Своєю метою в еміграції уряд УНР вважав створення альтернативи українській радянській державі та досягнення Україною державної незалежності.

Головою Директорії (главою держави) до 25 травня 1926 був С. Петлюра, згодом — А. Лівицький; у 1939–1940 цю посаду займав В. Прокопович. Виконавчим органом державного центру була Рада народних міністрів УНР, яку очолювали А. Лівицький (1920–1921 і 1922–1926), П. Пилипчук (1921–1922), В. Прокопович (1926–1939), О. Шульгин (1939–1940), К. Паньківський (1945–1948). Під час Другої світової війни уряд УНР не діяв, але А. Лівицький підписував різні звернення до німецького уряду як голова Директорії. Після закінчення війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій із Західної України.

З 1920 до першої половини 1923 місцем перебування державного центру в еміграції став Тарнов. Частина урядовців була розміщена в Ченстохові. Дипломатична місія УНР знаходилась у Варшаві, там же знаходився прем'єр-міністр А. Лівицький. Уряд УНР офіційно діяв у Польщі до 21 квітня 1921, а з серпня — під назвою Український центральний комітет. Там же перебувала військова місія УНР на чолі з генералом Зелинським, перейменована на Українську військову ліквідаційну комісію в Польській Республіці.

Представники УНР мали можливість виступати в Лізі Націй, а також в Українському товаристві приятелів Ліги Націй (1920). На ім'я голови Асамблеї Ліги Націй та її Ради надсилалися меморандуми у справах України (з проблеми Голодомору 1932–1933 в Україні, з приводу прийняття СРСР до Ліги Націй у 1935, терору в Україні з боку радянської влади). У Женеві вони співпрацювали з Інтернаціональним Офісом Нансена, Міжнародною Організацією комбатантів, Міжнародним Червоним Хрестом.

У грудні 1923 після нот протесту уряду СРСР С. Петлюра з частиною структур УНР виїхав з Польщі через Чехословаччину і Угорщину до Франції. Починаючи з 1925 одним із основних напрямів роботи уряду УНР в екзилі стала дипломатична діяльність. Він орієнтувався на держави колишньої Антанти — Велику Британію і Францію. Підтримувалися контакти із урядовими колами США, Польщі, Румунії, Чехословаччини, зв'язки з Японією, Італією. На початку 1926 прем'єр-міністр УНР А. Лівицький підписав угоду про дружні взаємини з Кавказькою конфедерацією в еміграції (Грузія, Азербайджан, Північний Кавказ). У роки Другої світової війни А. Лівицький санкціонував створення збройних формувань «Поліська січ», перетворених незабаром в Українську повстанську армію.

На поч. 50-х років 20 ст. було відкрито представництво екзильного уряду УНР в США. У повоєнний час діяльність ДЦ УНР зосередилася на координації дій українських національних сил за кордоном, інформуванні діаспори про політичні, економічні, соціальні процеси в Україні, на участі в гельсінському русі і міжнародних акціях на підтримку прав людини в країнах «соціалістичного табору».

22 серпня 1992 президент УНР в екзилі Микола Плав'юк, у присутності президента, голови Верховної Ради і прем'єр-міністра України склав повноваження державного центру УНР і проголосив незалежну Україну правонаступницею УНР. 24 серпня він передав Президентові України, голові Верховної Ради, голові Кабміну печатку, прапор УНР, клейноди гетьмана І.Мазепи.

Літ.: Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. — Прага, 1942; Мельник М. Еміграційні уряди та їх історичний аналіз // Визвольний шлях, 1990, № 3; Рудницький Я. ДЦ УНР в екзилі між 1941/1991/2 роками. — Оттава, 1994; Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. — К., 1998; Малюта О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20–40-і рр. XX століття: боротьба за національну державність як форму організації повсякденного життя української еміграції // Україна XX ст.: Культура, ідеологія, політика: Зб. ст. на пошану проф. П.П. Гудзенка, 2007, вип. 12; Панова І.Ю. Утворення Державного Центру УНР в екзилі: політикоправовий аспект // Часопис Київського університету права. 2009, вип. 3; Вовк Ю. Організація діяльності уряду УНР в екзилі у 1920–1923 роках // Вісник Львівського університету. Серія юридична, 2012, вип. 56.

І.С. Стрикун.