Україна в міжнародних відносинах/4/Чехословацький корпус у Росії

◀ Чехія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Чехословацький корпус у Росії

Чилі ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ЧЕХОСЛОВАЦЬКИЙ КОРПУС У РОСІЇ — національне добровольче військове з'єднання, сформоване в Росії восени 1917 у складі російської армії, в основному з військовополонених чехів і словаків — колишніх вояків австро-угорської армії, які висловили бажання брати участь у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини.

Перша частина була створена з добровольців-чехів, які проживали у Російській імперії, здебільшого на території України, ще на початку Першої світової війни. Рішення про створення чеських добровольчих військових підрозділів для участі у війні на боці Росії було прийнято на антиавстрійській маніфестації в Києві 9 серпня 1914, в ході якої був створений Київський чеський комітет, який подав до російського уряду відповідний проект. 20 серпня Рада міністрів, підтримавши цю ініціативу, прийняла рішення про формування Чеської дружини. У день св. Вацлава, 11 жовтня, на Софійській площі Києва відбулося урочисте освячення її прапора, прийняття присяги дружиною, яка налічувала понад 1000 чол.

9 листопада 1914 вона на чолі з підполковником Й. Созентовичем виступила на фронт, де у складі 3-ої російського армії брала участь у Галицькій битві і надалі виконувала в основному розвідувальні й пропагандистські функції. Після дозволу Верховного головнокомандувача приймати до лав дружини чехів і словаків з числа полонених і перебіжчиків з австрійської армії, вона у січні 1916 була розгорнута в 1-й чехословацький стрілецький полк імені Яна Гуса із штатною чисельністю бл. 2100 чол., які діяли під командуванням російських офіцерів. Саме в цьому формуванні починали службу майбутні провідні військові й політичні діячі Чехословацької республіки Ян Сирови, Станіслав Чечек, Радола Гайда, Людвіг Крейчи та ін. До кінця 1916 полк було розгорнуто в бригаду у складі трьох полків загальною чисельністю бл. 3500 воїнів під командуванням полковника В. Троянова, яка вперше як самостійна оперативна одиниця брала участь в червневому 1917 наступі російської армії в Галичині. Чехословацька стрілецька бригада прорвала фронт у районі Зборова, взяла більше 3 тис.

полонених, втративши до 200 осіб убитими та бл. 1 тис. пораненими. За цей успіх командиру бригади було присвоєно звання генерал-майора, а створене у квітні 1917 в Києві відділення Чехословацької національної ради (ЧСНР) як єдиний політичний представник чехів і словаків у Росії домоглося у Тимчасового уряду дозволу на зняття всіх обмежень для створення на російській території більших національних військових формувань насамперед за рахунок військовополонених чехів і словаків, яких на початку 1917 перебувало у Росії понад 250 тис. чол. Чехословацька бригада була розгорнута в 1-у Гуситську стрілецьку дивізію, а 4 липня 1917 верховний головнокомандувач російських військ генерал Л. Корнілов дозволив розпочати формування 2-ї дивізії: були організовані 5-й полк Томаша Масарика, 6-й Ганацький, 7-й Татранський, 8-й Сілезький полки, дві інженерні роти, дві артилерійські бригади.

Особливу активність у об'єднанні всіх політичних організацій чехів і словаків під керівництвом відділення ЧСНР, їхньої консолідації навколо ідеї утворення незалежної чехословацької держави і формуванні боєздатного чехословацького війська в Росії як основного осередку чехословацької державності виявив голова ЧСНР, майбутній перший президент незалежної Чехословаччини професор Томаш Г. Масарик, який провів у Росії майже цілий рік — з травня 1917 по квітень 1918. Не в останню чергу завдяки його діяльності 26 вересня 1917 начальник штабу Ставки Верховного головнокомандувача генерал Духонін підписав наказ про формування окремого Чехословацького корпусу з двох дивізій і запасної бригади загальною чисельністю бл. 40 тис. солдатів і офіцерів, а Чехословацька національна рада визнавалася єдиним верховним органом всіх чехословацьких військових формувань. У всіх частинах корпусу запроваджувався французький військовий дисциплінарний статут, і встановлювалася «російська командна мова». На прохання ЧСНР і особисто Т. Масарика на чолі корпусу були поставлені російські генерали: командиром — генерал-майор В. Шокоров, начальником штабу — генерал-майор М. Дітеріхс. Уповноваженими ЧСНР стали: при корпусі — П. Макса, при Ставці Верховного головнокомандувача — Ю. Клацанда. Восени 1917 корпус був зосереджений в тилу Південно-Західного фронту: його дивізії перебували на формуванні на території Волинської та Полтавської губерній, а в Києві містився штаб, поблизу міста — запасні батальйони. Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 і розпочатих радянським урядом переговорів про мир з державами Четверного союзу керівництво ЧСНР заявило про беззастережну підтримку Тимчасового уряду і уклало угоду з командуванням Київського військового округу та Південно-Західного фронту про порядок використання чехословацьких частин, в якій підтверджувалося невтручання останніх у збройну боротьбу всередині Росії і водночас проголошувалось їх прагнення до продовження ведення війни проти австро-німецьких військ.

27 жовтня ця угода була доведена до відома командування 1-ї і 2-ї чехословацьких дивізій, а помічник комісара Тимчасового уряду при штабі Південно-Західного фронту М. Григор'єв розпорядився відправити чехословацькі дивізії в Київ. Вже 28 жовтня вони спільно з юнкерами київських військових училищ брали участь у вуличних боях проти робітників і солдатів — прихильників Київського Ради. Бої тривали до укладення між ворогуючими сторонами перемир'я 31 жовтня 1917.

Перебуваючи у Києві, провідники чехословацького національновизвольного руху і командування Чехословацького корпусу співробітничали з Українською Центральною Радою, зокрема визнали проголошену її Третім універсалом Українську Народну Республіку, що надало можливість розбудовувати, озброювати і підтримувати боєздатність корпусу за умови належного постачання. Чехословацькі війська виконували охоронні функції — в межах України, головним чином у Києві — охороняли військові припаси і допомагали українській владі підтримувати порядок, зокрема під час січневого 1918 повстання робітників заводу «Арсенал». У військовому смислі чехословацьке військо підпорядковувалось українській військовій владі і за наказом Верховного командування України повинно було зайняти бойову ділянку на фронті проти Центральних держав. Разом з тим, згідно з «Положенням про Чехословацьке військо на території УНР» у разі виходу УНР із стану війни з центральними державами, воно звільнялось від прийнятих на себе обов'язків по відношенню до УНР і мало можливість вільно, але без зброї, покинути кордони України. Дотримуючись нейтральної позиції після жовтневого перевороту більшовиків у Росії і проголошення Четвертого універсалу Української Центральної Ради про самостійність УНР (зокрема, з цієї причини ЧСНР відмовила у допомозі УЦР проти наступаючого на Київ з півдня п'ятитисячного радянського загону, так само як Т. Масарик відмовився прийняти пропозиції про співпрацю, які надходили до нього від білих генералів М. Алексєєва та Л. Корнілова), а потім формально визнавши радянську владу на Україні (переговори з командувачем радянськими військами М. Муравйовим, які 26 січня (8 лютого) 1918 захопили Київ і підписання з ним угоди про нейтралітет), відділення ЧСНР в Києві та особисто Т. Масарик докладали усіх зусиль, аби вивезти чехословацький корпус до Франції і продовжувати боротьбу за незалежність Чехословаччини. Наприкінці 1917 їм вдалося добитися перевезення двох ешелонів Чехословацького корпусу (близько 2 тис. чол.) морським маршрутом через Архангельськ і Мурманськ до Франції, де французькою владою у грудні 1917 було прийнято декрет про організацію у Франції автономної армії із чехів і словаків і підпорядкування усіх чехословацьких збройних сил, у тому числі Чехословацького корпусу в Росії, Верховному головнокомандуванню Франції. Згодом, у 1920-ті рр., президент ЧСР Т. Масарик називав Чехословацький корпус «автономною армією, але в той же час і складовою частиною французької армії», оскільки «ми залежали в грошовому відношенні від Франції і від Антанти». Це ставило чехословацьких легіонерів у Росії (тепер вони називалися саме так) у залежність від рішень Антанти, зокрема французького уряду й військового командування, які вимагали переправки усього чехословацького війська до Франції. Нарешті, 16 лютого 1918 Муравйов повідомив Масарику, що уряд радянської Росії не має заперечень проти від'їзду чехословаків до Франції. Уклавши угоду про нейтралітет Чехословацького корпусу, як з радянською владою, так і з Центральною Радою, Томаш Масарик 22 лютого покинув Київ, а 7 березня виїхав з Москви до Владивостока.

На цей час Чехословацький корпус у Росії, більша частина якого вже розміщувалася в Житомирі, складався з двох дивізій, восьми піхотних полків, двох артилерійських бригад, інженерного полку, багатьох команд і запасної бригади, загальною кількістю понад 45 тис. чол. Після виходу радянської Росії з війни і підписання Брест-Литовського мирного договору урядами УНР і РРФСР з державами Четвертного союзу та появи німецько-австрійсько-угорських військ на Україні, корпус наприкінці лютого 1918 перейшов на територію Лівобережної України. Невелика частина чехословаків (бл. 200 осіб) під впливом більшовицької пропаганди вийшла зі складу корпусу і влилася до складу інтернаціональних бригад Червоної армії. На початку березня 1918 з Франції надійшов наказ про термінове виведення корпусу з України і транспортування його до Франції по Транссибірській залізниці до Владивостока і далі через Тихий океан до Європи. В середині березня його 6-й, частково 7-й та 4-й полки вели арьергардні бої спільно з більшовицькими військами з 91-ою німецькою дивізією у Бахмача, що дозволило іншим частинам корпусу терміново евакуюватися.

26 березня 1918 в Пензі представники РНК РРФСР, ЧСНР в Росії та Чехословацького корпусу підписали угоду, за якою гарантувалася безперешкодна відправка підрозділів чехословацького війська до Владивостока і зазначалося, що «чехословаки просуваються не як бойові одиниці, а як група вільних громадян, що беруть з собою певну кількість зброї для свого самозахисту від замахів з боку контрреволюціонерів… Рада народних комісарів готова надати їм всіляке сприяння на території Росії за умови їх чесної і щирої лояльності». Спеціальним наказом по корпусу визначалася кількість дозволеної для самозахисту зброї: у кожному ешелоні залишити збройну роту чисельністю в 168 чол. і один кулемет із 1200 зарядами, а на кожну гвинтівку 300 зарядів. Решту зброї необхідно було здати представникам радянської влади (артилерійське озброєння було передано червоногвардійцям ще при переході з України до Росії).

Чехословаки відправлялися на схід у 63 ешелонах. Перший ешелон вийшов 27 березня 1918 і через місяць прибув до Владивостока. Інші ешелони до кінця травня розтяглися по залізниці на кілька тисяч кілометрів, від Самари і Єкатеринбурга до Владивостока.

На час, коли колишня царська армія остаточно припинила своє існування, а робітничо-селянська Червона армія та білі армії лише починали формуватися, Чехословацький корпус (легіон) виявився чи не єдиною боєздатною і добре організованою силою в Росії, чисельність якої збільшилася до понад 50 тис. чол. Через це, зокрема, ставлення більшовиків до чехословаків із самого початку було настороженим. Радянська влада на місцях по маршруту проїзду легіонерів намагалася проводити революційну агітацію, відбувалися спроби затримати й роззброїти чехословаків тощо. Самі легіонери влаштовували сутички з колишніми угорськими військовополоненими, а 17 травня 1918 силою визволяючи своїх затриманих більшовиками товаришів, захопили міський арсенал у Челябінську і через декілька днів провели там з'їзд делегатів усіх частин Чехословацького корпусу, на якому було вирішено не здавати зброю і пробиватися до Владивостока. Була створена Військова рада для координації дій усіх частин корпусу і встановлення зв'язків з місцевими антирадянськими організаціями й збройними силами. 25 травня 1918 у Маріїнську сталося перше збройне зіткнення чехословаків і кинутих проти них загонів Червоної армії, які були розгромлені легіонерами. 29 травня Л. Троцький віддав наказ «про негайне і безумовне роззброєння всіх чехословаків і про розстріл тих з них, які зі зброєю в руках будуть противитися Радянській владі». Відбивши перші напади червоноармійців на ешелони і перейшовши в наступ, легіонери почали займати населені пункти на шляху свого пересування. За короткий час корпус, що розтягнувся від Волги до Тихого океану, став контролювати величезну територію і сприяв поваленню радянської влади та встановленню антибільшовицьких урядів у Поволжі, на Уралі, в Сибіру і на Далекому Сході, а також початку широкомасштабних збройних дій білих військ проти радянської влади. Ці події більшовицький уряд у Росії, а згодом радянська історіографія розглядали як «контрреволюційний заколот».

Країни Антанти дійсно намагалися використати чехословацьких легіонерів у Росії для усунення більшовиків і повернення Росії до стану союзників для продовження війни до переможного кінця. Про це свідчить і наказ командира Першої дивізії Чехословацького військового корпусу С. Чечека, в якому наголошувалося: «Наш загін визначений як попередник союзницьких сил, та інструкції, одержувані з штабу, мають єдину мету — побудувати антинімецький фронт в Росії в союзі з цілим російським народом і нашими союзниками». Чехословаки розраховували на створення разом з антирадянськими урядами та військами білих російських генералів, що орієнтувалися на Антанту, нового фронту проти німців і більшовиків, що засвідчило повернення основної частини корпусу восени 1918 до Волги та Уралу. Але відсутність очікуваної підтримки з боку союзників і росіян, конфлікти з білими генералами й адміралами та угрупованнями різних сибірських отаманів, сувора зима 1918–1919 (50-ти градусні морози), внутрішня криза в лавах корпусу (суперечності між командуванням і рядовими бійцями) і, найголовніше — вісті про закінчення Першої світової війни перемогою союзників і проголошення 28 жовтня 1918 незалежної Чехословацької держави, викликали падіння бойового духу легіонерів, бажання скоріше повернутися додому і спонукали корпус наприкінці 1918 залишити антибільшовицький фронт. 1 лютого 1919 Чехословацький корпус був перейменований у Чехословацьку армію в Росії. У грудні 1919 з Владивостока почали відходити перші пароплави з легіонерами. Уряд РРФСР і командування Чехословацької армії в Сибіру заключили мирну угоду лише 7 лютого 1920, а евакуація чехословацьких частин із Владивостока завершилася

2 вересня того ж року. Загалом на 42-х пароплавах в Європу було переправлено 3004 офіцерів та 53455 солдатів і прапорщиків Чехословацької армії. З Росії не повернулося понад чотири тисячі чехів і словаків, що загинули чи пропали без вісті. В різних містах на сході Росії останнім часом встановлені пам'ятники чеським легіонерам, що загинули в боях у роки Першої світової та Громадянської війн. Участь чехословацьких легіонерів у боротьбі з більшовиками високо оцінювалася західними союзниками, а згодом значною мірою сприяла прийняттю чехословацьких вимог країнами Антанти на Паризькій мирній конференції.

Літ.: Масарик Т.Г. Славяне по войне. — Ужгород, 1923; Його ж. Світова революція за війни й у війні 1914–1918: Спомини. — Львів, 1930; Веселы И. Чехи и словаки в революционной России (1917–1920). — М., 1965; Клеванский А.Х. Чехословацкие интернационалисты и проданный корпус. — М., 1965; Шмараль Я.Б. Образование Чехословацкой Республики в 1918 году. — М., 1967; Віднянський С.В. Т. Масарик про Україну і українців // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки, 1993, вип. 4; Євсеєнко І.В. Становлення українсько-чехословацьких відносин 1917–1922 рр. // Там само, 1999, вип. 8; Кірсенко М. Чеські землі в міжнародних відносинах Центральної Європи 1918–1920 років. Політикодипломатична історія з доби становлення Чехословацької республіки. — К., 1997; Чехия и Словакия в ХХ веке: очерки истории: В 2 кн. — М., 2005, кн. 1.

С.В. Віднянський.