Україна в міжнародних відносинах/4/Швейцарія

◀ Чилі

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Швейцарія

Швеція ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ШВЕЙЦАРІЯ (Schweiz, Suisse, Svizzera) — держава в Центральній Європі, межує з Німеччиною, Францією, Італією, Австрією, Ліхтенштейном. Площа 41292 км². Населення 7952600 осіб (дані 2009): германо-швейцарці (складають більшість у країні), франко-швейцарці, італо-швейцарці, ретороманці та ін. За віросповіданням більшість населення — протестанти, інші — католики (понад 40%), ісламісти, іудаїсти та ін. Столиця — м. Берн. Офіційні мови — німецька, французька, італійська, ретороманська.

Ш. — федеративна республіка, адміністративно поділяється на 20 кантонів і 6 напівкантонів, кожний з яких має свою конституцію. Головою держави і уряду — Федеральної ради є президент. Вища законодавча влада належить Федеральним зборам — двопалатному парламенту.

В античні часи територію сучасної Ш. населяло кельтське плем'я гельветів, яких у середині 1 ст. до н.е. підкорив Рим, у 5–6 ст. — Франкська держава. 1032 західна Ш. була включена до складу Священної Римської імперії. 1291 три лісові кантони — Швіц, Урі та Унтервальден, об'єднавшись у боротьбі проти іноземних загарбників, уклали між собою союз «на вічні часи», що став початком Швейцарської конфедерації, до якої поступово приєднувалися інші землі. У 1499 переможна Швабська війна союзних кантонів покінчила із залежністю швейцарців від імперії, але лише за Вестфальським миром 1648 Ш. здобула міжнародне визнання своєї самостійності. У 16 ст. вона стала одним з головних центрів Реформації в Європі, всередині країни відбувалися міжконфесійні сутички, які супроводжувалися селянськими заворушеннями та повстаннями у містах. 1798 у Ш. ввійшли війська французької Директорії, за підтримки якої постала Гельветична республіка (існувала до 1803). У 1799 вона перетворилася на арену бойових дій антифранцузької коаліції: похід російських військ під командуванням генерал-фельдмаршала О.В. Суворова, виступ австрійської армії. 1815 декларацією Віденського конгресу проголошено «постійний нейтралітет» Ш. 1847 в країні вибухнула громадянська війна, розпочата частиною кантонів — Зондербундом, який зрештою зазнав поразки. Прийнята наступного року нова конституція змінила устрій країни на федеративний (але назва її залишилася старою — Швейцарська конфедерація). Від 19 ст. Ш. відіграє роль одного з головних осередків політичної еміграції з усієї Європи, а також є осідком багатьох міжнародних організацій світу — Червоного Хреста (1878), Ліги націй (1919–46), женевського відділення ООН тощо. У 1963 Ш. вступила до Ради Європи, 2002 — до ООН.

23 грудня 1991 Ш. визнала державну незалежність України і в лютому 1992 встановила дипломатичні відносини.

Початок сталих швейцарсько-українських взаємин сягає епохи Реформації, коли послідовники вчення Ф. Социни поширили свої впливи на Сході Європи, а на навчання у Базельському університеті записуються «рутени» (16 ст.). У 18 ст. з Ш. поєднують свої долі діячі Гетьманщини: стародубський полковник І. Скоропадський, К. Розумовський, який мешкав там у 1765–67 після зречення від гетьманства, а його син Григорій, працюючи біля Лозанни, заснував фізичне товариство. Контакти з просвітницькими колами Ш. у 1830-х рр. підтримували члени родини малоросійського військового губернатора М.Г. Рєпніна; його портрет, створений швейцарським художником Й. Горгунгом, 1843 копіював двічі Т. Шевченко.

Від другої пол. 18 ст. Україна стала місцем переселення й участі швейцарців в економічному освоєнні її південних територій. Майстри з Ш. засновують виробництво тканин і панчох на Полтавщині (Кременчук, Крюків), Вінничині (с. Махнівка), у Кальнику — цукровий завод Ф. Єнні.

Найбільш компактні поселення швейцарців виникли у Феодосійському повіті Таврійської губернії (колонія Цюріхталь, 1805), у с. Шабо поблизу Акермана, де від 1822 осіли вихідці з кантону Во, а згодом з німецькомовних кантонів. Створені ними господарства прислужилися до поширення зразкового досвіду вирощування породистої худоби, сироваріння, садівництва, виноградарства й виноробства. Діяльність швейцарських фахівців сприяла також забудові нових міст (Одеса, в Криму) — за проектами Дж. Торрічеллі, К. Ешлімана та інших архітекторів. У 19 ст. результати історичних та економічних розвідок, проведених головно у причорноморському регіоні, публікують в Україні і Швейцарії професор Невшательської академії Ф. Дюбуа де Монперре, С. Бруннер, М. Бюньйон, Ш. Монтандон, Д. Шлаттер, Л. Тардан та інші мандрівники й переселенці. У числі зачинателів українського народознавства і фольклористики був педагог і літератор Ж. Вернет (Верне), який з 1787 жив у Харкові і співпрацював з Г. Сковородою. У 19 ст. багато швейцарців переїхали для роботи викладачами іноземних мов у навчальних закладах Києва, Полтави, Житомира та ін. В Україні здійснював свої фундаментальні студії з політекономії М. Зібер, який навчався, захистив дисертацію і вів виклади 1873–75 у Київському університеті.

Від другої пол. 19 ст. у Ш. постають осередки української політичної еміграції та радикальної студентської молоді, яка здобувала вищу освіту в Цюріху та інших містах, 1876–82 у Женеві діяла перша в Західній Європі вільна українська друкарня, в якій виходив громадсько-політичний та літературний збірник «Громада» (за участю М. Драгоманова, С. Подолинського і М. Павлика), працював гурток українського соціалістичного руху. Цей приклад продовжували від 1906 женевська Українська громада на чолі з А. Ляхоцьким, друга Українська громада (1915), періодики «Lerevue ukraienne» («Український огляд») 1915–17, «L'Ukraine» («Україна») 1915–20.

Учасники національного руху (М. Драгоманов, С. Русова та ін.) були першими в Україні, хто писав і пропагував праці з історії швейцарського народу та його республіки. У цей же час учені Київського і Новоросійського університетів досліджували у Ш. систему цивільного права і судочинства (Г. Демченко), альпійську флору (І. Шмальгаузен), питання прикладної хімії (О. Веріго) і зоології (Я. Лебединський), діалекти ретороманської мови (І. Луньяк) та ін. На рубежі 19–20 ст. у Львові в українських перекладах І. Франка, О. Маковея, В. Щурата виходять у світ повісті, оповідання й поезії найбільших представників швейцарського письменства — Г. Келлера і К.-Ф. Майєра.

З проголошенням Української Народної Республіки між обома країнами налагодилися дипломатичні контакти. У грудні 1917 з ініціативи Генерального секретаріату Української Центральної Ради у Ш. відкрито український заклад з функціями посольства, консульства і прес-бюро, його керівник Ю. Гасенко зустрічається з президентом та главою МЗС країни. 1918 до Києва прибула направлена швейцарським урядом місія політичного департаменту, працює консульство Ш. У самій Ш. діє посольство Української держави, потім — Директорії УНР, консульські установи у Лозанні, Берні і Цюріху. Того ж року у Женеві утворено українсько-швейцарську торговельну палату (президент — швейцарський дипломат Ш. Ніколь). Там же 1919 розгорнув інформаційно-видавничу діяльність Український комітет.

У міжвоєнний період Ш. служила осідком для представництва Державного центру УНР на еміграції, при Лізі націй працювали українські представники Галичини, від 1928 — агентство преси «Бюро східної інформації» під керівництвом М. Єреміїва. У роки Другої світової війни у швейцарських таборах для інтернованих перебували українці — військовополонені і остарбайтери, які тікали з фашистської Німеччини. Після війни справами українських біженців у Ш. переймалися женевський Український допомоговий комітет (1945–50), Українське допомогове об'єднання у Цюріху (1950). Нова українська діаспора гуртувалася від 1945 навколо студентського товариства «Сокіл», «Об'єднання українців» (від 1974 — «Українське товариство»). За традицією минулих десятиліть українці беруть участь у культурному та науковому житті Ш. У Женеві членом Міжнародному інституту менеджменту є відомий економіст Б. Гаврилишин, обраний 1990 іноземним членом Національної академії наук України. На поч. 21 ст. у м. Базель співачка і хоровий диригент Т. Луценко організувала вокальний ансамбль «Слово» та концерти української народної музики й читання лекцій з українського музикознавства.

2003 угоду про побратимські зв'язки уклали між собою Київ і Женева. 2012 українське кіномистецтво вперше було презентовано на Міжнародному кінофестивалі в м. Локарно.

Літ.: Драгоманов М. Шістсот років Швейцарської спілки (1221–1891). — Львів, 1892; Франко І. Конрад Фердінанд Мейєр і його твори (1899 р.) В кн.: Зібр. тв. у 50 т. — К., 1981, т. 31; Русова С. Швейцария, свободная народная республіка. — Ростов-на-Дону, 1906; Багалей Д. Харьковский педагог и журналист начала ХІХ в. Иван Филиппович Вернет. В кн.: Сборник Харьковского историко-филологического общества, 1911, т. ХХ; Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. — Відень, 1922; Бачинський Є. Україніка в Швейцарії. Бібліографічно-історичний нарис // Україна (Париж), 1950, зб. 4; Meijer J.M. Knowledge and Revolution: the Russian Colony in Zьrich (1870–1873). — Assen, 1955; Бородина М.А. Колония в Шабо. В кн.: Французкий ежегодник, 1863 год. — М., 1964; Васильківський Л. Причинки до історії української дипломатії в 1917–21 роках: діяльність українського посольства у Швейцарії в насвітленні д-ра медицини Євмена Лукасевича // Сучасність, 1970, ч. 10; Данилевский Р.Ю. Россия и Швейцария. Литературные связи ХVІІІ–ХІХ вв. — Л., 1984; Цвенгрош Г. За вільну і незалежну: українське питання у Швейцарії періоду Першої світової війни // Дзвін, 1992, № 3–4; Осадчук Б. Українська Швейцарія // Всесвіт, 1994, № 2; З історії міжнародних зв'язків Украни: наука, освіта (ХІХ — 30-ті роки ХХ ст.). Документи і матеріали. — К., 1999; Нариси з історії дипломатії України. К., 2001; Fahrni D. An Outline History of Switzerland. From the Origins to the Present Day. — Zьrich, 2003; Петров И.А. Очерки истории Швейцарии. — Екатеринбург, 2006.

М.М. Варварцев.