Україна і Москва в історичних взаєминах/Наслідки московської політики
| ◀ Як Москва „спасала“ Білорусинів | Україна і Москва в історичних взаєминах пер.: Карло Коберський Наслідки московської політики |
Завойовницька експанзія Москви ▶ |
|
Значить, що не одні тільки буйні і своєвільні українські козаки не могли звикнути до московського „порядку” — і взагалі не сама „шатость” українських людей, а й деспотія і безглузддя Москви були причиною, що Москва не могла довершити в XVII. стол. „розбору Польщі”. Цей розбір, будучи властиво тільки відрізанням від Польщі непольських земель, якими вона не була в стані управляти, можливо, що бувби врятував самостійне існування решти чисто польських земель. Показавши раз невміння удержати за собою прихильників населення Литви, Білоруси і України, московські політики мусіли увійти в переговори з польськими про те, якби то поділитися тими землями та при тім ще приборкати козацький елємент, що не хотів підчинитися без усяких застережень ані Польщі ані Москві.
Обі держави заключили на конець в 1667 р. договір (в Андрусові), на підставі якого Москва відмовилась від Білоруси й Правобічної України, щоби тим лекше справитися з Лівобічною Україною. Цей договір, якого першим наслідком був перехід Правобережної України під опіку Туреччини[1], швидко доповнено ґеніяльно-невмісними договорами з Туреччиною і Польщею, згідно з якими половину Правобічної України, майже всю нинішню київську ґубернію і частину Подільської, засуджено на те, щоби оставили пустинею між трьома державами, щоби кожна з них могла справитися з рештою своїх територій, без клопотів від непокірних козаків. Цей „розбір” України був смертельним ударом для її самостійного розвитку, проти якого змовилися Польща, Москва і Туреччина, кожна по свому. Українські піддані кожної держави рвалися на волю і по неволі обертали очі на сусідні держави. Приміром правобічний провідник Палій тяготів до Москви, в той час, як лівобічний гетьман Мазепа тягнув до Польщі. Українська інтеліґенція, вимираюча під ударами неграмотности, на яку була засуджена країна, позбавлювана шкіл через спустошення і політичну централізацію, а також під впливом денаціоналізацію вищих кляс, все більше втрачала ціль — національно-політичного ідеалу. В той уже час маси народу підпадали під силу кріпацького права польського, а потім і московського. Українська національність завмерла до самого 19. стол., коли її відродила жмінка поетів і учених, та й ті знайшли свою точку опору, аж по освободженні селян, в Галичині й Буковині. На другій, більшій частині України це сталося щойно в 1861 р.
Що до Білоруси, то тут московсько-польсько-шведські війни цілком спустошили міста і між іншим винищили найкультурніший, протестантський елемент, — котрий переслідувала московська окупація при Алексію Михайловичеві, як і при Івані IV. Польському урядові, котрий одержав цей край назад, було легко заселити міста Жидами, а протестантські міські школи і заведення заступити єзуїтськими і таким чином обернути білоруську націю виключно в нарід селян, порозкиданих по селах, серед лісів.
Польська держава, хоч і без Лівобережної України й Києва, — могла святкувати, що дешево спекалася крізи, піднятої козацькими війнами. Вона одержала назад велику частину спірних земель, ще очищену від опозиційних елементів, при помочі самого, (московського) конкурента. Ще сто літ володіла Польща на Білорусі й Правобічній Україні доволі безтурботно, коли не рахувати селянсько-гайдамацьких бунтів у південно-східній частині. Правда, таке поворотне набуття земель, що колись бунтувалися, було врешті-решт погубне для самої Польщі. Козацькі повстання спонукували многих Поляків задумуватися критично над політикою свого уряду і може бути, що вказалаби більшості польського громадянства на необхідність поважних реформ у країні. Тепер уже ніщо не нагадувало про таку потребу і польське громадянство заснуло, дозволивши своїй оліґархії, Єзуїтам і Жидам, обробляти Україну і очевидно, й саму Польщу. А тимчасом польська держава всетаки не була в силі остаточно обробити не лише Україну, але навіть зовсім розбиту Білорусь. Ще менше вона була в силі охоронити ті провінції, від захоплення Москвою, що кожної хвилини могла використати ту ненависть, яка тут тліла до польської державности.
——————
- ↑ За гетьмана Дорошенка.