Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі/2

by Григорій Приходько

Українська Міжпартійна Асамблея  — Виклик Системі Григорій Приходько Партія

Львів: Сполом, 2007

Партія

Геополітичний контекст

Світова Надсистема на середину 1980-х років витворилась як двохполюсна, центрами якої стали США і СРСР. Вона мала розвинуту систему безпеки, в тому числі й запобігання ядерній війні. Разом з тим, в середині 1980-х років світова Надсистема увійшла в глибоку кризу. Особливу небезпеку для її стабільності становив можливий розпад СРСР.

Ключовим мотивом в збереженні СРСР для політичного Заходу був контроль над його ракетно-ядерною зброєю. Захід побоювався, що подальша деградація радянського режиму посилить відцентрові рухи, внаслідок чого виникне громадянська війна, i ракетно-ядерна зброя опиниться в руках нацiоналiстiв. I оскільки ядерні ракети на території України були націлені на США, то посилення українського націоналістичного руху сприймалось американським істеблішментом як симптом наближення світової ядерної війни.

Ядерний психоз на Заході був спровокований не намірами нацiоналiстiв розв'язати ядерну війну. Націоналісти ніде й ніколи не заявляли про подібний намір. Навпаки, були заяви нацiоналiстiв, що вони не можуть брати на себе вiдповiдальнiсть за поведінку ядерних ракет, коди для запуску яких і пункти управління якими знаходяться в Москві. Вони відкрито висловлювали бажання позбутися всіх чужих стратегічних ракет ^[1]. Але для американської еліти раціональні доводи не важили  — для неї переконливішою була українофобія, яку нагнітала «вільна» преса, використовуючи пропагандистські штампи радянських ідеологів.

Уникнути світової катастрофи Захід сподівався через збереження СРСР. Задля збереження імперії він спонукав її режим до вестернiзацiї, вбачаючи в цьому універсальний спосіб угамування суспільних пристрастей.

Західні політики були впевнені, що мешканці СРСР будуть вдячні радянському керівництву за Перебудову ^[2], i на знак вдячності відмовляться від прагнень до національної свободи. Але цього не сталось. Ні дипломатичні зв'язки, ні таємні угоди про розподіл сфер впливу, ні світові (ООН) й регіональні (РЕВ, НАТО і т.п.) структури, ні надпотужні кредити не могли зупинити розпад СРСР. Інтенсивна лiбералiзацiя режиму викликала не вдячність пiдрадянських народів, а бажання скористатися нагодою, щоб вирватися з цупких обіймів метрополії. Відцентрові рухи посилились не тільки в «союзних» республіках, а й в регіонах Росії.

Радянський режим катастрофічно втрачав легітимність. Але до масових репресій з метою придушення націоналістичних рухів він вже не міг вдатись. Влада імперії на кінець 1980-х років була розколота по всій вертикалі. Тож, перш ніж вдатись до репресій проти націоналістичних рухів, влада мала подолати внутрішній розкол, що не можливо було зробити без придушення «перебудовних» сил в самій владi. А оскільки розкол стався і в силових структурах імперії, то придушення «перебудовних» сил провокувало громадянську війну.

Безвихідь для радянської імперії спонукала уряди могутніх країн Заходу до пошуку мирного розв'язання політичної кризи в СРСР зі збереженням контролю над ракетно-ядерною зброєю. Все очевиднішою ставала приреченість СРСР. Тож закономірно виникла концепція керованого демонтажу імперії. Для цього Захід шукав в Радянському Союзі сили, на якi він міг зіпертись. Ці сили повинні були, по-перше, бути лояльними до контролю Заходу над процесами в СРСР, а по-друге, мати вагомий вплив на тi самі процеси. Природно, що в радянському суспільстві такі сили можна було знайти тільки в надрах партiйно-державної номенклатури. Сприятливою для цього обставиною був страх номенклатурників перед своїм суспільством, особливо, перед націоналістами.

Внутрішньополітичне становище СРСР

На середину 1980-х років моральна й економічна деградація радянської імперії зайшла так далеко, що без докорінних реформ подальше існування СРСР як полюса світу ставало неможливим. Один лише приклад: за сорок повоєнних років в цивільних галузях промисловості СРСР відстав технологічно від Заходу на 30 років! Що ж стосується радянської моралі, то її й порівнювати не коректно.

Високий технологічний рівень утримувався лише в галузях озброєнь. Зате корупція ставала тотальною. Очевидно, що при технологічному відставанні і моральному розпаді, яких СРСР вже не міг подолати без глибинної перебудови, радянська імперія неухильно скочувалась на другорядні ролі в світовій політиці.

Реформи, якi давали б нове дихання імперії, мали бути ліберальними. Але лiбералiзацiя політичного режиму загрожувала розвалом СРСР, що доведено остаточно подіями 1991 року. Тим не менш, радянське керівництво пішло на реформи, сподіваючись через оздоровлення економіки і зростання добробуту схилити населення республік до збереження СРСР.

Тотальна реформа СРСР вимагала гласності і відкритості влади та свободи політичної й громадської діяльності. Іншими словами, перебудова, що започаткована правлінням Горбачова, на думку її iнiцiаторiв, мала привести СРСР до цілісної ліберальної країни на взірець США.

Цей задум був підготовлений не лише теоретиками влади, а й доперебудовною опозицією, до якої я відношу гуманістичний (дисидентський) i технократичний рухи. Але його реалізація, тобто Перебудова, повела не тільки до критичного переосмислення сутності чинних тоді суспільних систем, а й викликала до життя відцентрові сили.

З кінця 1970-х років керівництво КПРС організовувало дослідження проблем переходу від соціалізму до капіталізму. Враховуючи трагічний досвід аристократії Російської імперії в 1917 і в наступні роки, яка втратила контроль над суспільством, радянська номенклатура вживала заходи для збереження свого контролю над громадськими процесами. З цією метою вона здійснювала глибокий маневр. Перебудова в СРСР мала повести до політичного плюралізму. Але цей плюралізм номенклатура намагалася зробити керованим, тож в терміновому порядку стали виникати креатури режиму під маскою опозиційних структур.

Одним з завдань керованого політичного плюралізму в Україні була соціальна ізоляція українських нацiоналiстiв. Паралельно з санкціонованими владою виникали й самостійні, несанкціоновані громадські й політичні організації. Контроль над ними режим встановлював через iнфiльтрацiю в них агентів спецслужб. Iнфiльтрацiя була масованою, що й дозволило врешті-решт зберегти владу в руках колоніальної номенклатури після формального розвалу СРСР.

Радянське керівництво не було впевнене в успіху перебудови. Тож воно готувалося водночас і до втрати влади. З цією метою воно вивезло за кордон на рахунки створених ним фірм крупні суми грошей. Частину грошей воно залишило в середині імперії і започаткувало тіньову приватизацію державного майна.

На кінець 1980-х років, коли стало очевидним, що імперію врятувати не вдасться, частина радянської номенклатури, на яку Захід зробив ставку, прийняла концепцію керованого демонтажу імперії. А вже в 1991 році, за підтримки населення, яку забезпечили її громадські креатури, вона влаштувала «парад суверенітетів», чим остаточно знейтралізувала вплив нацiоналiстiв, i таким чином утримала владу в своїх руках. На найвищих посадах в країнах СНД так чи інакше опинились особи з найвищого щаблю імперської влади.

Ставлення Заходу до політичних сил в Україні

В цій, безвихідній для СРСР, ситуації для України вимальовувались два сценарії подальшого перебігу подій:

а) альтернативний  — розгортання національно-визвольного руху, революційний зрив, усунення колоніальної адмiнiстрацiї від влади, перебрання влади націоналістами, проголошення відновлення Української держави;

б) опозиційний  — керована дезинтеграція імперії до рівня конфедерації або федерації зі збереженням громадського спокою, а отже, i зі збереженням контролю над ядерною зброєю.

Альтернативний сценарій ідеологічно ставав новим етапом боротьби нацiоналiстiв 1940-50-х років, i кінцевою метою мав здобуття нацією суверенної влади на всій території України. Суверенну владу альтернативники розуміли як владу, що витікає з національної волі, i яка спроможна втілювати національну волю в структурі і в правових нормах держави. Тобто, альтернативники тлумачили самостійність нації як заперечення диктату зовнішніх сил. В той самий час вони визнавали, практично відстоювали і мали намір впроваджувати в Українській державі гуманістичні цінності і політичні технології, що пройшли успішну апробацію в правових державах з громадянськими суспільствами.

Єдиною і принциповою умовою запозичення світового, в тому числі й західного, досвіду є адаптація його до звичаєвого права українського народу. Цим альтернативники відрізнялись від націонал-демократів, якi a priori вважали, що права людини, економічні, соціальні та політичні стандарти Заходу є цінностями універсальними, тобто такими, що не підлягають адаптації.

I справа тут не в амбіціях альтернативникiв. Українці мають власні засади гуманного соціального й політичного устрою. Ці засади витікають з їхнього морального закону, а отже, заперечення владою цих засад є дискримінацією за національною ознакою. Що ж стосується міжнародних актів з прав людини в Україні, то для забезпечення їхньої ефективності, їх необхідно доопрацьовувати в дефiнiцiях і доповнювати можливостями реалізації прав.

Нехтування необхідністю адаптації запозичених ззовні правових норм до звичаєвого права народу призводить до тотального правового нiгiлiзму і до дискримінації переважної більшості населення. Нині чинна правова система, через неадаптованість, не гарантує можливості реалізації прав людиною. Передбачений Конституцією захист прав в суді породжує безправ'я, бо людина не має коштів, якi були б достатніми для задоволення меркантильних інтересів судової системи. А безоплатного універсального арбітра чинна правова система не має. Відтак переважна більшість населення опинилась поза чужою для неї правовою системою.

Альтернативники не мали наміру закривати Україну від зовнішнього світу. Але у зовнішньому свiтi Україна, за їхньою ідеологією, мала постати як самодостатня нація, яка спроможна жити за власними вподобаннями, i яка не потребує ні зовнішніх гарантів незалежності, ні повчань, ні гуманітарної допомоги. Її людський, природній і промисловий потенціал достатній для того, щоб самій стати гарантом і помічником слабим націям.

Альтернативний сценарій виводив Україну на світову арену як сильного конкурента могутніх країн атлантичної цивiлiзацiї. Природно, що цей сценарій не міг викликати симпатії у урядів тих країн. А якщо врахувати, що на території України був розташований потужний ракетно-ядерний арсенал, який націлений на США, а альтернативний сценарій не допускав зовнішнього диктату, то зрозуміло, чому альтернативники були оголошені як екстремісти, i чому ними стали залякувати наївних і в Україні, i на Заході.

Опозиційний сценарій допускав формальне унезалежнення України, хоч націлений був на децентралізацію та лiбералiзацiю СРСР . Разом з тим, він зберігав владу в руках номенклатури колоніальної адмiнiстрацiї, а формальну незалежність і демократичний режим гарантував підконтрольністю влади «гарантам незалежності»  — головним чином урядам Росії і США. Звідси й прихильне ставлення політичного Заходу до опозиції в Україні, хоч уряди західних країн знали, що опозиція  — це, за незначним винятком, якраз є тi люди, що чинили владу в «імперії зла». Прихильність урядів західних країн до опозиції, яка проявлялась в моральній, політичній і фінансовій підтримці, допомагала їй не тільки встояти перед ортодоксальними силами імперської влади, а й соціально ізолювати нацiоналiстiв та перехопити у них iнiцiативу в громадських рухах.

Між іншим, соціальна ізоляція нацiоналiстiв, якій сприяв і уряд США, заклала підвалини поразки національного суверенітету та демократії, яка проіснувавши недовго, поступилась компрадорській олігархії. Бо, як застерігали свого часу націоналісти, вовки в овечій шкірі залишились таки вовками, незалежно від адреси метрополії.

Ілюстрацією ставлення США до політичних сил в Україні можуть служити рекомендації дослідного інституту США Heritage Foundation в 1991 році американському урядові ^[3]:

«Беручи до уваги зростаючу важливість європейських республік СРСР, Америка має встановити безпосередні відносини з їхніми урядами, без огляду на те, прямують вони до незалежності чи ні... Якщо демократично обранi уряди в цих республіках приймуть владу й оголосять незалежність, президент США має простягнути дипломатичне визнання за умови, що це відповідає американським інтересам і не викличе насильства всередині Радянського Союзу… Стратегія Руху полягає у здійсненні ідеї незалежності через такі існуючі органи, як Верховна Рада України, хоч iншi організації вважають подібний підхід малоефективним. Зокрема, цієї думки дотримується Українська національна партія, очолювана Григорієм Приходьком... Приходько сказав речникам «Геритидж Фаундейшн», якi відвідали Україну у травні 1990 року, що боротьба за незалежність України вимагає утворення власних збройних сил».

Вимога ненасильства, яку висував уряд США до політичних сил в Україні, як видно з вищенаведених цитат, означала недоторканість колоніальної номенклатури, що автоматично залишало владу в її руках. Альтернативникiв така перспектива не могла задовільними, бо кадрова спадковість влади автоматично забезпечує її парадигматичну спадковість.

Поняття «насильство» використовувалося радянською пропагандою спекулятивно для дискредитації нацiоналiстiв, яким та сама пропаганда приписувала насильство, як начебто єдиний визнаний ними спосіб розв'язання будь-якого конфлікту.

В реальному житті жодна політична сила не може скочуватись до такого примітиву. Насильство є одним із способів політики  —перш за все державної. Альтернативники не заперечували можливість застосування насильства проти колоніальної номенклатури. Але їхнім наміром було не насильство, а перебрання влади від номенклатури. Вразi розуміння номенклатурою безперспективності спротиву революційній владi, жодних репресивних дій проти неї не могло бути. Не забуваймо, що для насильства потрібні ресурси, а у революційних сил ресурсів обмаль.

Моральний стан суспільства

Визначальною детермінантою політичної активності iнтелiгенцiї був страх. Страх перед владою імперії, який породжений трагічним досвідом попередніх десятиліть. I страх перед націоналістами за свою колаборацiю з метрополією. Головним чином страх перед націоналістами був поширений серед інтелігентської верхівки, яка була об’єднана в творчі спілки і виконувала, за висловом чільних діячів цих спілок, роль ідеологічного цеху КПРС. Але головна провина полягала не в iдеологiчнiй цеховостi. Верхівка iнтелiгенцiї виконувала ще й роль літературного та мистецького жандарма щодо своїх колег. Причетна вона й до політичних доносів та до так званих ідеологічних експертиз творів своїх колег на замовлення КГБ, що служило кримінальним обґрунтуванням для ув'язнення нацiоналiстiв та релігійних і культурних діячів.

Подвійний страх не давав iнтелiгентськiй верхівці можливості вибору. Вона або мала колаборувати й надалі, тобто діяти за сценарієм своїх кураторів з КГБ та ЦК КПУ, або втратити соціальний статус, який встановлювали для неї тi самі куратори.

Така оцінка морального стану української iнтелiгенцiї в УРСР не давала альтернативникам можливості зіпертися на неї. В той самий час владні «перебудівники» зробили ставку на iнтелiгенцiю, в першу чергу на її верхівку, культ якої був досить поширений завдяки засобам радянської пропаганди та особливостям культурної політики в УРСР.

Iншi активні верстви населення, зокрема, офіцерство та інженерія не мали властивого iнтелiгенцiї страху, але вони перебували під її ідеологічним впливом. Як люди, що психологічно відсторонені від незрозумілої їм політики, в своїх симпатіях вони орієнтувались на iнтелiгенцiю. Їм особливо імпонувало те, що iнтелiгенцiя стала в опозицію і проголошувала привабливі гасла демократії, прав людини, свободи слова й совісті, права приватної власності.

Окремою групою суспільства були люди, що традиційно опонували владi, i за своє вільнодумство карались в тюрмах, але не каялись. В 1987-88 роках всі ці люди опинились на волі, i активно включились в громадське життя. Для влади ці люди становили особливе зацікавлення. Без відкритої опозиції цих людей влада не могла довести західному світові свою щирість в намірах перебудуватись на демократичну, ідеологічно терпиму й політично плюралістичну владу, чого так наполегливо домагався від неї Захід.

Частина цих людей, що прагнули відкритої опозиції, змушені були уникати вимог державної незалежності нації. Вони стали засновниками новітньої націонал-демократії, яка проголосила намір боротися за децентралізацію та демократизацію СРСР ^[4]. Цим вони уникали звинувачень в екстремізмі, а заодно здобували терпимість влади та прихильність урядів західних країн.

Під поняттям «екстремізм» влада й опозиція мали на увазі вимоги державної незалежності України. При чому, способи здобуття незалежності спочатку не мали значення (вже тоді, коли США погодились на розвал СРСР, «екстремізмом» стали називати рух за утворення національних збройних сил і вимоги усунення колоніальної номенклатури від влади). До «екстремістів» були віднесені як мілітаристи, так і пацифісти, як організовані нацiоналiстичнi групи, так і окремі особи  — всі, хто тим чи іншим способом домагався незалежності або висловлювався на її користь.

Перехід націонал-демократів до лав опозиції ослабив інтелектуальний і організаційний потенціал альтернативникiв, i в той самий час забезпечив демократичний імідж влади. Тож вже в 1988 році опозиція, а відтак і влада здобули стратегічну перевагу над націоналістами. Альтернативники тепер опинились не тільки між молотом влади і ковадлом демократичного Заходу. Ударною силою проти них стали їхні колишні співкамерники. Свою опозиційну активність проти альтернативникiв вони проявляли в апеляціях до закордонних засобів масової інформації з вимогою не надавати ефір і газетні площі для «екстремістів».

Націонал-демократи помилились, коли активність альтернативникiв сприйняли як конкуренцію. З боку альтернативникiв конкуренції не було  — було безкомпромісне заперечення асиміляції націонал-демократів в Систему, i було щире прагнення повернути їх до національної ідеї, щоб віддати їм лідерство в Альтернативі. Але політичною справою для них стала конкуренція з альтернативниками. А відтак, поза їхньою волею, ідеологічним змістом націонал-демократії до квітня 1990 року стало відволікання уваги українців від ідеї незалежності, дискредитація цієї ідеї за допомогою незрозумілого для основної маси і страшного для iнтелiгенцiї слова «екстремізм».

Генеральні ідеї

В 1988 i в першій половині 1989 року між колишніми політв’язнями, якi на той час опинились по різні боки барикад, точилась гостра дискусія.

Націонал-демократи вже утворили і очолили Українську Гельсінську Спілку. Полiтв'язнi-альтернативники були звільнені пізніше, i коли УГС вже розгорнула діяльність, вони ще тільки шукали форми організованої боротьби. Дискусія заторкнула різні проблеми, серед них три основні: 1) мета боротьби; 2) організовані форми боротьби; 3) спосіб боротьби.

Метою альтернативникiв був суверенітет нації над своєю територією. Це означало незалежну державу, в якій політична система і соціальний устрій узгоджені зі звичаєвим правом та соціальними традиціями українського народу. Складністю для альтернативникiв була популяризація притаманно українських правових та соціальних традицій. Окрім того, що альтернативники були блоковані від засобів масової інформації, вони не знайшли доступу до даних про традиції. Дослідження звичаєвого права українського народу було припинене в 20-х роках ХХ століття. Доступу до архівів, а тим паче до спецфондів альтернативники не могли мати через існуючий тоді режим. Звертання до окремих фахівців з цієї проблеми не давали успіху.

Ця проблема лишається складною й понині. Уряд не має спеціальної програми вивчення традицій свого народу. Парламент ухиляється від адаптації правової системи до українських традицій. Академічні правознавці мають звичаєве право українців за архаїзм. Хоч запозичають на Заході саме наш архаїзм. Зокрема, заборону на кару смерті ввели на вимогу Ради Європи, і подали нам це як європеїзацію України. Хоч Центральна Рада скасувала цю кару Третім Універсалом в листопаді 1917 року. Цим актом вона відновила українську правову традицію, що існувала до Володимира Хрестителя...

УГС мала іншу мету. Її Декларація принципів проголосила метою перетворення СРСР на «конфедерацію незалежних держав».

Альтернативники різко негативно поставились до Декларації принципів УГС. Вони доводили, що конфедерація вимагає обмеження національного суверенітету, тож про незалежність вразі конфедерації говорити не доводиться. В час, коли імперія вже приречена, а відтак нація має унікальну можливість здобути незалежність, грубою помилкою є зниження мети. Кожний новий етап національно-визвольної боротьби належить починати з тих здобутків, що досягненi на попередньому етапі. Тільки в цьому разі зберігається спадковість права нації на самовизначення. Прийняття ж конфедерації за мету в правовому відношенні рівнозначне відмові від Четвертого Універсалу та від Акту 30 червня 1941 р., як від актів, якi по-перше, підтверджують історичну тяглiсть державницьких домагань українського народу, а по-друге, дають правові підстави нинішньому поколінню українського народу на боротьбу за власну державу. Якщо УГС зрікається цих актів, то на якій правовій підставі вона здобуте незалежність, коли Україна опиниться у складі конфедерації?

Нині «конфедерація незалежних держав» реалізована у формі Співдружності (СНД), щоправда, бракує потенції на її режимне забезпечення. Але й без того наслідки її для української нації читач може спостерігати щодня, тож коментувати не стану. А на думку одного з лідерів колишньої опозиції, українська культура нині опинилась в гіршому становищі, ніж в часи СРСР. Мало того, над Україною постійно висить загроза відновлення імперії. Здійснилось те, проти чого застерігали альтернативники ще в 1988 році: конфедерація не допускає реальної незалежності! I тепер, щоб дистанціювати Україну від метрополії, а відтак уникнути нового поневолення, владні конфедерати намагаються інтегрувати Україну в Європу. При чому iнтеграцiйнi бажання наших конфедератів явно перевищують матеріальні й психологічні можливості Європи.

Друга проблема, яку порушували учасники дискусії  — це форми організованої боротьби. Згідно конституції СРСР, єдиною партією була КПРС. Цим було заборонено утворювати iншi партії. Лідери УГС діяли в правовому полі імперії, а отже, відкидали можливість утворення політичної партії.

Альтернативники, якi заперечували легітимність СРСР, заперечували й радянську конституцію. Правовою підставою для організованої боротьби вони обрали історичне право українського народу на незалежність, що зафіксоване в історичних документах (зокрема, IY Універсал Центральної Ради), а також міжнародне право (Статут ООН і Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам). Тож вони вважали, що придатною для того часу формою організації боротьби має бути політична партія. Громадська організація, якій надали перевагу лідери УГС, не могла стати політичним лідером національно-визвольної боротьби як в силу її саме громадської, а не політичної природи, так і в силу того, що вступ до неї не передбачає моральних і світоглядних обмежень. Як аморфна структура, без жорсткої дисципліни і без чіткої ідеології, громадська організація могла бути формою моральної мобiлiзацiї населення, формою організованого розповсюдження ідей. Але вона не могла виконати політичну мiсiю без керівництва нею з боку політичної організації (НРУ досяг успіху у встановленій йому мiсiї, але мiсiю встановила йому і керувала ним організована політична сила, що перебувала в надрах влади).

В ході дискусії виникала ще одна дилема: революція чи еволюція? Альтернативники, виходячи з національного і світового досвіду, відстоювали ідею революції, яка передбачала рішучий розрив України з метрополією і усунення від влади колоніальної адмiнiстрацiї.

Лідери УГС, як опозиційної організації, заперечували цю ідею. Оскільки вони дотримувалися прийнятних для влади правил гри, то природно, що вони не сприймали ні рішучого розриву з метрополією, ні усунення колоніальної адмiнiстрацiї від влади. Свою ідею вони сформулювали як еволюція, тобто, поступовий, ненасильницький рух шляхом реформ. Головним аргументом проти революції вони висували те, що в революції народ понесе людські жертви.

Аргумент, звичайно, гуманний, але нині варто подивитись на минулі шістнадцять років конфедеративної еволюції: населення України скоротилось майже на 7 млн. душ!

Ще одна дилема була заторкнута в суперечках між націонал-демократами і націоналістами, це  —ставлення до Заходу. Націонал-демократична стратегія виходила з припущення, що український народ самотужки не спроможний здобути незалежність. Це припущення ґрунтувалось на двох реальних обставинах: моральна неспроможність, що обумовлена винищенням провідних верств нації і цілеспрямованою деструктивною ідеологією влади, та надзвичайна потужність метрополії. Нерішучості націонал-демократів сприяв і фактор радянської ракетно-ядерної зброї. Опозицiйники були впевнені, що оскільки унезалежнення України веде до втрати радянським керівництвом контролю над цією зброєю на території України, то американський уряд дасть санкцію радянському урядові на придушення національно-визвольної боротьби.

Альтернативники погоджувалися з аргументами націонал-демократів, але вважали, що справа не є безнадійною. Вони наголошували на тому, що існування СРСР і його надмогутнiсть значною мірою завдячують європейській політиці США. Американському урядові могутній СРСР потрібний як загроза Європі. Саме завдяки радянській загрозі західноєвропейські країни мусять тулитися до США. Однак така ситуація зміниться, як тільки радянська ракетно-ядерна зброя стане реальною загрозою для США. Це можливе вразі, коли виникне ймовірність втрати радянським керівництвом контролю над своїм ядерним арсеналом.

Для українського національно-визвольного руху складувалась винятково сприятлива ситуація. Ракетно-ядерна зброя на території України могла стати силовим фактором для спонукання уряду США до демонтажу радянської імперії. Таким фактором ця зброя ставала б в тому разі, коли націоналісти ставали б реальною зорганізованою силою, що прагне взяти владу в Києві. Тоді для уряду США, уявлення якого про українських нацiоналiстiв були сформовані під потужним впливом радянської пропаганди, лишиться єдиний вихід – розпуск СРСР і встановлення з Україною дружніх відносин, а відтак і підтримка української незалежності. Якщо уряд США забезпечить керованість цього процесу, то він уникне ядерного апокаліпсису.

Так перспектива ядерної загрози ставала могутньою зброєю в боротьбі за незалежність. Талант альтернативникiв проявився в тому, що вони використали цю перспективу як непрямий шантаж. При чому, ніякого доступу до ракетно-ядерної зброї вони не мали.

Непрямий шантаж полягав у заявах альтернативникiв про те, що вони не беруть на себе вiдповiдальнiсть за поведінку керованих з Москви ядерних ракет і водночас про те, що вестимуть національно-визвольну боротьбу, незважаючи на можливі трагічні наслідки для США.

У націонал-демократів ідея непрямого шантажу викликала моральні ускладнення. Але не націоналісти закладали підвалини ядерної загрози. На території України ракетно-ядерна зброя була розташована волею непідконтрольного суспільству радянського уряду і з мовчазної згоди уряду США. Ядерну технологію терористичний уряд Сталіна отримав від демократичного уряду Рузвельта. Щоправда, проекти викрала радянська розвідка. Але ж уряд Рузвельта проґавив! Тож вiдповiдальнiсть за наслідки непідконтрольної поведінки ядерних ракет лягала на уряди обох метрополій. Що ж до української нації, то було б фатальною помилкою не скористатися проколами геополітики.

Домовитись між собою альтернативники і лідери УГС не змогли. Тож в 1988 —91 роках в громадських рухах України паралельно існували і поширювались дві, несумiснi між собою, генеральні ідеї:

1. Альтернатива  —керована суверенною волею нації нацiоналiстична революція.

2. Опозиція  —контрольована метрополiтарним інтересом Заходу космополітична еволюція.

Водночас, з початком утворення НРУ ^[5], в опозиції набирає нового дихання націонал-демократична ідея  — химерне поєднання українського націоналізму («Станьмо господарями на своїй землі!»), малоросійського пацифізму (самі «згинуть наші воріженьки»), демократичного космополітизму («права людини вищі, ніж права нації») i євроамериканського месіанства («Захід нам допоможе»). Додатком до цієї суміші була мітингова демонстрація турбот про національні меншини та наголос на непричетності російської нації до геноцидів, якi чинила в Україні Росія (за версією націонал-демократів геноциди до 1917 року чинив царат, а після 1917 року  — більшовики; згодом стали звинувачувати євреїв в організації геноциду). Націонал-демократія швидко стає модним явищем, i під її гаслами комуністи проголосили незалежність. А потім, 1 грудня 1991 року відбувся референдум, що легітимізував нову нацiонал-комуно-демократичну державу, яка виявилась неспроможною до самостійного існування і до демократії без зовнішніх гарантів, без російських енергоносіїв і без західних настанов та інвестицій. Тож за тиждень після референдуму Україна вступила в конфедерацію  — СНД.

Цейтнот

Вже восени 1988 року альтернативники опинились в цейтноті. Опозиція швидко зростала й інтенсифікувала свою пропаганду. Ідеї Перебудови, зокрема, «оновлення СРСР», що означало його політичну й економічну децентралізацію водночас з лібералізацією режиму, захоплювали уяву активної, але політично наївної частини українців. В зовнішньому свiтi опозиція пропагувала тi самі ідеї. Члени Спілки письменників (вони ж iнiцiатори НРУ) під час вояжів по Європі і Пiвнiчнiй Америці «заспокоювали» тамтешніх мешканців і законодавців, запевняючи їх, що «українці не хочуть незалежності  — вони мріють залишитись в оновленому СРСР». Головним лихом нації, як запевняли «речники народу», було масове зречення українцями рідної мови.

Пропаганда такого змісту, до того ж підсилена емігрантською пресою та засобами масової інформації в Україні, а потім  — виступами лідерів української опозиції в Конгресі США, давала опозиції фінансові дивіденди від сил, що були зацікавлені в Перебудові і незацікавлені в державній незалежності України. Небезпека цієї пропаганди була в тому, що вона творила сталий образ української нації як деградованої.

Альтернативники засобами пропаганди не могли спростувати наклепи опозицiйників на націю з двох причин:

- по-перше, з травня 1989 року їх ізолювали від засобів масової інформації за кордоном як «екстремістів», а в Україні вони були ізольовані завжди;

- по-друге, опозиція вже діяла в організованих формах (Товариство української мови, товариство «Меморіал», УГС, УКК) в той час, як альтернативники виступали індивідуально (була єдина група альтернативникiв  — редколегія самвидавчого журналу «Український час»).

Інша небезпека, що стимулювала активність альтернативникiв  —це можливий спалах громадянської війни в СРСР. Саме в громадянській війні вони вбачали головну загрозу нації вкінці ХХ ст. Режимна воля імперії була спаралізована, хоч метрополія ще вдавалась до окремих силових актів в регіонах, на території яких не було ракетно-ядерної зброї. Що ж стосується громадянської війни, то Україна, як і в 1918-20 роках, не змогла б захиститись від неї. УРСР не мала власних збройних сил. Та й колоніальна адмiнiстрацiя разом з її опозицією не мали мiлiтарної волі.

Вразi збройного зіткнення радянських генералів в Москві, полум'я громадянської війни без перешкод поширилося б на Україну. Але без зіткнення радянських генералів неможливо розвалити імперію. Тож потрібна була стратегія «ризикованої гри», тобто спонукання до загострення стосунків у самій імперській владi водночас з заходами, що нейтралізували б спалах громадянської війни, або закривали б кордони України.

Передбачення можливості громадянської війни в СРСР підтвердилось 19 серпня 1991 року, коли частина радянських генералів наважилась на державний переворот. Єдине, що в тi дні врятувало світ, а відтак і Україну від катастрофи  —це iдеологiчнiй розкол радянського офіцерства, що й примусило ГКЧП до капітуляції. Розкол радянського офіцерства був і в Україні. Частина офіцерів  —українців на той час вже об’єдналась в Спілку офіцерів України і домагалась утворення українських збройних сил.

А восени 1988 року альтернативники гарячково шукали організовані форми національно-визвольної боротьби. Перед собою вони ставили завдання запобігти можливій катастрофі, для чого необхідно було явочним шляхом легітимізувати ідею державної незалежності України, знейтралізувати деструктивні наслідки конфедеративної пропаганди, активізувати і зорієнтувати українців на конкретні національно-визвольні дії, зокрема, на створення національних збройних сил.

Спочатку альтернативники згуртувались довкола самвидавчого журналу «Український час» (перший випуск було зроблено в лютому 1989 року). А з червня 1989 року вони розпочали практичну підготовку до створення політичної організації, яка в жовтні того самого року постала як Українська національна партія (УНП).

Після виникнення УНП, її члени організовували нові самвидавчi видання. Андріяна Дячишин організувала «Вісник УНП». Богдан Чик налагоджував фінансування преси УНП і видавав «Бюлетень», брошури та «Документи». Федір Клименко видавав у Дніпропетровську частину накладу журналу «Український час». Ці найактивніші члени УНП були безпосередньо причетні до вибору й впровадження тактики.

Федір Клименко, окрім того, активно впливав на Дніпропетровську УГС, в утворенні якої брав безпосередню участь. Богдан Чик, Володимир Максимович (вояк УПА), Олена Процiв (Голова Ради УНП), Ігор Коцюруба та iншi члени партії розповсюджували партійну пресу і зав'язували дискусії на львівській «клумбi» з членами і прихильниками УГС та НРУ, входили в різні громадські організації. Зокрема, в Комітет за утворення Українських Збройних сил входив Богдан Чик. Андріяна Дячишин, Світлана Касьян, Тетяна Пархоменко виконували партійне завдання по започаткуванню й поширенню руху матерів військовослужбовців та військовозобов’язаних.

Юрій Оборiн був Заступником Голови партії і очолював Вінницький осередок УНП. Цей осередок посів особливе місце в долі партії: коли виникла загроза існуванню УНП, її штаб було перемiщено у Вінницю, де місцеві члени партії забезпечили його функціонування.

Виняткову роль в результативності УНП відіграв Петро Рубан, який репрезентував партію за кордоном. Він інформував про партію та її політику Президента УНР в екзилi, Провід ОУНр, Iншi діаспорні організації та пресові видання. Завдяки його зусиллям УНП стала відома не тільки діаспорі й урядовим колам США. Від нього йшла інформація про УНП i...в Україну. Петро Рубан забезпечував партію фінансами й оргтехнікою. Його активна участь в дискусіях з Закордонним Представництвом УГС допомогла багатьом українцям в еміграції зрозуміти справжні процеси в Україні й знайшла прихильників УНП в діаспорі. Його інформаційна діяльність допомогла реабілітувати образ України як повноцінної нації, що безкомпромісно бореться за власну незалежну і самостійну державу.

Сильну підтримку УНП мала з боку нацiоналiстiв, якi не були членами партії. Моральну й ідеологічну допомогу партії надавав Юрій Шухевич – син Командувача УПА генерала Чупринки. Його героїчна біографія, високий гарт, абсолютна чесність і непохитність зробили його незаперечним авторитетом для членів УНП. Він настільки тісно співпрацював з УНП, що багато хто вважав його членом партії. Його поради, участь у з’ясуванні непорозумінь УНП з іншими політичними силами допомогли партії виконати ту мiсiю, яку поклали на неї iнiцiатори.

Партія  — міф

Головною проблемою при утворенні УНП була кадрова. Ніхто з альтернативникiв не мав досвіду партійної організації (ніхто з них ніколи не був в КПРС). Дисиденти на той час переважною більшістю вже були в опозиції і переходити на альтернативні позиції не наважувались через потужне творення альтернативникам екстремістського (а водночас терористського і фашистського) образу. Це було й причиною того, що iнiцiатори УНП не могли залучити до своєї партії значне число членів.

З цієї нагоди між альтернативниками й лідерами УГС виникла дискусія: партія чи масовість? Лідери УГС сповідували стереотип масовості, а відтак розраховували вже до кінця 1988 року залучити до УГС не менше 10 тис. членів. Вони гадали, що й надалі чисельність УГС зростатиме. Чисельність же партії не може бути високою.

Альтернативники погоджувалися з останнім аргументом, але зазначали, що хоч чисельність УГС як громадської опозиційної організації може бути вища, ніж чисельність партії, однак не настільки високою, щоб УГС могла успішно конкурувати з КПУ. Як показав досвід, в зоряний час УГС її чисельність ледве сягала 600 членів. А в зоряний час УНП чисельність сягала 300 осіб.

Альтернативники заперечували масовість членства як єдиний визначальний фактор впливовості організації. В 1988 році КПУ нараховувала понад 3 млн. членів, тим не менше її вплив катастрофічно падав. Отже, впливовість організації не тільки в її чисельності. I все ж, чисельність УНП на час установчого збору (21 жовтня 1989 р.) була критично малою  — всього 17 осіб!

Чи могла ця невелика група, яка наважилась проголосити себе партією, досягти якогось позитивного результату? Так, могла  —при вiдповiднiй тактиці.

З огляду на мізерну чисельність партії, на ізоляцію її від засобів масової інформації і мiзернi кошти, iнiцiатори УНП обрали тактику, що ґрунтувалася на трьох методологічних принципах: а) принцип фон Неймана; б) Міф; в) громадянська iнiцiатива.

Німецький математик фон Нейман висунув принцип флуктуацій для збурення великих фізичних систем. Якщо в належному мiсцi i в належний час впливати на велику систему слабими коливаннями, то система збурюється і переходить до нового стану.

В політичній аналогії системою була радянська Система. Генератором слабких коливань мала стати малочисельна і значною мірою конспіративна УНП. Лишалось віднайти в Системі такі вразливі місця, якi боляче реагували б на дії УНП, а відтак збурювалися б самі і збурювали б всю Систему.

Найуразливішим місцем Системи була УГС, потім  — опозиція в надрах влади та її громадські креатури (в тому числі НРУ), потім українське офіцерство. Саме на ці об’єкти УНП й спрямувала свої зусилля.

Загострена вразливість УГС була обумовлена маргинальнiстю лідерів цієї спілки. В очах iнтелiгенцiї, яка не пішла на колаборацiю з метрополією, ці люди були національними героями, а тому ця частина iнтелiгенцiї визнавала їх як національних лідерів і всіляко підтримувала. Але вони мусили діяти в межах домовленостей з владою  — тобто не тільки не схилятися до націоналізму, а й контролювати нацiоналiстiв, аби тi не доходили до вимог незалежності.

Відкрита діяльність УГС як опозиційної організації, яку очолюють авторитетні учасники правозахисного руху, мала довести Заходу, що влада перебудовується у вiдповiдностi з вимогами того самого Заходу, що СРСР рухається в напрямку демократії й конфедерації, i що влада зберігає контроль над суспільними рухами, а відтак і над ракетно-ядерною зброєю.

Лідери УГС, в свою чергу, прагнули максимально використати сприятливі умови для діяльності, але вони мали загострену потребу у власному авторитеті в середовищі iнтелiгенцiї, тож боляче реагували на звинувачення їх в колаборантствi. Колаборантством альтернативники оголосили домовленість лідерів УГС з владою про контроль над націоналістами та пропаганду ідеї конфедерації. Цим вони нав'язали лідерам УГС полеміку. А оскільки конфедеративна позиція УГС не мала ідеологічного обґрунтування в системі національних цінностей, то УГС була приречена на ідеологічну поразку.

Альтернативники не мали сумніву, що лідери УГС змушені будуть зректись конфедеративної мети і прийняти незаможницьку.

Концепція «гельсінцiв» мала такі хибні засновки: а) СРСР неможливо розвалити, а отже, максимально чого можна домогтися, це  — конфедерації; б) радянський режим зберігає репресивну волю, а отже, альтернатива негайно буде знищена фізично; г) «народ не готовий до боротьби за незалежність»; д) партійна боротьба неможлива, доки є чинною стаття конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС, тож єдино можливою формою організованої боротьби є громадська організація.

Збурення УГС для альтернативникiв означало спростування серед членів Спілки правдивості постулатів її лідерів. Найлегше було довести, що репресивна воля радянського режиму спаралізована. Тож ще до утворення УНП, її iнiцiатори розповсюджували серед членів УГС журнал «Український час» (виходив накладом 20-30 примірників). Журнал пропагував ідею незалежності і спростовував ідею конфедерації.

Репресій проти журналу не було. Хоч план був, зокрема, за допомогою провокації, яка полягала в інсценуванні підготовки двох членів редакції журналу до вбивства одного з популярних «гельсінцiв», про що останньому й дали «інформацію». «Гельсінець» повірив провокації і необачно дав цю лжеiнформацiю на Захід.

Провокації мала б послужити публічна претензія лідерів УГС в травні 1989 року до «Голосу Америки» (заява до уряду США) за те, що ця радіостанція, без узгодження з ними, дозволила собі інтерв’ю з Редактором «Українського часу». В спланованій репресії ця претензія мала бути доказом існування мотиву вбивства. Але члени редакції журналу встигли вжити запобіжні заходи, та й травень 1989 року вже не був придатним для репресій.

Репресій проти «Українського часу» не сталося, тож серед членів УГС поширився сумнів в правдивості постулату лідерів Спілки щодо небезпеки пропаганди незалежності.

Не сталося репресій і проти УНП. Отже, стало очевидним, що, всупереч чинності радянської конституції, режим змушений терпіти несанкціоновані партії. Сумнів охопив і лідерів Спілки, після чого УГС стала стрімко еволюціонувати в напрямку перетворення на партію з незалежницькою метою.

Альтернативники сподівалися, що після перетворення УГС на незалежницьку партію, вона, як політичний союзник НРУ, спонукає i його до відмови від федералістської мети та до прийняття незалежницької. Але, як показав досвід, тактики УНП виявилося замало. Цього вдалося досягти вже зусиллями Української Мiжпартiйної Асамблеї.

Другим принципом був міф. Iнiцiатори УНП не погоджувалися з лідерами УГС, що народ не готовий до боротьби. Народ готовий завжди, коли готова його еліта. Тогочасною елітою народу була iнтелiгенцiя. Саме iнтелiгенцiя, незалежна воля якої була спаралізована страхом, виявилась неготовою до відкритої боротьби. Тож постала проблема ерозії страху. Ефективним способом ерозії страху є войовничий Міф.

УНП не творила міф, i не мала для цього належних засобів. Вона зробила ставку на особливості радянської пропаганди. В минулі десятиріччя радянська пропаганда, діючи на страх обивателя, витворила міф про нацiоналiстiв, як про людей жорстокої волі. Але наклепи на ОУН і на УПА не тільки сіяли страх в поневолених українських душах, а й творили в них таємну, підсвідому надiю на нове пришестя нацiоналiстiв. I оскільки ця надія існувала, а радянська пропаганда продовжувала експлуатувати страх перед націоналістами і зробила жертвою страху саму владу, то для УНП лишалося дати підстави для офіційної й опозиційної преси сповістити українцям, що нове пришестя нацiоналiстiв на їхню землю сталося.

Цією підставою була Програма УНП, яка проголошувала метою відновлення Української Народної Республіки в етнічних межах. В тих умовах УНП бачила можливість боротьби демократичним шляхом, для чого вона домагалась гарантів демократії: економічного  — приватної власності; силового  —легалізації приватної зброї; політичного  — багатопартійності.

Державне унезалежнення України УНП передбачала в такій послідовності:

- визнання урядами демократичних країн і урядом СРСР існуючого окупаційного статусу України;

- скасування Конституції СРСР та договору про утворення СРСР;

- виведення УРСР зі складу ООН і заміна її представництва представництвом національних опозиційних сил, в тому числі й емігрантських;

- створення Тимчасового Державного Правління України на базі самостійницьких сил;

- утворення Національних Збройних Сил;

- виведення окупаційних військ з усіх українських земель;

- скликання Національних Установчих Зборів.

Особливість Програми УНП в тому, що вона виходила з констатації політичного факту: УРСР не була українським державним утворенням. То була колоніальна адмiнiстрацiя, ворожа до українського народу структура, що утворена і утримувана метрополією. Україна була російською колонією не тільки економічною, а й полiтико-iдеологiчною. Радянські війська, що дислокувались в Україні, були окупаційними військами. Тож, перш ніж домагатись незалежності, необхідно було довести, що Україна поневолена. Цьому сприяло б визнання існуючого окупаційного статусу.

Ця політико-правова проблема була (і лишається до нині, бо чинна Конституція не тлумачить статус України в часи СРСР) гострою, бо влада й опозиція тлумачили УРСР як українську державу, що добровільно вступила в союз з Росією та з іншими радянськими так званими республіками. Всі лиха українського народу, що спричинені окупацією й колонізацією України, влада й опозиція тлумачили як сваволя Сталіна, а в наступні періоди СРСР  — як наслідок командно-адміністративної системи управління економікою та як порушення ленінських норм національної політики.

Програма УНП була коротка  — на двох неповних сторінках, i більше місця було відведено полiтико-історичному обґрунтуванню права Українського народу на свою державу. Цю програму було легко читати, i у читачів вона викликала або захоплення, або страх  — в залежності від їх сподівань. Однак міфотворчим началом стало положення про приватну зброю.

Як я вже зазначав, не УНП творила міф. Першим його творцем став тодішній Голова НРУ Іван Драч. Вже через місяць після установчого збору УНП він виступив в пресі з відмежуванням його самого, Спілки письменників України і НРУ від "музики зброї", якою "віє" з програми УНП ^[6]. Отже, розрахунок iнiцiаторiв УНП був правильний: Драч, та й iншi корифеї уересерiвської літератури не виступили б відкрито проти незалежності  — вони просто замовчували б УНП. Що ж стосується зброї в руках українців, то у малоросійської верхівки, навіть в часи Центральної Ради, вона викликала містичний страх. Хоч дивна річ  — зброя, i навіть ядерна, викликала у тих самих «діячів ідеологічного цеху партії» поетичне захоплення, якщо ця зброя була в руках Москви.

Міф про нове пришестя непохитних і рішучих нацiоналiстiв пішов гуляти по Україні. Лідерам УНП лишилось тільки заборонити членам партії в будь-який спосіб спростовувати наклепи.

Помилкою радянської пропаганди було те, що вона не розчленовувала поняття «страх перед націоналістами», який вона культивувала. Нацiоналiстiв боялися лише тi українці, якi колаборували з режимом метрополії (особливо, агенти КГБ). Чесний українець не боявся нацiоналiстiв, він чекав їх. Йому страшно було самому стати націоналістом, бо за це можна було втратити свободу, а то й життя. Тож міф був розрахований на чесних українців, i він допомагав їм позбутися страху. Коли якийсь майор КГБ, що за сумісництвом був головою певної регіональної організації НРУ, говорив молодим людям, якi шукали зв'язки з УНП: «Куди ви? В УНП приймають тільки з автоматом!», то це не сприяло зростанню числа членів УНП, але культивувало романтику боротьби. Молоді люди, яких застерігав майор КГБ, не йшли в УНП не тому, що боялися зброї, а тому, що у них не було автоматів.

Міф став вирішальним фактором ерозії страху. Розповсюджувачі Міфу подавали УНП як екстремістську, озброєну організацію. Спочатку це шокувало, відвернуло від УНП багатьох порядних людей. Але проходив час, а УНП не арештовували. Отже, з'являлася сміливість: якщо й не зброєю, то бодай словом вже можна боротися за незалежність. I боротися не поодинці, а організовано, силою партій.

Третім методологічним принципом УНП була громадянська iнiцiатива. Йдеться не про ефемерних громадян СРСР, єдиним політичним правом яких було голосувати за тих кандидатів до законодавчих органів, яких призначали обкоми КПРС. Йдеться про тих українців, якi уявляли себе громадянами України, тобто совість яких робила їх суб’єктивно причетними до долі нації.

Першою громадянською iнiцiативою (громадянською, бо не санкціоновану владою!) стало утворення УНП. Ще діяла шоста стаття радянської конституції, i громадяни СРСР не могли її порушувати. Але громадяни України не визнавали радянську конституцію і діяли за правом Української Народної Республіки, політична система якої ґрунтувалась на багатопартійності.

Стратегія УНП пріоритетним мала конструктивний момент. Вона виходила з переконання, що одним руйнуванням колоніальної системи здобути свою державу неможливо. Тож громадянські ініціативи УНП були націлені на створення структур національної держави. Саме утворення УНП, що започатковувало національну багатопартійність, стало першим конструктивним актом громадських рухів кінця 1980-х років.

Другим конструктивним актом стало iнiцiювання Комітету за утворення Українських Збройних Сил. Нація не могла тоді створити власну армію, тож iнiцiатива УНП викликала нерозуміння в націонал-демократичній опозиції, яка не помітила одну особливість iнiцiативи: створювався комітет не ДЛЯ утворення, а ЗА утворення армії. Тобто, цим Комітетом започатковувався тиск на внутрішньовладну опозицію, щоб вона легально домагалась утворення республіканської армії, яка, в силу утвердження національної ідеї, перетворилася б на національну.

Необхідність створення республіканської армії під контролем уряду УРСР альтернативники вважали актуальною з таких причин:

- республіканська армія мала стати необхідною структурою у формуванні суверенної держави;

- пропаганда ідеї національної армії серед офіцерства;

- захист кордонів України від сил громадянської війни, яка могла спалахнути в Росії.

- необхідність морально-iдеологiчного розкладу Збройних Сил СРСР, внаслідок якого влада імперії втрачала б надпотужну опору;

- спонукання метрополії до дезiнтегрування Збройних Сил СРСР.

Комітет за утворення Українських Збройних Сил почав діяти у Львові в лютому 1990 року. А вже в квітні того самого року виявилась його неспроможність виконати покладену на нього мiсiю. Тож УНП зiнiцiювала рух матерів військовослужбовців і військовозобов’язаних. В інших містах вже виникали комітети солдатських матерів, діяльність яких була спрямована на захист юнаків-військовослужбовців від сваволі командирів та від позастатутних відносин. Матері  — члени УНП головною вимогою висунули утворення української армії, як гарантії неучасті українських юнаків у воєнних акціях СРСР.

Ця iнiцiатива виявилась вдалою. Українська Республіканська партія, яка виникла з УГС, на той час припинила пропаганду конфедерації і включилась в конкуренцію з УНП за контроль над рухом матерів. Це посилило і поширило рух в Галичині. А УНП не стала конкурувати, бо її метою було не контроль над процесами, чого вона, вочевидь, не могла здійснити, а iнiцiювання процесів і спонукання до них чисельніших, організаційно і фінансово сильніших політичних та громадських структур суспільства. Тож вона віддала лідерство, а її члени-жінки продовжували активну участь в агітації українського офіцерства за створення національної армії.

Влітку 1990 року в Запоріжжі на першому з’їзді солдатських матерів, який очолила Людмила Трухманова, галичанки висунули вимогу утворення Українських Збройних Сил. Під цим гаслом і розвивався в подальшому материнський рух.

Матері, яких ніщо не може зупинити, коли над їхніми синами зависає загроза, виявились найорганiзованiшою войовничою силою. Вони атакували радянський генералітет, атакували політичне керівництво імперії й УРСР, з'являлись у військових частинах, викривали злочини проти своїх синів. Вони стали найефективнішими пропагандистами національної армії. Їхній тиск, їхня жертовність сколихнули українське офіцерство, i вже в першій половині 1991 року виникла Спілка Офіцерів України, яка зажадала утворення національної армії. Коли після ГКЧП почалась керована дезинтеграція Збройних Сил СРСР, то жодна радянська військова частина не виступила зi зброєю поти цього процесу.

Отже, стратегія УНП на дезинтеграцєю імперської армії і на запобігання можливої громадянської війни в СРСР виявилась вчасною і вдалою. В серпні 1991 року політична ситуація в імперії була сприятливою для виникнення громадянської війни, але моральний розклад імперської армії спаралізував волю заколотників і змусив їх до капітуляції.

Коли в Україні з'являться чесні історики, вони знайдуть, що державно незалежна Україна і її Збройні Сили з'явились не завдяки мітингам, ланцюгам єднання і гучним заявам. Новітня державність поставала з реальних державотворчих iнiцiатив, серед яких визначальну роль відіграв рух за утворення Українських Збройних Сил. Національний мiлiтарний рух, без якого державна незалежність в принципі неможлива, не мав би сили і не досяг би блискучих наслідків без рішучості й жертовності українок-матерів.

Наступною державницькою iнiцiативою, в якій брала активну участь УНП разом з іншими політичними організаціями, стала Українська Мiжпартiйна Асамблея.

Ефект УНП

Лояльні до влади політологи оцінюють УНП як «невелику» i «невпливову» партію, i намагаються розташувати її в запозиченій на Заході лiнiйнiй шкалі в один ряд з внутрішньосистемними партіями. Ця методологічна помилка призвела до такого висновку ^[7]:

«Надрадикальна Українська національна партія формально могла вважатися першою з нових політичних партій... Однак на кінець 1990 р. в партії налічувалося всього 150 членів».

Отже, їй присуджено титул надрадикальної, хоч порівнювати її з внутрішньосистемними партіями не коректно. Її можна порівнювати з іншими позасистемними партіями того часу, зокрема, з УХДП і ДСУ, якi політологами так само віднесені до надрадикальних. Нічого надрадикального, а тим паче екстремістського в Програмі УНП читач не знайде. Її установка на унезалежнення України від Москви зреалізована тими силами, до кола яких належить автор наведеної щойно цитати. Щоправда, незалежність зреалізована у властивий радянській номенклатурі спосіб, але сам факт унезалежнення доводить, що націоналістична ідея була реальною і актуальною.

Не мала УНП й зброї. Не планувала повстання і не закликала до насильства, хоч і не заперечувала насильство над колоніальною адміністрацією. Саме за цими ознаками УНП була поміркованою партією. Надрадикальний та екстремістський образ їй створили офіційна й опозиційна преса. УНП проти цього не протестувала, бо створений їй образ відповідав намірам iнiцiаторiв УНП в утворенні міфу. Але тлумачення жовтої преси не годяться для політологічного аналізу.

Ототожнення чисельності партії з її впливовістю є хибним, що доводиться долею КПРС, яка зникла тоді, коли її чисельність досягла 20 млн. душ. Саме тоді ефективність КПРС впала до нуля. Тож чисельність в 150 осіб (влітку 1990 року чисельність УНП сягала 300 осіб) не може бути показником впливовості. На впливовість визначальним чином працюють: воля, інтелект, тактика і методи.

Про впливовість УНП тоді свідчила тривога в офiцiйнiй пресі ^[8]:

«в умовах перебудови з’явились и чинять вплив на частину населення екстремістські й сепаратистські сили, які перекручують проблеми військового будівництва, виступають за розчленування Збройних Сил на частини, на національні армії».

Це і був реальний вплив УНП. Бо УНП, i тільки УНП в 1989 році мала програмовим наміром створення українських Збройних Сил. Вона зiнiцiювала Комітет за утворення Українських Збройних Сил і взяла участь в його діяльності. Це УНП зiнiцiювала рух матерів військовослужбовців і військовозобов’язаних з головною вимогою утворення Українських Збройних Сил. Це вона «перекручувала проблеми військового будівництва», що українською мовою означає: викривала окупаційну сутність радянської армії.

Звичайно, сама УНП не могла створити армію. Та вона й не мала такої мети. Вона домагалася, щоб Нація утворила свою армію. Врешті-решт рух за українську армію набув національного масштабу, i активними учасниками його стали українці-офіцери радянської армії.

Головна роль, яку відіграла УНП в 1989-90 роках, це вплив на свідомість українців. Її ефект полягав у тому, що:

- Легітимізована і поширена ідея державної незалежності України. До виникнення УНП цю ідею відстоювали лише дві галузки ОУН, УХДФ (Український християнсько-демократичний фронт  — заснований в січні 1989 року) i УНДЛ (Українська народно-демократична ліга  —виникла в червні 1989 року).

- Започаткований і поширений громадянський рух за утворення Українських Збройних Сил. До цього жодна опозиційна організація не ставила мiлiтарне завдання. Навпаки, лідери НРУ нагнітали пацифістські настрої на кшталт: «Нам ракети не поможуть. Нас врятує тільки слово».

- Спростовано наклепи в зовнішньому свiтi на націю як начебто деградовану, тобто таку, що не бажає незалежності. Виникнення УНП як партії з незалежницькою метою довело країнам Заходу, що українська нація політичним шляхом бореться за незалежність. Західний світ тоді визнавав боротьбу за незалежність в межах СРСР лише в тому разі, коли ця боротьба очолена політичною партією.

- Ерозія страх українців перед режимом імперії. Наслідки цього ефекту масово проявилися в 1990 році, зокрема, в реєстрації громадян УНР.

- Легітимізована і реалізована ідея багатопартійності. До того опозиція обмежувалася громадськими організаціями. I лише в пропаганді наголошувала на необхідності багатопартійності, однак уникала вiдповiдi на питання: хто і коли це має зробити? УНП першою в новітній історії України зреалізувала цю ідею практично, не питаючи дозволу влади. А вже в 1990 році політичні партії виникають лавиноподiбно. З квітня по грудень 1990 року виникло одинадцять партій ^[9]!

Найвидатнішою подією 1990 року стала реєстрація громадян Української Народної Республіки, чим не тільки була підтверджена воля українського народу до незалежності, а й задекларований намір нації відновити власну державу. Цю справу здійснювала Українська Мiжпартiйна Асамблея, біля витоків якої стояла та сама «малочисельна і невпливова» УНП.

Тож, визнають чи не визнають цю партію офiцiйнi політологи, але УНП таки була першою і ефективною партією в новітній історії України.

Принциповою вiдмiннiстю УНП від націонал-демократичних і соціал-демократичних партій було те, що вона виникла всупереч забороні на багатопартійність, i тим продемонструвала нескореність національної волі. Вона виникла з потреби нації, а не з прагнення колоніальної адмiнiстрацiї зберегти владу за допомогою санкціонованих нею партій і громадських організацій. Саме з УНП починається новий політичний етап боротьби за незалежну Українську державу.

Особливістю цього етапу стало творення атрибутів державності, таких як багатопартійність, національне громадянство, національна мiлiтарна політика. В 1989-90 рр. це були зародкові атрибути, що існували у формі громадянської iнiцiативи. Після проголошення незалежності вони були трансформовані в реальні, хоч і ущербні державні атрибути.

Надати державі повноцінних якостей, подолати наслідки тривалого поневолення народу і вивести націю на конкурентноспроможний рівень  — то є стратегічне завдання наступного етапу національно-визвольної боротьби. На цей раз вже боротьби проти внутрішнього колоніалізму.

Джерела

1. Чи бути національній армії?// «Ленінська молодь». 24. 03. 90
2. [1](рос.)
3. Деколонізація // За Вільну Україну. 03.08.91
4. [2]
5. [3]
6. Іван Драч. "Рух - це явище, яке дало нації крила" //Літературна Україна. 23.11.89
7. О. В. Гарань. Убити дракона.  — Київ. С. 119
8. Е. Примеров. Кому нужна украинская национальная армия? // Слава Родины. 02.07.91 (рос.)
9. А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко. Нові політичні партії України. Київ. 1990