Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі/4
Уроки боротьби
[ред.]Фантом революції
[ред.]Історична подія 24 серпня 1991 року — проголошення незалежності — має неоднозначне тлумачення. Тут не будуть заторкнутi погляди противників української державності. Розглянемо тлумачення, якi дають аналітики націонал-демократичного та націоналістичного світоглядів.
«Стрімкий процес розриву України з імперським центром та вихід її як радянської соціалістичної псевдореспубліки зі складу СРСР на шлях самостійного державного існування є, по суті справи, національно-визвольною революцією як за визначенням, так і за історичним результатом» [1].
Автор цієї тези говорить, що національно-визвольна революція завершилась успішно.
«звільнившись від колоніальних пут, Україна почала свій тріумфальний похід по шляху визнання міжнародним співтовариством в якості незалежної суверенної держави».
Наступний етап української історії, який призведе до впорядкування суспільного життя і утвердження гуманних та правових основ держави, Борис Буйвол бачив як національно-демократичну революцію.
Однак теоретичну схему порушує реальний етап, який почався 8 грудня 1991 року. Оцінюючи біловезьку угоду про утворення СНД, Ярослав Дашкевич називає дії української делегації актом національної зради, який потім був підтверджений українським парламентом, що «також став носієм акту національної зради». Професор Дашкевич тлумачить підписання й ратифікацію біловезької угоди як капітуляцію влади держави Україна. Вона капітулювала не тільки перед Росією, а й перед
«американським iмперiалiзмом, стає цілком безборонною і відмовляється від опрацювання нуклеарної доктрини в складі власної вiйськово-стратегiчної концепції...». [2]
Як видно з подальшої історії, капітуляція України таки сталася. Якщо до згаданої відмови української влади від ядерного статусу держави додати мораторій на атомну енергетику, знищення звичайної зброї, що здійснювалось на вимогу США і НАТО, втручання в кадрову та в економічну політику з боку урядів США і Росії, нафтогазовий диктат Росії, інвестиційний диктат США та iншi факти несуверенностi української влади перед метрополітарними силами, то сумніву немає, що національно-визвольна революція не завершилась. Але вищезгадані факти несуверенностi — то лише атрибутивний бік проблеми.
Сутнісний полягає в тому, що політикум зрікся історичного права українського народу. Він не побажав встановлювати державу Україна правонаступницею Української Народної Республіки. Правове поле він творить через копіювання правотворчості в Росії та через запозичання окремих норм західних країн при абсолютному нехтуванні правовою базою УНР та Гетьманату. Жодної адаптації законів до звичаєвого права українського народу законодавці не роблять. Парламент нехтує моральним законом і соціальними традиціями українського народу як засадами правової системи. Владно-опозиційний політикум творить державу, що структурно й ідеологічно відсторонена від реального суспільства.
Капітуляція України для нацiоналiстiв очевидна. А націонал-демократи не розуміють її тому, що своєю державою вони раніше визнавали УРСР. Тож унезалежнення УРСР — частково від Москви і цілковито від української нації —вони сприймають як свою перемогу і як особисте щастя.. Влада підтримує ілюзію в їхніх душах, не втомлюючись нагороджувати їх орденами та медалями. А особливо заслуженим перед колоніальною адміністрацією надає Героя України. Їм же влада доручила й визначати, хто боровся за незалежність. Тож, серед визнаних державою героїв, вояків УПА немає, окрім тих кількох, що були членами УГС. Дали Героя України Командувачеві УПА, але то — під натиском молодих націоналістів.
На ілюзію націонал-демократів грає той факт, що Україна не вела війну ні проти Російської Федерації, ні проти США, ні проти НАТО. Вона стала незалежною внаслідок розвалу СРСР.
На останньому етапі історії Радянського Союзу його розвалювала група сил: націоналістичні діаспори, особливо, в США та Канаді, Єльцинський уряд Російської Федерації та антиімперська частина російської демократії, нацiоналiстичнi рухи та націонал-демократична опозиція в поневолених націях, а також партійно-державна бюрократія союзних республік. Найпотужнішою серед поневолених націй була українська. В тривалій боротьбі нації за незалежність, коли СРСР вже безнадійно деградував, УРСР узурпувала здобутки націоналістів, і стала однією з переможниць. А отже, у неї не було підстав капітулювати — перед націоналістами, бо вона їх перемогла — і перед Москвою, бо вона залишилась в зоні її впливу.
Коли ж потерпіла поразку національно-визвольна революція?
Юрій Бадзьо вважає, що національна революція (він не розчленовує її на визвольну та демократичну) потерпіла поразку в 1994 році внаслідок поразки Леоніда Кравчука у президентських виборах [3].
Дещо дивна констатація, яку дає Бадзьо, супроводжується відповідним переліком нацiонально-революцiйних сил. Бадзьо ні словом не згадує нацiоналiстiв. Всі сили, якi він згадує, — то є сили культурницького, правозахисного та угодовського ґатунків: «шістдесятники», Українська Гельсінська група, Український Культурологічний клуб 1987 року, УГС, передвиборні кампанії 1989 та 1990 років, Товариство Української Мови, «Меморіал», «ланцюг злуки», студентська голодовка 1990 року [4]. I жодного слова про структури революційного ґатунку на останньому етапі боротьби: ОУН, УНДП, УНП, ДСУ, УХДП, УМА, Спілку офіцерів, рух матерів.
Особливість тлумачень цього автора походить з його дефiнiцiї поняття «нація». З тексту цитованої тут статті можна припустити, що нація є тотожна нацiонал-комунiстичнiй частині колоніальної номенклатури разом з духовно спорідненими з нею громадськими утвореннями, яких Бадзьо називає «нацiонал-опозицiйним загоном української нації».
Припущення про дефінітивну особливість політичної теорії Бадзьо підтверджується і висловленою автором надією на відновлення національної революції. Надія пов'язувалася з утворенням в 1994 році громадсько-політичного об’єднання «Порозуміння». За задумом iнiцiатора «Порозуміння» (а iнiцiатором був Юрій Бадзьо), національна революція відновиться, якщо
«навколо такого масштабного політичного авторитета, як колишній Президент... об’єднати на національній основі українську «прокравчукiвську» частину колишньої комуністичної бюрократії». [5]
Послідовність «національно-визвольна революція» —«націонал-демократична революція», яку вибудовує Буйвол, має в своїй основі дефiнiцiю поняття «нація» як «політична нація». В межах цієї дефiнiцiї логіка Буйвола є бездоганною, але вона суперечить історичним фактам. Що само по собі є закономірним, бо поняття «політична нація» в ліберальній політології заперечує її етнічний грунт, а отже, є умоглядною конструкцією.
Принципово інша логіка подій у нацiоналiстiв, якi зберегли традиційну для українців дефiнiцiю поняття «нація» як політичного феномена етнічної природи. За їхнім уявленням, 24 серпня 1991 року сталася суперечлива за змістом подія. В цей день Україна була проголошена незалежною державою. Однак незалежність здобула не українська нація, а колоніальна адмiнiстрацiя.
Попри внутрішню суперечливість Акту проголошення незалежності, подія 24 серпня 1991 року була безумовно позитивним кроком на шляху національного унезалежнення українського народу. I тому Ярослав Дашкевич мав рацію, коли звинуватив у зраді українську делегацію в Біловезькій Пущі та Верховну Раду, яка ратифікувала договір про утворення СНД. Референдум 1 грудня 1991 року установив державну незалежність України і обрав Президента, якого вповноважив захищати суверенітет держави. Але колоніальна адмiнiстрацiя, проголошуючи незалежність України, не мала наміру підпорядковуватись волі українського народу. Народ для неї залишився лише фактором легітимації її влади.
Проголошення незалежності стало останнім актом перемоги колоніальної адміністрації над силами національно-визвольної революції. Але вирішальний удар по своїх противниках вона нанесла в жовтні —грудні 1990 року.
Протистояння між Верховною Радою УРСР та Українською Міжпартійною Асамблеєю закінчилось поразкою альтернативникiв. З того часу і до 24 серпня 1991 року Верховна Рада не мала конкурента. Діяльність в ній Народної Ради не могла зашкодити намірам колоніальної адміністрації зберегти владу після розпуску СРСР. І причина не в слабкості Народної Ради, а в тому, що основна її чисельність складалася з уересерівських номенклатурників, тобто з осіб, доля яких безпосередньо пов’язана зі збереженням влади колоніальною адміністрацією.
Збереження колоніальною адміністрацією влади в політично незалежній державі можливе в тому разі, коли номенклатура створюватиме правову базу і структуру держави, які гарантують їй збереження влади. В реальних геополітичних умовах і в реальному соціумі цією умовою є прозорість режиму для зовнішніх гарантів незалежності. Інакше кажучи, номенклатура підпорядковує державу не волі свого народу, що мало б бути, якби національно-визвольна революція завершилась перемогою нації, а волі зовнішніх гарантів, що стається, коли в національно-визвольній революції нація терпить поразку.
Націонал-демократи проти націоналістів
[ред.]Поразка альтернативникiв в грудні 1990 повела до відмови УМА від стратегії народного суверенітету. Іншої революційної стратегії не було запропоновано. Не запропонували її і Барладяну з Мусієнком, хоч саме вони забезпечили пропагандивну базу заколоту в УМА.
Негативний наслідок цієї трансформації не забарився. Cконцентровано він проявився при проголошенні незалежності в серпні 1991-го року. Тоді колоніальна адмiнiстрацiя, імідж якої був ошляхетнений співпрацею з нею групи дисидентів, діяла безальтернативно. Це й допомогло їй відсторонити нацiоналiстiв від участі в установленні правової системи. Тож вже в Акті проголошення незалежності були закладені підвалини національної деструкції.
Розглянемо окремі положення Акту та їх націонал-демократичну генезу.
Мотив
[ред.]Незалежність проголошена
«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року». [6]
Отже, не прагнення депутатів прислужитися своєму народові в його боротьбі за національну державу, не патріотичний обов'язок покликав Верховну Раду на історично значимий вчинок. Мотивом проголошення незалежності було бажання депутатів унезалежнитись від метрополії, в якій стався заколот. Бажання убезпечити себе від можливих наслідків заколоту.
А якщо говорити точніше, — то від можливих наслідків провалу заколоту, адже незалежність проголошена тоді, коли імперія фактично розпалась. Однак ні мотив проголошення незалежності, ні фактичний розпад імперії не були достатніми підставами для легітимації новонародженої держави, бо:
—По-перше, новонароджена держава не успадковувала попередні форми незалежної української держави, тобто вона не спиралась на історичне право українського народу.
—По-друге, незалежність проголошена зі страху перед небезпекою, а не з волі до державної незалежності.
—По-третє, депутати видали Акт не посилаючись на волю народу.
—По-четверте, i найцікавіше, за п'ять місяців до проголошення незалежності та сама Верховна Рада і в тому самому складі провела референдум (17 березня 1991 року) про збереження СРСР. Оскільки під час референдуму більшість населення УРСР висловилась за збереження імперії, то уряди інших країн сприйняли проголошення Верховною Радою незалежності всього через п'ять місяців, як крутійство або як заколот проти населення.
Чи був потрібний українській нації референдум 17 березня 1991 року?
Ні! Цей референдум був шкідливий для українців, бо:
—По-перше, референдум проводився в умовах національного поневолення, а отже, не всі українці мали мужність висловитися вільно. —По-друге, український народ ніколи не давав згоди на входження до складу СРСР, а реєстрацією громадян УНР в 1990 році довів своє прагнення відродити власну державу.
—По-третє, монопольний контроль колоніальної влади над підрахунками голосів дозволяв їй сфальсифікувати результат референдуму на користь Москви.
—По-четверте, позитивний для метрополії результат референдуму означав зречення українським народом свого права на національну державу.
Всупереч очевидній неприйнятності того референдуму для української нації, його бойкотували тільки націоналісти — i програли. Їхні опоненти націонал-демократи підтримали березневий референдум і взяли в ньому активну участь. Їхня поведінка була закономірною, адже на той час вони вже увійшли до депутатського складу Верховної і деяких обласних Рад УРСР. I як складова колоніальної влади, націонал-демократи були зацікавлені в збереженні УРСР. А УРСР без СРСР існувати не може.
Найактивнішими і найсильнішими націонал-демократи були в Галичині. Тож поведінку їх у відносинах з альтернативниками варто простежити на прикладi Львівщини —столиці національного пробудження.
При підготовці до референдуму облрада Львівщини, в якій депутати від націонал-демократів переважали кількісно, нагнітала страх серед населення, залякуючи його загрозою військового перевороту, якщо не відбудеться референдум. Військовий переворот мав би, начебто, статися через введення військового режиму. З цієї причини на початку лютого 1991 року облрада прийняла Ухвалу «Про збереження політичної стабільності в області і ставлення до референдуму щодо Союзного договору» [7].
Якщо не брати до уваги мотиваційну риторику, то стає ясною логіка Ухвали:
а) посилання на спільний наказ Міністра оборони СРСР і Міністра внутрішніх справ СРСР про введення в містах України військового режиму;
б) звернення до трудових колективів з пропозицією терміново організувати народні дружини;
в) звернення до командування Прикарпатського військового округу з клопотанням надати органам внутрішніх справ і народним дружинам необхідну матеріальну та технічну допомогу.
Надуманість загрози очевидна: військовий стан не може бути введений наказами силових мiнiстрiв. Це є прерогатива президента і парламенту. Якщо ж такий наказ існував, то він свідчив про підготовку антиконституційного заколоту. Чому ж в такому разі Львівська облрада не звернулась до керівництва СРСР з вимогою захисту конституційного ладу? Чому вона не звернулась до населення області, щоб масовими виступами зупинити заколотників? Чому замість цього вона звернулась до заколотників (до командування Прикарпатським військовим округом) з закликом озброїти інших учасників заколоту —міліцію, — а також «народні дружини», які, очевидно, мали діяти спільно з заколотниками? Чи не тому, що вона сама була учасницею заколоту?
Проти кого ж був спрямований заколот? Гадати не доводиться — він був спрямований проти тих, хто міг зірвати референдум. Таких на Львівщині в лютому 1990 року було понад 800 тисяч осіб — це тi мешканці області, якi зареєструвались як громадяни УНР. I вони могли б зірвати референдум, якби діяли зорганізовано.
Альтернативники, попри їхню наполегливість, не могли зорганізувати зареєстрованих громадян УНР на бойкот референдуму, бо:
—переворот в УМА, що був здійснений 23 грудня 1990-го року, дезорганізував спільну діяльність організацій, якi утворювали УМА;
—при підготовці до проведення референдуму КГБ УРСР проводив низку операцій по злiквiдуванню УНП, i до березня 1991 року в УНП залишилось всього біля 10% її складу.
Референдум 17 березня 1991 року став реакцією метрополітарної влади на наростання національно-визвольних рухів. Масова реєстрація громадян УНР в 1990 році довела, що український народ готується заявити своє право на власну територію і відродити свою державу. Темпи реєстрації були настільки високими, що у прихильників збереження СРСР не лишалося сумніву: політичне відродження українського народу, яке започаткувала УМА, зруйнує імперію.
Щоб врятувати імперію і водночас оновити її, потрібні були правові (на погляд Заходу!) підстави для придушення національно-визвольних рухів. Спроби неспровокованого силового втручання Москви в громадські рухи в країнах Балтії показали, що імперія в колоніях не є легітимною. Силові дії керівництва СРСР в умовах нелегiтимностi імперії викликали осуд з боку урядів і громадськості західних країн. Тож перед метрополією постала проблема легітимації СРСР. Легітимувати його в 1991 році можна було тільки через референдум.
I для влади, i для нацiоналiстiв було незаперечним те, що в Україні результат референдуму буде сфальсифікований на користь збереження СРСР, а відтак формально позбавить українців правових підстав на національну державу.
Можливо, що саме цей мотив визначав поведінку націонал-демократів. Голова «демократично обраної» обласної Ради Львівщини особисто закликав мешканців області взяти участь в референдумі. Для заохочення до цієї самогубної акції він пообіцяв львів’янам постачити пиво на виборчі дільниці. Але заклик В.Чорновола —то був останній акорд психологічної підготовки галичан до національного самозречення.
Тож природно, що серпень 1991 року вніс велике сум'яття в лави націонал-демократів. Адже розвалювався врятований за їхньою допомогою в березні того самого року Радянський Союз. З розвалом імперії мала зникнути й УРСР разом з її Верховною Радою. Це загрожувало національним демократам не тільки втратою депутатських мандатів. Разом з чиновниками УРСР вони мали б відповісти за злочини колоніальної адмiнiстрацiї. Тож тепер перед ними, як і перед всією номенклатурою, постала проблема виживання.
Хоч в серпні 1991 року національний орган самоврядування громадян, яким була УМА в 1990 році, вже не діяв, пам'ять про реєстрацію громадян УНР нагадувала колоніальній владi про можливість її повалення. В умовах гострої політичної кризи в метрополії, коли Москва втратила контроль над територіями «союзних республік», революційний зрив в Україні був високо ймовірний. Тож у Верховної Ради вибору не було. Вона мусила проголосити незалежність, але не для того, щоб захиститися від московських заколотників, якi на той час вже були в тюрмі. Вона мусила проголосити незалежність колонії, щоб зупинити націоналістичну революцію.
Підстави
[ред.]Підставами проголошення незалежності України Акт від 24 серпня 1991 року називає: тисячолітню традицію державотворення в Україні; право на самовизначення, що передбачене відповідними актами ООН; Декларацію про державний суверенітет України.
Чому Верховна Рада уникла посилань на державотворчі традиції українського народу, а натомість посилається на «тисячолітню традицію державотворення в Україні»? Чому не говорить, чия це традиція: російська, польська, литовська? Чому вона уникає посилань на історичне право українського Народу, а обмежується лише посиланням на акти ООН? Чому вона, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, підставою якої є воля «народу України», ні словом не говорить про волю українського народу?
Мабуть, це сталося з двох причин:
а) побоювання депутатів, що уряди західних країн позбавлять їх підтримки за явне крутійство —адже п'ять місяців тому депутати показували тим урядам результати референдуму, на якому українці начебто зреклись незалежності;
б) щоб відвернути увагу українців від проблеми Суверена.
Після проголошення нової держави природно виникає питання: чия це держава? Якби Верховна Рада проголосила Україну державою українського народу, то вона мусила б саморозпуститись як орган колоніальної влади. А щоб зберегти владу в незалежній Україні, вона проголосила нову державу правонаступницею УРСР, відродила міф про вроджену начебто ксенофобію українців, розрекламувала свою позірну турботу про національні меншини, i врешті-решт відмовила українському народові в його праві на державу.
Денаціоналізована держава, держава без Суверена і без традицій є ідеалом будівничих єдиної світової наддержави з єдиним ладом і з єдиним урядом. Хоча можливість існування такої наддержави історично не доведена, тим не менш експлуатація її ідеї дала колоніальній бюрократії геополітичну підставу для легітимації своєї влади.
Українські націоналісти не могли розраховувати на симпатії урядів західних країн. Прихильники єдиного світового уряду впевнені, що не тільки основною перешкодою для світової наддержави, а й призвідцями воєн є націоналісти. Тож поява в Європі нової національної держави, на їхню думку, окрім того, що додасть клопоту в справі глобалізації, вона ще й порушить рівновагу сил, що була досягнута після Другої світової війни.
Вiрогiднiсть цих припущень нічим не була доведена. Умоглядні конструкції за схемою «якщо — то» вразливі тим, що друга складова логічної формули в політичних схемах береться апріорі або ж за непідтвердженими експериментально аналогіями. Так, наприклад, нацiоналiстична вимога економічної самостійності безпідставно була ототожнена з прагненням до автаркії, а вимога політичної незалежності нації потрактована як нацизм.
Таке спрощення причинно-наслідкових зв’язків породжує в колі західних футурологів впевненість, що коли їхня цивiлiзацiя загине в жахливому катаклізмі, то причиною цьому будуть «локальні суверенітети». А оскільки, на їхню думку, європейські держави страждають націоналізмом, то порятунок цивiлiзацiї лежить на схід від Європи. Належить лише «відкрити якусь нову форму міжнародного співробітництва, яке накине локальним суверенітетам дисципліну вищого порядку». А якщо таке відкриття буде зроблено, то «лабораторією політичного експерименту», де вони сподіваються «на його матерiалiзацiю, стане...Радянський Союз.» [8].
Тойнбі писав це понад півстоліття тому. А перед розвалом СРСР «лабораторія політичного експерименту» відпрацьовувала «нову історичну спільність - єдиний радянський народ». Поява незалежної держави українського народу унеможливлювала продовження експерименту. Але i «лаборанти», i «експериментатори» не хотіли поступатися здобутками. Тож вони імплантували в громадські рухи в Україні кінця 1980-х років ідею збереження «лабораторії» шляхом перетворення СРСР на конфедерацію або на федерацію.
Націоналісти, однак, не визнавали себе піддослідними істотами. Паралельно з реєстрацією громадян України в 1990 році УМА брала активну участь в підготовці національного страйку.
Реакцією влади на підготовку страйку став арешт 7 листопада 1990 року групи чільних активістів УМА, поруч з якими опинився нардеп Хмара. Демократична преса отримала нагоду поборотися за демократію, приділивши всю увагу нардепові.
Протидія влади національному страйку мала продовження у Львові. Вкінці листопада 1990 року «демократично обрана» Львівська облрада зiнiцiювала утворення Комітету громадянської згоди. Головою Комітету став голова облради народних депутатів. До складу Комітету увійшов також голова облвиконкому.
В день свого створення Комітет видав Антипровокацiйну декларацію, в якій провокаційними були названі такі дії: «неузгоджені і розрізнені страйки; паралельні мітинги чи демонстрації; непідготовлені, скороспілі заходи». [9]
А в оголошенні про утворення Комітету міститься узурпаторська претензія: «Без узгодження з комітетом не може проводитися жодна акція громадянської непокори».
Врешті-решт облраді, за підтримки Комітету вдалося зірвати страйк на Львівщині. А оскільки Львівщина тоді була найактивнішою в національній революції, то провокація облради проти страйку в області спричинилась до дезорганізації страйкової активності по всій Україні.
Свої дії без узгодження з колоніальною владою, навіть «демократично обраною», здійснювали націоналісти. Саме проти них і був спрямований Комітет громадянської згоди. В антипровокацiйній декларації, як і в згаданій вище Ухвалі облради, говориться про можливість введення надзвичайного стану. Якщо така небезпека існувала, то чому Комітет не закликав мешканців Львова вийти на мітинги й демонстрації протесту проти антиконституційних намірів Москви? Або чому Комітет не порадив львів’янам не виходити на вулиці вразі введення в місто танків?
Не для цього керівники області утворювали Комітет, не для захисту львів’ян. Імідж Комітету дав моральне оправдання зусиллям голови облради в дезорганізації національного страйку. В Комітеті громадянської згоди були представлені: НРУ, УРП, УХДП, ТУМ, Студентське братство, СНУМ, «Спадщина», Союз Українок, незалежна спілка залізничників і страйком.
Оскільки націонал-демократи діяли проти нацiоналiстiв, а відтак і проти національної ідеї, то природно, що 24 серпня 1991 року їхні депутати не могли домагатись аргументування Акту незалежності такими підставами:
— волею українського народу до незалежності, яка підтверджена тривалою боротьбою за свою державу;
— актами проголошення незалежної української держави в минулому, зокрема, Четвертим Універсалом Центральної Ради та Актом 30 червня 1941 року;
— неперервністю державницьких домагань українського народу: уряд Української Народної Республіки і Українське Державне Правління за Актом 30 червня 1941 року не капітулювали, не скасували свої акти і не розв'язали себе — на день проголошення незалежності вони діяли у вигнанні.
Ці підстави не мали ваги для депутатів Верховної Ради, бо законодавці легітимізувати себе не через довіру українського народу, якої вони вочевидь не могли мати, а через спекуляцію на геополітичних інтересах інших держав.
Для ілюстрації справжньої «згоди» в Комітеті наведу Заяву СНУМ від 12 березня 1991 року [10]
«Заява про вихід із комітету громадянської згоди. Процеси, що відбуваються в політичному житті України, зокрема на Львівщині, набирають щораз більше тривожного характеру. Сьогодні в українському національному русі виразно намітилися супротилежні тенденції: лінія на безкомпромісну боротьбу за визволення України і лінія на угоду з імперським режимом. Національний рух фактично розколовся на два табори: націоналістичний і націонал-демократичний. Між ними не може бути справжньої єдности, бо перші за виборювання свободи, а другі за випрошування окремих полегшень. Прояви безпринципних хитань, готовності до компромісів мали місце в націонал-демократичних організаціях і раніше, але відверта політика угодовства з їх боку розпочалася десь з листопада минулого року, коли вони заблокували проведення в Галичині політичного страйку проти арешту Степана Хмари. Опортунізм націонал-демократів особливо яскраво проявився у їх рішенні брати участь у всесоюзному референдумі, тим самим узаконюючи приналежність України до Союзу. А така масова організація як Рух навіть закликала громадян голосувати за Україну в складі СССР у республіканському бюлетені, чим перекреслила свої раніше декларовані принципи про відданість ідеї незалежності України. Націонал-демократи також роблять все, аби зірвати страйк солідарності шахтарів Червонограда зі страйкуючими зараз шахтарями Донбасу. Але апогеєм безпринципності і лицемірства націонал-демократів стала їх спілка з комуністами, що особливо випукло проявилося під час відвідин Леоніда Кравчука Львівщини на початку березня цього року. Похвали на адресу цього високопоставленого члена КПУ посипалися зі сторінок усіх обласних газет. І це в той час, коли Степан Хмара вже четвертий місяць перебуває у в’язниці з ласки, зокрема, того ж самого Кравчука, і тим більше, що «українська» компартія не зробила жодного кроку, який би засвідчив про її відмову від антиукраїнської політики. Тим часом у Львові «демократична» влада вже розпочинає переслідувати інакодумаючих: у газетах відмовляються друкувати листи Степана Хмари, забороняють проводити мітинги на його захист, а організаторів подібних акцій збираються притягувати до судової відповідальності (напр. голову Львівського страйкому Віктора Фурманова). Все це виразно свідчить, що націонал-демократи вибрали шлях, який неодмінно приведе до зради національних інтересів України. Жоден український патріот, а тим більше націоналіст з цим ніколи не погодиться. Комітет громадянської згоди, створений у Львові для координації боротьби з комуністичним імперським засиллям, повністю контролюється націонал-демократами і перетворився у звичайне прикриття їх продажницької політики, спрямованої на вироблення принизливих угод з Москвою. Позиція СНУМу та інших радикальних організацій у Комітеті відверто ігнорується. Тому ми, будучи віддані великій ідеї українського націоналізму, гаслом якого є «Свобода або смерть!», і бажаючи боротися з окупантами, а не бути його прислужниками, заявляємо про свій вихід із Комітету громадянської згоди. Львівський крайовий провід Спілки Незалежної Української Молоді. 12 березня 1991 року».
Суверен
[ред.]Послідовність рішень Верховної Ради УРСР в 1990-91 роках здається алогічною:
липень 1990 року —Декларація про державний суверенітет;
березень 1991 року — референдум про збереження СРСР;
липень 1991 року — святкування дня незалежності (річниці прийняття Декларації про суверенітет);
серпень 1991 року — проголошення ще однієї незалежності;
грудень 1991 року — референдум про підтримку Акта незалежності;
грудень 1991 — вступ до СНД.
Зазначена алогічність є позірною. Вона віддзеркалює природу колоніальної адмiнiстрацiї — її бажання будь-якою ціною утримати владу в умовах наростання національно-визвольної революції. Вона ладна була пожертвувати і своєю державою СРСР, що врешті-решт вона й зробила.
Маневри влади з використанням прагнень народу 1991 року остаточно дезорієнтувало націю. Нацiоналiстичнi сили восени 1991 року були деморалізовані й розколоті. Тож в суспільстві не знайшлося організованих сил, якi спроможні були зажадати від влади дотримання правових канонів. Зокрема, ніхто не зажадав внесення в бюлетень грудневого референдуму пункту про недовіру владi та про скасування конституції УРСР.
Так, облудним шляхом, водночас з легітимацією новопосталої держави, була легітимізована й колоніальна влада.
Роль націонал-демократів в крутійстві влади проілюструю словами Ірини Калинець, яка тоді була народним депутатом: [11]
«...позиція Народної Ради у Верховній Раді стала більш ніж примирливою. Це не політика згоди, а угодовства».
Завдяки угодовству націонал-демократів і відсутності Альтернативи, Верховній Раді вдалося прийняти такий текст Акту незалежності, який не визнає історичного права українського народу, а тому є кроком назад порівняно з Четвертим Універсалом Центральної Ради. Порівняймо ці два документи:
Четвертим Універсалом проголошено:[12]:
«однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ» .
А Акт незалежності не згадує про український народ. Депутати цим Актом проголосили: [13]
«Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».
Слово «віднині» означає, що конституція і закони вже є. Чиї? Очевидно, що УРСР. А оскільки зберігає чинність колоніальна конституція, то зберігається й колоніальний режим. Незалежність в цьому разі означає, що колоніальний режим став внутрішнім.
Чому ж депутати, проголошуючи незалежність, не скасували колоніальну конституцію? Причина в Суверені.
Якби в Акті 24 серпня 1991 року була втілена воля української нації, то режимне положення Акту призупиняло б дію колоніальної конституції. А оскільки чинність тієї конституції збереглась, а демократичні країни Заходу і Росія визнали владу колоніальної адміністрації в незалежній державі, то правомірно припустити, що влада чимось заплатила за своє визнання. Чим? З офіційної політики видно, що влада заплатила національним суверенітетом. Тоді інше питання: хто більшою мірою визначає політику держави Україна? Москва? Вашингтон? Чи, може, міжнародні валютні спекулянти? Бо українська нація впливу на державну політику не має.
Ми досить часто стикаємося з незручностями політичного режиму, а то й відвертою його протидією громадянським правам. Нас не тільки обурює, а й придушує нашу iнiцiативу хабарництво і самодурство чиновників. Ми щодня відчуваємо iдеологiчний гніт метрополій. Влада відверто ігнорує гуманні засади українських правових і соціальних традицій. Права і свободи людини позбавлені можливостей їх реалізації. Судовий захист прав людини й громадянина спаралізований чиновничим і плутократичним тиском.
Причиною національної безпорадності є інтерес позанацiонального Суверена. Ні Акт проголошення незалежності, ні Конституція не говорять, де його шукати. Навіть офiцiйнi політологи в своїх теоріях уникають терміну «суверен». Але суспільство стикається з ним щодня. I впадає у відчай, бо не може здолати його інституційну природу. Виконавцями волі таємничого Суверена є бюрократія і політична еліта.
Найуспішнішою їхньою справою в часи незалежності стало формування політико-бюрократичної аристократії. Сергій Тигіпко, коли був народним депутатом, в телепрограмі 16 грудня 2000 року так схарактеризував її економічний стан:
«Не вірте, якщо хтось з політиків скаже, що він бідний, що він не має підприємств і рахунків у закордонних банках, що його діти вчаться в Києві (а не в престижних університетах за кордоном - Г.П.). Сьогодні таких політиків вже немає».
З цієї цитати можна було б зробити висновок, що економічне становлення посткомуністичної аристократії завершилось, i тепер вона побачить, за словами Тигіпка, «жахливий стан народу». Але оптимізм передчасний.
Природа новітньої аристократії не лишає надій на її мирне прозріння, бо саме її формування є ущербним. Зокрема, її мораль не має імперативу честі. Відтак вона позбавлена усвідомлення своєї соціальної відповідальності і носія національної ідеї. Пасткою, в яку потрапило не тільки суспільство, а й бюрократія, є успадкований від СРСР принцип влади. Суспільство не має потенцій для мирного стримання апетитів бюрократії. Його порятунок у втечі від влади або повалення мародерської аристократії.
Бюрократія не змінила своєї природи. Вона, як і раніше, зберегла неподільну владу над суспільством. Необхідність у формуванні апарату незалежної держави бюрократія використала для власного розширеного відтворення. Європейські інститути багатопартійності, парламентаризму і поділу влад бюрократія використала для престижного і прибуткового працевлаштування своїх родичів та для нейтралізації громадянських рухів, підкупляючи їхніх лідерів можливостями стрімкої кар’єри. Цим вона домоглась того, про що мріє всякий узурпатор — політичної пасивності населення.
Суспільство вже не спроможне протистояти бюрократії. Зародки структур громадянського суспільства, що інтенсивно виникали в перші роки незалежності, не дали очікуваних паростків. Визиск суспільства призвів до того, що у населення не залишилось коштів на фінансування цих структур.
В 2004 році сталося суспільне пробудження. Але бюрократія перехопила ініціативу. Відрядивши на ключові місця в майданній опозиції «кращих синів і дочок партії», вона зуміла інсценувати революційність, обдурила мільйони наївних українців і благополучно повернулась на круги своя.
Хоч суспільство вже спаралізоване, але суперечність між нестримним розростанням бюрократії і вичерпанням суспільних ресурсів вічно тривати не може. Якби Україна була ізольованою від світу, то неконтрольоване розростання бюрократії призводило б до розколу в самій бюрократії і до громадянської війни. Величезні втрати людей в громадянській війні на якийсь час приглушували б внутрішній бюрократичний антагонізм. Але як тільки населення починало б відроджуватись, боротьба за контроль над ресурсами знову вела б до громадянської війни. I так до скону літ.
Оптимізму додає те, що Україна нині є, бодай, частково відкритою. А відтак нестримність апетитів бюрократії наштовхується на опір зовнішнього світу. I хоч вимоги світових потуг про приборкання корупції спонукають бюрократію закриватись від зовнішнього світу, ресурсне виснаження суспільства позбавляє її підтримки у власній країні.
Правонаступництво
[ред.]Акт проголошення незалежності не має положення про правонаступництво держави. Власне, його й не могло бути. Адже успадковувати попередні форми державних утворень українського народу Верховна Рада не могла, бо, якщо вірити результатам березневого референдуму, український народ зрікся свого історичного права.
Інший суб’єкт — народ України був фікцією навіть в тлумаченні Декларації про державний суверенітет, бо УРСР не мала своїх громадян. [14]
Тож Верховна Рада чинить владу від свого iменi. Це зручно депутатам, хоч максимально ускладнює становище нації. Спираючись на волю метрополій — Москви і Вашингтону — Верховна Рада узурпує право конституанти і самочинно установила політичну систему і структуру влади.
Не маючи націоналістичної Альтернативи, Верховна Рада Законом про правонаступництво України від 12 вересня 1991 року встановила (стаття 1 Закону) [15]:
«З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР».
Ось так - i ні слова про конституанту! А нова держава має починатися з конституанти, яка повноважна установити: національний суверенітет; кордони держави; політичну систему і структуру влади; принципи формування зовнішньої політики; принципи відносин між громадянином, суспільством і державою.
В Українській державі конституанта мала б бути у формі референдуму або установчих зборів. Референдум не надається для мiсiї прийняття конституції та конституційних законів. Він може ухвалити конституцію, а приймати конституцію належить установчим зборам.
Звернімо увагу: Верховна Рада установлює саму себе не як тимчасовий орган, що діятиме до установчих зборів, а як легітимну структуру. Цим установленням вона узурпувала і владу конституанти. Тож статтею 2 того самого Закону вона встановлює політичну систему:
«До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР» .
Звертаю увагу читачів на лексику тодішніх законодавців: вони говорять про «нову Конституцію України», тобто, в їхній уяві незалежна держава Україна, яка виникла 24 серпня 1991 року, насправді є старою Українською Радянською Соціалістичною Республікою. А це означало, що статус української нації як меншовартісної, залишився незмінним.
А кого народ наділив правом встановлювати політичний режим до прийняття національної Конституції? Очевидно, що Верховну Раду УРСР народ ні на що не уповноважував, бодай тому, що її депутатів обирали громадяни СРСР, яких в незалежній Україні вже не було.
Проголосивши нових суб’єктів — громадян України, Верховна Рада, разом з тим, не тільки не визнала за ними право скликати установчі збори, а навіть не потурбувалася про те, щоб звернутися до них з проханням про довіру їй. Натомість депутати ще раз зневажили волю українського народу, i ст.3 Закону про правонаступництво встановили:
«Закони Української РСР та iншi акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України».
Ось так — цинічно. I ніхто з депутатів — ні націонал-демократи, ні комуністи не дали громадянам вiдповiдi на два питання, що витікають з цієї статті Закону:
1. Якщо закони УРСР не суперечать законам незалежної України, то навіщо було проголошувати незалежність?
2. А якщо незалежність проголошена, i закони нової держави не суперечать колоніальним законам, то яке явище під назвою «держава Україна» ми маємо?
З цього Закону витікає висновок: національно-визвольна боротьба потерпіла поразку. Колоніальна бюрократія вдало зманеврувала, користаючись масовою дезорієнтацією українців, яку забезпечили націонал-демократичні структури — головним чином Рух. Під час розпаду СРСР вона зберегла владу і колоніальний режим в Україні.
А відтак, Закон про правонаступництво для української нації є легітимним лише в плані визначення кордонів та розподілу майна імперії. Що стосується статусу народу і громадянина, засад держави, політичного режиму, то вони є противні темпераментові, соціальній традиції i моральному закону українців. А тому українська нація в політичному самовизначенні є вільною від обов’язків за цим Законом. Вона зберігає право на відновлення власної держави.
В уявленні альтернативникiв, політична система і структура влади будуть легітимними для нації тоді, коли їх установить національна конституанта. В стратегії УМА конституантою були установчі збори.
Враховуючи складність подвійного за своєю природою процесу — відновлення держави і деколонізації, Політичною Заявою УМА були передбачені дві черги Установчих Зборів. Завданням першої черги — Національного Конгресу — було відновлення держави і прийняття стратегії деколонізації.
Проголошення незалежності колоніальним органом влади, який до того ж провів референдум (березневий) з позитивним для легітимації імперії результатом, докорінно змінило ситуацію. Тепер конституанта мала б відбутися в двох формах: референдум і установчі збори. Референдум проведений 1 грудня 1991 року. Він виконав свою мiсiю лише частково: легітимував нову незалежну державу. Але він не встановив правонаступництво національної держави і не скасував колоніальний режим. А відтак деколонізація не набула ні правової, ні політичної бази. I понині влада діє за стратегією Перебудови, а саме — вона здійснює не деколонізацію, а реформує колонію.
Якби Верховна Рада була виразником волі українського народу і діяла від його iменi, як про це говорили націонал-демократичні депутати, то Актом проголошення незалежності вона мала б:
— проголосити не нову державу, а відновлення держави Українського народу;
— звернутися до політичних сил нації, в тому числі до уряду УНР і до УДП у вигнанні, з проханням про утворення тимчасового державного правління;
—прийняти акт каяття за злочини влади УРСР проти українського народу;
— передати владу тимчасовому державному правлінню і саморозпуститись.
Цього вона не зробила.
Загадка новітньої українофобії
[ред.]Порівняння діяльності Опозиції й Альтернативи показує, що гострота проблеми національних меншин залежить від того, в контексті якої стратегії про неї йде мова. Українська Мiжпартiйна Асамблея в своїх документах не наголошує на правовому статусі національних меншин. В складі її органів і громадянських комітетів були iншонацiонали. Але ні вони, ні iншонацiонали з позаасамблеєвих кіл жодного разу не заявляли Асамблеї претензій про невизначеність ставлення до національних меншин, i не вимагали створення в складі УМА підрозділу з їх проблем.
А от історія створення Народного Руху України за перебудову і його участі в Народній Раді переповнена підозрами iншонацiоналів до справжніх намірів НРУ, та багаторазовими запевненнями лідерів НРУ в їхній повазі до прав, мов і культур національних меншин. Цих запевнень, мабуть, було замало, тож НРУ утворив у складі свого проводу підрозділ з проблем національних меншин. Але і цей крок не розвіяв підозри. Звинувачення на адресу Руху в його підступних намірах проти національних меншин лунали довго. Причому, лідери Руху запевняли, що вони, начебто, ніколи і ніяким чином не давали підстав для подібних звинувачень.
Якщо Опозиція справді не давала підстав для підозр, то чим пояснити недовіру iншонацiоналів до неї? I чим пояснити довіру тих самих iншонацiоналів до Альтернативи, ідеологію якої задавали націоналісти?
Відповідь на ці питання лежить в правовій базі стратегій. УМА своєю стратегією відроджувала існуючу в минулому і не скасовану українським народом державу. Відродження УНР означало, що правова база держави вже задекларована — вона витікає з законодавства УНР.
Це УМА підтверджувала практично, коли проводила реєстрацію громадян УНР на основі Закону УНР про громадянство від 2 березня 1918 року. Цим вона знімала всі підозри і позбавляла підстав для спекуляцій.
Опозиція не декларувала обрану нею правову базу, але й без того було зрозуміло, що санкціонована колоніальною владою і утворена комуністами структура спиратиметься на радянське право, яке своїм витоком мало генеральну лiнiю КПРС. А оскільки КПРС змінювала свою генеральну лiнiю за відомими тільки її ЦК законами, то всякому, хто цікавився долею національних меншин або прав людини вразі взяття влади Опозицією, лишалося читати «Архіпелаг ГУЛАГ».
Підозру до себе лідери НРУ заклали ще в проекті своєї першої програми, коли своєю метою проголосили сприяння КПРС в створенні демократичних механізмів, якi, начебто, мали забезпечити розвиток суспільства [16]. А тим самим дали зрозуміти мешканцям України, що вони (мешканці), як і до виникнення НРУ, будуть піддослідними істотами в новому соціальному експерименті. Бо створювати демократичні механізми буде все таки КПРС, а не громадяни. Здатність же КПРС до створення всіляких механізмів для «розвитку суспільства» загальновідома.
Та й прийнята установчими зборами НРУ перша програма Руху [17] не розвіює підозри, хоч з неї й вилучили положення про сприяння КПРС. Адже вона, на відміну від стратегії нацiоналiстiв, не передбачає державної незалежності. Вона домагається конституційної реформи в СРСР і укладання нового союзного договору. А це означає, що для всіх незгідних з демократичними механізмами КПРС лишаються відкритими мури Соловків і безмежні простори Сибіру.
Можливо, що українські євреї мали б тішитися з того, що «Рух виступає за відродження єврейської спільноти на Україні, їхньої культурно-національної автономії, проти антисемітизму», але, pardon, в якій державі? Та й наступний абзац першої Програми насторожує:
«Рух вважає, що на українців, а також на найчисленніші національні групи, що живуть у республіці, — росіян, євреїв лягає найбільша вiдповiдальнiсть за долю всіх національних меншостей України... ».
Форму вiдповiдальностi Рух не встановив, але пам'ять про 1933 рік давала українцям поважні підстави для тривоги. Євреям так само знайома геноцидна вiдповiдальнiсть в різних державах. А от для росіян подібна перспектива відкривалася вперше. Зате досить прозоро.
З утворенням Руху в суспільстві спалахнула українофобія. Лідери Руху змушені були маневрувати, щоб ослабити українофобські настрої. Маневри мали своїм змістом загравання з iншонацiоналами і демонстрацію ворожості до українських нацiоналiстiв. Але це не тільки не ослабило українофобію, а навпаки — посилило її. Бо вірити лідерам Руху було важко: якщо вони ставляться вороже до українських нацiоналiстiв, то чи є щирими їхні запобігання перед іноетнічними націоналістами?
Міжетнічну напругу посилювала особливість націонал-демократичного тлумачення історичних процесів. Ця особливість полягає в несамостійності тлумачення. Націонал-демократи бачать історію України останніх трьох з половиною століть через призму великоросійського бачення. Великорос не допускає, щоб вину за кривди над народами покладали на метрополiтарну націю. Тож причини геноцидів він пояснює особливостями політичного режиму або правителів. Цієї логіки дотримуються і націонал-демократи. Так, геноцид 1709 року вони пояснюють жорстокістю Петра I, а не волею московської держави. Гетьманщина скасована, начебто, з примхи Катерина II, а не з волі метрополітарної нації. Українську Народну Республіку розбили більшовицькі війська, а не російські.
Коли великорос так тлумачить чинники історії, то він має рацію, бо говорить як громадянин метрополії, тобто бачить чинники зсередини панівної нації. Коли ж малорос повторює великороса, то він фальшивить, бо хоч і не свідомо, а претендує на моральний статус великороса. Хоч і не свідомо, а він заперечує свою приналежність до поневоленої нації. Якщо він щирий, то для нього не може бути принциповим, хто править в метрополії. Для нього принциповим є те, що його нація є жертвою метрополії. І поки метрополія зберігатиме волю до панування над іншими народами, то для здійснення своєї волі вона підбиратиме вiдповiднi кадри, режим і релігію. А щирий великорос вестиме відповідну пропаганду, перекладаючи вину за ганебні справи метрополії то на національні меншини, то на світовий iмперiалiзм, то на український націоналізм. В кращому разі він звинувачуватиме своїх царів та генсеків, тільки не свою націю.
Тенденцію затушовування малоросами ролі метрополітарної нації, як призвідниці геноцидів, та покладання відповідальності за злочини її влади на ідеологію або на свій народ зустрічаємо і в наші дні [18]:
«Наприкінці ХIХ — на початку ХХ ст. українські провідники вслід за «володарями умів» Європи і Росії впали в гріх матеріалізму і комунізму. Духовно дезорієнтований своїм проводом народ був втягнутий в імперію зла. Провід прийняв чужий шлях. Наш шлях був йому над силу. Україна зрадила Бога і свою духовну природу. I прийшла Кара — 1919, 1933 роки. Та інші»
Характеристика російської імперії радянського часу, як «імперії зла», походить від президента США Рейгана. Можливо, Рейган не знав, а українці не здогадались пояснити йому, що імперія була злом для нашої нації з часу її утворення. Відтак, кара приходила й раніше. Петро Калнишевський в гріх матеріалізму і комунізму не впадав. Навпаки, він сповідував християнську любов. «Грішно проливати православну кров», — говорив він, але це не врятувало від неволі ні його, ні козаків.
Неспроможність українських провідників початку ХХ століття — то не кара за гріх, то є фатальний наслідок калнишевського тлумачення християнської любові.
Інший приклад тієї самої тенденції [19]:
«Українці не були творцями комуністичної ідеї, але вони розділили з іншими народами гріх поклоніння Антихристу, а тому багато з них стали співавторами злочинів комунізму. Забути про це — значить, не побачити в собі носія злоякісного вірусу й заразити ним свій народ…».
Очевидно, що комунізм, як суспільний устрій і як ідеологія, злочинів не міг коїти. Злочини коять люди, незалежно від того, яку віру вони сповідують. Петро I не був атеїстом. Не поклонялися Антихристу ні його генерали, ні його дипломати. А саме в часи глибокого християнства — в 1709 році — був перерваний історичний і культурний поступ українців.
Причина геноцидів не в режимах і не в ідеологіях. Москва чинила геноциди не як орден чи партія, а як метрополія. За допомогою геноцидів вона досягала своєї метрополітарної мети — світового панування. I для того, щоб її експансія була успішною, вона витворювала вiдповiднi режими і брала на озброєння вiдповiднi ідеології. До цієї істини доводиться знов і знов повертатись, бо звинувачення на адресу ідеологій та соціального устрою, так само як підтасовка історії під ідеологічні замовлення, виходять з освічених кіл.
На стан міжетнічних стосунків в Україні великий вплив має великоросійська iнтелiгенцiя. Її упереджене тлумачення історичних подій спонукає малоросійську iнтелiгенцiю переходити до оборони, а то й зізнаватися в злочинах, яких вона не коїла. Це підтверджує щойно наведена цитата. Причина ж переходу до оборони лежить в самій нашій iнтелiгенцiї — в несамостійності її мислення.
Звинувачення в злочинах комунізму як ідеології невільно породжує питання, а хто є авторами цього вчення? Звинувачення більшовизму в геноцидах породжує питання, а хто започаткував більшовизм, i хто його очолював?
Ці питання слушні для внутрішнього вжитку великоросів. А для нас очевидним є те, що великороси самі обирали для себе вчення. І вони самі обирали політичний режим, який спроможний був би відновити і зміцнити імперію. І хай не всі з них погоджувались із зробленим вибором, але вибір зробила російська нація.
Українці стали жертвою метрополії. Наголошую — жертвою не партії, не режиму, а метрополії. Гріха ніякого вони не мають, i ніяких злочинів українці, як поневолений народ, не творили. Якщо конкретні особи коїли злочини, то вони й мають відповісти як конкретні злочинці. Спроби ж перекласти вину на народи — жертви і на національні меншини ми маємо розглядати як ідеологічне підґрунтя наступних геноцидів.
Безпосередньо відповідальною за долю національних меншин чи інших спільнот (соціальних, релігійних) є влада. Саме влада, а не спільноти, видає закони. Саме влада здійснює закони. I оскільки вона чинить режим, то вона й має відповідати за долю знищених чи дискримінованих нею спільнот.
Геноциди і депортації в ХХ столітті чинила радянська влада. Безпосередніми виконавцями були службовці репресивних органів СРСР. Тож логічно було очікувати, що національне відродження українського народу поведе до кримінального переслідування тих радянських і партійних чиновників, якi організовували й здійснювали злочини влади на території України.
Уважне прочитання Програми Руху показує, що і українці, й iншонацiонали мали підстави для підозр щодо справжніх намірів лідерів Руху. Адже Рух не мав наміру боротися за владу! Зате скільки лукавства в патетиці його Програми!
«Головною метою діяльності Рух визначає: ... створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного Договору».
Отже, суверенна держава в складі імперії... Якщо Рух так лукавив з українцями, то чи могли вірити йому iншонацiонали?
Джерела
[ред.]- ↑ Борис Буйвол. Революція без революції: Політична реальність чи мiстифiкацiя? // Свобода народів. — Львів — Київ — Торонто — Нью-Йорк, 1995. — N 4. — С.5.
- ↑ Ярослав Дашкевич. В Україні та поза Україною: державний устрій — СНД — міжнародний фон // Український час. — Львів, 1992.- N 1(9).- С.17.
- ↑ Юрій Бадзьо. Поразка української революції // За вільну Україну. — 09.09.97
- ↑ . За Вільну Україну. —06.09.97.
- ↑ За Вільну Україну. — 13.09.97.
- ↑ [1]
- ↑ Про збереження політичної стабільності в області і ставлення до референдуму щодо Союзного договору. Ухвала Львівської обласної Ради народних депутатів //За вільну Україну. - 05.02.91.
- ↑ Арнольд ДЖ. Тойнбі. Дослідження історії. Київ. "Основи", 1995.
- ↑ За Вільну Україну. — 27.11.90
- ↑ Напрям. — Львів. — 1991. —N 4
- ↑ Молода Галичина. — 14.05.91.
- ↑ [2]
- ↑ [3]
- ↑ [4]
- ↑ [5]
- ↑ Літературна Україна. 16.02.89
- ↑ Літературна Україна. 28.09.89.
- ↑ Олександер Сугоняко. Україна: Повернення до себе. — К. : Юніверс, 2000. — С.10
- ↑ Там же. — С.11