Українське мистецтво (Вступ до історії)
 |
|
Микола Голубець
Українське
Мистецтво
(Вступ до історії)
|
._%E2%84%9602.jpg)
Про українське народнє мистецтво не будемо говорити на цьому місці. Завдяки високорозвиненому народовіданню (етноґрафії) мистецькі змагання українського села цінять ся не тільки у нас, але і в Европі.
Про українську народню пісню, про багацтво українських окрас (орнаментики), розсіяних на вишивках, килимах, писанках, поливяній посуді (кераміці), на деревляних і металевих виробах, про українське деревляне будівництво (архитектуру) і т. д. написано вже не одну книгу на багатьох европейських мовах.
Правда, ні в чужих ні в українських книгах про українське народнє мистецтво не перебрано усього його багацтва, але все-ж таки щось у тому напрямі зроблено та намічено. Далеко менше зацікавлення виявило ся до мистецтва, витвореного більш інтеліґентними, образованими кругами народу, до мистецтва української столиці і міст взагалі. Наші сусіди, Москалі і Поляки, брали ледви не весь мистецький добуток українського міста на свій рахунок, а ми з якоюсь дивною байдужністю дивили ся на те й мовчали. Кінець кінців дійшло до того, що ми махнули в той бік рукою і раді були хоч тим, що за нами остав народ зі своїм мистецтвом. Що більше, ми почали думати головами наших ворогів і дивити ся їхніми очима навіть на те, чого вони не вспіли ще заграбити. Для тих „позичених“ нами очей, наше мистецтво не здало ся нічим більше, як кепським підроблюванням мистецтва Візантії в давнійших, та таким-же поганеньким наслідуванням европейським мистецтва в новійших часах. Позатим це мистецтво для нас не істнувало. Ми цурали ся його, як чогось далекого й чужого. А чей-же тяжкий труд наших прадідів, князів, гетьманів, козацьких старшин, вельмож та міщан, їхні змагання вибрати ся з глуші на світ, цього не заслужили. Вони зайняті справами української держави й народу та власними турботами, львину часть своїх сил витрачували на те, щоб підняти красу і велич своєї батьківщини, щоб серед диких степів підіймали ся мури міст, красували ся храми й палати, щоб нутро тих будівель не томило одноманітністю, а радувало око грою красок, чаром різьблених, шитих та тканих прикрас. Вони-ж дивили ся кругом себе, бачили через що шанують других і не хотіли оставати позаду тим більше, що належали до талановитого народу, були панами багатої землі.
Правда, хто розгорне історію України, той побачить, що весь вік жило ся їй не солодко, ідо крізь неї протоптано не один шлях, яким перевалювали ся ворожі навали і що майже ніколи не було в нас такої тиші, щоб наші батьки могли всеціло віддати ся праці над наукою, письменством і мистецтвом. Хто це знає, той не подивуєть ся, що з нашої плодовитої землі не виріс досі ні один Рафаель ані Рембрандт, що наше мистецтво не стануло ані вище ані на рівені з мистецтвом Европи. За те досліди виявили, що воно аж до XVIII. ст. стояло вище мистецтва Польщі і Росії, які жили в далеко кращих умовах ніж ми. Цього хиба досить, щоб зацікавити ся історією цієї галузі нашої культури.
Щоб не розтягати рамок нашої книжечки, мусимо обмежити ся тільки на трьох мистецтвах, що в науці носять назву „плястичних“, або „зорових“, т. зн. таких, що їхніх творів можна доторкнути ся або бачити їх зором. Будуть це: будівництво, малярство і різьба. В обсяг мистецтва входять іще поезія та музика; їх називає наука „слуховими“. Про них ми говорити не будемо.
Не будемо говорити і про мистецький промисл, чи то прикладне .мистецтво України; самий перегляд його найтиповійших памятників розширив би нашу книжечку у двоє.
З тих самих причин ми обмежимо ся і часово (хронольоґічно).
Не будемо говорити про наше мистецтво з часів перед охрещенням України. Розкопки українських могил виявили чимало памятників з того часу, але досі не рішено ще, чи якраз ми були їх творцями, а як так, то скільки в тих памятниках нашого, своєрідного, а скільки запозиченого. Про це є багато здогадів (гіпотез), але одної, рішучої відповіли на всі питання з тим звязані бодай поки що немає.
Тому то наше оповідання зачнемо від утворення української держави, а краще від хвилі її охрещення, в якій ми зустріли ся з Візантією, а згодом і з заходом Европи, та до нині в цих зносинах остаємо.
Переважаюча більшість збережених до нас памятників українського будівництва це церкви. Світських будівель зберігло ся до нас дуже мало і то щойно від XVII. ст. починаючи. Це легко пояснити. Княжі палати в старину будували ся з дерева тоді, коли храми ставлено з каміння. Згодом, коли впала українська держава, то не стало українських князів та вельмож, а середня братія, козацька старшина, дрібна шляхта та міщанство дбали більше усього про церкву, одиноке в ті часи забороло українства. Не диво, що й инші мистецтва, як різьба і малярство находили поле для можливого розвитку тільки в церкві та біля неї. Таким чином кожня старинна українська церква це рівночасно музей українського мистецтва.
._%E2%84%9603.jpg)
Тип поземного плану укр. візантійського храму.
Перші церкви Київа, Чернигова та Волині з XI—XIII. ст. будовані способом, перенесеним на Україну з Візантії, відкіля переняли ми христіянську віру і первопочини письменства та науки. Будували їх Греки та їх українські учні, з яких знаємо архитекта Милоніга, „приятеля“ кн. Рюрики Ростиславича. Порівнюючи старі церкви України з корінно візантійськими, не найдемо надзвичайних ріжниць. З того можемо заключати, що Українці, переймаючи візантійський спосіб будування, закинули свій власний, бажаючи яко мога дорівняти будівлям величньої Візантії. За Візантією ішли вони слід в слід, навіть присвячуючи свої собори тим-же святим, що і в Візантії. Тимчасом старий, український спосіб будування, витиснений із міст чужинецькою новістю, сховав ся в глуші українських сел і там він майже без перемін доховав ся до наших днів. Так само було з українською піснею, танком, а навіть мовою. Відома напр. річ, що нинішні народні пісні, колядки і щедрівки — це колишні обрядові поганські співи, та що в мові нинішніх Гуцулів зберігли ся слова і звороти нашого прегарного „Слова о полку Ігоревім“.
Найзамітнійшими будівлями України з перед татарської навали є Софійський Собор (1017), Велика Печерська церква (1078), Михайлівський золотоверхий монастир
._%E2%84%9604.jpg)
Нутро Київо-Софійського собору.
(1108) і Кирилівський монастир (1140) в Київі, та Спасо-Преображенський і Борисоглібський храми в Чернигові, як також храм св. Василя в Овручі.
На загал поземий плян кожнього з них уявляє собою подовгастий прямокутник з трьома вівтарними заокругленнями (абсидами) зі сходу (в Київо-Софійському соборі є пять абсид) і притвором із заходу. Цілість храму розділювало чотири (бувало й шість) стовпи на три кораблі (нави). На чотирьох середніх стовпах, получених поміж собою і зі стінами повними луками, підіймала ся головна баня (копула) з підбанником (барабаном) і кулистим (сферичним) склепінням. Простір поміж гранами луків і основою бані виповняли трикутні вітрила (паруси), що є многоважним строєвим здобутком візантійського будівництва. Понад раменами хреста, утвореного луками (арками), здіймали ся бані такого-ж виду як і головна (центральна). Вікна в стінах і підбанниках мали подовгасту, згори заокруглену форму. Обрамовання вікон мало форму кількох одна в одну кладених скринь (ніш). Зовнішніх стін зразу не покривано вапном, а їх невеличку окрасу становили виступи (карнізи) і глухі луки та вікна. Кришу кладено безпосередньо на склепіннях, через що зовнішній вигляд храмового накриття мав лагідно-хвилясту форму. Чернигівські храми мали крім того окраси у виді арочок на романський зразок.
._%E2%84%9605.jpg)
Спаський храм в Чернігові. (Вежа добудована).
Розізнати українську будівлю XI — XIII. ст. не важко від пізнійших добудов по особливому способі мурування, по формі цегли і сумішці вживаного тоді цементу.
За виїмкою Кирилівського монастиря в Київі та Чернигівських храмів усі храми дотатарської доби ховають ся серед маси пізнійших добудов, особливо з часів гетьманування Мазепи. Зразком для того, як виглядав українсько-візантійський храм XI – XIII. ст. може послужити храм св. Василя в Овручі (на Волині), відбудований недавно архитектом Шусєвим при задержанню усіх прийомів і форм стародавного будівництва.
Із нецерковних будівель, того часу, згадаємо останки т. зв. „Золотих воріт“ та фундаменти „Княжого терему“ біля Десятинної церкви в Київі. Останки ці такі незначні, що говорити на їх основі про справдішній вигляд обох будівель рішуче не можна. Ствердити дасть ся тільки те, що спосіб кладення мурів такий-же, як і в церковних будівлях того часу.
Кінець XII. і початок XIII. ст. приносять зі собою упадок Київа. З того часу середовищами дальшого розвитку української державности і культури стають новоосновані,
._%E2%84%9606.jpg)
Храм св. Василія в Овручі.
на заході України, городи — Галич і Володимир. Перенесене туди українсько-візантійське будівництво не остаєть ся без змін, але приймає в себе впливи західньої Европи, в якій цвіло в той час романське мистецтво. Зразковим памятником цього західньо-українського будівництва являється храм св. Пантелеймона в Галичі, побудований на переломі ХІІ. і XII. століть (нині костел св. Станислава). Плян храму українсько-візантійський, чотиростовпний з трьома вівтарними обсидами зі сходу. Романщина помітна тут на різьбарських окрасах храмових входів (порталів) з заходу і півдня та зовнішніх стін вівтарних абсид. Від київо-чернигівських храмів ріжнить ся Пантелеймонівський храм своїм матеріялом. Коли там вживано ._%E2%84%9607.jpg)
Луцький замок. до мурування цегли, пісковика і великої маси цементового розчину, то тут заступив це все ломаний камінь, кований в правильні шестистінники.
Романщина відбила ся на українському будівництві доволі слабо. Вона обмежила ся тільки до декоративних подробиць (окрас), при чому старий українсько-візантійський стрій (конструкція) довгі часи остав ненарушений. Більш-менш те саме дасть ся сказати про вплив ґотицизму, який проникає до нас разом з опанованнєм українських земель литовсько-польською державою з XV. ст. почавши. З того часу датується повстання цілого ряду оборонних замків, з яких найзамітнійші Луцький, Острожський і Камінецький, при чому й самі церкви приймають твердинний вигляд.
Архитвором українського будівництва того часу являєть ся славна Покровська церква-твердиня в Сутковицях (на Поділлю). Построєна на хрестообразному пляні, якого кінці заокруглені. Будова на два поверхи. Внизу була церква, а поверхові башти служили до оборони. Обновлювання храму в минулому столітю принесло смерть для його прегарних бань і криш. Не всі одначе дослідники годять ся з поданою нами датою повстання цього храму. Так напр. проф. Павлуцький пересовує її аж у XVII. ст., називаючи храм „найстаршим камяним памятником українського бароку“.
._%E2%84%9608.jpg)
Сутковицька церква-твердиня.
Із замітнійших українських храмів того часу згадаємо церкву в Лаврові, Богородичну церкву в Рогатині, церкву св. Духа в Кодні та церкву-замок в Риботицькій Посаді (в Галичині).
Усіх їх характеризує переходовий стан тогочасного нашого будівництва від візантійщини до романо-ґотицизму.
Далеко глибше аніж романщина і ґотицизм сягнув у наше будівництво дух Відродження (Ренесансу), якого батьківщиною була Італія. Власне від XVI. уже століття почавши українське міське будівництво чимраз то більше опановує Европа і то не тільки посередньо, дорогою впливів, але безпосередньо, при помочі своїх артистів, закликуваних відтіля на українські землі.
Так напр. творцями гордощів львівського будівництва т. зв. Волоської церкви були Італійці. На переломі XVI. і XVII. ст. побудували вони у Львові Успенську церкву, каплицю трьох святителів та Корняктівську вежу, що з'єднані разом творять неоцінений під всяким зглядом памятник Ренесансу на українських землях. До речі кажучи, чужинецькі артисти, що строїли „Волоську церкву“, не могли знехтувати основних форм українського будівництва і, виводючи український храм у свойому строю (стилю), будували його на українському трехбанному заложенню.
З великою слушністю признано другу половину XVII. і початок XVIII. століття золотою добою українського будівництва, що йшла в парі з національним підйомом, започаткованим Хмельницьким, а завершеним… полтавським боєм.
В тих часах витворюєть ся в українськім камянім будівництві величній стрій, прозваний українським бароком.
._%E2%84%9609.jpg)
Волоська церква у Львові.
Щоб як слід зрозуміти душу цього строю, як також основу його назви, мусимо довше над сим спинити ся. Ми вже на свойому місці сказали, що стародавній український спосіб будування, витиснений візантійською новістю, загинув по українських городах, але заховав ся в сільських закутинах. На протязі цілих століть, стояв український город далеко від українського села, і його мистецтво, не маючи власного коріння в народній творчости, було примушене йти чужими слідами. Щойно великий всенародній рух, викликаний Хмельницьким, наблизав ті два чужі для себе світи, з'єднав „верхи“ з „низами“. І хоч як не довго трівало це з'єдинення, то його плодотворні наслідки не дали на себе ждати. Віджило тоді українське письменство, до нового життя підняло ся й мистецтво. Українське церковне малярство почало набирати національних прикмет, а прекрасне народне будівництво перейшло з сільського дерева в городський камінь. Правда, те все не відбуло ся так просто, без переливів. Не всі камяні будівлі України XVII — XVIII ст. належать до чисто українського строю, а ті, що й туди належать, не все видержані в строєвій чистоті і послідовности. Тому не від річи буде поділити памятники нашого тогочасного будівництва на відділи (групи) так, як зробив це згадуваний нами проф. Павлуцький.
До першої групи зачислив він камяні церкви, яких форми походять з українського деревляного будівництва,
._%E2%84%9610.jpg)
Нутро церкви в Ляличах.
а їхні окраси хоч західньо-барокового типу, підпорядковують ся цілости. Пляни тих церков хрестообразні.
До другої групи належать церкви, построєні на базилічних плянах, орнаментика їх барокова і до тої міри обильна і широка, що їй підпорядковується будівляна конструкція. Вкінці третю групу становлять церкви, в яких строю і окрасах змішують ся українські і барокові первні (елєменти) в одну еклєктичну (складову) цілість.
Не беремо ся вичисляти всіх памятників тогочасного будівництва. Для порівнання тільки згадаємо по кілька памятників, які дадуть ся обняти в рами наведених нами груп.
До першої з них належать церкви гетьмана Самійловича в Прилуках і Лубнах, Введенівська церква в Чернигові, Юріївська церква Видубицького монастиря і Теодозія Печерського в Київі, а вкінці цілий ряд Мазепиних будівель в Київі. Чернигові і инших городах України.
Все це будівлі, яких питоменні прикмети дадуть ся вивести тільки з українського деревляного будівництва, якого самобутність давно вже доведено. Бо як би ми й не шукали, то ніде у світі не найдемо подібних будівель, як запорожський собор в Самарі, церква Покрови в Харкові, а врешті усе будівництво карпатських Бойків, Гуцулів та Лемків, та й усе те народне будівництво Подніпровя, що його заборонено указом 1801. р.
Вистане порівняти усі ті храми з иншими українськими храмами того часу, але будованими західньо-бароковим строєм, щоб признати слушність нами сказаного. Згадаємо хоч-би Богданівську церкву в Суботові, церкву Троїцько-Ілинського монастиря в Чернигові, Василіянську в Бучачі та Юріївську у Львові.
Не завадить додати, що майже усі старинні храми Київа, як Софійський собор, Михайлівський монастир і инші, виводять свій нинішній українсько-бароковий вигляд з другої половини XVII. із початку XVIII століття.
Загально приняла ся доволі невірна думка, що після велитенського національного й культурного підйому XVII. ст. послідував стрімголовий упадок в усіх областях українського життя і творчости. Так зле не було. Український барок не зразу переводиться, а поволі під чимраз то сильнійшим напором свіжих новостей, що дорогою через Петербург ішли на Вкраїну. Українська старшина та царські поплечники, розсіяні по усій Україні, починають закликати до своїх маєтностей чужосторонніх будівничих, які будують їх храми і палати в усіх тогочасних строях заходу, час до часу примінюючи до них українські окраси, будівляне заложення, то-що.
Найкращими з тих будівель є Анріївський собор в Київі (1744), побудований Растрелім, роскішний Козелецький собор (1763), побудований на українсько-бароковому заложенню, церква в Лемешах, гетьманська палата в Батурині, та церкви і палати в Почепах, Ляличах і инших городах України. Все те було прекрасне, чарівне, але чуже, штучно закинуте в українські степи.
Найкращим доказом того, що українське будівництво процвітало ще до початку XIX. ст. є синодальний указ 1801. р., якого силою заборонено будувати церкви українським строєм. З того часу опоганено українські городи і села безлічю відразливих „казьонних“ будівель, які треба буде колись змести з лиця української землі.
Зацїкавлення старовинним українським будівництвом, що почало рости в міру поширювання національної свідомости, датуєть ся останніми роками минулого століття. До сього часу його не було. Побудування домика в українському стилю Галаганом (1854) це подія виїмкова. Щойно тоді, коли 1908. р. станув у Полтаві будинок земства, замислу архитекта Кричевського, почав ся в тому напрямі живійший рух по обох боках кордону.
Мусимо згодити ся з тим, що більша половина вини того, що українська різьба розвинула ся найслабше з усіх мистецтв, лежить по стороні Візантії і східньої церкви взагалі. Остання не допускала різьблення статуй, а що наше мистецтво мусіло служити церкві, то для різьби не було у ній місця.
Різьба істнувала в нас ще до приняття христіянства. Знаємо, що наші прадіди поклоняли ся кумирам (ставникам) богів Перуна, Волоса, Xopca i инших. З літопису довідуємо ся, що Володимир поставив кумир „Перуна деревяна, а главу єго серебряну, а уст злат“. До нас зберіг ся цілий ряд камяних ставників, званих „бабами та так зв. „Світовид“, найдений у Збручі. Крім того в печері над Дністром біля села Буші (на Поділлю) віднайдено дуже старовинний плоскоріз, що зображує чоловіка на вколішках і півня на дереві. Усі ці памятники доволі грубої і первісної роботи.
._%E2%84%9611.jpg)
Ставник „Світовида“.
3 приняттям христіянства була Україна примушена понищити старі ставники, а свої різьбарські змагання обмежити єдино до окрас, а в найкращому разі до плоскорізних (барелєфних) зображень.
З великокняжої доби зберігло ся до нас кілька памятників того рода. Є це два плоскорізи святих їздців, вмуровані нині в стіни Михайлівського монастиря в Київі. Виконання цих плоскорізів грубе й неграмотне, хоча й не без чару, питомого візантійським композиціям. Крім цього маємо т. зв. „Ярославову домовину“, покриту довбаними в мраморі окрасами старо-христіянського й візантійського типу, та кілька камяних плит ._%E2%84%9612.jpg)
Плоскоріз св. їздців.
._%E2%84%9613.jpg)
Т. зв. „Ярославова домовина“.
._%E2%84%9614.jpg)
Капітель Борисо-Глібсько кольони. з Софійського собору, покритих плетінковим орнаментом. В Борисо-Глібському храмі в Чернигові зберігла ся до нас прекрасно різьблена голова (капітель) стовпа з окрасами у виді плетених шнурів.
Різьблені орнаменти київо-чернигівських церков не виступали поза межі ростинних і плетінкових мотивів тоді, коли орнаменти західньо-українських церков, націховані впливами романщини, мали уже мотиви із звіринних
._%E2%84%9615.jpg)
Різьба порталю Пантелеймонівського храму в Галичі.
та людських постатей. На одній із веж, побудованих королем Данилом біля Холму, був викований двоголовий орел, а луки Холмського собору спирали ся на капітелях у виді чоловічих голов, вирізьблених „от нікоєго хитреця“. Два Входи до храму були різьблені різьбарем Авдієм, а над входами були золочені і розмальовані високорізи Христа і Івана Золотоустого. В руїнах Благовіщенської церкви в Галичі найдено різьблену голову льва. Окраси входів Пантелеймонівського храму в Галичі складені з ростинних мотивів наскрізь романського характеру.
._%E2%84%9616.jpg)
Намогильник Острожського.
На протязі XIV. до XV. ст. працювали українські різьбарі над окрасою польських соборів, закликувані туди польськими королями, але нічого з їхніх робіт до нас не зберігло ся.
В міру того, як на Україні ослабали східні впливи, а змагали ся західні, украінська різьба набирає сили і розмаху. З часів XVI—XVIII. ст. можемо занотувати уже цілий ряд величавих різьблених іконостасів, в окрасах котрих розливається ціле багацтво ростинного і звіринного світа та фігуральних композицій.
._%E2%84%9617.jpg)
Намогильник Кисїля.
З того часу походять два прегарні намогильники кн. Острожського в Київо-печерській Лаврі і воєводи Кисіля в Нискиничах. Намогильники ці пізноренесансового типу.
В міру того, як падала українська культура, переводила ся й українська різьба, поки її геніяльні творці в роді Мартоса (на переломі XVII. і ХІХ. ст.) не потонути в чужинецькому морі.
Сучасна українська різьба, якої представниками є Балавенський, Паращук, Гаврилко та Бринський щойно вибиваєть ся з колодок, поспіваючи слід в слід за Европою.
._%E2%84%9618.jpg)
М. Гаврилко: Погруддя Шашкевича.
Українське малярство, в якого межі входять: стінопись, стінна і переносна мозаіка, іконопись, мініятура, емаль, дереворит, гравюра, історичні та побутові композиції, краєвид і портрет, розвинуло ся, як на наші умови, доволі високо. Серед мистецтв України займає воно одно
._%E2%84%9619.jpg)
Архангел. Мозаіка Київо-Соф. собору.
з перших місць, а у відношенню до малярства Польщі та Росії стоїть на становищі незапереченої висшости і самобутности. В його розвитку, від софійських фресків та мозаік до полотен Новаківського, дасть ся прослідити означена розвоєва тяглість і стилева послідовність. Протягом цілого тисячліття було українське малярство театром боротьби струй, що йшли зі сходу та заходу, на нашій землі виливали ся в творах, яким творча сила України придавала очеркнений самобутній характер.
Першими малярами і учителями християнської України були Греки, але вже з XI. ст. почавши стрічаємо ся
._%E2%84%9620.jpg)
Мініятура „Остромирового Євангелія“.
з іменами і творами українських малярів, що виходючи з грецьких майстерень поволі висвободжують ся з під їх непереможнього впливу. Так напр. творцями фресків і мозаік Софійського собору в Київі були Греки, але вже стіни Михайлівського монастиря і Кирилівського собору в Київі розмальовували українські малярі. Проф. Айналов приписує михайлівські мозаіки відомому з „Печерського Патерика“ маляреви Алипієви, що жив на переломі XI—XII. ст.
Згадані мальовила і мозаіки — все одно, чи творили їх грецькі чи українські руки мають один візантійський характер, так як і тогочасне будівництво й уся культура України. Українським малярам тільки о те ходило, щоб яко мога не відбтігти від грецьких правзорів, шо пишкотою
._%E2%84%9621.jpg)
Мініятура укр. молитовника XI. ст.
і монументальністю своїх постатей сліпили їхні очі. Візантійський характер мають i тогочасні окраси; українських книг, на які складали ся мініятури, заставки та орнаментика початкових букв. Найкращими з тих ілюмінових книг є „Остромирове Євангеліє" (1057), „Ізборник
Святослава" (1073) і „Трірська псалтир" (з другої пол. XI. ст.). Українські артисти того часу ішли слід в слід за Греками, але бувало й так, що деякі вітки мистецтва, як напр. емаль, перенесені на українську землю з Греції, трактували ся в нас особливими способами (технікою). Те саме дасть ся сказати й про іконоґрафію.
._%E2%84%9622.jpg)
Заставка „Крилоського Апостола“.
Зразу привожено до нас ікони з Візантії та Корсуня і перемальовувано їх без змін. Згодом, поруч візантійських святих, займають своє місце українські, як Антоній та Теодозій Печерські, князі Борис і Гліб та инш. По вислову Петрова, „Українська іконопись дотатарської
._%E2%84%9623.jpg)
Українське мальовило в Кракові.
доби була віткою живого мистецтва, захоплювала усе ширші круги українського життя, поглублювала ся в ньому і пристосовувала ся до його ріжнородніх вимог“.
Коли велика київська держава схиляла ся до упадку, то осередок тяготи української культури перенісся на південний захід, при чому поодинокі представники української культури, духовники, вчені і мистці, розбрили ся по Суздальщині і Литві.
Українське малярство (так як і будівництво), віддаливши ся від сходу, почало наближати ся до заходу, жаль тільки, що ми не в силі слідкувати за тим розвоєвим процесом. Ні один храм Галицько-Володимирської держави не зберіг своєї первісної росписі, і ми можемо
._%E2%84%9624.jpg)
Рогатинський іконостас.
дивити ся уже тільки на результати згаданого процесу, які маємо в памятниках української стінописі на польських землях з XV. ст. Про малярство галицько-володимирської держави можемо говорити на основі єдино літописних звісток і кількох ілюмінованих книг, що зберігли ся до нас. Літопис оповідає, що волинський князь Володимир Василькович, прозваний „фільософом“, будував і вивіновував церкви, для яких, здається, сам малював ікони, писав та ілюмінував церковні книги. Він мав розмалювати Володимирський храм св. Димитрія. На вікнах холмського собору були вітражі (картини, мальовані на склі), що свідчать уже про вплив романського мистецтва. Із ілюмінованих рукописних книг того часу згадаємо „Кристинопільський Апостол“ (XII. ст.), „Крилоське Євангеліє“ (144) і Бучацьке та Холмське Євангелія, з XIII. ст. Про орнаментику цих книг висловив ся проф. Соколовський, що вона „безсумнівно
._%E2%84%9625.jpg)
Вознесення з Богородчанського іконостаса.
найбільш убога з поміж усіх славянських, але хто знає, чи не найменше сувора і варварська“.
Історія українського малярства XIV. і XV. ст. це одна з найбільш відрадних картин минулого української культури, що притиснена ворожою навалою на власній землі святкувала тріюмфи на чужій, в тім випадку польській. Українські артисти, закликувані на двори польських королів, лишають там архитвори, над якими колись мусітиме застановити ся і оцінити їх европейська наука. Не будемо вичисляти усіх праць українських артистів, про які знаємо з хронік, а згадаємо тільки ті, що зберігли ся до наших днів. Є це чарівні росписі польських костелів в Люблині (1415), Сандомирі і Кракові (1471).
._%E2%84%9626.jpg)
Портрет Петра I. Мальовило Вел. церкви Печ. Лаври.
Першу з них виконав український маляр Андрій, якого проф. Макаревич назвав „Джіотом півночі“. Називає його так тому, що він так само, як італійський маляр Джіото мав відвагу відхилити ся від, традиційних іконописних приписів і зображувати сцени зі святого письма своїм, самобутнім способом. В поодиноких картинах і орнаментиці двох других розписей бачимо, як іконоґрафічні елєменти українсько-візантійського Сходу єднають ся з елєментами заходу, а все разом перетоплене в горнилі творчости українського артиста дає повну ориґінальности і чару цїлість.
Крім згаданого вже маляра Андрія, зберігло ся до нас кілька імен инших українських малярів того часу, з яких згадаємо тут Петра Ратенського (умер 1326 р.), що походив з Рави і був московським митрополитом.
._%E2%84%9627.jpg)
Розпис церкви св. Трійці.
Супроти пошани і популярности, якими тішило ся українське малярство того часу на польських землях, не дивно, що вплив його на пізнійше польське малярство був до тої міри сильний, що ще в XVI. ст. обурював ся польський біскуп Саліковський, мовляв, „поганські роботи схизматиків (Українців) добувають собі й далі доступ до католицьких костелів“.
Европеізація з одного, а націоналізація українського малярства з другого боку іде повним ходом і в XVI. ст. Слідуюче століття, яке зазначило себе велитенським національним підйомом, полишило по собі цілий ряд величавих памятників в формі іконостасів, стінописі, {портретного та побутового малярства. Згадаємо хоч-би іконостаси і росписі Михайлівського монастиря, Софійського та Миколаївського соборів, Успенської церкви в Лаврі, Видубицького монастиря в Київі, Козелецького собору та галицькі Рогатина, Львова і Богородчан.
._%E2%84%9628.jpg)
Т. Шевченко: Портрет Маєвської.
З XVI—XVIII ст. зберігло ся до нас кілька прегарно ілюмінованих рукописей, як „Євангеліє“ Київо-Печерської Лаври (1538), „Загоровський апостол“ (1554), „Пересопницьке Євангеліє“, „Служебник святительський“ (1665), Лазаря Барановича. В трьох перших бачимо, як нова ренесансова орнаментика змагаєть ся зі старою, а в мініятурах останнього маємо реалістичні картини тогочасного українського побуту.
З винаходом печатної штуки в XV. ст. писання та ілюміновання книг очевидячки переводить ся. Місце многобарвних мініятур-заставок та ініціялів займають в впечатаних книгах однобарвні дереворити і ґравюри. Після перших дереворитів в книгах Фіоля (1491) і Скорини (1517), що прийшли до нас з заходу, находить нове мистецтво догідну почву для розвитку у нас так, що в XVII. i XVIII. ст. український дереворит і ґравюра досягають европейського рівеня. Українських ґрафіків Тарасевича, Щирського, Казановича і ин. кличуть в Москву ґравірувати царські портрети, проводити іконописними школами тощо.
Кінець XVIII. і майже ціле XIX. століття творять епоху упадку і денаціоналізації українського малярства, Великі 
І. Ріпин: Козак. українські малярі, як Лосенко, Левицький і Бордвиковський ідуть служити чужим богам, а мистецькі вимоги України заспокоюють ся чужинецькими партачами.
Щойно з останніх десятиліть минулого століття починається живійший рух в напрямі відродження українського малярства, що змагаєть доволі слабо, але безустанно. Дехто датує цей рух від Шевченка, але він як маляр
._%E2%84%9630.jpg)
Ярошенко: В тюрмі.
усе ішов ачужими слідами, зразу свого вчителя Брюлова, а згодом голяндського маляря і ґрафіка Рембрандта. Те саме дасть ся сказати про творчість цілого ряду малярів Українців з походження, як Трутовський, Пімоненко, Ярошенко, Ріпин і ціла безліч поменших таланів. Вони хоч і малювали Україну, але дивили ся на неї чужими очима.
Відроджування українського малярства можна датувати хиба від більш уже свідомих, хоч може не все найщасливійших змагань артистів того роду, що Сластьон, Васильківський, братя Кричевські на Україні та Устіянович і Панкевич в Галичині. Вони були першими, що з більшим або меншим успіхом, але заєдно з ясною метою, старали ся навязати нитку традиції українського малярства з одного боку, а з другого зрозуміли, що їх сила невигасаєма тільки в тісній злуці з мистецькими змаганнями українського народу.
._%E2%84%9631.jpg)
Новаківський: Портрет дружини.
Сучасна роспись українського храму чи світської будівлі, це вже не топтання чужими слідами, а свідоме змагання використати усі багацтва української орнаментики й краси української природи життя.
Кращими малярами сучасної України являють ся Красіцький, Жук, Бурачок, Труш і Новаківський. Як не є, то з їхніми творами можемо показати ся й перед Европою.
виходить неперіодичними випусками. — Видає твори української і світової літератури: романи, повісти, драми, новелї, критичні нариси і инші твори.
| 1. | Ґергарт Гавптман: Перед сходом сонця |
К 2·— |
| 2. | Ґю де Мопасан: Історія одної дївчини з ферми |
„ 1·60 |
| 3. | Леонїд Андреєв: Чорні маски (драма) |
„ 1·60 |
| 4. | Михайло Яцків: Adagio consolante (новелї) |
„ 1·80 |
| 5. | Станїслав Жеромський: „Табу“ і ин. опов. |
„ 1·60 |
| 6. | Едґар Алян По: Елєонора і инші оповід. |
„ 1·60 |
| 7. | Микола Орщин: Тяжка заповідь |
„ 1·— |
| 8–9. | Петер Альтенберґ: Як я то бачу... |
„ 2·— |
| 10. | Володимир Бирчак: 1,000.000 (опов.) |
„ 1·60 |
| 11. | Анатоль Франс: Цезар Борджія і інші нариси |
„ 1·— |
| 12. | Е. Т. А. Гофман: Дожа й догаресса (опов.) |
„ 1·60 |
| 13–14. | Мих. Яцків: Смерть бога (новелї) |
„ 1·60 |
| 15–18. | Василь Пачовський Ладї й Маренї терновий огоноь мій... |
„ 2·— |
| 19. | Микола Голубець: Мойсей безумний |
„ 1·— |
| 20. | Др. Степан Балей: з психольоґії творчости Шевченка) |
„ 2·— |
| 21. | Ґергарт Гавптман: Затоплений дзвін |
„ 3·— |
| 22. | Мих, Яцків: Танець тїний (роман, I. часть) |
„ 3·— |
| 23. | Октав Мірбо: Тихі пастухи (драма) |
„ 3·— |
| 24. | Степан Чарнецький: в годинї задуми (поезії) |
„ 1·60 |
| 25. | Роман Секела: Смерть, (вичерпане) |
1 |
| 26. | Др. Дмитро Донцов: Похід Карла XII на Україну |
„ 1·20 |
| 27. | Мих. Яцків :Танець тїний (роман, II часть) |
„ 6·— |
| 28. | Тарас Франко : Збиточний Амор |
„ 2·60 |
| 29. | Микола Голубець: Українське Мистецтво (Вступ до історії) |
„ 3·— |
на кращім папері |
„ 4·— |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|