Українські килими

Українські килими автори: Щербаківський Данило Михайлович

Джерело: "Народне мистецтво" № 1-2, 1998  

Звістки про килими на Україні

Український килим звернув на себе увагу дослідників мистецтва ще в другій половині XIX ст. Систематичне його збирання музеями почалося пізніше, власне, на початку XX ст., і лише виставки килимів, що одна по одній відбулися протягом 1924-25 років по музеях Харкова, Києва й Ленінграда наочно показали, наскільки килим є цікавою галуззю українського мистецтва. З'ясувалась надзвичайна різноманітність типів українських килимів, багатство й своєрідність їхньої орнаментики, оригінальне перетворення східніх і західніх тем коврової орнаментики на місцевому українському ґрунті... Накреслити еволюційну схему розвитку українського килима, зазначаючи певні хронологічні рамки, зараз трудно. В усякому разі, це потребує цілої низки підготовчих публікацій і розвідок. Одною з таких публікацій мають бути знімки датованих килимів Всеукраїнського Історичного музею.

По наших старих літописах є чимало вказівок на існування в Україні коврів вже за князівської доби. Найстаріша звістка належить до 997-го року, під яким літопис, оповідаючи про епізод убивства деревлянського князя Олега в Овручі, каже, що коли знайшли його тіло, то "положища й на ковре". Цікаво, що не тільки в цьому епізоді, але й у інших літописних згадках "ковер" фігурує переважно тоді, коли справа йде про перенесення тіла пораненого або мертвого князя. Так, наприклад, 1015 p. в ковер завинули тіло Володимира Святого, коли хотіли його заховати, а після осліплення князя Василька слугами князя Давида Ігоревича 1097 p. в Звенигороді, біля Києва, вони "вземше й на ковре, изложиша й на кола, яко мертва, й повезоша к Володимерю". Коли бояри забили Андрія Боголюбського, то Кузьмище-киянин просив ключника Андрійового: "Амбале вороже! сверзи ковер ли что-ли, что постлати или чим прикрити господина моего". Із слів останнього видко, що для нього ковер не є щось дуже рідке або дуже цінне, а звичайна життьова річ, правда, князівського вжитку, яку, на його думку, для даної потреби найзручніше й найлегше було користати. На з'їзді князів у Вітачеві 1100 p., Володимир Мономах казав до Давида Ігоревича: "Да се еси пришел і седиши с своею братьею на едином ковре".

Як бачимо, ці літописні тексти жодних вказівок ні на орнамент, ні на техніку коврів не дають. Все ж на їхній підставі можливо зробити деякі висновки: по-перше, коври були речами звичайними в князівському вжитку; по-друге, їх вживано, мабуть, переважно для постилання на долівці; потретє, саме головне, цей спосіб вживати коврів, а особливо та картинка на Вітачовському з'їзді, коли всі князі, зібравшись (можливо, в полі під наметом), сиділи вкупі на одному коврі, - дають право сказати, що ми маємо перед собою типові східні звичаї, східню маніру. Пробуючи уявити, якими саме були коври цієї доби, мусимо визнати, що вони мали скоріше східній, ніж західній характер; що ж до художніх впливів на місцеве виробництво, коли воно було в цю добу, то, очевидно, це були впливи східні.

Печеніги, тюрки, половці, берендії, чорні клобуки - досить кочових народів блукало та навіть тоді осіло по степах України - народів, що кохались в отарах овець і мали багато шерсти для виробів; саме від них можна було позичити цього роду тканини, але це не виключає можливости приходу коврів здалека. Різні джерела говорять про вивіз на Україну паволок та інших дорогих тканин із Візантії, шовкових матерій із Сходу. Цілком можливо, що серед цих коврів, про які так часто згадує літопис, були вивезені з Візантії й Сходу.

Старі ілюмінатори рукописних книжок, що відображали на мініятюрах деякі з вище згаданих нами епізодів, не робили спроби передати орнамент коврів. Наприклад, на мініятюрі "Стополк потай смерть оца своего" - князя Володимира намальовано загорненим не в ковер, як було фактично, а в білий саван.

Можливо, що на деяких фресках Кирилівської церкви, як думають декотрі дослідники, ми маємо виображення коврів. На жаль, ці фрески зараз у такому стані, що годі сказати щось певне про орнаменти виображених на них коврів.

Відомостей про коври на Україні в XIII-XIV ст. не пощастило знайти, але для XV ст. маємо певні вказівки, принаймні, на широкий підвіз східних коврів на Україну. За словами Зіморовича, 1474 року у Львові платили за азійський "коврець" по золотому за лікоть. 1480 року вірмен Лукаш проводить через Львівське мито, між іншим, і два коври.

Східній ковер, який грав велику ролю в хатній обстановці західньої Европи, йшов широким потоком через Україну на захід і під час цього транзиту певна кількість коврів залишалась на Україні. В описах українських замків 1552 року, Черкаського, Каневського, зазначено, що замковому старості йшло "от керована, кгди з орді йдеть... старосте камка александрійская на золоте, литра шолку, ковер, тиж ми...".

Князь Федір Сангушко, що володів маєтками в Західній Волині, в тестаменті 1547 року записує жінці, між іншим, "коверці".

Оскільки в XVI ст. кохались у коврах на Україні видно вже з того, що, наприклад, у архімандрита жидичинського монастиря на Волині Гедеона Балабана року 1597 було "коберцов осмь чирвоних а чтири білих, за которие дано пултораста золотих полских". У Марії Ліневської пограбовано року 1600 "коберец которий коштовал золотих осм полских". Місцевого чи закордонного походження були ці коври, джерела не говорять, але цілком певні вказівки й на місцеве виробництво в цю добу.

В пізніших описах початку XIX ст видно вже плутанину, замість заголовка "коври й килими" пишуть "коври".

Килимом звали на Україні тип безворсного двобічного ковра, який відповідає східнім килимам і палосам. Орнамент цієї групи тканин був у смужку з орнаментом геометричним, частіше вузький і довгий.

Ковер - термін найстаріший і за раніших часів загальніший; ним зазначали тканини різної техніки: ворсові-стрижені, безворсні, двобічні, аплікові, шовкові, проткані золотом і та ін.

Щодо орнаменту, то на Лівобережжі килимами звали переважно невеликі вузькі килими простої роботи в смужку з геометричним орнаментом.

Ковер, килим і коц

Коли не рахувати менш значних груп килимових тканин (налавники, полотарі, попередниці, безсаги тощо), а взяти лише ті, що їх вживають на встилання підлоги, стін, покривання лав, столів, то на Україні існують три головних назви для килимових тканин: ковер, килим і коц.

Найстаріша з цих назв - ковер - це термін, який вживається в літопису, починаючи з Х ст., фактично панує й зараз і служить для зазначення взагалі коврових тканин. Який саме тип тканин зазначався раніш - невідомо.

Килим - пізніша назва, що має початок у XII ст. й уперше здибається, здається, тільки в куманському словнику. Килимом у Персії, Турції, туркменів звуть двобічну рівну, безворсну тканину.

Термін "коц" на Україні зустрічаємо на початку XVII ст.

Різниця між ковром, килимом та коцем могла полягати в техніці, орнаментиці, розмірі й призначенні; але треба зазначити, що писані джерела про килими в такому стані, що трудно по них точно з'ясувати всі ці питання. З одного боку, найстаріші звістки лаконічні й не дають жодних вказівок щодо орнаменту й техніки коврових тканин; з другого боку, пізніші дані - церковні описи, плутають терміни, і "коврами" називають не тільки коври, але й килими, й навпаки, "килимами" називають коври, рідко говорячи, про які власне чужоземні чи українські килими йде мова. Щоправда, це симптоматично. Коли термінологія плутана, то це свідчить, що й фактична різниця між ними меншає, можливо тому, що орнамент ковра переходить на килим.

Подивившись на коврову промисловість зараз, чи, принаймні, наприкінці XIX й на початку XX ст., побачимо панування майже виключно техніки килима (безворсної й двобічної); коврів ворсових майже не роблять. Килимова техніка, в своїх простіших формах рахункова, - була, очевидно, в XVII-XVIII ст. збагачена впливом гобеленової техніки - вільної нитки. Взявши від гобелена позитивну сторону, український килим, на щастя, не взяв тої високої технічної досконалости, яка вимагала колосальної витрати часу і праці. Вона тягла ковер до картини. Тому ці українські півгобелени, присутні своєю простотою й швидкістю техніки широким колам майстрів, мали перед собою широкі можливості, яких був позбавлений рахунковий килим і не мав ворсовий ковер, все ж складніший технічно.

Правда, це ніби заперечують коци - коври ворсові, що їх у великій кількості робили саме по містах - у Харкові, Київі. Може архівні дані з'ясують чому саме й коли саме робили не коверниці, а коцарниці...

За пізніших часів, коли починаємо зустрічати терміни "ковер" і "килим" - бачимо, що вони відрізняються й кожному термінові відповідає окремий зміст.

Як на зразок різниці в орнаменті ковра й килима можна показати на опис ковра й килима, подарованих Головатим до походної церкви війська Чорноморського. Вони описані так: "Ковер шерстяной малороссійской работы на жолтом поле з цветами и килимец полосатый шерстяной, дарованные Господином войсковым Судьею Головатым". Для орнамента ковра тут як характерні ознаки - квіти, на однакім загальнім полі, а для килима - смуги.

В описах майна деяких церков особливо чітко видно різницю між коврами й килимами.

М. Грушевський дає перелік різних турецьких коврів, що їх одержували з Турції великі львівські купці й переправляли далі до Торуня й Ґданська.

Значно рідше здибаються вказівки на західньо-европейські.

Звичайною назвою для коврів і килимів місцевого виробу прийдеться визнати слово "простой", "простої роботи".

Прямі вказівки на коври й килими місцевого виробництва здибаються дуже рідко, й мають назву то коврів "здешняго дела", то "литовских", "черкаских".

У Слобожанського генерал-майора Шидловського на початку XVIII ст. було поруч з перськими і турецькими килимами також декілька килимів черкаської роботи, між якими був "килим взорчастий черкаський".

Можливо різно розуміти вираз "простой", що його часто вживається по описах майна для коврів і килимів місцевої роботи: цим словом могли зазначати прості селянські вироби, могли лише підкреслювати, що ці коври не закордонної роботи. У всякому разі, треба на підставі цього виразу визнати, що в очах населення місцеві килими вважались менш цінними, ніж закордонні. Це, звичайно, ніяк не зменшує їхнього ні наукового, ні художнього інтересу. Не кажучи вже про те, що самі прості селянські килими мають часом велику наукову цінність як матеріял етнологічний, але майстерні коврів і килимів, що були по різних місцевих панських маєтках, могли виробляти речі високої технічної й художньої вартости. Вказівки на ці панські майстерні цінні, між іншим, ще й тим, що дають деякий, правда, дуже незначний, матеріял для історії художніх і технічних впливів на український ковер.

У половині XVII ст. гетьман Станіслав Конецпольський закладає фабрику шовкових тканин, макатів і коврів у Бродах. У цьому ж столітті існувала фабрика коврова в Сохачові. У XVIII ст. значна фабрика коврів була в Янушполі на Поділлі, закладена маткою судді Северина Бунари. Цю фабрику 1791 року оглядав Костюшко, який замовив ковра, сам вибрав колір, а автор мемуарів відрисував взір. На початку XIX ст. Вацлав Ржевуський, відомий аматор східніх речей і східнього побуту, заклав у своїх маєтках Саврані й Байбузовці майстерні килимів за східніми зразками. Серед коврових фабрик-майстерень Правобережжя треба згадати нарешті майстерню в Юполі генеральші Скородум.

Про панські коврові майстерні Лівобережжя в XVIII-XIX ст. маємо численніші відомості. У щоденнику Маркевича зустрічаємо цілу низку згадок про коберників та коберниць, що працювали для нього по чернігівських його маєтках. На жаль, ці записи нічого не говорять про орнамент килимів. Харківська губернія вславилася на початку XIX ст. своїми ковровими фабриками. У графа Гр. Кушелева на Чернігівщині (десь у Хмельнику, чи в Острі) була фабрика коврова, де між іншим, робили коври на зразок гобеленів з виображенням пейзажів.

1836 року на суконних фабриках князя Юсупова та інших дідичів у Прилуцькому повіті ткали також і двобічні килими. 1837 року на сільськогосподарській виставці виставлено килими фабрики Е. Кулябкиної з Лубенщини гр. Васильчикової - вузький килим "на манер английский", з фабрики А. Попова Полтавського повіту, килим "на манер персидский", а також килими фабрик коврових Е. Ріттер, О. Миницького та Галаганової, що виставила килим "пристрижной".А. Арандаренко, в "Записках і Полтавськой губерній", з численних коврових майстерень, що були за його часів на Полтавщині, зазначає лише килимарську фабрику Масолової в Новоселивці, Полтавського повіту; в Лохвицькому повіті в Худоліївці, в Бербенцях та Савицького в Луговинах; у Роменському повіті - у Новицької в Слободі.

Коврова майстерня була в Сараштова, на Полтавщині (Кричев), в селі Малютинці, на Полтавщині, в Селецької, в Роменському повіті в Мазаренки. Остання робила коври на вивіз до Москви. У Золотоніському повіті, як оповідають селяни, на панщині мали майстерні коврові в Келеберді - Каневські, в Прохорівці - Максимовичі й у с. Шушках - Деркачі.

Окрім панських майстернь, було чимало монастирських і серед народа, як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, як по селах, так і по великих містах. З останніх Харків і Київ найвідіміші виробами, переважно коців. Київські цехові книги ткацького цеху виразно свідчать, що й у Київі були десятки майстрів і майстрих, які брали до себе в науку місцевих київських міщан і селян з провінції.