Українські народні казки (1920)/Летючий корабель

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українські народні казки (1920
Зі збірника І. Рудченка
Летючий корабель
Малюнки: Юрій Магалевський
Видання: Ляйпциґ: Українське Видавництво в Катеринославі, 1920.
 
Летючий корабель.
 

Був собі дід і баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм що-неділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього — а він, знай, на печі у просі в чорній сорочці, без штанців… Як дадуть, то й їсть; а ні, то він і голодує. Аж от прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто построїть такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблї, за того царь дочку оддає.

Розумні браті й радяться: »Піти б, то, може, там де наше щастя закотилося!«

Порадились, просяться в батька та в матері: »Підемо ми«, кажуть, »до царя на обід: загуби́ть — нічого не загубимо, а, може, там де наше щастя закотилося!«

Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні! »Підем, та й годі! Благословіть нас на дорогу.«

Старі — нічого робить, — взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, — пішли вони.

А дурень сидить на печі, та й собі проситься: »Піду й я туди, куди брати пішли!« — »Куди ти, дурню, підеш?« каже мати, »там тебе й вовки ззідять!« — »Ні«, каже, »не ззідять: піду!«

Старі з його зпершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що́ з дурнем, мовляв, зробиш! — та й кажуть: »Ну йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш і син.« Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та йде, — коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до поясу!

— Здорові, діду! — Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже: — »Ходжу по світу: з біди людей виручаю. А ти куди?« — До царя на обід.

»Хиба ти«, пита дід, »умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?«

— Ні, каже, не вмію! »То й чого ж ти йдеш?«

— А Бог його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може там де моє щастя закотилося.

»Сідай же«, каже, »та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!«

— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. »Нічого, виймай!«

От дурень виймає — аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.

— »Ну, що ж«, — каже дід — »як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?

— Де б то вона в мене взялась! Є тільки води пляшка! »Виймай!« — каже.

Українські народні казки (1920) - сторінка 028 - Ю.Магалевський.jpg

Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала!

»От, бач«, каже дід: »як Бог дурнів жалує!«

От вони розіслали свитки на траві, посідали — давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку, та й каже:

»Ну, слухай сину: йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та перехрестися тричі й ударь сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді«, каже, »тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, по дорозі бери, кого б там не стрів.«

Українські народні казки (1920) - сторінка 029 - Ю.Магалевський.jpg

Дурень подякував дідові, й розпрощалися: дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць — та й заснув. Спав, спав… Коли це за який там час чує — хтось його будить: »Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!«

Дурень прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались… тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слуха. Він і гукнув:

»Здорові, дядьку!« — Здоров, небоже!

»Що ви робите?«

— Слухаю, — каже, — чи вже позбірались до царя на обід люде.

»А хіба ви туди йдете?« — Туди.

»Сідайте зо мною, я вас підвезу.«

Той і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.

»Здорові, дядьку!« — Здоров, небоже!

»Чого ви на одній нозі скачете?«

— Того, — каже, — коли б я одв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив… А я, — каже, — не хочу…

»Куди ж ви йдете?« — До царя на обід.

»Сідайте з нами.« — Добре.

Той сів; знов полетіли.

Леліти-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:

»Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?«

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!… »Де ви її бачите?«

— Ет! — каже, — там, за сто миль, сидить на сухій грушці!

»Сідайте з нами!« Він і сів; полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

»Здорові, дядьку!« — Здоров! »Куди ви йдете?«

— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.

»Та в вас і так повен мішок!«

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане!

»Сідайте з нами!« — Добре!

Сів і той; полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає:

»Здорові, дядьку!« — Здоров!

»Чого ви тут ходите?«

— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

»Та перед вами ж цілісеньке озеро, чому ви не п'єте?«

— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане…

»Так сідайте з нами!«

— Добре. Він сів, полетіли.

Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде́ чоловік у село й несе куль соломи.

»Здорові, дядьку! Куди це несете солому?«

— У село, — каже.

»Отто! Хіба в селі нема соломи?«

Українські народні казки (1920) - сторінка 032 - Ю.Магалевський.jpg

— Є, — говорить, — та не така!

»А хіба це яка?«

— А така, — каже, — що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз, де не візьметься мороз і сніг.

»Сідайте з нами!«

Той сів, і полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде́ чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.

»Здоров, дядьку!« — Здоров!

»Куди ви дрова несете?« — У ліс.

»Отто! Хіба в лісі нема дров?«

— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.

»А які ж?«

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз, де не візметься військо перед тобою!

»Сідайте з нами!«

І той згодився, сів тай полетіли.

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставляні, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідать.

Царь дивиться в вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві й каже: »Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!« Лакей пішов, подивився, — приходить до царя: »Якась«, каже, »мужва обідрана!« Царь не вірить: »Як«, каже, »можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.« Взяв та й пішов сам між люде:

— Хто, — пита, — тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив: »Я!« каже.

Царь як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: »Як таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!«

Українські народні казки (1920) - сторінка 034 - Ю.Магалевський.jpg

Що його робить? І давай йому загадки загадувати.

— Піди, — каже на лакея — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живучої й цілющої, поки люде пообідають, то не то царівни не оддам, а оце меч — а йому голова з плеч!

Лакей і пішов.

А слухало й підслухав, що царь казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є?

Скороход побачив: — Чому ти, — пита, — не їси!

»Де вже мені їсти!… і в пельку не йде…«

І розказав — так і так: »Загадав мені царь, щоб я, поки люде пообідають, добув води живучої й цілющої… Як я її добуду?«

— Не журись! Я тобі достану!

»Ну, гляди!«

Приходить лакей, дає йому царський приказ; а він уже давно знає, як і що. »Скажи«, говорить, »що принесу!«

От лакей і пішов.

А Скороход одвязав ногу від вуха, та як махнув — так в одну мить і набрав води живучої й цілющої. Набрав, утомивсь… »Ще«, дума, »поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, одпочину трохи.«

Сів та й заснув. Люде уже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий, ні мертвий. »Пропав!« думає.

Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав: »Не журись!« каже: »під млином спить, вражий син!«

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень: я̀к-би його збудити?

А Стрілець каже: »Не бійся: я збуджу!« От, як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люде обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Царь, що робити? Ну загадувати другу загадку:

— Піди, — каже на лакея, — скажи йому: як іззість із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок пічок хліба, тоді, — каже, — оддам мою дитину за нього; а не ззість — то от: мій меч — а йому голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі. »Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не ззім!« каже дурень та й знов зажуривсь — аж плаче.

А Об'їдайло й каже: »Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й трохи.«

Приходить лакей: так і так. »Добре«, каже, »нехай дають!«

От нажарили дванацять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить: »Ех«, каже, »мало! Хоч би ще трошки дали…«

Царь бачить, що він такий — знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухов води випили за одним духом і сорок сорокових кухов вина, — а не вип'є: »мій меч — йому голова з плеч!«

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче. »Не плач!« каже Обпивайло: »Я, каже, сам вип'ю, ще й трохи буде.«

От викотили їм по сорок сорокових води й вина; Обпивайло як узяв пити: всі до каплі видув, ще й підсміює. »Ех«, каже, »мало! Хоч би ще трохи — ще б випив«.

Потім того царь бачить, що нічого з ним не вдіє, та дума: »Треба його, вражого сина, зо світа звести, а то він мою дитину запакує!«

От і посилає до дурня лакея: »Піди скажи, що казав царь, щоб перед вінцем у баню сходив.«

А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чугунну напалили: »Там він сякий-такий зжариться!« Грубник натопив баню — так і палить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!

Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли вони в баню, аж такий жар, що не можна! Морозько розкинув солому — й одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидче на піч, та там і заснув, — бо намерзся таки добре! Вранці одчиняють баню, думають — тільки з його попілець зостався, — аж він лежить на печі; вони його й збудили: »Оце«, каже, »як я міцно спав!« Тай пішов із бані.

Доложили цареві, що так, мов, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зіму не топлено. Царь засмутився дуже: що його робить? Думав-думав, думав-думав… »Ну«, каже, »як достане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за його, а не достане, то от: мій меч — йому голова з плеч!« А сам дума: »Де таки простому мужикові полк війська добути? Я царь, та й то!…« От і оддав приказ.

Слухало й підслухав — і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче: »Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?« Іде́ на корабель, та до товариства: »Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди, і тепер виручіть! А то — пропав я на світі!…«

— Не плач! — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.

Приходить слуга: »Казав, — каже, — царь, як поставиш назавтра на ранок цілий полк війська, — тоді твоя царівна!« »Добре, зроблю!« — каже дурень. »Тільки«, каже, »скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.«

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, Господи! На ранок прокидається царь — аж чує: грають. Він пита: »Що там так рано грає?« — »То«, кажуть, »той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.« Царь тоді бачить, що нічо́го, та звелів його покликати до себе.

Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка рогата золота, а сам такий гарний, що Боже! Веде він своє військо, сам на воронім коню попереду, за ним старшина… Підступив під дворець:

»Стій!» — крикнув.

Українські народні казки (1920) - сторінка 039 - Ю.Магалевський.jpg

Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у дворець; царь його обнімає, цілує:

»Сідай, мій зятю, любий!«

Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.