Багатий дуже Кочубей, —
Його ланам кінця немає,
Його отара скрізь гуляє
В зеленім лузї без людей;
А луг аж стогне під волами,
Під кіньми гарними й вівцями.
Багацько у його добра,
Отласу, хутра і срібла,
На видноці̀ і під замка̀ми;
Та пишний Кочубей не тим, —
Не довгогривими конями,
Не батьківськими хуторами,
Не злотом, бачите, яким
Його що-год дарує Крим —
Дочкою гарною своєю
Ти забагатїв, Кочубею!
Та й правди нїчого ховать,
Нїгде нема Марусї рівнї:
Вона — мов квітка та дубрівна,
Що тільки стала розцвітать;
Тополя буцїм на могилї, —
Гінкий та гнучий стан премилий;
Як шум білїє вся вона;
Кругом дївоцького чола,
Мов хмари, коси бовванїють;
Як маківочка — рот краснїє;
Очицї — як зірки блищать.
Вродливая, — нї втять, нї взять!
Та не одною лїпотою
Маруся звісна стала всїм;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога;
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога:
Всїм молодим — гарбуз як тут…
Аж ось свати гетьмана йдуть.
Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смуто̀ю:
Що ж? дух Мазепи закипів,
І знову гетьман полюбив,
Хоч він до пелеха сїдого
Із парубіки молодого
Не перескочив — пережив.
Не сарна під байрак втїкає,
Орла почувши на спинї —
По сїнях панна похожає
І жде, що скажуть: так, чи нї.
Ось вийшла мати і з сльозами,
Приголублѝвими словами,
За руку взявши, каже їй:
„Бридкий, мерзенний, глянь, поганець!
Чи можна?… нї, паскудний ланець,
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі б, як то ведеться віком,
Хрещеничиним батьком буть…
Його чорти у пеклї ждуть —
Він хоче буть їй чоловіком!“
Маруся задріжала; з рук
Спустилась хустка шовковая;
Поблїдши, нїби не живая,
Упала дївка на рундук.
Хоч одійшла вона, да знова
Зомкнула очи; нї пів слова
Не каже. Батько, мати тут
Біля її усе возились;
Хрестились, плакали, молились.
Вони того сердешні ждуть,
Щоб їй на серцї легше стало,
Щоб дитятко хоч закуняло —
Не тут було. Два цїлих дня
Все мовчки хлипала вона,
Нїчого нї пила, нї їла,
Оприч людей собі ходила;
Тинялась утїнка, як гич
Од вітру гнеться при дорозї:
Було смутнесенько небозї, —
Все рюмала… На третю ніч
Лиха годиночка настала:
Ії світлиця зпустковала…
Нїхто не знав, коли вона,
Під нічку, сплиснула з двора;
І тільки мов козацький гомін
Ту ніч в саду рибалка чув
Та в ранцї слїд на лузї був,
Що по росї скакали конї…
Не тільки парубоцький чорний,
Закручований ус моторний
Чарує молодих дївчат,
А де-коли й старого взгляд,
Що дивиться, мов сич з-під стріхи,
Давно забувши жарти й сміхи,
Знаходить не дївчину — клад.
Не знаю, як робилось теє,
А швидко вже й до Кочубея
Такая звісточка дійшла,
Що, позабувши Бога й сором,
Його дочка в гетманський хором
Як полюбовниця ввійшла…
Що тут робить? І батько, й мати
Соромляються вийти з хати,
Не слухають, що каже люд.
Да як хрещених обмануть?
Тодї усїм, бач, стало явно,
Чого збентежила так марно
Вона веселість лїт своїх;
Чого тихенько все зітхала
Й на залицяння молодих
Забаскаличившись мовчала;
Чого в беседи за столом
Вона все слухала гетьмана,
Коли горілка шумовала
І чарка повнилась вином;
Чого все піснї ті співала,
Що він колись компонував,
Коли його нїхто не знав,
Коли його ще доля спала;
Чого, мов парубок, вона
Любила військо і коня,
І гук, і галас барабана,
Як тільки в чистий степ з двора
Блисне бунчук і булава
Ясновельможного гетьмана.
Нївроку, має Кочубей
Худібчину; мов і в людей —
В його приятелїв багато:
Йому нїчого, сидя в хатї,
В Полтаві смуток заплодить;
Він здужа гетьману-злодїю,
Сріблохвилѐвастому змію,
У серце ніж загородить.
Він здужа, здужа.... да не теє
Лежить на думцї в Кочубея.
За білого царя Петра —
Колись давно робилось дуже;
Він був розумний, гарний, дужий,
Шмигляв — в шатро із-під шатра —
За тридев'ять земель в чужинї,
Дививсь на дивовижі там,
І те заводив в Московщинї,
Що льготою було людям.
Попавсь небіжчик в анацію,
Як швед крутив, бач, веремію,
в Москву слав військо відусіль,
Поки не вивчивсь воювати
Петро — та й дав поганцям знати:
Оддякував за хлїб, за сїль.
Вершляг хоч шклянку розбиває,
Та штуку з крицї вигинає.
Карл, постягавши нїмцїв силу,
Ішов війною на Москву,
Змітавши москалїв дружини,
Як вихор пил жене з долини
І на облозї гне траву.
Тодї Украйна мурмотала,
Мов лїтом бжіл на сонцї рій.
Вона до себе Карла ждала.
Щоб волю дав скоріше їй.
Кругом гетьмана обзивався
Негарний гвалт: „пора! пора!“
А все, здавалось, оставався
Мазепа вірним до Петра.
Буцїм не чуючи нїчого,
Гетьман нї на що не дививсь,
Цуравсь умисне од усього,
З бенькетами то-що̀ — водивсь.
„Що ж гетьман! — парубки гукали: —
Чого він жде, старий Йовтух?
Годѝ та праця зопсували
У його отаманський дух.
Чого жіночою рукою
Іще він носить булаву?
Тепѐр ушкварить би війною
На ту нена̀вистну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко,
Чи Самойлович молодий,
Або Палїй і Гордїєнко
Із козаками стали в стрій —
Тодї в снїгу, в лихій годинї
В Москві не дохли б козаки,
І скрізь по селах України
Рушали сотнї і повки“.
Хто зійде в річку, як покриє
Ізверху крига річку ту?
Хто з вас, підлизи, темноту
Лукавого — хто врозуміє
Єхидковату простоту?
Чим серце у кого поганше,
Тим з виду він буває краще.
Плохенький, буцїм ягненя,
Мазепа з дїдусем товкує
О старосвітських гарних днях
І з безталанним сам жалкує,
З бурлаками собі міркує
Про волю, се то те плете,
Дївчатам меле про кохання
І з молодим про залицяння,
З дурним розумну річ веде.
Давно у пазусї під боком
Мазепа гадину зогрів;
Та Кочубей орлячим оком
Ту злїсть гадючу прослїдив.
„Я сором свій і сором жінки
Не заховаю між людей, —
Скрегоче-каже Кочубей: —
Я не займу твої будинки,
Тюрму Марусеньки моєй,
Ти не спечешся на пожарі,
Втечеш шабѐльної ти кари —
Тобі се трохи. Нї, в Москві,
Як в'юн в'ючись в клїщах московських,
В гарячій пливучи крові,
Ізкорчившись од мук бісовських,
Ти проклянеш той день і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І беседу, де повну чашу
Тобі я з чести наливав,
І ніч, як голубятко наше
Старий шульпіка заклював!“
Колись то врем'ячко бувало —
Вони братецьки мов жили;
У-купі їли хлїб чимало
Або й вареную пили.
Колись і на полї скакали
Іх конї поруч на невір;
Дня не було, щоб не вітали
Вони один другого двір.
Балакаючи з Кочубеєм,
Тодї гетьман не постерігсь:
Бач, закидав на те, на сеє,
Та в дурнї нївідсіль постригсь.
Тепер одно суддя кохає,
Бажа умисне одного:
Дочку од лиха одволає
І ворога свого здолає,
Або іздохне од його.
Він злїсть у серцї затаївши,
Прикинувсь, буцїм забував
Свою біду, і дочку гірше
Перед народом кепкував.
Але, проміж ріднї шукав
Собі товаришів вірнїших
І жінцї нишком росказав,
Що на гетьмана він доносить.
(Мабуть самий нечистий просить
Жінок до дїла вербовать!)
Нї їсти не дає, нї спать,
Все шепче жінка Кочубею,
Домовиком за ним лїта,
Щоб листи слав він до Петра,
Гарчить з докукою своєю:
«Мабуть не зробиш? забожись!»
— Ну, добре, тільки відступись! —
І він кленеться перед нею.
Поміркували, погадали,
Зробили все, як добре знали,
Скомпоновали лист Петру,
Лист на гетьмана препоганий;
І Іскра, Кочубей і панї
Що́ знали — все мостили тут.
Та хто ж яснїшому цареві,
Московському государеві,
Папір цей вірно донесе? —
Вродилось на біду усе.
Найкращий був між козаками
Один ще молодий козак;
І цей з другими парубками
Гарбуз ізхрумав неборак.
Марусеньку кохав він дуже,
Про його все було байдуже,
Але про милую гадав
І в думках ніченьки не спав.
Блукав що-дня або край річки,
Або ховався у порічки,
Щоб подивиться, як вона
З господи куди-небудь йшла.
Коли ж між людом про Марусю
Негарний поговір лїтав,
Не переміг свою він душу,
Про неї мовчки жалкував,
А все кохать не преставав.
Ім'я пресучого гетьмана,
Мов жид якесь ім'я Гамана,
Кусавши чорний ус, ворчав.
Хто місяцем та по зорі
Закатно скаче на конї?
Чий кінь, мов кримський хорт піджарий,
Степом так швидко, прудко шпарить? —
Козак в Московщину летить;
Козак нї їсть, нї п'є, нї спить
Нї в чистім полї, нї в дуброві,
Нї на дубу, нї на поромі.
Як скло, шаблюка так блищить,
Капшук у пазусі бряжчить;
Не спотикавшись кінь порскливий
Біжить, пуска по вітру гриву.
Забавка шабля молодцю,
Дукатів треба ж, бач, гонцю,
Коня собі в підмогу має,
Та шапцї грошей не складає.
Радїнший він за неї дать
Коня, дукати і булат;
Ії б оддав хіба б, як куля
Його з коня навзнич зіпхнула.
Чого ж за шапку він крепить?
Бо в шапцї тій папір лежить,
Папір на лютого гетьмана
Царю од Кочубея пана.
Гетьман хуртовини не чує,
По своєму усе мудрує.
Якийсь то старець, то чернець
Що вечір лїзуть у дворець
І там всю ніч, мов розбішаки,
Або у вівчара собаки,
До світа білого гарчять.
Недобре щось вони товкують,
Землею рідною торгують,
Торгують Богом і царем
З невірним шведським королем.
Поганцї, наймити гетьмана
Від річки Ворскли до Лимана
Пускають між народ ману;
Заворушились запорожцї,
Загомонїли чорноморцї,
Гудуть станицї на Дону;
В Очакові, землї турецькій,
Зібралась щось не по-братецький,
Песиголовцїв череда;
В Москві король воює шведський,
Гогоче кримськая орда.
Як же, псяюха, він злякався,
Коли над ним ушкварив грім,
Коли йому з Москви прислався
Папір з доносом тим самим,
Що на його відсіль послали!…
Боярство із Москви писало
Ласкавий до його привіт,
Таким-сяким його вітало,
Бо вовка за ягнятко мало, —
Такий і був, і буде світ!
Сам царь Петро, вельможний, білий,
Муштруючи великі сили
Насупротив нїмецьких військ,
В смутї не розібрав доноса,
І нахвалявсь утерти носа
І вибить з невгамовних віск.
Облившись теплими сльозами
(Хоч мабуть тер по-під очами),
Мазепа лист к царю писав
І так йому слебезовав:
«То бачить світ і Господь знає,
Що я гетьманом двадцять лїт.
Цареве все, що я не маю!
І я — тепер нїкчемний дїд —
Коверзовав би ще про зраду?
Глянь, що не вимудрує зло!
На що менї бентежить славу?
Хіба ж не я то Станїславу
Відказ одрізав на-голо?
Хіба ж не я поклонів хана
І цареградського султана
І чуть, і бачить не хотїв?
Не жалуючи працї й крови
Із одної к царю любови,
Що-раз попереду полків
Кришив паскудних ворогів —
Хіба ж не я?… та що й казати!
Тепер же, йон його я мати,
На мене навели туман!
Чого я не чував ізроду!
Мабуть із пальця смокчуть воду
І Кочубей, і Іскра пан!
Я з ними жив як із братами!»
І з прикидливими сльозами
Бажає смерти їх гетьман.
Чого ти хочеш, песький сину?
Чого єси ти забажав?
Ти Кочубейськую дитину
Хіба давно як обнїмав?
Маруся, бідная Маруся! —
Ох, страшно, вимовить боюся —
Коли б пізнала те, кого
Вона до серця прихиляє!
Про те вся Україна знає,
Одна не знаєш ти того…
|
