Фокус великого кіно (Аверченко)
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Передмова | Фокус великого кіно |
Поема про голодну людину ▶ |
|
Відпочинемо від життя.
Помріємо. Хочете?
Сідаєте, будь ласка, в це м'яке шкіряне крісло, в якому тонеш трохи не з головою. Я підкину в камін вугілля, ви закурите цю сигару. Непоганий «Болівар», чи неправда? Я люблю, коли в напівтемряві кабінету, як тигрове око, світиться вогник сигари. Ну, наповнимо ще раз наші чарки темно-золотистим хересом — на пляшці-то пороши скільки наросло — віковий пил, благородний, - а зараз слухайте.
Одного разу в кінематографі я бачив дивовижну картину:
Море. Беріг. Висока така прямовисна скеля, сажнів в десять. Раптом у скелі закипіла вода, випірнула людська голова, і ось людина, як гігантський м'яч, що відштовхнувся від землі, злітає на десять сажнів догори, стала на майданчик скелі — абсолютно сухою і створив хресне знамення так: спочатку пальці його торкнулися лівого плеча, потім правого, потім грудям, і нарешті, лоба.
Вона швидко одягнулася і пішла геть від моря, задом наперед, задкуючи, як рак. Змахнув рукою, і недопалок цигарки, що валявся на дорозі, підскочив і вліз їй в пальці. Людина стала палити, втягуючи в себе дим, народжувавшийся в повітрі. У міру куріння цигарка робилася все більше і більше і, нарешті, стала зовсім свіжішою, тільки що закуреною. Людина приклала до неї сірник, що схопився їй в руку із землі, вийняла коробку сірників, чиркнула сірник об коробку, чому сірник згас, вклала сірник в коробочку; цигарку, що стирчала в роті, сунула назад в портсигар, нагнулася — і плювок із землі схопився їй прямо в рот.
І пішла вона далі також задом наперед, задкуючи, як рак. Удома сів перед порожньою тарілкою і стаканом, вилив з рота в стакан декілька ковтків червоного вина і почав вилкою тягати з рота шматки курчати, кладучи їх назад на тарілку, де вони під ножем зросталися в одне ціле. Коли курча вийшла цілком з її горла, підійшов лакей і, узявши тарілку, поніс цього курчатю на кухню — смажити... Кухар поклав його на сковорідку, потім зняв, сирого, утикав пір'ям, поводив ножем по її горлу, чому курча ожила і потім весело побігла по двору.
Чи неправда, вам зрозуміло, у чому тут справа: це звичайний фільм, що зображає звичайні людські вчинки, але пущені у зворотний бік.
Ах, якби наше життя було схоже на слухняну кінематографічну стрічку!..
Повернув ручку назад — і пішло-поїхало...
Переді мною — папір, покритий рівними рядками цього фейлетону. Раптом — перо пішло у зворотний бік, - ніби зіскоблюючи написане, і коли переді мною — чистий папір, я беру капелюх, палицю і, задкуючи, виходжу на вулицю.
Шарудить стрічка, розмотуючись у зворотний бік. Ось вересень позаминулого року. Я сідаю у вагон, потяг дає задній хід і мчиться до Петербургу.
У Петербурзі чудеса: з Невського йдуть, забираючи свої товари, - селедочніци, огуречніци, яблучники і невоюючі солдати, торгуючі цигарками. Більшовицькі декрети, як лушпиння, облітають із стін, і знову стіни будинків чисті і нарядні. Ось щодуху примчався на автомобілі заднім ходом Олександр Федорович Керенський. Повернувся?!
Крути, Митько, живіше!
В'їхав він в Зимовий палац, а там, дивишся, все нове і нове мигтіння стрічки: Ленін і Троцький з компанією вишли, задкуючи, з особняка Кшесінської, поїхали задом наперед на вокзал, сели в розпломбірований вагон, тут же його запломбували, і — покотила вся компанія заднім ходом до Німеччини.
А ось зовсім приємне видовище: Керенський задом наперед вилітає із Зимового палацу — давно пора, - схоплюється на стіл і пихато говорить робочим: «Товариші! Якщо я вас покину — ви можете убити мене своїми руками! До самої смерті я з вами».
Збрехав, каналія. Як іноді корисно пустити стрічку у зворотний бік!
Швидко промайнула лютнева революція. Забавно бачити, як кулеметні кулі вилітали з тіл лежачих людей, як влітали вони назад в дуло кулеметів, як схоплювалися мертві і бігли задом наперед, розмахуючи руками.
Крути, Митько, крути!
Вилетів з царського палацу Распутін і покотив к себе до Тюмені. Адже стрічка-то зворотна.
Життя все дешевше і дешевше... На ринках маса хліба, м'яса і всякого їстівного дрязгу.
А ось і жахлива війна тане, як шматок снігу на розжареній плиті; мертві встають із землі і мирно несуться на носилках назад в свої частини. Мобілізація швидко перетворюється на демобілізацію, і ось вже Вільгельм Гогенцоллерн стоїть на балконі перед своїм народом, але його жахливі слова, слова павука-кровопивця, про оголошення війни не вилітають з вуст, а, навпаки, ковтає він їх, ловивши губами в повітрі. Ах, щоб ти ними пригнітився!..
Митько, крути, крути, голубчику!
Швидко мелькають по черзі четверта Дума, третя, друга, перша, і ось вже на екрані чітко вимальовувалися страшні подробиці жовтневих погромів.
Але, проте, тут це не страшно. Громила висмикують свої ножі з грудей убитих, ті ворушаться, встають і тікають, пух, що літає в повітрі, акуратно сам злітається в єврейські перини, і все приймає колишній вигляд.
А що це за тріумфуючий натовп, що за тисячі шапок, що летять догори, що це за щасливи обличчя, по яким течуть сльози розчулення?!.
Чому незнайомі люди цілуються, біс візьми! Ах, це маніфест 17 жовтня, даний Миколою II вільній Росії...
Адже це, здається, був найщасливіший момент у всьому нашому житті!
Митько! замри!! Зупини, біс, стрічку, не крути далі! Руки поламаю!..
Хай замре. Хай захолоне.
— Газетяр! Скільки за газету? П'ятачок?
— Візник! Полтиник на Конюшенну, до «Ведмедя». Пішов живіше, гривеник додам. Здрастуйте! Дайте обід, чарку коньяку і пляшку шампанського. Ну, як не випити на радощах.... З маніфестом вас! Скільки з мене за все? Чотирнадцять з полтиником? А чому це у вас шампанське десять карбованців за пляшку, коли у «Відні» — вісім? Хіба можна так безсовісно грабувати публіку? Митько, не крути далі! Замри. Хоч би тому зупинися, що ми себе бачимо на п'ятнадцять років молодше, майже хлопцями. Ах, скільки було надій, і як ми любили, і як нас любили...
Чому ж ви не п'єте ваш херес! Камін згас, і я не бачу в сірій млі — чому так дивно трясяться ваші плечі: смієтеся ви або плачете?