Хліборобська Україна/I/Як гетьманець стає демократом, республіканцем і членом упривілейованої національної меншости
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Памяти П. Я. Дорошенка | Хліборобська Україна. Збірник I під ред. В’ячеслава Липинського Як гетьманець стає демократом, республіканцем і членом упривілейованої національної меншости (В. Правобережець) |
Український видавничий рух в 1919. році ▶ |
|
В. Правобережець.
В польських газетах появилася звістка, що переговори в Варшаві з »Петлюровцями« ведуть між иншими й такі особи: п. Горват, п. Собанський, гр. Іосип Потоцький і п. Пашковський. Перші три — не земельні власники з України, а послідній — київський адвокат, один з лідерів польської народово-демократичної партії в Київі і бувший редактор »Dziennik'a Kijowsk'ого«.
Прочитавши цю звістку, питає в мене один мій знайомий хлібороб: »Скажіть, будь ласка, як ви думаєте, чому це наші республіканці не хотіли нас, українських хліборобів — середніх і малих — допустити до Центральної Ради? Чому бойкотували нас за Гетьманщини? Чому й тепер тут, на цій емігрантській ґольґофі, навіть за земляків, таких же, як і вони Українців, не хочуть нас мати? А коли наші ж таки пани проголосять себе Поляками, та під опіку чужої держави підуть, то й говорити й навіть якісь переговори з ними вести можна?«
»Ці тайни нашої національної політики — відповів я — так же мало відомі мені, як і вам. Ми-ж з вами, як самі кажете, тепер для наших лівих земляків »не Українці«, і про зміст переговорів, що ведуться від імени української нації, можемо тільки здогадуватись. Але знаючи добре в данім випадку обидві переговорюючі між собою сторони, давайте — кажу — попробуємо уявити собі зміст ціх розмов. Коли при тім помилимось, то може одна або друга сторона пришле нам спростування. Тоді ми їй щире спасибі скажемо й істинну правду будемо знати. А врешті — все ж приємніще й краще хочби здогадуватись про те, що люде десь про Україну говорять, чим займатись еміґрантськими спльотками на тему, хто, де й скільки вкрав«.
Отак намагаючись уявити собі, як вирішуються тепер діла України, вбили ми з моїм знайомим одну з тяжких еміґрантських годин. Ці ж переговори в Варшаві представили ми собі ось так:
Наші земляки »польської нації й орієнтації«, замучені вже всякими Варшавами й иншими »загряницями«, доведені до одчаю тугою за рідним селом (а тут ще й весна підходить — як раз сіяти б пора!), йдуть радо на побачення з »Петлюровцями«. Хоч і »гайдамаки«, мовляв, та все ж свої люде й вони раді б перед ними — як то кажуть — виговоритись.
Починають зразу несміло: »Високоповажані Панове Міністри!... ми на щот земельки. А до ваших справ унутрішніх не хочемо мішатись. Робіть собі, що хочете й як хочете...«
— »Так« — гукає на це хтось з »Петлюровців«, стукаючи кулаком об стіл. — А Гетьманщина? карательні експедиції? — Це що? До справ унутрішніх не мішаєтесь?!
— «Простіть, Панове, й забудьте — відповідають ті. Ми вже самі каємось і готові ще покаятись. Ніде правди діти, за Гетьманшини ми таки дурниць багато наробили: й Українцями вже почали були себе звати, й на аграрну реформу за для святого супокою були приставали. Але ж бо воно тоді якось так годилося. Пан Гетьман був свій чоловік, а між своїми — самі здорові знаєте — честь і досі ще зобовязує. Але після того, що потім сталося — заріклись. То зразу били нас тільки за те, що ми пани, а то стали бить ще й за те, що гетьманці й українські контрреволюціонери. Ні, більше не будемо. Задніпрянці, так ті подались до Денікіна, а ми тут близче, в Польщі притулок знайшли. А що до Українства... Годі! Самі не будемо й дітям закажемо!«
»Бо таки й роду ми вашого, руського, українського — виправдується далі за минулі гріхи п. Собанський — от хоча б мої прадіди церкви колись — як були ще православними — на Поділлю ставили, на брацтва тодішні, свої руські, жертвували...«
— »То й мій якийсь предок — додає п. Горват — був, кажуть, значним вашим козацьким старшиною за Хмельницького; ще й досі єсть Горвати православні, але хоч ми й одного з ними українського роду — так ті Москалі, а ми Поляки.«
— »Коли вже на те пішло — каже гр. Потоцький — то хто ж теперішню церкву в Лаврі Почаївській поставив, як не Потоцький, Староста Канівський. І від пятисот літ на Україні сидючи, ми культурних цінностей з ней не вивозили, а все, що могли, привозили. Шкода мого музею й архіву Антонінського! Скільки я там скарбів безцінних для історії вашої від предків у спадщині дістав і скільки ще сам туди всякого добра приклав. Де що побачу було цікавого для нас, по світі багато їздючи, скуповую і в Антоніми везу. Та хіба тільки я один? Скільки то вашої старовини української було у Ходкевичів в Млинові, у Олізарів в Киселині, у вдовицьких, Ледоховських, Четвертинських, Гулєвичів, Бережецьких, Янковських, Єнічіб, Васютинських... та й скрізь, де тільки рід міцний був і від віків у свому гнізді сидів. А свояк мій — старий князь Санґушко! Та він иншого й світу по за своєю Волинню знати й бачити не хотів. Добили вже нарешті на віки разом із ним оту стару князівську Русь Волинську... Так збірали ми це все у себе, громадили; вірили, що прийдуть колись нарешті культурніші часи, ніж були за Росії, все це краєві нашому й пригодиться. Як вибрали були Гетьмана України, ми й подумали, може справді оце ті кращі часи настають...«
... »А що ж до карательних експедицій — продовжують вони далі — то більшість з нас, ті що самі на селах сидять та хазяюють, їх не хотіла. Бо хто ж дурний — подумайте — якісь експедиції в такі часи до себе кликати; експедиція піде, а ти сам із селянами останешся. От пише нам один сусіда, що його дограбив той таки самий отаман, що перед тим у нього, не відомо по чийому наказу, карательну експедицію на село робив. Тоді пограбував село ніби за поміщика, а тепер пограбував поміщика ніби за село. Багато отого люду військового, що грабунком живе, тепер скрізь завелось, — єсть такі у всіх арміях по Україні й у вашій, і в большовицькій, і в польській, і в денікінській. От таким найбільше карательні отряди були потрібні. Єсть такі самі грабіжники й поміж нами. Сидить собі, бувало давніше, десь у городі, в карти грає, за дівчатами бігає й тільки жде, щоб йому управитель або арендатор гроші вислав, — такому, як управителя не стало, давай експедицію. А нам хліборобам, що самі на селах сиділи, на віщо вони? Ми собі самі з нашими сусідами-селянами раду дамо. Бо ми — знаєте — люде старої віри. Ми звикли, що єсть на світі пан, селянин, піп, жид... От кожний свою панську, селянську, попівську, жидівську честь знай і своє діло чесно роби... Не без того, розуміється, щоб часом не посваритись. Приходить бувало до тебе ціла громада сільська за якийсь там випас, чи за ліс. А це, панове Міністри, не жарти! Тут коли ти не пан, то сам через вікно вискочиш, а до них управителя, та ще й такого, щоб із них — із селян таки — був, вишлеш. А по нашому панському батьківському звичаю, то перехрестишся й сам вийдеш. Ось тут себе око в око з громадою й показуй. Тому то так багато наших тепер погинуло, що з дому під час революції виїздити не хотіли. І повірте, що опісля от такої — бува часом і дуже гострої розмови якось усім на душі лекше стане: й нам і селянам — якось по людські на себе з пошаною станемо дивитись, і знов спокій і добре на селі. Бо мабуть без боротьби на цім світі не можна — вся штука тільки в тому, як ця боротьба ведеться: чи людина від неї кращою стає, чи — вибачте на слові — паршивіє. Так. нас принаймні батьки вчили...«
— »Тільки ж у нас — бере тут слово представник Західної Области У. Н. Р. — ці ваші розмови з громадами не дуже для нас добре кінчалися.« —— »Підождіть, панове — відказують ті — допіру правнуки ваші оцінять колись, хто для нації української був кращий, — чи старі Дідушицькі й Бадені, чи ті, з котрими ви тепер боретесь; і в якій боротьбі нація ваша в силу росла, а в якій занепадала. Про те музей Дідушицьких таки у Львові єсть, Федорович про Просвіту не забував, Ґужковський, що стільки для орґанізації вашої армії галицької допоміг, її руїни пережити, нещасний, не зміг, а Митрополит ваш Шептицький, чи не панського роду? Ви звикли на своїх панів нарікати а їх від себе відгоняти. Може й справді з польськими соціалістами швидше договоритесь. І того не забувайте, що ваші пани, не так як ми »зубри« в себе вдома при хазяйстві, а більше у Відні сиділи. Та й Русь Червона давно вже під Польщею й там уже сильно шляхта наша з польською перемішалась. А в нас ще ж до недавна звичай такий, з нашого старого волинського статута взятий був, що як вийде наша панна заміж за »обивателя з Корони«, то б то за Поляка, то своє право на землю на Руси втрачає. Не любили батьки наші — не во гнів її. Пашковському будь сказано — щоб над ними зайди всякі — або як вони тоді їх називали »забіжанці« — верховодили. По свому руському, чи як тепер кажете українському закону, любили жити, й може тому ми ще її досі від тих польських мазурів, хоч і віра в нас із ними однакова, якісь инші. Та що зрештою, панове, про всю ту старовину згадувати: вам ніколи, та мабуть і не цікаво. Це все діла нашої колишньої панської чести. Де вона тепер у нас? Меншає з кожним днем наша громада й нема вже в ній одного обовязуючого для всіх землянського старого закону. Сьогодні: один сусіда ще в оту стару честь вірує й за свій край, за Українську — мовляв — Гетьманщину стоїть; другий, модерний уже зовсім, на всі руки майстер; третій в уланах десь для Польщи Литву покоряє; четвертий — товарами торгує, або на валюті спекулює; а ми собі пана Пашковського, слава Богу, знайшли та й з ним до вас, Панове Міністри, за порятунком. І ви вже говоріть з нами щиро, не стісняючись. Пан Пашковський нам уже все розсказав, як тепер на світі треба жити, і як воно, що, й до чого . . .«
»... Він нам зясував, що пора вже — каже — вам, панове, свої старі зубрівські звичаї забувати. Ви думаєте, що держава то село, тільки трохи більше, а революція — то значить селяне лишнього випасу в лісі хотять, — і ви думаєте, що ви самі повинні з ними про ті всі справи говорити...«
»... І до чого вас оті забобони довели — казав він нам: в якусь українську Гетьманщину, Німцями на шкоду Польщи, славянству й усій західній культурі й цивілізації видуману, полізли. Як вам не сором?! Та подивіться круг себе. Де тепер видано, щоб земельні власники й загалом багаті люде самі політикою займались. З чого ж тоді ми, бідні адвокати, будемо жити? Та чи ж воно вам і лишіть! Ну, скажемо, назове вась хтось у парляменті падлюкою, чи якимось иншим у сучасній політиці всіваним терміном, або в анонімній статі напише, що ви злодій, зрадник, гроші від чужих держав на згубу батьківщини берете... Що, ви всіх на поєдинок взиватимете? Таже кожний із вас зі своїм гонором допотопним за один рік політики в могилу зляже. Пише діло ми, скажім адвокати, фахові політики: в нас і голова на те, щоб щось про когось видумати, — а на нас видумають, — байдуже — ми ж на те й ідем. І от у цілій Европі, звідкіль ми науку повинні брати, — де тепер земельні власники по парляментах? Хіба якийсь оригінал. А то виберуть собі як слід своїх послів з нашого ж таки брата, політика-спеціаліста; чи як тепер, при загальному голосуванню, прийдуть гуртом, за нашою ж таки порадою, до якогось одного народнього посла, поговорять із ним любенько, як слід — і от він їхні інтереси як не заступає, то принаймні на них не наступає...«
»... Та хіба це тільки земельні власники. А фабриканти, а банкіри — бачили ви таких по парляментах? А візмім селянина, чи робітника, хіба й такі там єсть? Політика це діло трудне. І тому тільки ми, інтелігенція, працьовники ума й духа, до цього діла здатні. Одні з нас заступають інтереси ваші — земельних власників, другі — фабрикантів, треті — робітників. Кожний з нас заступає їх щиро, але що ми всі між собою однакові, то порозумітись нам лекше. Тим тепер і великі держави демократичні держаться. От доктор Клємансо, або професор Вільсон — цілим світом трясуть і як добре його перестроїли. Хіба б була без них така велика демократична Польща? А до того, по що оті ваші допотопні стани: пан, селянин, піп, інтелігент. Це тільки в політиці заважає. Ви кажете »стани«, а вороги култури й людства — ці робітники-синдикалісти (п. Пашковський їх знає, бо в Парижі бував, та й про англійські тред-юніони нам розказував) так само кричать: класи! чисті класи! геть непродукуючу інтеліґенцію! тільки з боротьби продукуючих класів родиться людський поступ, закон, мораль і т. д. і т. д. Дуже їх не любить п. Пашковський. А ну попробуйте — каже він — з таким робітником про політику поговорити. Зараз питає тебе — хто ти? Сказати йому правду: — я робітник духа — небезпечно, бо грубий народ зараз за цалицю хапає. От і кажеш йому: ну, по вашому, — буржуй. — А! раз ти буржуй, то нема нам — каже — тут чого з тобою політикою займатись. Ти краще своє буржуйське діло знай: сам учись, других учи, штуку твори, будуй фабрики, улучшай машини, збагачуйся на техніці, а не на зменшуваню нашої платні й спекуляції, а ми будемо своє робітниче діло робити доти, доки не навчимось при тобі й у твоїх фабриках самі фабрики будувати, машини улучшати, штуку творити, — доти, доки в твоїх фабриках не скріпимось, в розумну людську громаду не зорганізуємось, заким собі свого власного нового закону не сотворимо — а тоді, як не будеш нам потрібний, тебе з буржуйства скинемо й будеш мусів із нами разом уже в спільній нашій фабриці працювати...«
»Нещасні культурні класи в таких країнах — пояснював нам далі п. Пашковський — замість вигідненько при помочі нас політиків тільки купони обтинати, мусять, як хоч би й у тій реакцнйній, монархістичній Англії, зі шкури лізти, щоб своїм робітникам потрібними бути, инакше — мовляв — скинуть «
»... Пану Пашковському дуже це все не подобається. А нам неначе й не страшно. Ну, скажім, пустили б нас на село. Ми б таки з селянами договорились Таки ще ми більше від них у хазяйстві знаємо, та більше хліба й пашні всякої із землі добути вміємо. А як би ще земелькою для бідніщих поступитись, то ще якийсь час ми були б мабуть на Україні потрібні, і може б ще скільки поколінь, так як сотні літ разом із селянами жили, в купі з ними прожити могли... (але вибачте, панове Міністри, ми обіцяли вам до ваших справ унутрішних не втручатись та й п. Пашковський бачимо невдоволений)...«
»... Отже — каже нам далі п. Пашковський — для улекшеня політики повинні всі люде бути однакові. Та не так однакові, як ми »зубри« думаємо, що кожний по закону свого стану чи класу живе й чужий закон поважає, а так, щоб одного чоловіка від другого впізнати не можна. Людина та й годі. II нема нікому діла до того, з чого й по якому закону вона живе. Хочеш — мораль проповідуй, як що тобі не нудно; хочеш — гаманці з кешені витягай, поки не попадешся — одно слово: повна індивідуальна свобода. І нема — каже він — у сучасних великих демократіях отих ваших станів ні класів — пана, селянина, пролетаря, міщанина — з їхніми всякими панськими, пролетарськими чи селянськими гонорами й забобонами Єсть тільки виборець і кожний має однакову виборчу картку. Тоді ми — каже — спеціялісти, починаємо організувати виборців у партії, при чому вся штука (о скільки ми добре п. Пашковського зрозуміли) полягає в тім, щоб виборці повірили, що все зло й добро йде від виборного уряду. Як сам живеш, як сам працюєш — це байдуже, аби уряд добрий вибрати, то все буде добре. Ми й самі думаємо, що люде охоче таку віру скрізь приймають. А партію зорганізувати — каже п. Пашковський — дуже легко. Треба як найбільше добра всякого виборцям наобіцювати, а від них нічого крім голосування не вимагати. От тоді виборці до нашої партії йдуть і вибірають нас до парламентів. Вони, розуміється, думають, що вибірають тих, кого хочуть, але ми спеціалісти, во ймя культури й добра людства повинні подбати, щоб вони вибрали тих, кого нам треба. Як це робиться, того не хотів нам сказати: дуже вже скомплікована й для неспеціалістів незрозуміла штука мають' бути ці вибори...«
»... По виборах — поясняв нам далі п. Пашковський — ми посли вибіраємо з поміж себе міністрів і тоді тільки починається на-стояща політика. Перш за все стараємось говорити так, щоб про нашу партію всі чули й усі знали; говоримо розуміється тільки те, що темний народ може зрозуміти. Потім поміж собою заключаємо ріжні компроміси, годимо оці ваші стани чи класи — але це вже звичайно не в парляменті, а на обідах та в своїх приватних зібраннях. В парляменті треба міцно свій прапор держати. Само собою зрозуміло, що ми весь час при тім полагоджуємо всі діла своїх виборців: кому посада, кому концесія, кому просто асиґновка — одним словом клопочемось за них перед міністрами, а міністри знов перед нами забігають, бо ж це ми їх вибрали й настановили. І так значить, діставши всю владу від народа, ми через міністрів держимо її міцно в своїх руках. Тому такий лад і називається демократією то-б-то народовластієм. Він розуміється найкращий зі всіх ладів. Нацією при ньому правлять найкращі люде — найкращі — бо йнакше би їх народ не вибрав. Як би за котрим числились навіть які гріхи (бо хто із нас — мовляв — без гріха) то виборче таїнство всі ці гріхи з них змиває й вони після того робляться безгрішними й недоторканими. На них тоді сходить незримий дух виборчий і наділяє їх здатностю творити найкращі, найрозумніші й найпотрібніщі для народа закони. І хоч вони у більшости культурних європейських націй адвокати, професори, — у других, менше культурних, освітним цензом нижче; але вони — ці посли — хоч приміром на ваших темних селах ніколи й не бували — здатні сотворити найкращі земельні закони. Такі чудеса робить у демократіях така проста річ, як виборча картка й партія. І хто проти такого ладу виступає, цей розуміється ворог народа й реакціонер і з таким росправа коротка...«
»... Чим більше культурна країна, тим сильніший у ній темп політичного життя й тим більше в ній розуміється партій, а тому тим більше в ній мусить бути виборців Так у міру поступу людства поширюється й демократичне право виборче. Певно єсть у тім свої хиби — але де їх немає? В політиці приміром, як і в життю, багато залежить від щастя. Сьогодні одна партія вгорі, завтра друга. Але ж тут терпимо за народ тільки ми його вибранці, бо народові-виборцеві з того ніякої шкоди немає. Він просто переходить собі до иншої, щасливіщої партії. Це особливо ясно видно в молодих демократіях. Давніше наприклад, як кожному відомо — каже п. Пашковський — була на оціх наших польських кресах найсильніща партія »Союза Русскаго Народа«. Потім настали українські есери, врешті російські комуністи. Між тим ніякого переселення народів за той час не було. Може бути, що тепер ми, польські народові демократи, будемо тут най-сильніщі. А для вас, панів, демократія особливо користна. Тепер, знаєте, народ не той став. Завидющий він, буржуя не любить А ну попробуйте ви всі разом зібратись, навіть із ціми вашими селянами в отой ваш гетьманський »Всеукраїнський Союз Хліборобів« — буде з вами те, що за Гетьманщини. А так — ви поступаєте в народню партію польських народових демократів. От вас і не видно, нікому очей не муляєте, а як хто вас і спитає, то ви: — й за народ, і за демократію, і Польща за вами стоїть...«
»...Оттак, як бачите, й переконав нас таки, п Пашковський. Вибрали ми його нашим заступником і були б до вас із ним самі й не приходили, та дуже вже нам тут осточортіли ті мазури, хотілось своїх людей побачити. Отже говоріть тепер з нами просто. Ми тепер такі самі, як і ви: не пани, не гетьманці, не українські хлібороби і контрреволюціонери, а звичайні, такі як і всі, народові демократи. Присягаємо вам до політики вашої не втручатись — віддайте нам землю!...«
»Ну добре — кажуть »Петлюровці« — але ж не забувайте, що ми репрезентуєм сорокаміліоновий народ, який вас. панів, ненавидить. Ми з почуття гуманности й прихильности до культури здержуємо його якомога від вирізання вас і знищення ваших маєтків. Мало того, ми вам дали всі права національних меншостей; ми дозволили були армії Галлєра забрати для вас усі наші найкращі коні й шпацірувати до схочу по Україні, поки не настала Гетьманщина й поки Німці в це діло не вмішались. А що-ж ми за це все від вас маємо? Контрреволюцію — га?...«
Тут один з хліборобів, згадавши своїх чистокровних жеребців, що йому на весні 1918 року галлєровські офіцери пореквізували, аж схопився з місця: »Бога ви бійтеся! Ви для нас наші коні в нас позабірали!? Та чи ж не ми самі до ваших міністрів за Центральної Ради їздили її благали: поможіть нам оборонити наші коні від Галлєра, бо пропаде коннозаводство на Україні!... Ми навіть до Німців...« Але на цім місці його дуже гостро зупинив п. Пашковський, для якого настав рішучий мент виступить зі своєю промовою.
»Ці пайове заявили — почав він — шо вони до внутрішніх справ українських не будуть втручатись. Мало того, знаючи ціх панів і бажаючи від щирого серця допомогти розвиткові демократичної України, я порадив їм прийняти польське підданство й вони це вже зробили, вибравши мене одночасно заступником своїх чужоземних, польських на-родйіх інтересів перед панами. І ми з вами, панове, як представники двох народів, повинні все зробити для того, щоб ці поріжнені народи наші в інтересах демократії й культури помирити. Мій народ урочисто зрікається вмішування в ваші внутрішні справи, а ваш народ повинен зрозуміти, що таке чужий підданий. Нам допоможе в цім і Антанта...«
»... От Франція наприклад уже згодилась на наш проєкт національної рівноваги«. Подумайте, панове, який це високо демократичний, опертий на справедливих основах рівности її однаковости проєкт. Кордон між Польщею й Україною повинен бути проведений так, щоб у Польщі було як раз стільки ж Русинів, скільки на Руси Поляків. Цей кордон придумав п. Дмовський, а називається він лінією Фоша. Укладаючи цей проєкт ми очевидно розуміли потребу й економічну конечність вашої експансії на схід і стоїмо за Україну хочби до Туркестану. Крім того, не вмішуючись у внутрішню боротьбу руських племен поміж собою, думаємо, що Поляки в Москві й Сібіру є так само »Поляки на Руси«. Врешті глибоко шануючи звичаї вашого краю, ми Українцями вважаємо тільки православних і селян, а всіх католиків, протестантів, штундистів і инші західні віри а також всіх, хто ходить в піджаку, зараховуємо до представників західної культури — Поляків...«
»... Отже патріотичний народ ваш, розуміючи право міжнародньої взаїмности й кохаючи своїх земляків у Польщі, буде дбати про незайманність особи й майна польських підданих на Україні. А ці панове обіцяли мені, що як тільки дістануть обіцянку зверненя маєтків, то вони для вашого — іменно тільки для вашого демократичного й республіканського уряду — здобудуть признання від Антанти. Звязки вони там мають. Ось пан Граф недавно з Льондону повернув. Врешті і я не даром тут. Я переконав польський уряд, що добре для Потьщи, яка єсть заборолом європейської цивілізації на варварськім сході, зробити від того сходу забороло для себе з України...«
»... Отже Польська Республіка допоможе вам збудувати вашу Республіку. По своїм чудовим зразкам вона зорганізує вам адміністрацію й фінанси. Що ж до армії, то поки ще ваші фінанси за кордоном, можна обійтись одною нашою. Вона й сама з большовиками справится. А для внутрішнього спокою ми радо допоможемо вам знищити ваших неблагонадійних: справа й зліва. Що до большовиків — самі знаєте, що це наш спільний ворог. А оці німецькі союзники, оці ваші гетьманці, нам не менше ненавистні, як і вам То ж вони оцей мир ваш берестейський ратифікували, східну частину Малопольщи від Польщі! одірвати хотіли й навіть у Холмщині й на Підляшшю свого старосту насадили! Отже, панове, не бійтеся. З цього боку вам небезпека не грозить. Будуччина ваша під нашою протекцією запевнена. Але одна умова: маєтки мусять бути віддані (вказуючи рукою на решту панів) оцім вашим чужоземцям...«
Що відповіли на це »Петлюровці«, ми вже з моїм знайомим уявити собі не змогли. Це зрештою покаже найближча будуччина, як що тільки Польща супроти Росії вдержиться. В усякому разі для нас стало ясно, що таких приємних річей ми, українські хлібороби, котрі до демократичної і республіканської національної меншости не вписалися, приобіцяти нашим сучасним правителям не в силі. Тому може ми їм для національної праці не потрібні.
І побалакавши ще трохи про те, хто там тепер і як нашу рідну землю засіває, розійшлись ми, кожний назад до свого сірого сумного емігрантського життя.
В початку квітня 1920. р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|