Художник (Шевченко)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Художник (1895
Тарас Шевченко, переклад — Олександр Кониський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ХУДОЖНИК


АВТОБІОГРАФІЧНА ПОВІСТЬ Т. ШЕВЧЕНКА.



Свою блискучу артистичну кариєру великий Торвальдсен почав з того, що вирізував задля тупоносих копенгаґенських кораблїв орнаменти да тритони з рибяними хвостами. Отак і мій герой свою, хоч і не таку блискучу, та все-ж не менше артистичну кариєру, почав з того, що молов в жорнах вохру да мумію; окрашував підлоги, дахи да паркани. Безрадісний початок, безнадїйний! Та чи багацько-ж на сьвітї вас, щасливих ґенїїв-художників, що не так починали? Вельми, дуже вельми на омаль. От приміром хоч би в Голяндиї: за час найблискучійшої, золотої її доби — Остаде, Бергем, Тенєр і цїла низка знаменитих художників опріч Рубенса і Ван-Дейка, свої кариєри великі починали і кінчали голодранцями. Та не по правдї-б було вказувати на саму тілько меркантильну Голяндию. Розгорнїть Вазарі і там побачите таке самісеньке, коли ще не гірше. Кажу „гірше“, бо тодї навіть полїтика намістників сьв. Петра вимогала прегарної декорациї, щоб заслїпити натовп і затемнити єретицьку науку Виклїфа і Гуса, що починала вже виховувати Лютра, того завзятого домінїкана. І тодї, кажу я, коли Лев X. і Леон II. схаменули ся і сипали золото кожному стрічному маляреви і каменяру, і тодї, за того золотого часу пухли з голоду великі художники, як от наприклад Корреджіо і Цампєрі. Таке трапляло ся на лихо завжди, скрізь і доволї часто там, куди тілько пробивала ся божественна, животворна штука. Трапляєть ся таке саме й за нашого осьвіченого XIX. віку, хоч він і вік добродїйства і усього, що йде на користь людям і хоч він має спроможність відвести і захистити жертви
„карающей богинѣ обреченныя".

За що-ж, питаю я, отсїм янголам втїленим, отсїм репрезентантам живої честноти на землї, випадає така журлива, така гірка доля? Мабуть за те, що вони янголи „во плотї“.

Але-ж таке міркованнє веде тілько до того, що віддаляє від читальника ту річ, яку я бажаю показати йому наче на долонї.

Лїтні ночи в Петербурзї, трохи що не завжди, перебував я на улицї, або де небудь по островах, а частїйш за все на академічному набережжю.

Се місце найбільш подобало ся менї під ту годину, коли Нева[1] спокійна і, немов те величезне зеркало відбиває на собі величавий портик Румянцївського музею з усїма подробицями; ріг сенатської будівлї і червоні занавіски в домі ґрафинї Лаваль. Зимою, довгими ночами отсей дім осьвічував ся в серединї, і червоні занавіски, наче огонь, горіли по темному полю; менї раз-у-раз прикро було, що Нева закута кригою, вкрита снїгом, а через те і декорация страчує свій сущий ефект.

Любив я ще в лїтку зустрічати схід сонця на Троїцькому мосту. Чудова, величава картина! В творі дїйсне художественному є щось привабливо-чарівне, прекраснїйше над саму природу — се нїщо більш як піднесла душа художника, божественна творчість. За те трапляють ся і в природї такі чудові яви, що перед ними поет-художник падає ниць да тілько дякує Творцеви за солодкі хвилини, що причаровують душу.

Я часто любовав з пейзажів Щедрина; найпаче причаровував мене невеличкий малюнок „Портічі перед заходом сонця“. Чарівний твір! Але нїколи він мене не причаровував так, як красовид з Троїцького мосту, дивлячись на Виборгську сторону перед сходом сонця. Раз якось пораювавши з отсього нерукотворного малюнку, пішов я спочити в „Лїтнїй сад“. Завжди, коли менї доводило ся бувати в „Лїтньому саду“, я нїколи не зупиняв ся в жадній з тих алєй, що оздоблені мармуровими статуями. Вони робили на мене вельми не добре вражіннє, найпаче чудернацький отой Сатурн, що жере таку-ж, як і сам чудернацьку, власну дитину. Я завжди минав собі отих глевтяковатих богів та богинь і сїдав спочити на березї озерця та звідтїль і любовав з прегарної ґранїтової вази і з величавого штибу Михайлівського замка.

Підходячи до тієї місцевими, де велику алєю перерізує поперечня і де, оточений богами і богинями, Сатурн жере власну дитину, я трохи-трохи не спіткнув ся на живу людину в брудному, демикитоновому халатї: вона сидїла на ведрі саме проти Сатурна.

Я зупинив ся. То був хлопець 14 чи 15 лїт; він озирнув ся і почав щось ховати за пазуху. Я підійшов близше до його і спитав, що він тут поробляє.

— Нїчого я не роблю, — відповів він засоромившись, — на роботу йду; та по дорозї зайшов отсе в сад. — Трошки помовчавши він додав: — Я малював.

— А ке сюди, — кажу до його: — що там ти малював?

Він досяг зза пазухи чвертку сїрого паперу і полохливо подав менї. На папері був доволї наведений нарис Сатурна.

Довго тримав я в руках малюнок той і любовав з замурзаної тварі автора. В незграбному та худорлявому лицї його було щось вабливого, найпаче в очах його розумних і тихих, буцїм би у дївчинки.

— Чи ти часто ходиш сюди малювати? — спитав я у його.

— Що недїлї, — відповів він, — а коли робимо де тутечки поблизу, дак і в будень заходжу.

— Ти учиш ся малярству?

— І живописї, — додав він.

— А в кого-ж ти в науцї?

— У живописця у покоєвого: — у Шираєва.

Я бажав роспитати у його ще деякі подробицї, але він взяв ведро з жовтою краскою в одну руку, а в другу жовту-ж таки обтерту щітку здорову і хотїв іти.

— Куди ти хватаєш ся?

— На роботу, а то я й так вже спізнив ся! Прийде хозяїн, так перепаде менї.

— Зайди до мене у недїлю вранцї, та коли є у тебе ще які малюнки власної роботи, дак принеси менї їх показати.

— Добре, прийду; але де-ж ви живете?

Я написав йому на його малюнцї мою адресу і ми розійшли ся.

У недїлю вранцї-рано я вернув ся з своєї все нічної прогульки і в коритарі перед дверми моєї сьвітлички зустрів мого нового знаємого. Він був вже не в брудному демикитоновому халатї. На йому було щось таке, що скидало ся на сурдут коришневої барви. У руках у хлопця був здоровий суверток паперу. Я привитав ся до його і протяг до його руку. Він кинув ся до руки, хотїв поцїловати її. Я відвів руку. Менї соромно стало з його невольницької принижености. Я мовчки війшов в сьвітличку, а він лишив ся в коритарі. Я скинув сурдут, надяг блюзу, запалив ціґаро, а його вее ще нема. Я вийшов до коритара: дивлю ся, — мого приятеля наче й не було. Я спустив ся вниз, питаю ся у сторожа, чи не бачив хлопця ? „Бачив, каже, з сувертком в руцї, вибіг на улицю“. Я туди: і слїду нема. Мене взяла журба: наче чогось дорогого менї не стало у мене.

Нудив ся я до самої недїлї і жадним чином не спроміг ся вгадати, з якої речи так нагло утїк мій приятель.

Прийшла недїля: в другій годинї ночи пішов я на Троїцький міст, налюбовав із сходу сонця і рушив в „Лїтнїй сад“. Обходив усї доріжки, нема мого приятеля. Хотїв вже йти до господи та згадав про Аполльона Бельведерського, властиво пародию на Бельведерського бога.

Статуя його стоїть самітня біля самої Мойки.[2] Я туди: приятель мій тут саме. Побачивши мене, він покинув малювати і почервонїв по самі уха, наче дитина та, злапана за крадїжкою лягомини. Я взяв його за руку, рука його тремтїла. Наче злочинця того, повів я його і привівши в павільон, загадав заспаному слузї подати нам чаю. Як зумів — приголубив я свого приятеля і коли він заспокоїв ся, я спитав його, з якої причини він утїк з коритара?

— Ви на мене розгнївали ся, а я злякав ся, — відповів він.

— Не було у мене й на думцї гнївати ся, а менї прикро стало з твоєї принижености. Тілько пси лижуть руки, а люди не повинні сього робити.

Таке міцне слово так вплинуло на мого приятеля, що він знов вхопив був мою руку. Я зареготав, а він спік рака і стояв мовчки, понуро.

Напившись чаю, ми розійшли ся. На прощанню я сказав, аби він невідмінно прийшов до мене хоч сьогодняще, хоч у ту недїлю.

Нема у мене щасливої вдачі зразу вгадати чоловіка: за те маю нещасливу кебету швидко сприятелити ся з чоловіком. Кажу: нещасливу, бо рідко коли таке сприятельство швидке, дурно минало менї, найпаче з одноокими та з зизоокими. Отсї одноокі та зизоокі дали менї себе тямити! Скілько не трапляло ся менї з ними сходити ся, хоч би тобі одна між ними путяща людина; усї чисто — сама погань! А може се вже такий мій талан!…

Тричі тілько ще бачив я мого нового знаємого, а вже здружив ся з ним; вже й прилип до його, полюбив його. Справдї таки в тварі у його було щось таке, чого не можна не полюбити. Твар його, спершу некрасива, що години ставала для мене привабнїйшою. Аж є на сьвітї отакі твари щасливі!

Я пішов просто до господи, боячись, щоб приятель мій не дожидав ся мене в коритарі. Що-ж! Входжу на сходи, а він вже тут, на йому те саме коришневе сертученя. Сам він вмив ся, причесав ся; усьміхаєть ся.

— Та з тебе — мовив я, — добрий скорохід: аж ти заходив ще до себе на кватиру; як се ти так швидко встиг?

— Я хватав ся, — відповів він: — щоб бути дома, доки хозяїн вернеть ся з церкви.

— А хіба хозяїн у тебе строгий ?

— Строгий, і-і який!…

— Злючий, хочеш сказати?

— Нї, не те що злючий, а скупий. Він вибє мене, а сам ще й радїти ме, що я опізнив ся на обід.

Ми війшли в сьвітлицю. На мольбертї у мене стояв список з „Старика Веляскеза“, що у ґалєриї Строгонова. Гість мій прилип очима до малюнку. Я взяв у його з рук суверток, розгорнув його і почав розди вляти ся. Тут було усе, що обез'ображує „Лїтнїй сад“, починаючи з вертких богинь, що́ солодко усьміхають ся, і кінчаючи виродливим Гераклитом і Праклитом; на сам кінець кільки малюнків з горорізьби, що́ оздоблює денеякі будинки: була тут і горорізьба з тих купідонів, що оздоблюють будинок архітекта Монферана на розї „фонарного“ переулка і набережжя Мойки.

Одно, що мене зумило в отих гірше нїж слабеньких нарисах, так се незвичайна похожість їх до оріґіналів, найпаче нариси Гераклита і Праклита; вони були виразнїйші за оріґінали свої; правда, що й виродливійше за їх. Але-ж все таки на малюнки ті не можна було дивити ся байдуже.

Я душею радїв своїй знаходцї. Менї тодї й на думку не прийшло спитати самого себе: що я при моїх злиденних достатках робити му з отсїм діямантом в кожусї? Правда, у мене й тодї мигнула була думка, але зараз же й потонула в приказцї: „Бог не без милости, козак не без долї“.

— Чому отсе у тебе нема нї одного малюнку відтушованого? — спитав я, вертаючи йому малюнки.

— Все отсе я малював вранцї, до схід сонця.

— Значить: не бачив, як вони осьвічують ся?

— Я ходив у день дивити ся на їх, але тодї не можна було малювати; люди ходили.

— Ну, яка-ж у тебе тепер думка: зістанеш ся у мене пообідати, чи йти меш до дому ?

Він з хвилину помовчав і, не підводячи очий, ледві чутно промовив:

— Я зістав ся-б у вас, коли ласка ваша.

— А як же ти потім? З хозяїном як справиш ся?

— Скажу йому, що спав на горищі.

— Ходїмо-ж обідати.

У мадам Юрґенс ще не було нїкого з одвідачів, тодї як ми прийшли. Я був радий тому: менї-б було прикро зустріти яку небудь прилизану твар урядницьку, що́ без глузду всьміхалась би, дивлячись на мого приятеля, — зовсїм не галанця.

По обідї, була думка піти з ним до академії, та показати йому „Останнїй день Помпеї“, але не все зараз. Замість того порадив йому йти гуляти на бульвар, або читати книжку. Він пристав до останнього, а я щоб зробити йому іспит, казав читати голосно. З першої сторони знаменитого романа Дікенса „Нїкляс Нїклбі“ я заснув; але нї автор, нї читальник не повинні тому; я хотїв спати через те, що в ночі не спав. Коли-ж я прокинув ся і вийшов до другої сьвітлицї, в вічі менї приємно кинула ся моя розґардияшна студия. Нїгде не видко було нї недокурків з ціґар, нї попелу з тютюну: скрізь усе було поприбирано і виметено, навіть палїтра з засохлими красками, що́ висїла на гвіздку — і вона була вичищена і блищала як шкло. Спорудник сїєї гармонїї сидїв біля вікна і малював маску знаменитої натурщицї Торвальдсена — Фортунати. Все отсе було менї вельми приємно: услуги отсї промовляли на користь його. Одначе, сам не тямлю, чому я не показав йому, що менї те подобаєть ся! Я полагодив йому нарис, провів сутїнї і ми пішли до „Капернаума“ чай пити. „Капернаум“ — се просто ресторан „Берлин“, на розї шестої „лїнїї“ і академічного переулка: Капернаумом охрестив його, здаєть ся, Піменов підчас свого голїнного студенства. За чаєм приятель мій розшовів менї про своє життє. Сумне, журливе оповіданнє! Він розповів його так просто, нїже єдиної риски докору і нарікання. Доки не чув я його сповідї, я туровав: яким би робом полїпшити його виховання, а по сповідї — годї й думати: він був крепаком!

Мене так приголомшила отся сумна новина, що у мене зовсїм зникла надїя на полїпшаннє. Принаймнї з півгодини ми сидїли мовчки. Нарештї він розбудив мене з мого оголомшення плачем. Я глянув на його і спитав ся: чого він плаче?

— Вам прикро, що я…

Він не договорив і залив ся слїзми.

Як спроміг ся — запевнив я його, що — нї, і ми вернули ся до мене в господу. По дорозї зустріли ми старого Венециянова. Привитавшись, він пильно подивив ся на мого товариша і добрістно усьміхаючись, спитав ся:

— Чи не буде і з сього художника?

Я відповів: і так, і не так. Він спитав ся про причину. Я нишком висловив йому. Старий задумав ся, міцно стис мою руку і ми розійшли ся. Венециянів своїм поглядом і стиском руки моєї буцїм докоряв мене за безнадїйність. Я підбадьорив ся і згадав декого з художників-учеників і годованцїв Венециянова. І менї, правда, невиразно, мигнуло щось нїби надїя та на обрію.

У вечері, прощаючись зо мною, мій protegé попрохав у мене якого будь естампика, щоб змалювати. У мене трапив ся один примірник, тодї тілько що надрукований, Геркулєс Фарнейський, що́ виґравіровав Служинський з малюнка Завярова та ще Аполїно — Лосенка. Я загорнув оріґінали в петергофський папір, додав італїянських олівцїв, напутив як оберегати їх, щоб не були твердими і ми вийшли на улицю: він пішов до дому, а я до старенького Венециянова.

Не тут тай не до речи-б було розмовляти тут широко про отсього чоловіколюбця-художника. Нехай се зробить хто з великого тиску його учеників, хто лїпше за мене відає усї його великодушні подїї на ниві штуки.

Я розповів Венециянову усе, що сам відав про мою знахідку — і прохав поради, що менї чинити далї, аби довести свої заходи до бажаного скутку. Він — в таких справах людина практична — не обіцяв менї і не порадив нїчого певного; тілько порадив спізнати ся з хозяїном мого знайди і, на скільки буде спроможно, впливати на полїпшаннє його жорсткого побуту.

Я так і зробив. Не дожидаючись недїлї а другого дня, ще до схід сонця пішов я в Лїтнїй сад. Овва: не було там мого приятеля. На другий день — те ж сьвято, на третїй знов нема! Тодї я став на тому, щоб чекати, що скаже недїля.

В недїлю вранцї він прийшов. Питаю: чому його не було в Лїтньому саду? — відповів, що у їх розпочала ся робота у Великому театрі [тодї саме Кавос перероблював сей театр в серединї], дак от з сїєї причини й не можна йому більш навідувати ся до Лїтнього саду. І сю недїлю провели ми вкупі з ним. У вечері, прощаючись, я спитав ся: як звати і прозивати його хозяїна, коли він буває в господї, коли на роботї?

На другий день я зайшов до Великого театру і познаємив ся з хозяїном. Без міри вихваляв його трафарати і нариси власного його компонування по стелях. Отсїм то я й поклав міцні підвалини нашій знаємости.

Хозяїном мого приятеля був цеховий майстер живописного і малярного цеху: завжди було у його трійко, а інколи й більше замазу́рів — в демикитонових халатах; се його учнї, а коли була потреба, він наймав поденно, а то й місячно — одного, або й десять костромських мужиків — малярів і шклярів. Значить, в своєму цеху він не останнїй майстер і по вмілости і по грошві. Я помітив у його на стїнах кілька ґравюр Одрана і Вольпато, а на комодї кілька книжок і поміж них Подорож Анахарсиса Молодшого. Се мене підбадьорило. Але-ж, ледві я здалека натякнув йому про полїпшаннє побуту його демикитонових учнїв, його з'умила така моя „дика“ думка і він почав менї доводити, що поліпшаннє нї до чого-б більш не довело, опріч до власної погибелї їх.

На перший раз я не змагав ся, тай марно-б було суперечити йому: люди материялїстичні і нерозвинені, проживши свою убогу молодість в брудї та в недолї, вилїзши потім сяк так на сьвіт божий, не ймуть віри жадній теориї; до добробуту — нема у їх інчих стежок, опріч тих, якими вони самі йшли: часто до такого грубіянського здання примішуєть ся ще більш грубіянське почуттє: „Коли мене не гладили по голівцї, так за що-ж я гладити му?“

Здаєть ся менї, що й майстер живописного цеху не цурав ся отакого нелюдського почуття. Одначе перегодом менї поталанило умовити його, щоб він не забороняв моєму protegé навідувати ся до мене по сьвятах і в будень, коли нема роботи, от приміром зимою. Він хоч і згодив ся, але уважав се за баловство, що нї до чого доброго не доведе, хіба до погибелї. Трохи-трохи він не вгадав.

Минуло лїто і осїнь; прийшла зима. Робота у Великому театрі була закінчена. Театр відчинено і чарівниця Тальонї почала свої чарівні операциї. Молодїж аж з сили вибивала ся, а дїдки дак просто казили ся. Самі лишень матрони суворі та голїнні львицї уперто закопилювали губи і під годину найзавзятїйших оплесків, зневажно промовляли: mauvais genre. А непідступні пуританки в один голос гукали: „Розпуста, розпуста, прилюдна розпуста!“ А проте усї отсї ханжи і лицемірки не проминали нї одного з спектаклїв Тальонї. Коли-ж якась знаменита артистка узяла ся бути Princesse Trabukon, так вони першими оплакували велику страту і ганьбили женщину за те, чого самі не спроможні були зробити, уживаючи усїх косметичних додатків.

Карло Великий (так звав небіжчик Василь Андрієвич Жуковський — те-ж вже небіжчика Карла Павловича Брюлова] безмежно любив усї красні штуки, яким би чином вони не виявляли ся. Отже до сучасного балєта він був майже байдужим; а коли й балакав про його, так немов про ту іграшку цукрову. Щоб вивершити свого триюмфу, Тальонї протанцювала качучу в балєтї „Хитана“. Того-ж самого вечера розлетїла ся качуча по всїй нашій Пальмірі, а другого дня вона вже пановала і в палацах аристократиї і по небогатих кутках коломенських урядників. Скрізь качуча: і дома, і на улицї і в ресторанї, і біля робітницького стола і в обід і за вечерею: одно слово — всюди і скрізь качуча. А про вечеринки вже й казати нїчого! Там качуча стала неминучою потребою. Та се все байдуже: красї і молодости воно до лиця, а то й пристарковаті матїрки і батьки родин і ті туди-ж! Се просто був недуг сьв. Віта під видом качучи. Батьки і матїрки швидко схаменули ся і повбирали в Хитан свою дїтвору, що́ ледві починала дибати. Бідна дїтвора: скільки то ти слїз вилила через оту кляту качучу! За те ефект був доверху: ефект, що дійшов до спекуляциї. Приміром: нема у амфітріона свого каропуза — так щоб оздобити вечеринку, брали карапуза Хитана — де будь в позику… Сьвіжий переказ — а трудно няти йому віри.

В самий розпал качучеманїї відвідав мене Карло Великий. [Він любив провідувати своїх учнїв]. Сївши на кушетцї, він задрімав, а я мовчки любовав з його розумної голови кучерявої. За хвилину, він бистро підвів очи, засьміяв ся і спитав мене:

— Чи знаєте що?

— Нї, не знаю, — відповів я.

— Сьогодня Губер [перекладчик Фавста] обіцяв ся достати менї білєт на Хитану… Ходїм-те!

— Коли так — кажіть вашому Лукиянови піти до Губера, — сказати, щоб достав два білєти.

— А чи не збігав би отсей хлопець? — промовив він, вказуючи на мого protegé.

— Ще й як збігає! Пишіть цидулку.

На шматочку cїрого паперу італїянським олівцем Брюлов написав: „Достань два білєти. К. Брюлов“. Я до сього ляконїчного посланія додав свою адресу і Меркурий мій метнув ся.

— Він у вас за модель, чи за слугу? — спитав ся Брюлов, вказуючи на двері, куди вийшов мій protegé.

— Нї те, нї друге, — відповів я.

— Твар його менї подобаєть ся; не крепацька.

— І геть таки не крепацька, а тимчасом… — я не договорив і зупинив ся.

— А тимчасом він крепак? — договорив Брюлов.

— На лихо вгадали, — крепак.

— Барбаризм! — промовив тихо Брюлов, загадав ся, помовчавши трошки, він кинув на долівку ціґаро, взяв капелюх і пішов, але зараз же вернув ся і промовив:

— Я підожду його; хочу ще раз подивити ся на його твар. — Запаливши ціґаро, він мовив: — А покажіть менї його роботу?

— Хто вам сказав, що я маю його роботу?

— Повинні мати.

Я показав йому маску Ляокоонову, малюнок викінчений і злїпок Мікеля Анджельо, тільки ще визначений. Він довго дивив ся на ті малюнки, властиво тримав їх в руках, а дивив ся… Сьвятий його знає, на що він тодї дивив ся.

— А хто у його паном? — спитав ся він, підвівши голову.

Я сказав.

— Про вашого учня треба добре поміркувати. Лукиян обіцяв ся нагодовати мене ростбифом. Ось приходьте на обід — промовивши, він дійшов до дверий і знов зупинив ся. — Приведїть його коли небудь до мене. Прощавайте!

Він пішов.

Через четвертину години вернув ся мій Меркурий і повідав, що „вони“, се-б то Губер, хотїв сам зайти до Карла Павловича.

— А чи знаєш ти, хто се такий Карло Павлович? — спитав я.

— Знаю, — відповів він, — та тільки я його нїколи в вічи не бачив.

— А отсе зараз!

— Хіба то він був?

— А вже-ж він.

— Чом же ви менї не сказали, хоч би я був подивив ся на його, а то я гадав собі, що се так собі, якийсь простий панок. Чи не зайде він ще коли до вас? — спитав ся він, трохи помовчавши.

— Не скажу, — відповів я і почав одягати ся.

— Боже мій, Боже мій! Коли-б менї на його хоч здалека подивити ся! Чи знаєте що? Коли я йду по улицї, все про його думаю, да придивляючись до людий, шукаю очима, чи нема його між ними. Патрет його, кажуть, вельми похожий, отой, що в „Останньому днї Помпеї“.

— Похожий, а ти й не пізнав його, коли він був тут. Але не сумуй! Коли до недїлї він не зайде до мене, дак у недїлю ми підемо до його; а доки що — ось на тобі білєт до m-me Юрґенс, бо я сьогодня дома обідати му.

З сїм словом я вийшов.

В майстернї Брюлова я застав В. А. Жуковського і М. Ю. ґрафа Вєльгорського: вони любовали з невикінченого ще малюнку „Розпяттє Христа“. Образ сей малював Брюлов в лютеранську церкву Петра й Павла. Голова заплаканої Мариї Магдалини була вже викінчена і Жуковський, дивлячись на сю чудову красу, що плаче, сам заплакав, обняв Карла Великого і цїловав його, немов би змальовану їм красуню.

Часто трапляло ся менї бувати в Єрмітажі з Брюловим. То було на блискучих лєкциях живописї і кожен раз лєкция кінчала ся Тенєром, найпаче його „Казармою“. Перед сїм малюнком Брюлов довго простоював і промовивши восхитний панеґірик знаменитому Флямандцеви, каже було: „Можна приїхати з Америки єдине на те тільки, щоб побачити один лишень отсей малюнок“. Те саме тепер можна мовити про його „Розпяттє“, а про голову Мариї Магдалини і поготів.

Після обіймання та поцїлунків Жуковський пішов до другої сьвітлицї. Брюлов, побачивши мене, усьміхнув ся і пішов за Жуковським. Через пів години вони вернули ся до майстернї. Брюлов підійшов до мене, усьміхнув ся і каже: „Підвалини є“. Тодї саме відчинили ся двері і війшов Губер, одягнений вже не в інжінєрний мундир, а в чорний модний фрак. Ледві встиг він вклонити ся, як до його підійшов Жуковський, по приятельськи стис йому руку і прохав прочитати останню сцену з Фавста. Губер прочитав. Вражіннє було повне. Поет винагородив поета поцїлунком. Небавом Жуковський і Вєльгорський вийшли, а Губер на просторі перечитав нам новонарожденну Терпсіхору. Потім Брюлов мовив:

— Я нї за що не піду дивити ся на Хитану.

— Чому? — спитав Губер.

— Тому, щоб зберегти віру в твою Терпсіхору.

— Се-б то як?

— Лїпше віровати в прекрасну вигадку, нїж… Да ти хочеш сказати, — перебив його поет, що мої вірші лїпше божественної Тальонї? Не то що мізинця, а навіть нігтя з її мізинця вони не варті… Присягаю ся Богом! Еге! трохи-трохи не забув: нинї ми у Олександра їмо макарони да стофато з лякріма-хрісті. Там будуть Нестор, Миша, і т. п., а нарештї і Пяненко. Ідемо?

Брюлов взяв капелюха.

— Ох менї лихо… ледві-ледві не забув! — мовив Губер, виймаючи з кишенї білєти: — ось тобі два білєти! а з театру до Нестора на біржу. [Так шуткома прозвали лїтературні вечері у Кукольника].

— Не забув! — відповів Брюлов і, надїваючи капелюх, дав менї білєт.

— І ви з нами? спитав ся у мене Губер.

— І я з вами, — відповів я.

— Поїдьмо, — мовив Губер. — Ми вийшли, а Лукиян, зачиняючи двері пробубонїв: — От тобі й ростбиф.

Після макаронів, стофато да лякріма-хрісті товариство рушило „на біржу“, а ми з Губером да з Карлом Великим пішли в театр. Ждучи увертюри, я любовав з малюнків в театрі мого protegé. На всі орнаменти і арабески, що оздоблюють пляфон Великого театру, він зробив малюнки по указцї будівничого Кавоса. Про се переказав менї не він і не хозяїн його, а машинїст Карташов, що перебував раз-у-раз при роботах і ранками частовав мого protegé чаєм. Я хотїв був повідати Брюлову про се, але заграли увертюру і всї, а вже-ж і я, звернули очи на занавісу… Увертюрі кінець. Занавіса затремтїла і підвела ся; почав ся балєт. До качучи усе йшло гаразд: публїка поводила ся, як і всяка добре вихована публїка. Скоро-ж ударили кастанєти, усї здрігнули і затремтїли. Оплески, наче десь далеко грім, спершу тихо залунали по салї, а потім голоснїйше, та голоснїйше і коли скінчила ся качуча, покотив ся грім оплесків. Добре вихована публїка, а поміж неї і я грішний, немов дурману наїли ся: ревуть — хто що попав! Хто браво, хто — da capo, а хто тілько стогне да руками й ногами працює! Після першого припадку, глянув я на Карла Великого, а у його горопахи — піт річкою ллється, працює він руками й ногами та що духу є — гукає da capo! Губер і собі. Я трошки перевів духа, тай собі — у слїд за вчителем.

Трохи по троху буря почала затихати. Чарівниця, покликана в десяте, пурхнула на сцену, кілька разів ґрациозно присїла і зникла. Тодї Брюлов встав, обтер піт на собі і промовив до Губера:

— Ходїм на сцену, познаєм мене з нею.

— Ходїм! — відповів Губер раюючи. Ми пішли за кулїси. Там вже роїв ся цїлий тиск поклонників; більша частина їх були лисини, окуляри та біноклї. Ми й собі примостили ся до натовпу і не без труднациї пропхали ся до центру сего тиску. Господи, що там дїяло ся! Наша чарівниця, ота порхлива, легенька, наче зефір, лежала в вольтерівському фотелю, роззявивши рота; ніздри роздули ся, наче в арабської коняки, а по тварі у неї текли патьоки поту, змішаного з білилами і румянами — буцїм на веснї каламутні рівчаки.

— Гидко! — промовив Карло Великий і рушив назад, я за ним, а бідолаха Губер, справдї бідолаха, тілько що висловив свій комплїмент і промовивши на ймення Брюлова, озирнув ся назад, а Брюлов зник! Не скажу, яким чином він виплутав ся з біди.

Зіставала ся ще одна дїя балєта, але ми покинули театр, щоб, як мовляв Брюлов, не псовати десерта капустою. Не відаю, чи після Хитани, ходив він ще коли на балєт, але відаю, що про балєт він нїколи не розмовляв.

Вертаю ся до мого героя. Почувши від Брюлова: „підвалини положено“ — моя надїя почала набирати ся більш виразних форм. Я почав мізковати, чим би лїпше займати мого учня? Мої домашні пристрої нїкчемні. Я гадав про ґалєрию античну: Андрій Григорович, кустош ґалєриї — може-б і згодив ся-б; также в ґалєриї статуї так осьвітлені, що малювати річ неможлива. Довго я міркував, а потім взявши 20 коп., вдав ся до живого Антиноя, натурщика Тараса, щоб він пускав мого учня до ґіпсової кляси, тодї коли там нема вчення. Так і стало ся. Цїлий тиждень він і обідав в клясї; змалював голову Луция Вера, розпустного того підручника Марка Аврелїя, та голову Ґенїя — твір Канови. Потім я перевів його до фігурної кляси і казав йому змалювати на перший почин Антиноя з чотирох боків. За вільної години я приходив до його і підбадьорував жвавого працьовника фунтом ситницї да шматком ковбаси. Звичайний обід його був скибка чорного хлїба в водою, тай то ще як принесе Тарас води. Бувало отсе і я любую з Бельведерського торсу тай не втерплю, сяду малювати. Чудовий, взірцевий твір давньої скульптури! Не дурно-ж то слїпий Мікель-Анджель помацьки любовав з отсього шматка Геркулєса, що́ відпочиває. І чудно! Якийсь Герсеванов, списуючи вражіння своєї подорожи так певно і художницьки цїнує педаґоґічний твір Мікеля-Анджельо „Страшний суд“, фрески богорівного Рафаеля і інчі твори знамениті з скульптури і живописї, а про Аполльона Бельведерського каже, що се нїчого більш, як шматок мармуру. Чудно! Після Антиноя мій приятель змалював Германїка і Фавна, що́ танцює. Одного прегарного ранку я привів його до Карла Великого. Восхиту мого учня не списати: він раював, коли Брюлов ласкаво похвалив його малюнки. Я з роду-віку не бачив людини, щоб була веселїйшою і щасливійшою за те, яким він був кільки день!

— Чи вже Брюлов завжди отакий добрий та ласкавий? — питав ся він кілька разів у мене.

— Завжди такий, — відповідав я.

— А ота червона сьвітлиця — то його сьвітлиця люблена?

— А вже-ж.

— От як: усе червоне: сьвітлиця червона, канапа червона, занавіски по вікнах червоні, халат червоний, малюнок червоний. Усе червоне! Чи я побачу ще коли його так близько? — Після такого питання приятель мій починав плакати. Я не розважав його. Яка утїха, яка розвага може бути висшою за оті щасливі, райські, за оті божественні сльози? „Усе червоне“, — промовляв він вдруге — скрізь сльози.

Червона сьвітлиця була обвішана коштовною зброєю, здебільш — східньою. Скрізь прозорі червоні занавіски просьвічувало сонце. Я й привик до сїєї декорациї, тай то на хвилину вона менї вдарила в вічи; а про його вона лишила ся незабутньою до віку. Зазнавши довгого і страшенного безталання, він усе забув: і штуку і духове життє своє, і коханнє, що́ отруїло його, і мене, щирого друзяку його і все — про все забув; а червона декорация і Карло Павлович були останнїми його словами.

Другої днини я зустрів ся з Карлом Павловичем: він спитав у мене наймення і адресу пана мого protegé, взяв фякра і поїхав, промовивши до мене: „Заходьте у вечері“.

Я зайшов до його.

— Се найбільша свиня у торжовських[3] пантофлях! — такими словами озвав ся на зустріч до мене Брюлов.

— Та в чому-ж річ? — спитав ся я, спостерігши, про кого він говорить.

— Річ в тому, що ви завтра підїть до сїєї амфібії, нехай вона положить ціну за вашого учня.

Брюлов був не в дусї. Довго ходив він мовчки по сьвітлицї, нарештї плюнув і промовив: „Вандалїзм!“

— Ходїм на гору, — додав він до мене. Ми мовчки пішли на гору, де були його книгарня, опочивальня і столова. Він звелїв подати сьвітла, попрохав, щоб я що небудь читав в голос, а сам сїв кінчати свій малюнок сепією „Сонна одалїска“, до альбома, здаєть ся, Владиславлева.

Спокійна наща праця тревала, одначе, не довго: у Брюлова знати було, що ще не йде з думки „свиня в торжовських пантофлях“.

— Ходїмо на улицю. — промовив він закриваючи малюнок.

Ми вийшли і довго вештали ся по набережю, а потім вийшли на „Большой Проспектъ“.

— Чи він тепер у вас в господї? — спитав ся у мене Брюлов.

— Нї, — відповів я, — він не в мене ночує.

— Ну, дак ходїмо вечеряти.

Ми зайшли до Делї. На своєму віку я таки доволї бачив усяких росийських панів-поміщиків і дуків, і середньої руки і хуторян. Бачив навіть і таких, що раз-у-раз перебувають у Франциї та в Анґлїї, і з восхитом розповідають про добробут там фермерів і мужиків, а у себе дома останню овечку грабують у мужика. Багацько бачив я отаких оріґіналів; але не доводило ся бачити такого оріґінала — росийського чоловіка, щоб у себе в хатї по грубіянськи приняв Брюлова! Цїкавість вельми-превельми розбирала мене і довго не давала менї заснути: все я думав, та сам себе питав: що воно за „свиня — ота в торжовських пантофлях!“ Цїкавість моя, одначе, похолоднїйшала, коли другого дня вранцї став я надягати фрак. Розважність взяла гору: вона повідала менї, що свиня та не така то цїкава диковина; щоб ради її поступати ся власним самолюбством, хоча справа вимагала великої жертви. Але-ж от питаннє: ну, що коли і я — у слїд свого великого учителя не видержу муки? Що тодї?

Розкинувши трохи головою, я скинув фрак, надїв своє щоденне пальто і пішов до старого Венециянова. Він в таких справах людина практична. Йому, певне, нераз і не двічи трапляли ся стосунки з отакими оріґіналами і він виходив з них з честю.

Венециянов був вже за роботою. Він робив тушом список з власного малюнку „Мати навчає дитину молити ся Богови“. Сей малюнок він призначив до альманаху Владиславлева „Утренняя Заря“.

Я висловив йому з якої причини прийшов до його в незвичайну годину і переказав адресу амфібії тієї.

Старий покинув роботу, одяг ся і ми пішли на улицю: він взяв фякра, поїхав, а я вернув ся до господи, де і застав вже мого щасливого і веселого учня. Веселощі і щастє його нїби щось охмарувало. Він скидав ся на чоловіка, що бажає подїлити ся з приятелем великою тайною, та боїть ся, щоб тайна його не зробила ся явною. Заким я скинув пальто і надяг блюзу, я спостеріг, що з моїм приятелем щось так, да не так.

— Ну, що новенького? — спитав я у його: — Що ти робив учора у вечері? Як твій хозяїн?

— Хозяїн нїчого, — відповів він, недоговоруючи, — а я, доки не полягали спати, читав Андрія Савояра, а потім засьвітив ту сьвічку, що ви менї надїлили і малював.

— З естампу малював, чи так що небудь?

— Так, — відповів він, червонїючи. — Я отсе недавно читав Озерова; менї там сподобав ся „Едип в Атенах“, так я спробував компонувати.

— Добре! Може взяв з собою ту композицию? А ке, лишень, покажи менї.

Він досяг з кишенї невеличкий суверток паперу, розгорнув його тремтячими руками і подаючи менї мовив:

— Не встиг пером обмалювати.

Се був перший твір його, якого він відважив ся показати менї. Менї подобала ся його скромність, або певнїйше, боязливість; се певна прикмета таланту. Менї подобався і твір його своєю простотою: Едип, Антіґона, а геть далї — Полиник: тілько три особи. У перших творах рідко коли трапляється такий ляконїзм; на перші спроби завжди беруть чимало осіб. Молоде виображіннє, не стискається, не скупчується в одно много говорливе слово, в одну ноту, в одну рису; йому треба простору, воно ширяє, та ширяючи часто заплутуєть ся, падає і розбиваєть ся об твердий ляконїзм.

Я похвалив його за вибрану їм сцену і порадив читати опріч поезиї, історию, — більш за все і пильнїйш змальовувати гарні естампи, як от: Рафаеля, Вольпато, Пуссена, Одрана. „У твого хазяїна, кажу я, є і ті і сї, от ти і малюй за вольного часу. А книжок я тобі давати му — і дав йому кілька томів „Істориї давньої Грециї“.

— У хазяїна, — мовив він, беручи книжки, — опріч тих, що висять по стїнах, повнїсенький портфель естампів, та він не дає менї змальовувати з них; боїть ся, щоб я не попсовав їх… Еге, додав він усьміхаючись, я повідав йому, що ви водили мене до Карла Павловича, — і показували йому мої малюнки — і що… (тут він зупинив ся) і що вони… але-ж… я й сам тому віри не йму.

— Що-ж ? — перебив я: — він не йме віри, що Карло Павлович хвалив твої малюнки?

— Не йме навіть віри, що я бачив Карла Павловича, а коли я став запевняти, що дїйсне бачив, він вилаяв мене дурнем.

Він хотїв ще щось казати, але війшов Венециянов і знїмаючи капелюх мовив, усьміхаючись:

— Нїчогісенько не було: пан, — як пан. Правда, він мене може цїлу годину продержав у прихожій, ну, да в їх се звичайна річ. Що дїяти: звичай — той же закон. Приняв він мене у себе в кабінетї. Кабінет — от не подобав ся менї. Правда — усе коштовне, роскішно, прегарно, але прегарно по японськи. У первах я зняв бесїду про осьвіту взагалї, — найпаче про добродїйність. Він мовчки довго слухав мене уважно, нарештї перебив і каже: „Да ви висловте менї просто — чого ви з вашим Брюловим хочете з мене? Уже, задав він менї учора ласки! Сущий американський хижак!“ — та з сїм словом як зарегоче! Я був трошки засоромив ся, але зараз отямив ся і поважно висловив йому справу.

— Отак би ви й давно сказали, а то філянтропія… Яка там філянтропія! Гроші і більш нїчого! — додав він самодоволений. Так вам треба знати: яку я цїну положу? Чи так я вас зрозумів?

— Справдї так.

— Так от вам моя цїна: 2500 рублїв… Дасте!

— Дамо.

— Він людина ремесна; неминуче потрібна при домі… — ще щось хотїв балакати, але я вклонив ся і пішов і от я перед вами, — додав старий всьміхаючись.

— Щирим серцем дякую вам.

— Щиро і я вам дякую, — мовив він міцно стискаючи мою руку. Ви дали менї нагоду хоч що небуть зробити на користь нашій прекрасній штуцї і побачити чудака, що нашого Великого Карла називає американським хижаком.

Венециянов добродушно засьміявся, а потім мовив:

— Я дав свою лепту, тепер справа за вами; а коли не буде вдачи, я знов подам ся до англицького клюбу. Прощайте!

— Ходїмо разом, до Карла Павловича, — мовив я.

— Не піду і вам не раджу. Памятайте приказку: не в пору гість — гірше Татарина… У художників — тим паче, та ще вранцї!… Се гірше цїлої орди татарської.

— За сегоднїшний ранок ви примушуєте мене червонїти — промовив я.

— З якої речи? Ви вчинили, як подобає сущому християнинови. Ми визначили години про працю і спочинок, але на добре дїло нема призначених годин. Ще раз дякую вам щирим серцем за ваші сегоднїшні відвідини. До побачення! Нинї ми обідаємо дома. Приходьте! Та коли побачите Бельведерського, приведїть і його. [Бельведерським звав він Аполльона Миколаєвича Мокрицького, ученика Брюлова і загарливого поклонника Шілєра].

Попрощавшись з Венецияновим пішов я переказати Карлу Павловичу скуток власної дипльоматиї. Але-ж, навіть Лукияна не знайшов. Липин, спасибіг йому, визирнувши з пекарнї, повідав, що вони пішли до портика. [Портиком звали ми будівлю за академічним садом, де були робітнї Брюлова, барона Клодта, Заурвейда і Басина]. Я в портик — і там нема. Ідучи повз крамницї Давіцеті, помітив я біля вікна кучерявий профіль Карла Великого. Побачивши мене, він вийшов на улицю. „Ну, що?“ — питаєть ся.

— Де ви нинї обідаєте? — спитав я.

— Не скажу, а хіба що?

— А ось що: ходїм обідати до Венециянова, він вам повідає про амфібію такі дива, яких ви запевне нїколи не чули, тай не почуєте нїколи.

— Гаразд! Ходїмо, — відповів він і ми рушили до Венециянова. За обідом Венециянов розповів нам подробицї своєї подорожі і коли дійшла бесїда до американського хижака, усї ми зареготали і обід скінчив ся гомеричним реготом.

Між Великим і Середнїм проспектом, в 7 лїнїї[4] в домі Кастюрина товариство художників наймало велику кватиру своїм пяти пансионерам. Опріч сьвітлиць, що займали пансионери, там було ще дві салї про вченнє; салї були оздоблені античними статуями Венери Медицейської, Апольона, Германїка і гурт ґлядияторів. От до сего захистку, замісць ґіпсової кляси, я гадав повернути свого учня. Там був ще людський кістяк; а спізнати кістяк йому неминуче треба було, тим паче, що він з памяти мальовав анатомічну статую Фішера; а про кістяк нїчого ще не тямив. З такою думкою вдав ся я до секретаря товариства В. І. Григоровича і пішов до його на другий день після обіду у Венециянова і прохав дозволити моєму учневи ходити вчити ся в пансионерських салях товариства. Григорович ласкаво, замісць білєта, дав менї цидулку до художника Головнї, що́ жив укупі з пансионерами, наче-б то старшина.

Не треба-б було менї зупиняти ся на такій мізерній людинї, як отой Головня; але-ж такі люди взагалї рідко трапляють ся, а поміж художників і поготів, так я по відаю дещо про його.

Різко змальована фіґура Плюшкина — блїда перед антіхудожником Головнею! У Плюшкина була, принаймнї, молодість, значить і радощі, хоч не повні, не ті радощі, що ликують, а все-ж таки радощі, а от, у сего бідолахи нїчого й похожого не було на молодість та на радість. Він був на пенсиї у товариства художників. Коли по проґрамі академії він на конкурс на другу золоту медаль мусив малювати „Адама і Еву над трупом свого сина Авеля“, йому треба було жіночу модель; а в Петербурзї розжити ся на модель не легко: головна річ — не дешево можна достати. Головня роскинув головою і вдав ся до щедрого мецената художників і тодїшнього голови товариства до Кикина, просячи запомоги, се-б то гроший, щоб наймати натурщицю. Взявши з Кикина сотню рублїв, він зашив їх в матерац, а первістну красуню змалював з тієї ляльки, що́ малярі-живописцї уживають про драпировку.

Хто відає, яку велику вагу про молодого художника має золота медаль, той зрозуміє огидливу душу молодого скареди. Перед ним Плюшкин — просто мотюга. До отсего виродку морального і вдав ся я з запискою Григоровича і з моїм прекрасно-моральним знайденятком. На перший раз я сам взяв з шахви кістяк, посадив його на стілець, надавши йому виду найголїннїйшого гуляки. Визначивши легенькими рисками загальне положеннє кістяка, я казав своєму учневи намалювати подробицї. Через два днї я з великою утїхою рівняв його малюнок до анатомічних лїтоґрафованих малюнків Басина і спостеріг, що подробицї у його виразнїйше і вірнїйше. Але тут може бути виновате те шкло, через яке я дивив ся на свого знайду, може воно прибільшувало. Та вже як там воно було, а менї його малюнок сподобав ся.

Він малював далї кістяк, надаючи йому ріжних становищ і статую повішеного Апольоном Мідаса. Усе йшло гаразд, своєю чергою. Своєю чергою минала зима і близила ся весна. Учень мій, очевидячки почав хи́ріти, зблїд, став чогось журити ся.

— Що отсе з тобою? — питав я його: чи ти дужий?

— Дужий, — відповідав він журливо.

— З якої-ж речи ти плачеш?

— Я не плачу, я тільки так.

Так, а сльози річкою ллють ся у його з очий гарних, да виразних. Жадним чином — не можна було менї вгадати, що з ним: починав вже я думати, що може часом чи не Амурова стріла вразила його молоде серце непорочне. Аж ось, одного ранку, майже весняного, він повідав менї, що не можна вже йому щодня ходити до мене, тому що з понеділка розпочнуть ся роботи і він повинен знов окрашувати паркани.

Я, як зумів, підбадьорив його, але про заходи Карла Шавловича — нї телень, більш через те, що й сам я не відав нїчого такого, на щоб можна було покладати надїю.

У недїлю навідав ся я до його хозяїна, гадаючи, чи не можна йому замісць мого учня взяти простого маляра.

— Чом не можна — можна, — відповів хозяїн, — доки ще не розпочинали ся роботи живописні, а тодї вже годї… вибачте: він у мене рисовальник, а самі, здорові, тямите, що значить рисовальник у нашій роботї… Але як вам здаєть-ся: чи спроможеть ся-ж він постачити замісць себе робітника?

— Я постачу.

— Ви? — спитав ся хозяїн, дивуючись. Да з якої-ж речи? Яка вам користь, що ви клопочетесь?

— Так собі! — відповів я; — просто знечевя, собі на втїху.

— Гарна втїха: безбач розкидати гроші. Мабуть у вас їх і кури не дзьобають, — мовив він і усьміхнувшись самодоволений спитав у мене:

— От приміром, за патрети що ви берете?

— Всяково, як до патрета, — відповів я, вгадуючи, до чого він річ веде: — от як би з вас, дак більш сотнї не візьму.

— Е, нї: по сотнї карбованцїв беріть з кого інчого, а з мене — коли-б взяли десяток, тоб се — сюди й туди.

— Лїпше ми зробимо ось як: — мовив я, простягаючи до його руку: — відпустїть до мене місяцїв на два вашого рисовальника, от вам і патрет буде.

— На два! — промовив він міркуючи; — на два богацько буде, не можна, а от на місяць — нехай.

— Нехай і на місяць, — відповів я і ми, буцїм ті баришники перебили руки.

— Коли-ж почнемо? — спитав ся він у мене.

— Про мене хоч і завтра, — відповів я надягаючи капелюх.

— Куди-ж се ви? Без могоричу не можна.

— Дякую вам! Нехай вже як скінчу, тодї й могорича. Прощавайте!

— До побачіння!

Один місяць на волї, між довгими лїтами неволї — хіба се богацько значить? Те саме, що в мірцї маку — одно зернятко! Увесь отой щасливий-місяць приятель мій радовав мене. Його лице молоде да виразне сяяло такими ясними радощами, таким повним щастєм, що я, нехай вже Бог простить, завидував йому. Убога, але чепурна одежа його здавала ся менї модною; навіть фризова його шинеля здавала ся менї баєвою — найлїпшою баєвою. У m-me Юрґенс за обідом нїхто не позирав косо то на його, то на мене. Значить, не сам я бачив таку переміну. Раз якось в отакий щасливий день ішли ми до Юрґенс і на Великому Проспектї зустріли Карла Павловича.

— Куди се Бог несе ? — спитав він у нас.

— До мадам Юрґенс — відповів я.

— То й я з вами. Менї щось отсе їсти захотїло ся — мовив він і взяв з нами в третю лїнїю.

Карло Великий любив ряди-в-годи навідати ся до m-me Юрґенс: йому подобала ся не сама привітна Юрґенс, не служниця її Олїмпіяда, що́ була у небіжчика Петровського за модель на Агар, йому — яко сущому артистови, подобалося наше товариство ріжнохарактерне. Тут можна було побачити і вбогого працьовника, урядника з сенату і студента з унїверситету, худорлявого і блїдого, що ласував обідом за гроші, на які розжив ся у заміжного бурша гуляки за переписуваннє лєкций Фішера. Чимало й чимало можна було тут побачити такого, чого не побачиш нї у Дюма, нї у Санжоржа.

Юрґенс відводила йому стіл в окремій сьвітлицї і давала яку-будь особливу страву, зготовлену на швидку, але він, яко сущий социялїст, завжди сего цурав ся. Одначе нинї звелїв злаштовати стіл в окремій сьвітлицї на трох чоловіка і послав Олїмпіяду до Фокса принести пляшку Джаксона.

Юрґенс землї під собою не чула, так бігала, так метушила ся, що трохи було не здерла з голови новий парик укупі з чепчиком, скоро нагадала собі, що ради такого дорогого гостя треба надягти лїпшого чепчика.

Брюлов для неї дїйсне дорогим гостем був. З того самого дня, як він зайшов до неї вперше, столовників почало більшати у неї що дня, да все не абиякі: не голота яка, як ото художники, студенти да урядники сенатські, а такі люди, що їм треба і пляшку Медоку і якогось незвичайного бефштеку. Натуральна річ: коли платять 20 коп. за те, щоб подивити ся на даму з Амстердаму, так чом же не заплатити 30 коп., за те, щоб подивити ся на Брюлова!

Учень мій мовчки сидїв за столом блїдий. Мовчки винив він шклянку Джаксону і мовчки стис руку Карла Великого; мовчки прийшов і до господи і не роздягаючись упав на долівку і проплакав увесь останок днини і цїлу ніч.

Ще цїлий тиждень був перед нами, заким скінчить ся його воля; але другого дня після отого обіду, він згорнув свої малюнки і, не промовивши до мене нї слова, вийшов за двері. Я думав, що він пішов звичайно в сему лїнїю, і не спитав його: куди він іде. Прийшов обід, а його нема: і ніч прийшла, а його нема. Я злякав ся і не тямив, що й гадати. Вернув ся він вже на третїй день у вечері незвичайно блїдий і збентежений.

— Де се ти був? Що з тобою ? Чи дужий ти? Чи мабуть не здужаєш? — питаю у його.

— Не здужаю, — ледві промовив він.

Я послав сторожа за лїкарем Жадовцевим, а сам взяв ся роздягати його та положити на постїль. Він, наче та дитинка тиха, слухав ся. Жадовцев помацав живчика і порадив менї вирядити недужого до шпиталю, бо, каже, гоїти горячку дома з нашими обставинами, — небезпечно.

Я послухав ся і того-ж таки вечера відвіз свого бідолашного учня до шпиталю сьв. Мариї Магдалини. Дякуючи лїкареви Жадовцеву, недужого взяли до шпиталю, не вимогаючи прописанних формальних заходів. На другий день я дав звістку хозяїнови про отсю пригоду і він вже справив усї приписані формальности.

Я провідував його що дня по кільки разів. Кожного разу, коли я виходив з шпиталю, туга брала мене все більш та більш. Я так привик до його, так з ним сприятелив ся, що без його не тямив, де й подїти ся. Піду отсе було на Петербурську сторону, заверну в Петровський парк, вийду до дач Соболевського, тай знов назад до шпиталю… А він все ще горить, наче в огнї. Питаю у сидїлки: чи не приходив до себе? Нї! Заговоруєть ся? „Все одно: червоний та червоний“. — А більш нїчого? „Нїчого“. Я знов на вулицю; переходжу через Тучків міст, виходжу на дачи Соболевського і знов до шпиталю.

Отак минуло вісїм день. Девятого дня він прийшов до памяти. Коли я підійшов до його, він подивив ся на мене так пильно, виразно, сердечно, що я й до віку не забуду того погляду! Хотїв він щось промовити, тай не спроміг ся; хотїв простягти до мене руку та тільки заплакав… я пішов собі…

В коритарі зустрів я чергового лїкаря, він повідав менї, що небезпечність минула, молода сила взяла гору.

Заспокоєний добрим лїкарем, я вернув ся до господи. Запалив ціґаро, воно щось погано курить ся, я кинув його і пішов на бульвар. Усе щось не по менї, усе менї чогось бракує. Я пішов в академію; зайшов до Карла Павловича; його нема в господї. Виходжу на набережжє, аж він стоїть собі біля величезного сфінкса і дивить ся, як по Неві, що́ вже визволила ся зпід криги, плине човник з веселим товариством, а за ним простягаєть ся тонесенька доріжка срібна.

— Ви були в майстернї у мене? — спитав ся він, привитавшись.

— Нї, не був.

— Так ходїм.

Ми пішли мовчки. В майстернї сидїв Липин. Принїсши палїтру з сьвіжими красками, він сидїв на спокійному фотелї і любовав з патрета В. А. Жуковського, на котрому ще не позасихало підмальовуваннє. Коли ми війшли, Липин зіскочив, засоромив ся, наче школяр той, що злапано його саме на провинности.

— Сховайте палїтру, я сьогодня не малювати му, — мовив Брюлов до Липина, сївши на того самого фотеля. Принаймнї з пів години мовчки дивив ся він на свою роботу, а потім каже до мене:

— Треба, щоб погляд був мякший; його вірші такі мягкі, солодкі… Чи правда?

І не діждавшись моєї відповіди мовив:

— А чи відаєте ви, на що піде отсей патрет?

— Не відаю — відповів я.

Ще минуло мовчки хвилин десять, потім він взяв капелюха і промовив:

— Ходїм на улицю, я розповім, на що я малюю сей патрет.

Вийшовши він і каже:

— Нї, я передумав; про-такі речи до свого часу не розповідають; і жартовливо додав: та я певен, що ви не цїкаві.

— Коли ви того бажаєте, — відповів я, — так нехай воно лишить ся загадкою для мене.

— Але тілько до другого сеансу. А що, — як ваш protegé? Лїпше йому?

— Почав приходити до памяти.

— Значить небезпечність минула?

— Принаймнї так лїкар каже.

— Ну, до побачення! — мовив він подаючи менї руку. — Зайду до Гільберґа. Ледві він горопаха одужає, — додав Брюлов журливо і ми розійшли ся.

Мене занадто заінтересував отой патрет. Я здалека вгадував, на що його призначено; вельми-превельми жадав я запевнити ся, чи не помиляю ся я, одначе у мене досить було хоробрости, що я навіть не натякнув Брюлову! Правда — одного чудового ранку я зайшов до Жуковського ніби того, щоб полюбовати з сухих контурів Корнелїюса да Петра Гесе, дїйсне-ж зайшов я — з думкою, чи не довідаю ся часом чого від його про той патрет. Але-ж я помилив ся. Кленц, Вальгаля, Пінакотека і взагалї Монахів забрали цїлий ранок; навіть про Дісельдорф не було згадки, а патрета просто буцїм і на сьвітї не було! Вікопомний Василь Андрієвич з восхитом хвалив ґерманську штуку: хвалу його перебив ґраф М. Ю. Вєльогорський, що зараз прийшов до його. Жуковський, вказуючи на мене, промовив до його:

— Ось хто виноватий, він спричинив ся вашого клопоту.

Ґраф з почуттєм стис мою руку. Ще як прийшов слуга і промовив наймення невідомого менї „превосходительства“, дак я тодї примірковав собі відповідь. Але-ж спостеріг, що моя гадка не до ладу буде. Я поклонив ся і пішов, як кажуть, піймавши облизня.

Тим часом молода сила брала своє. Мій учень, наче той вететень в казцї, оживав і набирав ся сили не днями, а годинами. Пролежавши два тижнї на горячку, він потім за тиждень став на ноги і ходив, правда, обпираючись на ліжко. Одначе був він такий сумний та невеселий, що я — не уважав на заборону лїкаря розмовляти з ним про духові речи, і якось спитав його:

— Ти подужуєш? Тобі весело? Чого-ж сумуєш?

— Я не сумую, менї весело, але сам не тямлю, чого я бажаю… я хотїв би читати.

Я спитав ся у лїкаря: чи можна йому читати?

— Нї, не треба, а чого серьозного і поготів.

— Що-ж менї з ним дїяти? Бавити ся з ним — я не можу, а більше нїчим у мене запомогти йому.

З отакою важкою думкою, згадав я „Перспективу“ Альберта Дюрера, що я колись учив-учив тай покинув, не дійшовши до толку. І чудно: згадав я плутанину Альберта Дюрера, а зовсїм забув про гарний підручник до лїнїйної перспективи нашого професора Воробєва. Нариси до сего підручника були у мене в портфелї, правда — не упорядковані. Я зібрав їх, і порадившись з лїкарем, віддав їх своєму учню укупі з циркулем і трикутником і тут же проказав йому першу лєкцию лїнїйної перспективи. Другу і третю лєкцию не треба вже було йому виясовувати, бо він так швидко одужував і добре розумів математичну науку, хоча не знав чотирох правил аритметики.

Лєкциї перспективи скінчили ся. Я прохав старшого лїкаря випустити мого учня з шпиталю, але він довів менї, що йому треба ще цїлий місяць перебути під лїкарським доглядом, доки цїлком одужає. Мусїв я згодити ся, хоч і щеміло на серцї у мене.

За увесь той час часто трапляло ся менї, зустрічати Карла Павловича. Двічи, чи тричі бачив патрет Жуковського. Розмовляючи з Брюловим, помічав я натяканнє його на якусь тайну, але й сам не тямлю, чому я відводив в розмові його отвертість. Наче я чогось бояв ся, а тимчасом майже вгадував ту тайну. І вона небавом стала явною. Рано вранцї 22. квітня р. 1838 приходить до мене власноручна записка В. А. Жуковського. Пише він: „Високоповажаний Н. Н. Завтра по одинадцятій годинї приходьте до Карла Павловича і ждїть мене там; ждїть невідмінно, хоч би як я пізно приїхав. В. Жуковський. P. S. Приведїть і його з собою“.

Слїзми облив я отсю сьвяту записку! Я стис її в кулацї, в кишеню не положив, боячись, щоб не згу6ила ся, і побіг до шпиталю. Швейцар мене не пустив, кажучи: „ще рано, пане-добродїю; недужі ще сплять“. Се мене трохи схолодило, я взяв з кулака записку, розгорнув її, перечитав її трохи що не по складам. Знов згорнув бережно, і положив в кишеню да повагом і пішов до господи, дякуючи в душі дверникови за те, що він не пустив мене.

Давно, вельми давно, ще в школї, нишком від учителя читав я знамениту „Перелицьовану Енеїду“ Котляревського і

„Коли чого в руках не маєш,
То не кажи, що вже твоє“.

Отсї вірші так глибоко вкоренили ся до мене в память, що й тепер, промовляючи їх, я часто припасовую їх до дїла. Вони прийшли менї на думку і тодї, як я вертав до дому. Справдї: чи був же я певен, що ота сьвята записка належить до його справи? А вже-ж нї: тільки серце чуло; але-ж серце часто помиляєть ся. А що як би воно й на сей раз помилило ся? Яке-б то велике лихо заподїяв я, та ще кому: дорогому менї чоловікови. Я аж злякав ся сїєї думки!

За отсю довгу добу я разів з двадцять підходив до дверий Карла Павловича і не тямлю, чого з якимсь острахом вертав ся назад. Подзвонив я, прийшовши в двадцять перше, Лукиян визирнув з вікна і мовив: „Нема їх в господї“. У мене, наче гора упала з плїч; буцїм я вчинив якусь величезну подїю. Нарештї я зітхнув спокійно.

Бадьоро виходжу я на третю „лїнїю“ і стріваю Карла Павловича. Я нї в сїх, нї в тих. Хотїв навтїкача, але він спинив мене питаючи:

— Чи ви одержали записку Жуковського?

— Одержав, — ледві чутно відповів я.

— Добре! Приходьте-ж завтра о годинї 11-ій. До побачення… Еге: коли можна приведїть і його з собою.

— Ну, — подумав я, — тепер вже певна річ… Одначе-ж…

„Коли чого в руках не маєш,
То не кажи, що вже твоє“.

Минуло кілька хвилин і отся мудра наука парою вилетїла з моєї дуже непрактичної голови. Мене обгорнуло непоборене бажаннє привести завтра до Карла Павловича мого хворого. Але чи позволить лїкар? От питаннє! Щоб відповісти на його, я пішов до лїкаря: він був в господї. Я розповів йому, чого прийшов. Він розказав менї кілька таких фактів, де несподївані радощі, або горе, спричинювали ся божевільству. „Тим паче, — додав він, — що ваш протеже ще не зовсїм видужав з горячки“. На такі доводи — нема що казати. Подяковав я лїкареви за пораду, поклонив ся і рушив на улицю.

Довго топтав я улицю. Було на думцї зайти до старого Венециянова, чи не почую від його чого певного. Але було вже не рано, за північ, а він не те, що наш брат-бурлака, — значить — нема що й гадати, щоб до його опівночі заходити. А чи не піти-б менї на Троїцький міст, полюбовати, як сонце сходить? Але-ж до сего мосту не близько, а я почуваю себе притомленим. Чи не лїпше буде менї біля отсїх величезних сфінксів спокійно посидїти? Аж воно все одно: Нева та-ж сама. Та да не та! Подумавши, рушив я до сфінксів. Сїв я на ґранїтовому ослонї, обпер ся об бронзового ґрифона і довго любовав з тихої красунї Неви.

Скоро зійшло сонце, до Неви прийшов по воду придверник з академії і скуйовдив мене, говорячи, наче напучаваннє те: „Добре, що люди не ходять, а то-б подумали, що який будь пяничка“.

Подяковав я придверникови сороківкою, пішов до господи, лїг і заснув вже сном певним, хозяйським.

О годинї одинадцятій я вже був в кватирі Карла Павловича. Відчиняючи менї двері, Лукиян промовив: „Прохали підождати“. В майстернї кинула ся менї в вічі відома менї тільки з своєї слави, та з Мілєрового естампу, знаменита картина Цампєрі „Іван Богослов“. Знов не тямлю, чи не через отсю картину пише до мене Василь Андрієвич? Так на що-ж він пише: „і його з собою приведїть“. Записка була при менї: я перечитав кілька разів P. S. і заспокоїв ся. Підійшов близше до картини, але непевність клята не давала менї любовати до схочу з отого високо-зграбного твору.

Не помітив я, коли до майстернї прийшов Карло Павлович з ґрафом Вєльгорським і з Жуковським. Я поклонив ся їм, місце своє їм уступив і пішов до патрета Жуковського. Вони довго любовали з великого твору горопашного мученика Цампєрі, а я омлївав від сподївання. Нарештї Жуковський вийняв з кишенї і дав менї згорнену бумагу.

Я розгорнув: то була відпускна нашому protegé. Сьвідками на їй підписали ся: ґраф Вєльгорський, Жуковський і К. Брюлов. Я побожно перехрестив ся і тричи поцїлував оті підписи.

Як спроміг ся, подяковав я отому великому та чоловіколюбному тернови; поклонив ся, вийшов на коридор і побіг до Венециянова. Старенький зустрів мене радісно питаючи: „Що нового?“ Я мовчки вийняв з кишенї дорогоцїнний акт той і подав йому.

— Знаю, я все відаю, — мовив він вертаючи менї бумагу.

— А я так нїчого не відаю. Ради Бога, повідайте менї, як все отсе стало ся?

— Та вже, хвала Богови, що стало ся! От ми спершу пообідаємо, а потім вже я й розповім; істория довга, а головна річ — істория прекрасна. І він голосно прочитав вірш Жуковського:

„Дѣти! овсяный кисель на столѣ, читайте молитву!“

— Читаємо, татуню, — обізвав ся жіночий голос і з О. М. Мокрицьким вийшли з покою гостинного донї Венециянова.

Ми сїли обідати. За обідом, на перекір звичаю, були ми якось веселїйшими і голоснїйше розмовляли. Старий розвеселив ся і розповів історию патрета В. А. Жуковського, але про свою долю в тому благородному вчинку майже й не згадав. Тільки на сам кінець додав:

— В отсїй справі великодушній я був тільки за простого маклєра.

А вся справа стала ся ось яким чином: Карло Брюлов змалював патрет з Жуковського. Жуковський та ґраф Вєльгорський прохали царську родину придбати той патрет за 2.500 руб. на асиґнациї. От за ті гроші й викупили учня мого. Старий Венециянов в отсьому дїлї доброму справив, як сам він мовляв, ролю щирого маклєра благородного.

— Що-ж тепер дїяти? — спитав ся я: — коли і як менї оповістити його про таку радість?

Венециянов сказав менї те-ж саме, що я й від лїкаря чув. Я й сам певен в неминучій потребі бути обачним; але-ж як його і втерпіти? Не можна! Він думати ме, що я те-ж занедужав, або покинув його, тай мордовати меть ся. Подумавши, зібрав я усю силу волї і пішов до шпиталя Мариї Магдалини. Першим разом я витримав як і не треба лїпше, а за другим та за третїм почав йому злегенька натякати. Спитав лїкаря: чи швидко можна буде з шпиталю вийти йому? Лїкар порадив не хватати ся. Знов мене нетерпіннє почало мучити.

Раз якось вранцї прийшов до мене колишнїй хозяїн мого недужого, та, не довго говорячи, і ну дорікати менї, що я по варварськи зграбував його, укравши у його найлїпшого робітника; через що він стратив не одну тисячку рублїв. Довго я не тямив, в чому тут річ і яким се побитом я опинив ся в грабіжниках. Нарештї він менї розповів, що вчора покликав його дїдич, розповів йому усю справу і вимагав, щоб знївечити контракт. Учора він ходив до шпиталю, але недужий ще нїчого не відає.

— От тобі і обачність, — подумав я.

— Чого-ж ви тепереньки хочете з мене? — спитав ся я.

— Нїчого: хочу тільки довідати ся, чи все отсе правда?

— Правда, — відповів я і ми попрощали ся.

Я був задоволений, що справа так повернула ся. Недужий тепер трохи вже підготовлений і спокійнїйш тепер, нїж до того, прийме отсю звістку.

— Чи се правда? Чи можна няти віри тому, що я чув? — так спитав мене хорий, зустрівши мене біля самих дверий свого покою у шпиталю.

— Не відаю я, що там ти чув.

— Учора менї хозяїн казав, що… я…

Він спинив ся, буцїм бояв ся договорити фразу до краю. Трохи помовчавши, ледві чутним голосом він мовив: „Що мене викупили, що ви…“ і він залив ся слїзми.

— Заспокій ся, — відповів я, — се ще тільки скидаєть ся на правду.

Але він нїчого не чув і тільки румав.

За кільки день його випустили з шпиталю. Він закватировав у мене і був зовсїм щасливим. В божественній природї безсмертній багато-пребагато прекрасного; але-ж торжество і вінець краси безсмертної єсть твар чоловіка напоєна щастєм. Більш високого і прекрасного в природї — я нїчого не відаю. Раз на моєму віку вповнї пораювати з сїєї краси трапило ся і менї. Протягом кількох день учень мій був таким щасливим, таким прекрасним, що на його менї не можна було дивити ся не раюючи! Він і до мене в душу наливав повного щастя. Всїма тими днями він хоч і брав ся до роботи, але робота йому чапіла. Покладе було в портфель свою роботу, візьме відпускний акт, перечитає його, перехрестить ся, поцїлує і заплаче. Щоб відвернути його увагу від тої бумаги, я взяв її у його, нїби на те, щоб в судї її зареєстровати. Що дня водив його до ґалєриї академічної. Коли пошили йому одежу, я, наче нянька та, одяг його і повів до „Губернскаго Правленія“. Зареєстровавши акт визволення, я водив його в ґалєрию Строганова, там йому оріґінал Веляскеза показав, да на тому і скінчили ми в той день свою блуканину.

Другого дня вранцї в годинї 10-ій знов я його одяг і знов повів до Карла Павловича. Як батько свого сина любого учителю передає, так я його передав безсмертному Брюлову нашому. З того дня він почав ходити до академії учити ся і став на кошти товариства „Поощренія художниковъ“.

Давно вже я захожував ся покинути північну Пальмиру, проміняти її на який будь закуток супокійний гостинної провінциї. Сього року в одному з унїверситетів провінцияльних такий закуток спорожнив ся і я не минув покористовати ся з того. Колись то, як ще я на „ґіпсову“ клясу ходив і марив про ту країну, де самі чуда, де столиця всесьвітня заквітчана банею Буонароті, дак коли-б тодї дали менї посаду учителя малювання при унїверситетї, я покинув би олівець і закричав: „Чи варто-ж виучувати після сього божественну штуку“! — а тепер, коли виображеннє зрівноважило ся з здоровим розсудком; коли на пришлість дивиш ся не через гранчак веселковий а простими очима, дак проти волї в голову лїзе приказка: „Не обіцяй журавля в небі, а дай синицю в руки“…

Ще зимою треба було менї їхати на посаду; та сяка-така дещиця, а найпаче справа учня, тепер вже не мого, а К. П. Брюлова, не пустила мене з столицї; далї пішов недуг його, і дляве одужаннє, — нарештї і фінанси. Коли все отсе прийшло до гараздливого краю, я, захистивши свого коханця під крило великого Брюлова, спочатку мая покинув столицю і покинув її на довго.

Лишаючи возлюбленника свого я передав йому і кватиру мою з мольбертом і з аби-якою мебелею. Лишив і речі ґіпсові, бо їх не можна було везти з собою. Я раяв йому, щоб до тієї зими взяв собі товариша; а зимою приїде Штернберґ. Штернберґ був тодї на Українї, ми умовили ся з ним зустрінутись в одного нашого знаємого в прилуцькому повітї. Я гадав тодї попрохати його, щоб він, як повернеть ся до столицї, закватировав з моїм приятелем. На превелику радість так воно і стало ся. Ще я радив возлюбленникови моєму — провідувати Брюлова, але обережно, щоб не докучити йому; радив йому ще — не нехтовати клясами і яко мога більш читати, а на сам кінець прохав його частїйш до мене листи писати; писати тай писати, так наче-б писав до батька — до рідного.

Поручивши його покрову Пречистої Матері — я не попрощав ся з ним. Овва, — на віки попрощав ся! Перші листи приятеля мого одноманїтні і походять вони на щоденні записки школяря, монотонні і з подробицями. Інтересні вони тільки про мене, а більш нї для кого. Але далї в листах починає являти ся стиль, знаннє і зміст. От на приклад девятий лист його.

*  *  *

Сьогодня ранком в годинї девятій скачали ми на вал картину „Розпяттє Христа“. Я з натурщиками відіслав її в лютеранську церкву сьв. Петра і Павла. Карло Павлович загадав менї провести їх до самої церкви. Через четвертину години він і сам приїхав, велїв при собі натягти її на раму і постановити на місци. Вона не була ще ляком покрита, через що здалеку нїчого більш і не показувало ся на їй, опріч темної плями матової. По обідї ми з Михайловим покрили її ляком. Небавом прийшов Брюлов: спершу він сїв на передній лавцї; подивившись трохи, він перейшов на останню. Ми сїли біля його. Довго він мовчки сидїв, лишень де-коли промовляючи: „Вандал: нїже єдиного проміння сьвіта на вівтар! І на що їм картини“!

Потім обернув ся до нас і вказуючи на арку, що роздїляє церкву, мовив: „Коли-б на всю отсю арку намалювати картину „Розпяттє Христа“, то-б була картина достойна Богочоловіка“. Ох, коли-б хоч одну сотенну, або хоч тисячеву частину можна було менї переказати вам з того, що я чув тодї від него! Але-ж, ви відаєте, як він говорить! Його слів не можна завести на папір, вони скаменїють. Він тутечки-ж змалював кольосальну картину ту з усїма подробицями і постановив її на місци. Що за картина! Миколи Пусена „Розпяттє Христа“ — просто суздальщина, а вже про Мартенса нема що й казати!

Довго він говорив, а я побожно його слухав. Потім надяг шапку і пішов; у слїд його і ми з Михайловим. Проходячи повз статуї Петра й Павла, він промовив: „Ляльки в мокрому дрантю, а ще з Торвальдсена“. Йдучи повз маґазин Даціаро, він ввійшов з гурту гаволовів і зупинив ся проти вікна, обвішаного розмальованими лїтоґрафіями французськими. Дивлячись на його, я думав: Боже мій! і отсей ґенїй, що́ зараз отсе витав в сфері прекрасної штуки, тепер любує з приїсних красунь Греводока! Не тямлю: а тим часом правда. Сьогодня вперше в клясї я не був, бо Карло Павлович мене не пустив: він посадив мене й Михайлова — двох проти його одного — грати в шашки і програв — нам на три години коляску. Ми поїхали на острови, а він лишив ся в господї, дожидаючи нас на вечеру.

P. S. Не памятаю, чи писав я до вас, що по іспиті у вереснї мене за „Бойця“ перевели першим до натурної кляси. Коли-б не ви, мій незабутнїй, мене-б і за рік туди не перевели. Я почав ходити на анатомічні відчити професора Буяльского. Він тепер про кістяк читає. Скрізь і всюди ви, мій незабутнїй, мій єдиний Добродїю! Прощавайте. Щиро прихильний до вас N. N.

*  *  *

Довести до краю історию мого приятеля я бажаю його власними листами. Се буде тим більш цїкавим, що в листах його він розповідає про свої роботи і про щоденний побит домашнїй Карла Павловича, у котрого він був коханим учнем і товаришем. Перегодом я видам усї листи його, вони придадуть ся біоґрафови Брюлова. А тепер подам тільки ті з них, що ясують про роботи його, про розвиток його на ниві штуки, та про розвиток його життя високо-морального.

*  *  *

От вже й жовтень йде до краю, а Штернберґа нема й нема! Не тямлю, що менї з кватирою дїяти? Вона не сутяжна про мене; платимо ми за неї пополам з Михайловим. Я майже й не виходжу від Брюлова, тільки ночовати ходжу до дому, а часом у Брюлова і ночую. А Михайлов і не ночує дома. Сьвятий його знає, де він ночує. Я бачу ся з ним тільки у Карла Павловича, та інколи в клясї. Він людина вельми оріґінальна і з добрим серцем. Брюлов кличе мене перебрати ся зовсїм до його, але менї — нїяково. Бою ся вам повідати, але менї здаєть ся, що на своїй кватирі менї вільнїйше, а до того — страх як бажаю я хоч кільки місяцїв перебути укупі з Штернберґом; бо ви так менї раяли, а ви нїчого недоброго не порадите.

Карло Павлович незвичайно богацько працює біля списку з картини Домінїкіно „Іван Богослов“. Сей список загадала йому академія. Підчас роботи я читаю. У його добра бібліотека власна, але ладу в їй нема. Кільки разів брали ся ми упорядковати її, та нїчого не вдїємо. Але читати є що. Карло Павлович обіцяв ся зробити Смирдину малюнок на його „Сто литераторовъ“. За се Смирдин прислуговує йому усїєю своєю біблїотекою. Я вже всї романи Вальтер-Скота перечитав; тепер читаю Мішо: „Історию хрестових походів“. Вона менї подобаєть ся більш за всї романи. Я зробив ескіз малюнку, як Петро Пустельник веде першу ватагу хрестоносів через одно місто нїмецьке. Показав Брюлову; але він заборонив менї брати теми з чого будь опріч як з Біблїї, да з давньої істориї Греків і Римлян. „Там, каже він, просто і зграбно, а в істориї віків середнїх — неморальність і почварство“. Тепер у мене на кватирі — жадної книжки опріч Біблїї — нема. Подорож Анахарсісову да історию Греків — Галїса я читаю Брюлову у його-ж: він слухає раз-по-раз з однаковою увагою. Коли-б ви бачили з якою увагою, з яким замилованнєм сердешним він кінчає отой список: я просто молю ся на його, да інак і не можна.

Раз якось за вечерою зняли бесїду про списки і він мовив, що нї в малярстві, нї в різьбярстві сущого списку, се-б то відбудованнє, він не признає, та і в поезиї він відає єдиний лишень список — се у Жуковського „Шильонівський узник“, тай перечитав його зараз з памяти. Як предивно він читає вірші! Далебіг лїпше за Брянського і Каратиґина. До речі про Каратиґина. Отсе якось завернули ми до театру Михайлівського; там грали „Тридцять лїт, або життє картяра“, пересолену драму, як він мовив. Між другою і третьою справою — він пішов за кулїси і прибрав Каратиґина до ролї жебрака. Публїка скаженїла, сама не тямлячи з чого. От що значить убраннє про доброго артиста!

Тальонї вже приїхала до Петербурга і незабаром розпічне свої танки чарівні. Він одначе її не полюбляє. Ох, коли-б швидче приїздив Штернберґ! Я, не бачивши його, покохав. Карло Павлович про мене вельми великий; хоч він до мене і добрий і ласкавий, а про те інодї здаєть ся менї, що я самітнїй. З Михайлова — товариш благородний, гарний, але він нї до чого не поривається, нїщо його не причаровує. А може я його не розумію. Прощавайте, мій добродїю незабутнїй!

*  *  *
Я раюю! Давно і так нетерпляче сподїваний Штернберґ нарештї приїхав. Та ще як знагла! Я злякав ся і довго не няв віри власним очам: думав — мара яка. Я тодї саме компоновав ескізи „Езекиїль на полї закиданому кістками“. Се було в ночі, в другій годинї. Я забув ся замкнути двері; пильную собі коло „Езекиїля“ — аж ось двері рип! Входить людина в кожусї і в шапцї теплій. Я спершу злякав ся і сам не тямлю, з якої речи промовив: „Штернберґ“? — „Штернберґ“ — відповів він. Я й роздягти ся йому не дав; кинув ся цїловати його, а він мене. Довго ми любовали один з одного. Нарештї він згадав, що фірман під брамою стоїть і пішов до його. А я — до сторожа — прохати, щоб пакунки поприносив в хату. Чудно! Менї здавало ся, що я зустрів ся з давним знаємим; або лїпше мовити, що я бачу вас перед себе. Заким я роспитував, а він розповідав менї, де і коли вас бачив, про що ви балакали і т. ін. — ніч минула. Ми тодї лишень спостерегли, що вже сьвітає на дворі, коли побачили, що від лїхтарника упала тїнь ясно-блакитна.

— Отепер би, гадаю я: — промовив він: — можна-б і чаю напити ся.

— А вже-ж можна, — і ми рушили до „Золотого Якора“.

Після чаю він лїг спати, а я про свою радість пішов повідати Брюлову; але він ще спав. Я пішов на побережжє. Ледві зробив кільки ступнїв — зустрів Михайлова. Здаєть ся і він цїлу ніч не спав. З ним ішов якийсь добродїй в пальтї і в окулярах.

— Лев Олександрович Елькин; — мовив до мене Михайлов, вказуючи на добродїя в окулярах.

Я назвав себе. Ми один одному подали руки. Потім кажу я до Михайлова, що приїхав Штернберґ. А той добродїй в окулярах зрадїв, немов його друзяка, давно сподїваний приїхав.

— Де-ж він? — питає Михайлов.

— У нас на кватирі, — кажу я.

— Спить?

— Спить.

— Ну, дак рушаймо до „Капернауму“, певне, що там не сплять, — мовив Михайлов.

Елькин на ознаку згоди кивнув головою: вони взяли ся за руки і пішли, а я у слїд їх.

Йдучи повз кватиру Брюлова, я помітив в вікні Лукіяна і з сего вивів, що маестро вже встав. Я попрощав ся з Михайловим і з Елькином і пішов до Брюлова. В коридорі зустрів його з сьвіжою палїтрою і з чистими пензликами. Привитав ся. Тепер не то, що в голос, а й про себе я не спроможен був читати. Я знов пішов на побережжє, трохи повештав ся і вернув ся до господи. Штернберґ ще спав. Я тихенько сїв біля його ліжка і любовав з його дитячої тварі непорочної; потім взяв олівець і папір і став малювати з сонного його патрет. Як для ескиза — дак похожість і вираз вийшли добре. Тільки що зробив я усю постать, як він прокинув ся. Менї стало соромно. Він се помітив і засьміяв ся чистосердешним сьміхом.

— А покажіть, — мовив він, — що ви робили?

Я показав. Він знов засьміяв ся і почав хвалити мій малюнок, потім і каже:

— Нехай коли небудь і я поквитую з вами.

Потім встав, умив ся, розвязав свій пак і став одягати ся.

Вийнявши з паку чималий портфель, він подав його менї і мовив:

— Отут усе, що я минулим лїтом зробив на Українї, нема тільки кількох малюночків, зроблених акварелию та олїйними красками. Подивіть ся, як мати мете час, а менї треба декуди з'їздити. До побачення! Еге! А що сьогодня в театрі? Я вельми за ним занудив ся. Ходїм гуртом до театру.

— З великою охотою, — кажу я; — тільки зайдїть по мене в натурну клясу.

— Гаразд, зайду, — відповів він вже за дверми.

Коли-б від Брюлова не прийшов був по мене Лукиян, менї-б про обід не прийшла й думка. Менї навіть прикро було, що ради Лукиянового ростбифу я повинен покинути Штернберґів портфель.

За обідом я про своє щастє повідав Карлу Павловичу, він побажав бачити Штернберґа. Я сказав, що ми умовили ся з ним іти в театр. Він сказав, що й він з нами піде, коли що путяще грають. На щастє в той вечір в Олександрийському театрі грали: „Заколдованный Домъ". Під кінець кляси зайшов до кляси Брюлов, взяв мене і Штернберґа, посадив в свою коляску і ми поїхали дивити ся на Людвіка XI. Отак скінчив ся перший день.

Другого дня вранцї Штернберґ узяв свого портфеля і ми пішли до Брюлова. Той прийшов до восхиту від нашої України, як мовив він — одноманїтно-ріжноманїтної тай від земляків наших задуманих, так гарно змальованих Штернберґом. Яка сила малюнків і які вони всї прегарні! На маленькому шматочку бібули проведено лїнїю поземну: на першому місци вітрак; пара волів біля воза, навантаженого мішками. Все отсе не намальовано, а тільки наведено, але як прегарно: очий не відірвеш! Або от: в холодку під вербою розлогою на самому березї хатина біленька, покрита соломою. Уся вона в водї, наче в зеркалї, відбиваєть ся. Під хатою бабуся, а на водї качки плавають. От і увесь малюнок; але який же гарний малюнок, який живий!

Отаких малюнків, лїпше мовити, таких нарисів живих повний портфель у Штернберґа! Гарний і сам Штернберґ: без порівнання він! Не дурно-ж Карло Павлович його поцїловав.

Мимо волї згадав я братів Чернецових. Вони не що давно вернули ся з подорожі по Волзї і принесли до Брюлова свої малюнки показати. Величезна книжка з Ватманського паперу, чепурненько по нїмецьки уся перце́м почеркана. Брюлов, подивившись на кілька малюнків, загорнув портфель і мовив до Чернецових: „Тутечки не то щоб Матері Волги, а навіть калюжи доброї я не сподїваю ся побачити“. Отже в одному ескизї Штернберґа він бачить у його Україну. Наша Україна і задумані постатї земляків наших йому так подобали ся, що сьогодня за обідом він вже осадив собі на березї Днїпра цїлий хутір з чарівною декорациєю і з усїма угодами. Але є одно, чого жадним робом не спроможеть ся він спекати ся і чого він боїть ся, — се пани, чи, як він їх зове — феодали-собачники.

Він суща дитина! Сьогодня ми те-ж скінчили день спектаклем: грали Шілєрових „Розбишак“. Опери майже що зовсїм нема: коли-не-коли йде „Роберт“, або „Фінела“. Балєт, властиво Тальонї — усе скасовала. Прощавайте, мій добродїю незабутнїй!

*  *  *

От вже більш місяця, як ми з Штернберґом укупі живемо. І не сказати, яка він добра та рахманна людина: сущий художник. Живемо немов брати ті рідні. Щаслива у його вдача! Карло Павлович його вельми любить. Да хіба-ж, знаючи його, можна його не любити!

Ось як ми перебуваємо днї і ночи: вранцї о годинї девятій йду я до кляси. Штернберґ сидить дома та з ескизів своїх робить малюнки — або акварелию, або красками олїйними. О годинї одинадцятій йду або до Брюлова, або до господи, та чим Бог пошле снїдаємо з Штернберґом. Потім знов я до кляси йду і сиджу там до четвертої години, а тодї йдемо обідати до панї Юрґенс. Інколи і Карло Павлович з нами. Я його трохи що не що дня об сїй порі застаю у Штернберґа. Часто він роскішний обід аристократичний міняє на убогу юшку демократичну. Істинно — людина незвичайна! По обідї — я знов до кляси. О годинї семій заходить до мене Штернберг, ми йдемо до театру, або, погулявши трошки по набережжю, вертаємо до господи. Я що небудь в голос читаю, а він малює, або навпаки. Не що давно перечитали ми „Вудстока“ Вальтер-Скотового. Сцена, коли Карло Стуарт, ховаючись під чужим найменнєм в замку старого барона Лї, признається його донї Юлїї, що він король Анґлїї і зазиває її до свого двору полюбовницею, отся сцена занадто мене заінтересовала. От се вже суща королївська подяка за гостинність! Я начеркав ескіз і показав його Брюлову: він похвалив і зміст і роботу і казав учити ся у Павла деля Роша.

Не що давно Штернберґ познаємив мене з родиною Шмідта. Се якийсь його родич, людина прегарна, а його семя просто благодать божа. Вечерами ми часто навідуємо ся до них, а в недїлю і обідаємо там. Завжди виходжу я від них нїби ставши чистїйшим і добрійшим. За отсю знаємість я не тямлю, як вже й дяковати Штернберґови.

Ще познаємив він мене з тим аристократом українським, у якого ви з ним торішнїм лїтом стрівали ся на Українї. Я рідко коли до його навідую ся, не подобаєть ся він менї, богацько там панського тону і паскудної влесливости гостий його, що їдять у його роскішні обіди та пють сливянку українську. Довго я не розумів, як отсе Штернберґ таке переносить, а нарештї воно само з себе виявило ся. Раз якось від Тарновських вернув ся він просто несамовитий, такий сердитий: довго він мовчки ходив по сьвітлиці, потім ліг на ліжко, знов встав, знов лїг; да отак аж тричі, доки втихомирив ся і заснув. Чую, аж він зо сну — називає одну небогу Тарновського. Тодї почав я вгадувати, в чому тут дїло. Другого дня він знов пішов до Тарновського і вернув ся пізно в ночі заруманий. Я прикинув ся — буцїм нїчого не помічаю. Він упав на канапку, затулив лице руками і ридає наче дитина. Отак минуло принаймнї з годину. Потім підійшов до мене, обняв мене, поцїлував і гірко усьміхнув ся. Тодї сїв біля мене і розповів менї про своє коханнє. Звичайна істория. Він закохав ся в старійшу небогу Тарновського. Та хоч те-ж його кохала, але що до того, щоб побрати ся, дак дала перевагу якомусь лисому лїкареви Бурцову. Висповідавшись, він трохи заспокоїв ся, а я поклав його спати.

Потім другого й третього дня я майже не бачив його: піде зранку, вернеть ся в ночі і Бог його відає, де він пропадає у день. Спробував був я побалакати з ним, але він ледві слово промовить і мовчить. Кликав до Шмідтів, — він тільки головою покивав, не пішов. В недїлю вранцї кажу до його: поїдьмо в оранжерию ботанїчного саду. Він хоч і не охоче, але згодив ся. Тут він повеселїйшав, почав марити про подорож до тих чарівних країв, де отсї рослини дивні ростуть, наче у нас чортополох. З оранжериї я його повіз на „Крестовський“ остров пообідати в нїмецькому ресторанї. По обідї ми послухали сьпіваків тирольських, подивили ся, як спускають ся з снїгових гір і пішли до Шмідтів. Шмідти того дня обідали у Фіцтума, інспектора унїверситетського, да там лишили ся і на вечір. Ми й собі туди. Нас зустріли питаннєм: де ми пропадаємо? У Фіцтума наслухали ся Моцартової сонати і Бетховенового квінтету, та в годинї першій у ночі і вернули ся до господи! Сердешний Віля знов засумовав. Я його не розважаю, тай чим його можна розважити!…

На другий день Брюлов послав мене до книгарнї Смирдина: між інчими я взяв дві книжки „Библіот. для Чтенія“, де надруковано Дікенсів роман „Нїкляс Нїкльбі“. Менї прийшло на думку спорудити у Шмідтів лїтературні вечері. Я закликав до сего і Штернберґа. Задумано й зроблено. Того-ж таки дня, взявши книжки під паху, рушили у вечері до Шмідтів. Думку мою повитали і після чаю почало ся читаннє. Першого вечера читав я; другого Штернберґ, далї знов я; отак і черговали ся, доки не прочитали романа до краю. Се зробило вельми добрий вплив на Штернберґа. Ми таким же чином перечитали потім „Замок Кінельворт“, „Пертську Красуню“ і кілька інчих романів Вальтер-Скота. Часто читали ми за північ і не помітили, як прийшли Сьвята Різдвяні. Штернберґ заспокоїв ся, принаймнї працює і менш нудить ся. Дасть Бог і се минеть ся. Прощавайте, батьку мій рідний! Не обіцяю ся писати до вас небавом, бо приходять сьвята, а я, з ласки Штернберґа, опріч Шмідта, ще кількох з наших собі придбав. На сьвята справив собі нову одежу і пальто з анґлїйської байки; таке точнїсенько, як у Штернберґа, щоб не дурно Шмідти Полюксом та Кастором нас називали. На весну гадаємо справити собі шинелї з камльоту. Гроші тепер у мене є! Я почав акварелию патрети малювати; спершу приятелям дурно, а далї і за гроші. Але-ж Брюлову ще не показую, бою ся. Я більш Соколова тримаю ся. Гау менї не подобаєть ся. Приїсний він. Гадаю ще взяти ся до мови французької. Се неминуче потрібно. Одна підстаркувата вдова брала ся учити мене, а я за те щоб сина її малювати учив. Услуга спільна, та менї се не подобаєть ся: раз тому, що далеко ходити, аж в Ертелів переулок, — а вдруге дві години возити ся з жированим хлопцем — не аби-яка річ! Лїпше от і дві години я на патрет акварельний споживу, а учителеви гроші заплачу. Гадаю, що й ви такої думки. У Брюлова є Ґібон мовою французькою і менї просто не можна байдуже дивити ся на його. Не відаю: чи ви бачили його ескіз, лїпше мовити: невеличку картину — „Завитаннє Ґензериха до Риму“. Тепер вона у його в майстернї. На прочуд — як і все, що виходить зпід його пензля. Коли ви не бачили, дак я зроблю вам невеличкий список; „Бахчисарайський фонтан“ те-ж пришлю; здаєть ся, його розпочато ще при вас.

О, менї лихо — трохи не забув; лаштуєть ся велика подїя: Карло Павлович заходжується женити ся. По сьвятах і весїллє. Молода його — доня Тима. Я її не бачив, я чув, що на предиво красуня. Брата її інколи в клясї стрівав, він учень Заурвайда; парубок незвичайно красивий. Коли се вчинить ся, дак я напишу до вас усї подробицї, а доки що — прощавайте ще раз, мій добродїю незабутнїй.

*  *  *

От вже два місяцї минуло, як я до вас не писав. Я немов наумисне мовчав, аж доки відбудеть ся весїллє Карла Павловича. В останньому листї я писав до вас, що він заходжуєть ся брати ся. Тепер напишу про те, як се все зробило ся і як зруйновало ся.

В день шлюбу Брюлов одяг ся як звичайно, взяв капелюха, та йдучи через майстерню, зупинив ся біля списка Домінїкіно, довго стояв мовчки, потім сїв і нарештї мовив до мене:

— Пампєрі немов каже до мене: „Не жени ся, пропадеш!“

Я не тямив що відповісти, а він надяг капелюха і пішов до молодої. Цїлий той день він не вертав ся до господи. На весїллє нїчого не готовили, навіть Лукиян в той день ростбифу не робив. Я довідав ся, що він вінчати меть ся о 8 годинї вечера у лютеранській церкві сьв. Ганни. Після кляси ми з Штернберґом взяли фіякра і поїхали. В церкві вже позасьвічували сьвічки. Брюлов з Заурвайдом і з братом молодої були вже в церкві. Побачивши нас, він підійшов, подав нам руку і промовив: „Женюсь!“

Тодї саме в церкву ввійшла молода і він пішов стрічати її. Зроду-віку я не бачив, тай не побачу такої красунї. На вінчанню Брюлов стояв глибоко задуманим, і нї разу не подивив ся на свою невісту прекрасну. Вінчаннє скінчило ся. Ми повитали щасливих молодих, провели їх до карети, а потім пішли до Клея вечеряти, та на здоровє молодих випили пляшку клїко. Се все було 8 сїчня р. 1833. У Брюлова весїллє скінчило ся на пляшцї клїко. Жадного сьвятковання не було.

Через тиждень після сього я зустрів ся з ним в коридорі, саме проти кватири ґрафа Толстого. Він мене покликав до себе обідати. Доки подали обід — він казав менї читати Дорварда, а сам щось в альбомі черкав. Ледві почав я читати — він спинив мене і голосно гукнув: „Емілїя!“

Через хвилину прийшла його жінка-красуня. Він мовив:

— Емілїє, а на чому ми зупинили ся? Та нї, лїпше сїдай да сама читай. А ви послухайте, як вона гарно по росийськи читає.

Вона спершу не хотїла читати, потім розгорнула книжку, перечитала кілька фраз з нїмецькою вимовою, зареготала, покинула книжку і втїкла. Він знов її покликав; нїжно прохав її сїсти до рояля і засьпівати каватіну з „Норми“. Вона сїла і засьпівала. Голос у неї не великий, але-ж такий чарівний, солодкий, що я, слухаючи, не няв собі віри, що чую звичайну людину смертну, а не фею. Чи се маґічний вплив її вроди, чи дїйсне вона так чарівливо сьпівала — не скажу! Тільки й тепер ще нїби я чую той голос чарівний. Карло Павлович те-ж був зачарований її голосом, бо він сидїв над альбомом, згорнувши руки і не чув, як війшов Лукиян і двичі промовив:

— Обідати подав.

По обідї Лукиян подав фруктів і пляшку лякрімо-хрісті. Продзвонило пять годин; я пішов до кляси. Прощаючись Брюлов подав менї руку і прохав приходити що дня на обід.

Після клясів я зустрів ся з ними на побережжю і пішов з ними. Вертаючись до господи, вони й мене покликали до себе. За чаєм Карло Павлович прочитав Пушкинового „Анжело“ і розповів, як небіжчик Пушкин прохав його намалювати з його жінки патрета, і як він відмовив йому, бо жінка його зизоока. Він хотїв списати патрета з Пушкина, але Пушкин не згодив ся. Небавом після того Пушкин помер і ми лишили ся без патрета його. Кипренський намалював Пушкина якимсь денді, а не поетом. Після чаю молода господиня чарівна навчила нас в „гальбе-цвельф“ і програла менї 20 к., а чоловікови свому каватіну з „Норми“, і зараз же сїла до фортепяна і поквітовала. Після такого фіналу чарівного я подяковав господарів і пішов. Вже північ минула. Штернберґ ще не спав і ждав мене. Я розповів йому про отсе все; він назвав мене щасливим.

— А от ви менї позавидуйте, — мовив він: — мене кличе до Оренбурга ґенерал-ґубернатор на цїле лїто. Сьогодня я був у Даля і ми вже умовили ся про подорож. На тім тижднї — бувай здоров.

Отся звістка мене приголомшила: довго я не спроможен був говорити. Прийшовши до памяти, я спитав:

— Коли-ж се ти так прудко встиг усе ото вчинити?

— Та, бач, сьогодня в десятій годинї кличе мене Григорович. Прийшов я. Він каже менї про ту подорож, я згодив ся; пішов до Даля і кінець.

— Що-ж я без тебе робити му? Як же я без тебе жити му? — питав ся я скрізь сльози.

— О, так, як і я без тебе. Будемо вчити ся, працювати мемо, то й не помітимо самітности. Завтра ми обідаємо у Іоахима. Він тебе знає і прохав привезти тебе. Добре?

— Добре, — відповів я: — і ми лягли спати.

На другий день ми обідали у Іоахима: се син відомого каретника; Нїмець, — веселий, добрий і осьвічений чоловік. По обідї він показав нам колєкцию естампів і кілька зшитків найпрегарнїйших лїтоґрафій з Дрезденської ґалєриї. Се було в суботу, ми просидїли у його цїлий вечір. За чаєм розмовляли про коханнє да про закоханих. Сердешний Штернберґ сидїв немов на голках. Я пильновав перемінити розмову, але-ж Іоахим наче наумисне розводив її і нарештї розповів нам про себе самого ось який анекдот:

— Як закохав ся я — каже він — в мою Аделяйду, а вона в мене — нї, дак я став на тому, щоб наложити на себе руки. Я вибрав смерть від чалу. Виготовив усе, що треба: написав листи до приятелїв і до неї [він указав на жінку], взяв пляшку рому і казав принести жарівницю, вугілля, скіпочок і сьвічку. Коли усе було принесено, я замкнув двері і випив шклянку рому. Менї почав ввижати ся Мартенсів „Бенкет Балтазара“. Я випив вдруге. Тодї вже нїчого менї не ввижало ся. Приятелї мої, одержавши мої листи, поприбігали до мене, виламали двері і знайшли мене пяним. Бачте, уся річ в тому, що я забув ся підпалити вугіллє; а то неминуче-б помер. От після отсього вчинку і вона подобрійшала і нарештї згодила ся побрати ся.

Після сього оповідання він випив добру шклянку пуншу.

Іоахим вельми менї сподобав ся і я ходити му до його яко мога частїйше.

В недїлю ми були у Шмідта; але в годинї одинадцятій були вже в господї, і почали були роздягати ся на ніч, як ось Штернберґови зненацька треба стало хустки. Він руку до кишенї, тай витяг, замісць хустки, афішку. Тодї й каже:

— Еге, я й забув ся: сьогодня в театрі маскарад. Поїдьмо!

— Добре! — кажу я, — спати ще рано, поїдьмо.

Саля в театрі аж сяяла і небавом було повно публїки. Музики гриміли. Небавом стало душно; маска менї остогидла, я її скинув. Штернберґ зробив те-ж. Може декому здало ся се чудним, але нам про те байдуже.

Ми рушили в бокові салї, щоб там спекати ся тїсноти і від духоти спочити. Жадна маска, наче на глум, не пішла за нами. На сходах стріває ся нам Елькин: він пізнав і мене і Штернберґа, і регочучи, почав обіймати нас. Тодї саме надійшов до нас молодий мічман. Елькин познайомив нас, сказавши, що то друзяка його щирий, Саша Оболонський. Була вже третя година. В одній салї дехто вечеряв. Менї те-ж замануло ся попоїсти. Я сказав про се Штернберґу і він згодив ся. Але Елькин і Оболонський змагали ся, радячи їхати вечеряти до Клея.

— А то тут, — додав Елькин — і не нагодують і в десятеро заплатиш.

Ми згодили ся і рушили до Клея. Молодого мічмана я сподобав за його сьміливу поведенцию. Досї я перебував в товаристві людий рахманних, а отакого парубка бачив вперше. Каламбурами наче з торби сипле він; водевільних куплетів у його без краю. Прегарний парубок!

До самого сьвіту просидїли ми у Клея. Бравий мічман був вже на підпитку, через те ми й забрали його до себе на кватиру, а з Елькином попрощали ся в ресторанї.

Бачте, як я тепер живу: по маскарадах буваю, по ресторанах вечеряю, безбач роскидаю гроші! А чи давно-ж то, чи давно сяяв над Невою той ранок, коли ви знайшли мене в „Лїтньому саду“ перед статуєю Сатурна! Незабутнїй ранок, мій добродїю, незабутнїй! Чим і коли я вам відвдячу? Опріч сердешньої сльози-молитви я нїчого не маю.

О годинї девятій я своїм звичаєм пішов до кляси, а Штернберґ ще в господї лишив ся з гостем. Гість ще спав. О годинї одинадцятій зайшов я до Карла Павловича і почув любу догану від любої Емілїї Карлівни. До години другої грали ми в „гальбе-цвельф“. Вона хотїла, щоб я вже до обіду перебув у них; я був не проти, та Брюлов мовив, що не годить ся пропускати кляси, і я, засоромлений по самі вуха, пішов до кляси. О годинї третїй я знов вернувся до них, пообідав і знов до кляси.

Отак, опріч суботи та недїлї, я що дня у них. У суботу до Іоахима, а в недїлю до Шмідта та до Фіцтума. Ви бачите, що усї мої знаємі — Нїмцї, але які гарні Нїмцї! Я просто закоханий в отсїх Нїмцїв. Штернберґ увесь тиждень клопотав ся про свою подорож і, певне, чогось да забув ся. Се вже його вдача така. В суботу ми пішли до Іоахима, там стріли ся з Кольманом. Він по обідї казав свому учневи, щоб показав нам свої етюди з дерев. Хоч не охоче але той згодив ся. Етюди на сїрому папері зроблені білим і чорним олівцем. Зроблені так прехороше, що я любовав і не налюбовав з них. За одного з них йому срібну медалю дано. Кольман вельми хвалив той малюнок і присягав ся, що він такого не втне. Штернберґови лишило ся тільки два днї бути з нами, через що Іоахим і спитав його: як він гадає ті днї провести? Штернберґ, здаєть ся, про се й не гадав. Іоахим подав думку, щоб завтра, се-б то в недїлю, подивити ся на ґалєриї Строганова і Юсупова, а в понедїлок на Ермітаж. Згодили ся. Другого дня ми заїхали по Іоахима і рушили в ґалєрию Юсупова. Сказали князю Юсупову, що такі й такі художники прохають у його дозволу подивити ся на ґалєрию. Ввічливий князь велїв відповісти нам, що сьогодня недїля, година на дворі дуже гарна, так він через те й радить нам покористовати ся лїпше з погоди, нїж з малярської ґалєриї. Ми подяковали за раду, та щоб не почути такої-ж поради і від Строганова, рушили в Ермітаж і три години раювали там, любуючи з зразків прекрасної штуки. Пообідали у Іоахима, а у вечері були в театрі.

Вранцї в понедїлок прийшла до Штернберґа від Даля записка, щоб він о 3-ій годинї був ладен виїхати. Штернберґ поїхав попрощати ся з приятелями, а я заходив ся паковати його речі. О годинї 3-ій ми були вже у Даля, а о 4-ій я поцїловав ся з Штернберґом і вернув ся одиноким до господи. Була думка заїхати до Іоахима, але менї хотїло ся лишити ся самотою, хоча укупі з тим не хотїло ся і до дому їхати. Я рушив пішки, і довго ходив по набережжю проти академії. В кватирі Брюлова було сьвітло, але зараз воно погасло і через хвилину він з жінкою вийшов на набережжє. Я, щоб не стрівати ся з ними, пішов до себе на кватиру, не сьвітив сьвітла, роздяг ся і ліг.

Тепер я майже що не буваю в господї: без Штернберґа і сумно і нудно менї. Михайлов знов перебрав ся до мене, але не сидить дома. Він десь, мабуть чи не в Елькина, познаємив ся з мічманом Оболонським. Оболонський часто приходить у ночі і коли Михайлова нема в господї, лягає спати на його ліжко. Він починає подобати ся менї менш, нїж перше. Чи він справдї одноманїтний, чи таким менї здаєть ся тому, що я й сам не походжу на себе. До кляси ходжу я ретельно, але працюю так мляво, що й Брюлов на се зауважив. Прикро менї через се, та не тямлю, як його й полагодити.

Емілїя Карлівна, як і перш — приязна до мене і грає зо мною в „гальбе-цвельф“.

Небавом по від'їздї Штернберґа, Карло Павлович загадав менї виготовити олівцї і папір. Він хоче змалювати з своєї жінки 12 голівок; се на ілюстрациї до баляди Жуковського „12 спящихь дѣвь“. Одначе і олівцї і папір лежать собі без ужитку.

Отсе було під кінець лютого. Обідав я у них. Того памятного дня жінка Брюлова показала ся менї незвичайно чарівною. За обідом вона мене вином частовала і була такою привітною до мене, що готов був забути й про клясу; одначе коли продзвонило пять годин, дак вона сама менї нагадала, що час до кляси. Я пішов не прощаючись, обіцяв ся зайти після кляси і обіграти її в „гальбе-цвельф“.

Приходжу після кляси. В дверях стріває мене Лукиян і каже, що Брюлов звелїв нїкого не приймати. Я вельми здивовав ся і пішов до господи. На перекір звичаю — Михайлов був дома; з ним сидїв бравий мічман. Вечер минув у нас в веселій балачцї. В годинї 12-ій вони пішли вечеряти, а я лїг спати.

Другого дня ранком з кляси заходжу до Карла Павловича. Приходжу в майстерню, а він весело витає мене, кажучи:

— Поздоровте мене: я не жонатий!

Спершу я не зрозумів його. Він вдруге те саме каже. Я не няв віри. Нарештї він зовсїм вже невесело каже:

— Моя жінка учора по обідї пішла до Заурвайдів і не вертала ся досї.

Потім він звелїв Лукиянови переказати Липину, щоб той принїс йому палїтру і пензлї. За хвилину усе було готове і він сїв за роботу. Перед ним стояв невикінчений патрет ґрафа Мусин-Пушкина: Брюлов взяв ся біля його. Хоч як він силковав ся бути байдужим, але-ж робота його зражувала. Нарештї кинув він палїтру і пензлї і промовив нїби сам про себе:

— Чи вже-ж отсе я такий збентежений?… Не можна робити. І пішов до своїх покоїв.

В другій годинї я пішов до кляси і все ще був непевен в тому, що стало ся. Вийшовши о 3-ій годинї з кляси, я не тямив, що дїяти: чи йти мені до його, чи лишити його самого? Аж ось Лукиян зустрів мене в коридорі і каже: „Пан просить вас до обіду“. За обідом їв сам, а Карло Павлович нїчого й в рот не брав, навіть до столу не сїв; все ходив, курячи ціґаро та казав, що голова йому болить.

Другого дня він занедужав, лїг і нездужав два тижднї. Увесь отсей час я від його не відходив. Часом він заговарував ся. Нїже єдиним разом не вимовив він наймення жінки своєї. Нарештї, як почав видужувати, він покликав свого брата Олександра і прохав рекомендовати йому адвоката, щоб виправив формальну розлуку. Тепер він вже видужав і гадає розпочати малювати в казанський собор велику картину: „Взяттє на небо Божої Матери“. А заким виготують йому на сю картину полотно, він малює патрети на цїлу постать з князя Олександра Голицина да з Федора Прянишникова. Голицин буде намальованим в сїрому фраку і з „Андриївською Лентою“.

Про гутірку, що про Карла Павловича ходять і по місту і по академії — не пишу до вас. Гутірки осоружні, нїсенїтницї. Гріх і переказувати їх. В академії в один голос кажуть, що ті гутірки пускає Заурвайд. Я маю причини няти тому віри. Нехай все отсе трошки присохне, тодї я перекажу вам оті причини, а тимчасом і материялу збереть ся і згуртуєть ся більш. Прощавайте, мій добродїю незабутнїй!

P. S. Від Штернберґа одержав листа з Москви. Добрий Віля! Він і про вас памятає, кланяєть ся вам і просить, коли вам трапить ся зустріти на Українї небогу Тарновського панї Бурцову, дак перекажіть їй його глибоке поважаннє. Сердешний Віля, він все ще про неї памятає.

*  *  *

Петербургського лїта сїренького мов і не було. На дворі осїнь сира і гнила. В академії вистава блискуча. От чом би вам не приїхати подивити ся на неї і я налюбовав би з вас. З роботи учнїв по живописи прикметного нїчого нема, опріч проґрами Петровського „Явленіе ангела пастухамъ“. За те лїпники вже визначились Рамазанов і Ставасер; останнїй найпаче. Він зробив круглу статую рибалки молодого; та ще як зробив, найпаче вираз тварі! Затаївши дух жива твар пильнує за рухом плавничка. Памятаю я, коли статуя ще в глинї була, Карло Павлович зайшовши в кабінет Ставасера, любовав з неї і порадив трошки вдавити рибалцї нижню губу. Ставасер послухав ся і вираз не той став. Ставасер ладен був молити ся на великого Брюлова.

Про живопись взагалї скажу, що варто з Хін а не то з України приїхати, щоб подивити ся на саму тільки картину Брюлова. Чудо, велетень! За один раз і підмалював і скінчив і тепер своїм твором пречудовим годує публїку. Велика його слава і ґенїй його без краю!

Що-ж менї про себе самого вам сказати? Дали менї першу медалю срібну за етюд з натури „Сирітка хлопчик під парканом дїлить ся своєю милостинею з собакою“. От і все! Цїле лїто я працював в клясах, а ранками з Іоахимом ходив на Смоленське гробовище лопух да дерева змальовувати. Все більш та більш я кохаю Іоахима. Трохи не що дня ми з ним бачимо ся: він стало ходить на вечірні кляси. Сприятелив ся з Карлом Павловичем і часто один одного провідують. Інодї ми йдемо гуляти на острови Петровський і Крестовський, щоб там змалювати ялину чорну, або березу білу. Двічі були пішки в Парголові, там я познаємив Іоахима з Шмідтами. Вони в лїтку живуть в Парголові і він вельми радїє з нової знаємости. Тай хто-ж не задовольнить ся з родини Шмідтів!

Росповім вам про одну цїкаву подїю; не що давно вона стала ся. В одному домі зо мною закватировав якийсь урядник з родиною: у його жінка, дїток двійко да небога — гарна дївчина лїт 15. Яким чином розвідав я усї отсї подробицї, — зараз вам розповім. Ви добре памятаєте колишню кватиру нашу: з малесенької прихожої двері йдуть до загального коридору. Раз якось відчиняю я оті двері — і зумив ся: перед мене стоїть вродлива дївчина, засоромлена і почервонїла. Я не тямив, що їй сказати. Помовчавши з хвилину — я поклонив ся їй, а вона — на-втїкача в двері і зникла. Що воно за знак — не тямив я; догадував ся, гадав сяк і так, тай пішов собі до кляси. Робота у мене чапіла; ота невідома дївчина не давала роботи. Другого дня вона мене на сходах зустріла і спалахнула. Я й собі остовпів. Вона наче дитина та так простосердо зареготала, що і я не втерпів і те-ж зареготав. Але на сходах чути стало, що хтось іде: сьміх наш принишк. Вона приложила до губ пучку тай побігла собі. Я повагом пішов по сходах і ще більш здивованим прийшов до господи. Кільки день вона менї спокою не давала. Що хвилини виходив я на коридор, сподїваючись зустріти незнаєму знаємку. Але-ж вона хоч на коридор і вибігала, одначе так швидко зникала, що менї не можна було встигти кивнути до неї головою. Отак минув цїлий тиждень. Я вже почав був забувати про неї. Але-ж ось слухайте, що стало ся. В недїлю ранком о годинї десятій прийшов до мене Іоахим, та вгадайте, кого він привів ? Еге! Нїкого більш, як не мою красуню таємничу.

— Я у вас, — каже він, — злодїя злапав.

Глянувши на пустотливу ту дївчину я засоромив ся не менш, як і той злодїй. Іоахим се помітив, вислобонив руку красунї і лукаво усьміхнув ся. Але красуня не втїкала, а лишила ся; вона полагодила на голові хусточку і косу, зирнула округи і промовила:

— Я гадала, що ви саме проти дверий сидите і малюєте; аж ви он де, в другій хатї.

— А коли-б він проти дверий малював, дак тодї-б що? — спитав ся Іоахим.

— Тодї-б я в дїрочку дивила ся, як вони малюють.

— Чом же в дїрочку? Я певен, що товариш мій такий ввічливий, що не заборонить в сьвітлицї сидїти підчас роботи.

Щоб запевнити її в тому, я кивнув головою і подав їй стільця. Вона не вважала на мою ввічливість і повернула ся до станка, де був патрет панї Солової. Я його тільки що розпочав. Ледві почала вона набирати ся восхитом з намальованої красуні, як у коридорі почув ся різкий голос:

— Де ж отсе вона пропала? Паша!!

Гостя моя здригнула і зблїдла.

— Дядина! — промовила вона тихенько і кинула ся до дверий. Біля дверий вона зупинила ся, притулила до рота пучечку, з пів хвилини постояла і зникла.

А ми з Іоахимом попосьміявшись з отсїєї пригоди чудної, рушили до Карла Павловича. Пригода нїкчемна, а про те мене вона турбує. Іоахим часом жартує з моєї засмученности, а менї се не до вподоби; навіть прикро — на що він трапив ся при тій пригодї.

Сьогодня одержав листа від Штернберґа. В якийсь похід, на Хиву, він збираєть ся. Пише, щоб не сподївали ся його сюди на сьвята. Менї без його нудно; нїхто менї його не заступить. Михайлов в Кронштадт до свого мичмана поїхав і я вже більш, як два тижднї його не бачу. Художник з його прекрасний, людина благородна та на лихо — безладна людина. Доки його нема, я за порадою Фіцтума, приняв до себе студента Демського. Людина тиха він, добре осьвічений та до того убогий і Поляк молодий. Цїлий день він в авдиториї, а у вечері учить мене французській мові і читає Гіббона. Двічи на тиждень я ходжу слухати відчити з фізики, що професор читає в салї „Вольнаго Экономическаго Общества“; а раз що тиждня з Демським ходжу слухати відчити з зоольоґії професора Куторги. Як бачите, часу я не марную; нудити ся наче й нїколи, про те все таки нуджу ся: чогось менї бракує; а чого — й сам того не тямлю. Карло Павлович тепер нїчого не робить і дома майже не живе. Бачу ся з ним ряди-в-годи і то на улицї. Прощавайте, добродїю мій незабутнїй! Швидко писати до вас не обіцяю; час у мене йде нудно; писати нї про що і не хочу я, щоб ви куняли над моїми листами одноманітними, отак як я над отсїм посланієм куняю. Бувайте здорові!

*  *  *

Збрехав я. Казав, що швидко не писати му до вас, аж ось і місяця ще не минуло, відколи до вас писав, і я знов беру ся до посланія. Подїя поспішила мене; вона-ж то й збрехала, а не я. Штернберґ в отому походї Хивинському занедужав. Добрий Даль порадив його покинути військо, да до господи вернути. І от в ночі 16-ого грудня несподївано він до мене вернув ся. Коли-б тодї я був сам у хатї, я гадав би, що то мара, і певне, злякав ся-б; але тут сидїв Демський; ми саме перекладали веселу главу з Поль-де-Кокового „Брати Якова“. Я тільки здивовав ся і зрадїв без краю, побачивши Штернберґа. Обнявшись та нацїловавшись, познаємив я з ним Демського. А як була ще тільки десята година, то ми й рушили в „Берлин“ чай пити. Вже-ж пак ніч минула в бесїдї. Перед сьвітом Штернберґ знеміг ся і заснув; а я, діждавшись ранку, взяв ся за його портфель; такий же повний, як і той, що торік він з України привіз. Та ба: не та вже тут природа і люди не ті; воно й гарно і виразно, да не те і опріч мелянхолїї усе інче. А може се відбиток засмученої душі художника? На всїх патретах Ван-Дейка панує риса розуму і шляхотности: се через те, що Ван-Дейк був найшляхотнїйший розумник. Отак я собі з'ясовую вираз на всїх Штернберґових малюнках. Ба, коли-б ви відали, як весело, як невимовно швидко і весело летять мої днї й ночи! Так весело, так швидко, що малесенького завдання Демського я не встигаю виучувати. А Демський за се похваляєть ся відцурати ся від мене. Але крий Боже, я до сего себе не доведу. Наших знаємостий не поменшало, а ще побільшало: все ті-ж, але усї вони так розцвіли, та повеселїйшали так, що не всиджу я в господї. Хоча як повідати вам правду, так і дома у мене не без краси, не без чар. Я кажу отсе про ту саму „злодїйку“, що біля дверий Іоахим піймав. Що за мила отся твар невинна! Суща дитина, непопсована дитина прекрасна. Вона що дня кілька разів до мене забіжить; поплигає, пощебече і пурхне наче пташка та; інколи просить мене патрета з неї намалювати, але нїколи і пять хвилин не висидить: просто срібло живе. Не що давно треба було менї для одного патрету руку жіночу; я попрохав її подержати свою руку. Вона згодила ся, та щоб ви собі думали: хвилини однїєї спокійно не подержала. Дитина, тай годї! Взяв я в руки палїтру, вбігає вона, звичайно весела, сьміється; та як побачила натурщицю — зразу скаменїла; потім заплакала, а далї, немов тигреня те, кинула ся на неї. Я не тямив, що й дїяти! Добре, що в мене трапила ся мантиля оксамітова тієї панї, з якої я патрета малював: я вхопив мантилю і накинув їй на плечі. Вона схаменула ся; підійшла до зеркала; полюбовала з себе, потім кинула мантилю на підлогу, плюнула на неї і побігла з сьвітлицї. А рука отак знов лишила ся невикінченою.

Після сього три днї сусїдка моя не навідувала ся до мене, а коли в коридорі зі мною зустрічала ся, дак затулювала лице руками і втїкала. Четвертим днем, скоро прийшов я до господи і заходив ся лаштовати палїтру, входить вона, да така-ж тиха, сумирна, що й не пізнати її, Мовчки сїла вона, обголила до половини руку і взяла постать тієї панї, з якої отой патрет був. Я взяв палїтру, пензлї і став на роботу. За годину рука була готова. Я почав дяковати, а вона хоч би тобі всьміхнула ся; поправила свого рукава, встала і мовчки пішла з сьвітлицї. Признать ся, отсе мене гаком за живе зачепило і я все мірковав, як його оновити гармонїю? Минуло кілька день. Гармонїя стала нїби оновляти ся. Сусїдка вже від мене в коридорі не втїкала, навіть часом усьміхала ся. Я вже став сподївати ся, що от-от двері відчиняють ся і моє пташенятко влетить до мене. Але-ж двері не відчиняли ся, пташенятко не прилїтало. Я почав міркувати, яке-б його сїльце заставити. Роскиданність моя зробила ся осоружною не тільки для мене, але й для доброго отого Демського. Отодї саме, немов янгол той з неба, прибув до мене Штернберґ.

Тепер я з самим тільки Штернберґом живу і для його тільки: і коли-б в коридорі не стрівав я сусїдку свою, то може-б зовсїм про неї забув. Вона — знати — страх, як бажає забігти до мене, та от лихо. Штернберґ раз-у-раз в господї, а коли куди й піде, дак і я з ним. На сьвятах одначе вона не витерпіла; надїла в день маску і забігла до нас. Я вдавав, що не пізнаю, а вона що сили пильновала, щоб я пізнав її. Я стояв на своєму. Нарештї вона не витерпіла, підойшла до мене і майже голосно промовила:

— Хіба не пізнаєш ? Се-ж я.

— Коли ви, дак скиньте маску, тодї я й пізнаю вас.

Вона трошки покебенилась, а далї скинула маску. Тодї я познаємив її з Штернберґом.

З того дня усе у нас по прежньому пішло. До Штернберґа так само, як і до мене — вона по просту. Ми її пестимо усякими ласощами і поводимо ся з нею, як брати рідні з сестрою рідною.

Штернберґ якось спитав у мене: хто вона така? Я не тямив, що йому відповідати. До мене й на думку нїколи не впадало про се у неї спитати ся.

— Мабуть сирітка, або доня недбахи-матері, — мовив Штернберґ: — в усякому разї вона бідолаха, може чи й письменна?

— І про се не відаю! — відповів я.

— Давати-б їй що небудь читати, все-б таки голова не зовсїм порожньою у неї була. А от до речі — роспитай ся: як що вона читати уміє, дак я подарую їй вельми моральну і гарно видану книжку „Векфільдський сьвященник“ Ґольдшмідта. Гарний переклад і виданнє гарне.

За хвилину він усьміхаючись, знов мовив:

— Чи помічаєш ти, що сьогодня я почуваю себе за моралїста? На приклад спитаю: до якого краю можуть дійти візити отсїєї пташки?

Я злегенька затремтїв; але-ж зараз полагодив ся і відповів:

— На мою думку — нї до якого.

— Дай Боже! — мовив він і замислив ся.

Я завжди любую з його тварі благородної і, немов у дитини тієї безжурної; а тепер отся твар люба здала ся менї зовсїм не дитячою, а сериозною і думною. Не скажу, чому, якось мимо волї на думку до мене прийшла Тарновська, а він, нїби спостеріг мою думку, подивив ся на мене і глибоко зітхнув.

— Бережи-ж її, друже мій, — мовив він; — тай сам стережись від неї. Як сам знаєш — так і чини; тільки памятай і нїколи не забувай, що женщина річ сьвята, але-ж така приваблива, що жадна сила волї не спроможна устояти проти привабливости тої. Тільки почуттє найвисшої любови євангельської, тільки воно одно і спроможеть ся захистити її від сорому, а нас від дорікання вічнього. Отже, немов той лицар, залїзним панцирем, так ти зазброй себе отим почуттєм високим; тай рушай сьміливо на ворога.

Він з хвилину помовчав; а потім, усьміхаючись, мовив:

— З торішнього году я страшенно зістарів ся. Ходїмо лїпше на улицю, а то в сьвітлицї менї здаєть ся душно.

Ми довго мовчки ходили по улицї; мовчки вернули ся до господи і лягли спати.

Вранцї я пішов до кляси, а Штернберґ лишив ся в господї. О годинї 11-ій приходжу до дому і що-ж я бачу? Учорашнїй професор моральности прибрав сусїдку мою в боброву татарську шапку з оксамітовим верхом і з золотою китицею, та в якийсь татарський шугай, шовковий, червоний, а сам надяг башкирську шапку гостроверху і грає на ґітарі качучу, а сусїдка моя, немов Тальонї та, витинає сольо. Я аж в долонї ляснув, а вони хоч би тобі одним оком моргнули: витинають качучу! Натанцювавшись до смаку, вона скинула шапку і шугай і побігла з сьвітлицї, а моралїст поклав ґітару і зареготав наче божевільний. Я довго кріпив ся, да таки не викріпив і так голосно і собі зареготав, що покрив його регіт.

Нареготавшись, посїдали ми один проти одного на стільцях. Помовчавши з хвилину, він мовив:

— Вона найпривабливійше творіннє. Я з неї Татарочку бажав змалювати, а вона ледві встигла нарядити ся, вже й пустила ся качучу витинати. Я не втерпів, замісць олівця та паперу, вхопив ґітару. Ну, останнє сам ти бачив. Але от чого ти не відаєш: ще до качучи вона менї розповіла свою історию: звістно — ляконічно: подробицї ледві й сама вона чи відає. Та коли-б не клята ота шапка, вона-б на половині оповідання не зупинила ся-б; а то. скоро шапку угледіла, вхопила її, надїла і про все забула. Може з тобою вона щирійшою буде: випитай у неї гарненько; істория її мабуть дуже драматична. Батько її, каже вона, торік в Обуховському шпиталю помер.

В ту саме хвилину відчинили ся двері і війшов Михайлов, а з ним мичман бравий. Не довго кажучи, Михайлов зараз покликав нас снїдати до Олександра. Ми з Штернберґом глянули один на одного і згодили ся. Я про клясу хотїв був говорити, але-ж Михайлов так зареготав, що я мовчки надяг шашку і взяв ся за ручку дверий.

— А ще художником хоче бути! Хіба суще великі художники в клясах виховують ся? — торжественно спитав ся Михайлов.

Ми згодили ся, що таверна найлїпша школа про художника і пішли до Олександра.

Біля „Полїцейського“ мосту ми зустріли Елькина; він з якимсь Волохом-боярином гуляв і розмовляв по волоськи. Ми покликали його до свого гурту.

Чудна річ отсей Елькин; нема мови, щоб він не говорив єю; нема товариства, де-б і його не було, починаючи з нашого брата і кінчаючи ґрафами та князями. Немов чарівник той в казцї, він по всїх усюдах; скрізь і нїгде: і на Анґлїйському набережжю, і в конторі пароплавби; там приятеля за границю виряжає; там провожає якогось Москвича сердешнього; він і на христинах, і на весїллї, і на похоронї; та все отсе одного дня справить; а у вечері по всїх трьох театрах побуває. Сущий Піннеті. Дехто стережеть ся його, як шпіга; але я нїчого й похожого на се не помічаю за ним. Дїйсне, він говоруха невгамовний, добрячий парубіка, та абиякий фелєтонїст. В жартах ще вічним жидом його називають; він каже, що отся назва йому личить. До мене він інакше не говорить, як по французському. Я йому за те дуже дякую; бо про мене се добра практика.

Замісць снїдання — ми у Олександра добре пообідали і розійшли ся по господам. Михайлов з мичманом у нас переночовали, а вранцї поїхали в Кронштадт. Сьвята проминули у нас швидко; значить, весело. Карло Павлович наказує менї лаштовати ся до конкурсу на другу медалю золоту. Не скажу, що воно буде; учив ся я ще геть мало, а про те, за помочию божою, спробую. Бувайте здорові, мій добродїю незабутнїй. Більш нїчого вам повідати.

*  *  *

От і масниця і великий піст, нарештї і Великодні сьвята минули: а я до вас нїже єдиного слова не написав. Не гадайте, мій добродїю незабутнїй, що я забув про вас! Боже храни мене від такого гріха. В кожнїй думцї моїй, в кожньому вчинку моєму ви завжди притомні в душі моїй, яко творіннє ясне і відрадне. Не писав я через те, що нї про що було писати. Одноманїтність. Не можна сказати, щоб одноманїтність отся була нудною; навпаки! Днї, тижднї, місяцї пролїтають — так що й не счуєш ся! О, яке добродїйне дїло — праця, найпаче коли її похваляють. А я в хвалї не відаю нужди: як стало, так і на іспитах я низше третього не йду. Карло Павлович раз-у-раз задоволений з мене. А яка-ж ще хвала може бути про художника лїпшою? Я щасливий без краю! Ескіза мого на конкурсї приняли без найменшої переміни; я вже за проґраму взяв ся. Сюжет я полюбив; він менї по душі і я цїлком йому віддав ся; се сцена з Ілїяди: „Андромаха біля тїла Патрокля“. Тільки тепер отсе зрозумів я, як то неминуче потрібно добре знати життє і штуку у давнїх Греків. Вельми в сьому разї прислужила ся менї мова французська. Я вже й не тямлю, як за сю услугу дяковати менї Демського!

Ми з Карлом Павловичем дуже оріґінально зустріли Великдень. Ще в день казав менї він, що має на думцї до утренї піти в казанський собор, щоб там побачити хрестний ход і свою картину при сьвітлї. У вечері в годинї 10-ій сїли пити чай: я налив йому і собі. Він запалив ціґаро, лїг на отоманцї і почав голосно читати „Пертскую красавицу“, а я ходив по сьвітлицї. Тільки й памятаю. Потім чую невиразно — нїби грім. Росплющив очи — в сьвітлицї ясно, лямпа на столї горить: Карло Павлович спить; книжка на підлозї лежить, а я сиджу та слухаю, як з гармат палять. Я погасив сьвітло; потихесеньку вийшов з сьвітлицї і пішов до господи. Штернберґ ще спав. Я умив ся, прибрав ся і пішов на улицю. З Андріївської церкви люди виходили вже з сьвяченим. Ранок був дїйсне сьвятковий. А чи знаєте, що в той час найбільш займало мене? Мій непромокний плащ. Чи не чудно, що я радїю з такої обнови сьвяткової? Нї, як добре подумати, да не чудно. Дивлячись на поли свого плаща лискучого, я думав: чи давно то я в замизьканому халатї, не відважував ся про отаке убраннє й гадати, а тепер! Сотню карбованцїв викидаю на отакий плащ! Просто Овідиєві метаморфози! А то бувало розживеш ся як небудь на коповика і несеш його в райок, не розбираючи який там спектакль: за коповика було до смаку нарегочу ся і гірко наплачу ся, да так, що інчому й за цїлий вік його не доведеться так плакати і так реготати. Чи давно се було? Не далї як учора і така переміна! Тепер вже я не інак іду в театр як в крісла і рідко коли беру місце за кріслами. А дивити ся йду не так, на що трапить ся, а йду або на бенефіс, або вибираючи спектакль добрий. Але-ж правда і те, що тепер нема вже в мене того щирого сьміху і слїз. Та менї їх не жаль. Згадуючи се все, я і вас згадую, мій добродїю незабутнїй; згадую і той сьвятий ранок, коли Господь навів вас на мене, щоб витягти мене з болота. Сьвято зустрів я в родинї Уварових, тільки не ґрафів, крий Боже: ми ще так високо не лїтаємо. Се проста родина, та така-ж то добра, що дай Боже, щоб усї на сьвітї родини були такими. Мене вони витають наче свого кревняка. Карло Павлович те-ж часто навідуєть ся до їх.

Сьвято провели ми весело. За цїлий тиждень нї разу у M-me Юрґенс не обідали, а все по гостях; або у Іоахима, або у Шмідтів, або у Фіцтума. У вечері коли не в театрі дак у Шмідтів. Сусїдка наша провідує нас і все така-ж пустотлива, як і перш була. Шкода, що не можна менї взяти її за модель на Андромаху, вельми вона молода. Дивую ся, що отсе за молодиця така її тїтка! Здаєть ся про свою небогу у неї й думки нема: інколи вона годин зо дві у нас пустує, а дядинї про те й гадки нема. Чудно! Штернберґ її історию доказав менї до краю. Матері вона не зазнає, а батько був якийсь убогий урядник і, здаєть ся, пяниця; бо тодї коли вони в Коломнї жили, дак він із служби приходив червоним і сердитим. Як що трапляли ся у його гроші, — він її в шинок по горілку посилав; а не було гроший, посилав її на улицю милостинї прохати. Дядина її — отся теперішня добродїйка її — се його рідна сестра, прийде було та просить, щоб він віддав їй виховати Пашу; так де! — і слухати не хоче! Чи довго вони жили в Коломнї тій — вона не памятає. Раз якось зимою він до господи на ніч не прийшов; вона сама ночовала і нїчого не бояла ся. На другу ніч — теж; а на третїй день з Обуховського шпиталю прийшов по неї слуга; вона пішла; ідучи слуга той розповів їй, що тата її взяла на улицї в ночі полїция та вранцї недужого його на горячку, вирядила до шпиталю. Минулої ночі він трошки опамятовав ся, повідав своє наймення, свою кватиру і прохав покликати її до його. Недужий батько не пізнав її і прогнав від себе. Тодї вона пішла до дядини та у неї і лишила ся. От і вся її істория скорботна. Отсе Штернберґ подаровав їй „Векфільдського сьвященика“. Вона вхопила книжку, немов дитина гарненьку іграшку; наче дитина та побавила ся з нею, подивила ся на малюнки і кинула на стіл. Йдучи до Господи про книжку й не згадала. Штернберґ гадає, що вона не вміє читати. Судячи по сумному її віку дитинному і я тієї думки. Є в мене думка: коли се так, дак навчити її читати. Штернберґ не від того, щоб менї помагати. Він того-ж дня пішов і купив букваря з малюнками. Але думка наша так і лишила ся думкою і ось через що. Другого дня приїхав з Криму Айвазовський і закватировав у нас. Штернберґ радо зустрів свого товариша; а менї — сам не тямлю через що — Айвазовський з першого разу не сподобав ся. Є у його щось несимпатичне, не художниче, а щось ввічливо-холодне, неприємне. Портфеля свого нам він не показує; каже, що лишив його у матері в Феодосиї, а в дорозї, каже, нїчого не малював, бо хватав ся, щоб ще застати перший пароплав заграничний. А про те він з нами, не відаю з якої причини, цїлий місяць. От за сей час нї разу до нас сусїдка наша не навідувала ся; вона боїть ся Айвазовського; а я його за се радий був би що дня провести за границю. Але-ж от менї лихо; з ним поїде і мій Штернберґ дорогий!

Минуло ще кілька день. Ми провели Штернберґа до Кронштадту. Біля його зібрало ся нас чоловіка з десять, а біля Айвазовського нї одного. Чудне дїло між художниками!… Був з нами і Михайлов. Пообідавши весело у Ставарта він здорово заснув. Ми хотїли розбудити його, та не спромогли ся. Тодї взяли ми з Штернберґом дві пляшки Клїко і пішли на пароплав. На чердацї „Геркулєса" випили вино; доручили свого приятеля Тиринову, попрощали ся та вже у вечері вернули ся до ресторану. А Михайлов вже очи протирає. Ми йому розповідаємо, як ми Штернберґа проводили, а він мовчить; кажемо про те, як випили Клїко, — він мовчить, а нарештї озвав ся і каже:

— Ледащо ви, — свого товариша не розбудили.

Нудно менї без мого Штернберґа любого! Так нудно, що, не то що з кватири, де все менї про його нагадує, а навіть від сусїдки я ладен тїкати. Більш до вас сього разу нїчого не пишу. Нудно, а я не хочу своїм посланієм нудним і на вас нудьгу наганяти. Лїпше візьму ся до проґрами. Прощавайте.

*  *  *

Лїто так швидко у мене проминуло, що швидче нїж одна хвилина у гулящого денді. Я вже після вистави тільки схаменув ся і помітив, що лїту — вже край. А тим часом ми з Іоахимом в лїтку провідували на Крестовському острові старенького Кольмана; під його доглядом я зробив три етюди: дві ялини і одну березу. Добра душа отсей Кольман. Шмідти вернули ся вже до міста. Отсе-ж вони доріканнєм своїм і нагадали менї, що лїто вже минуло. Я у їх нї разу не був; далеко; а у мене і днї й ночи йшли на проґраму. За те як щиро вони повитали мене з успіхом! Еге, добродїю мій незабутній, — з успіхом! Яке велике дїло для учня проґрама! Се про його камінь спробовий. Та яке-ж йому й щастє, коли він на каменї сьому показав себе художником сущим! Сього щастя я в повнї зазнав. Неспроможен я висловити вам того почуття солодкого без краю! За те які гіркі, які тяжкі дожидання переживаєш перед тим щастєм! Хоча Карло Павлович і запевняв мене в успісї — а про те я страшенно мордовав ся. Я так страждав, як страждає злочинець перед карою його на горло. Та нї: я гірш страждав! Я не відав, чи я помру, чи буду жити: а се важше. Присуду ще не висловили. Ждучи сього присуду ми з Михайловим пішли до Делї пограти на білярдї. У мене так тремтїли руки, що не можна було менї уцїлити нї одного шару; а він байдуже: так і ріже!… От же й він був під судом, його проґрама стояла поруч з моєю. Мене отака байдужість лютовала. Я покинув кия і пішов до господи. В коридорі зустріла мене сусїдка, така щаслива, сьмієть ся.

— А що? — спитала вона.

— Нїчого! — відповів я.

— Якто нїчого? Я прибрала вашу сьвітличку немов про Великдень, а ви йдете нудним отаким…

Вона хотїла і з себе вдати нудну, да не спромогла ся. Я подяковав за увагу і запросив до сьвітлицї. Вона так простосердо, наче дитина, почала розважати мене, що я не втерпів і зареготав.

— Ще нїчого невідомо; іспиту ще не скінчили, — мовив я.

— Так на що-ж ви менї неправду сказали? От який несовістний. Коли-б я була знала, то-б не чепурила вашої сьвітлицї.

Вона закопилила свої рожеві губенята, а по тім знов мовила:

— У Михайлова я не прибирала, нехай собі з своїм мичманом валяють ся в барлозї, наче ведмедї; менї що до того?

Я подяковав і спитав, чи вона рада буде, коли Михайлову дадуть медалю, а менї нї?

— Я йому руки поламаю, очи йому видеру, убю його на смерть.

— А як менї дадуть?

— Тодї я сама з радощів помру.

— За що менї ви надаєте такої переваги?

— За те… за те… за те, що ви обіцяли ся, що зимою учити мете мене читати…

— І додержу своєї обіцянки, — мовив я.

— Йдїть же до академії та довідайтесь, що там дїєть ся; а я ждати му вас в коридорі.

— Чом же не тут?

— А як мічман прийде, що я тодї робити му?

Правда, подумав я і, не кажучи нї слова, пішов; а вона замкнула двері і ключа в кишеню сховала, кажучи:

— Я не хочу, щоб без вас вони ходили до вашої сьвітлицї; ще попсують там що не будь.

З чого отсе вона взяла, подумав я, що вони що-небудь попсують без мене! Просто вигадка дитяча!

— До побачення! — промовив я йдучи на сходи: побажайте менї щастя.

— Від щирого серця, — відповіла вона радісно і зникла.

Я вийшов на улицю. Я бояв ся війти в академію. Академічна брама здавала ся менї пащею роззявленою у якогось страшного зьвірюки. Одначе-ж втомившись ходячи по улицї, я перехрестив ся і перебіг через страшну ту браму. В коридорі другої посади блукали мої нетерплячі товариші, наче тїни ті біля Харонового перевозу; я пристав до їх гурту. Професори були вже в конференцийній салї. Жахлива хвилина наближала ся. З круглої салї вийшов інспектор Андрій Іванович. Я першим зустрів ся з ним. Проходячи повз мене, він шепнув менї: „Поздоровляю“. Нїколи на своєму віку я не чув, тай не почую такого слова солодкого, гармонїчного! Я прожогом кинув ся до господи і з восхиту розцїловав сусїдку свою. Добре ще, що нїхто того не бачив. Хоча на мою думку нїчого недоброго в тому й нема, а все таки лїпше, що нїхто не бачив.

Отак, або майже що отак, відбувся отой іспит, що́ усю душу мою зворушив. Все оте, що я тепер написав до вас, се тільки силует тьмяний з живої натури; тільки слаба тїнь подїї дїйсної; нї пером, нї пензлем, нї словом живим її висловити не можна. Михайлову не поталанило. Крий Боже, коли-б таке нещастє менї скоїло ся. Я збожеволїв би; а він — байдуже: прийшов до господи, надяг пальто тепле і подав ся в Кронштадт до свого мічмана. Він від його без душі, а про мене так нїчого привабного у його нема. Правда: в первих він і менї був сподобавсь та се не на довго. От мій учитель Демський, дак істинно людина симпатична. Він горопашний нездужає; сухоти в останньому периодї. Ходить він ще, але ледві-ледві ходить. Якось отсе зайшов поздоровити мене з медалею і ми цїлий вечір солодко розмовляли. Він віщує менї пришле так натурально, живо і так певно, що я мимо волї йму йому віри. Бідолашний Демський: йому й на думку не впадає, який тяжкий у його недуг. Так він рветь ся до свого пришлого, наче паробча те, повне здоровя. Щасливий, коли мрію можна назвати щастєм! Він каже, що найголовнїйше і найтруднїйше вже перейдене; се-б то злиднї; бо, каже він, вже йому не треба цїлї ночи сидїти переписуючи відчити за якого будь карбованця; він би то тепер вирвав ся з лабетів злиднїв і може віддати ся своїй науцї улюбленій і що він, коли й не стане по рідній істориї висше свого ідола Лєлєвеля, так принаймнї стане врівень з ним і що його сподївана дісертация дасть йому усї засоби, справити свої надїї лискучі. А тимчасом він, горопаха, кашляє кровю і силкуєть ся отсе від мене затаїти. Боже мій, чого-б тільки я не дав, щоб справдили ся його бажання палкі! Овва, жадної надїї нема! Ледві чи доживе він, доки Нева піде.

Отож саме в хвилину сердечної бесїди з Демським відчинили ся двері і прийшов мічман бравий.

— А що Мишка в господї? — спитав ся він, не скидаючи шапки.

— Він учора до вас поїхав, — відповів я.

— Еге, дак се ми з ним розминули ся. Ну, не хай же він прогуляєть ся, а я у вас переночую.

Він війшов в сьвітлицю Михайлова, я подав йому сьвітла. Що менї було робити? Сподїваючись, що у нас нїхто не ночувати ме, я прохав Демського лягати на ліжку Михайлова. Демський помітив, що менї нїяково, взяв шапку і почав прощатись. Я мовчки і собі взяв шапку, і покинувши мічмана, пішов з Демським. Провівши Демського до його господи, неохоче вернувся до дому, і що-ж я тут застав?! Сусїдка моя, не відаючи, що мене нема дома, зайшла до мене в сьвітлицю, а бравий мічман, схопивши її, хотїв вже двері на замок замикати, аж тут я саме на поріг. Сусїдка вирвалась у його з рук, плюнула йому між очи і втїкла. Суще срібло живе, — промовив він, утираючись. Я не дав йому помітити, що його вчинок занадто мене ображає, лишив його і пішов собі лїпшого товариша шукати.

До Шмідтів нерано вже було йти. Карла Павловича не було в господї. Що менї дїяти, я не тямив. Мічман клятий мордовав мене, я зненавидїв його. Не відаю, чи то була ревність, чи просто почуттє огидливости до чоловіка, що зневажив сьвяте почуттє поваги до женщини. Мічман знехтував і повагу і просту шанобу до женщини. Але він пяний, або незвичайне ледащо; я мимо волї стою за останнє.

Ось в кватирі Карла Павловича показало ся сьвітло, я зайшов до його, тай заночував там. Брюлов спостеріг, що я не при собі, одначе не спитав мене, звелїв постлати менї постїль в одній хатї з ним і сїв читати голосно. Він читав книжку Вашінгтона Ірвінґа „Христофор Колюмб“. Читаючи, він мірковав про картину, як невдячні Іспанцї виводять з човна на берег великого адмірала, закутого в кайдани.

Раз якось за вечерою, розповідаючи про свою подорож по старій Еллядї, Брюлов на швидку зробив прегарну картину: „Атинский вечер“. На картинї була атинська улиця; її осьвічувало сонце вечерове. На обрії закінчений партенон, але рештовання ще не прийнято. Серед улицї на першому місци пара буйволів: вони везуть Фідиєву мармурову статую „Річка Ілїс“. З боку сам Фідий. Його зустрічає Перікль і Аспазия і всї значні люди, що́ були тодї в Перікльових Атинах, починаючи з Гетери і кінчаючи Ксантипою. Все отсе осьвічене проміннєм сонця вечерового.

Картина прегарна! Він тільки тому й недомалював її до кінця, що вже є школа атинська. І скільки таких картин він кінчить, або словом натхненним, або малесеньким ескізом в своєму альбомі. От і торішньою зимою він зробив кілька малесеньких ескізів на одну і ту саму тему. Я нїчого не зрозумів, а тільки вгадував, що мій учитель великий міркує собі щось велике. Так воно і стало ся.

Сього лїта почав я спостерегати, що він що дня до схід сонця в своїй робочій куртцї сїрій іде в свою майстерню і там до самого вечора перебуває. Тільки Лукиян відав про те, що там робить ся, бо він приносив йому воду і обід. Я тодї саме працював над проґрамою і хоч би як я хотїв, так не можна менї було читати йому; отак минуло три тижнї. З нетерплячки я аж тремтїв. Нїколи так стало він не перебував в своїй студиї. Мабуть, щось незвичайне дїє. Та хіба такий кольосальний ґенїй робити ме що будь звичайного.

Раз якось, коли вже повечеріло, я відпустив свого натурщика, а сам хотїв іти на улицю. В коридорі зустрів Карла Павловича. Борода в його не голена. Він побажав подивити ся на мою проґраму. Я тремтячи повів його до свого кабінету. Зробивши кілька невеликих уваг, він мовив: Тепер ходїм, подивімось на мою проґраму. Ми пішли в портик.

Чи розповідати вам про те, що я там побачив? Мушу розповісти, але, як його розповісти те, чого не можна розповісти? Відчинили ся двері, і бачу я величезне полотно темне, натягнене на раму. На полотнї чорною краскою написано: „Нач. 17-ого іюня“. За полотном скринька музичня грала хор: ноблїв із „Гуґенотів“. У мене серце завмирало, а коли я пройшов за полотно і озирнув ся, так менї дух забило. Перед мене стояла не картина, а „Осада Пекова“ з усїм жахом і величностю життя. От де вага отих ескізів малюсеньких. От чого торік лїтом їздив він до Пекова. Я відав його гадку, але менї й на думку не приходило, що він так швидко справить її. Так швидко і так прекрасно. Напишу вам дещо про отсе нове чудо.

З правого боку, на третьому плянї картини башта: трошки близче пролом в мурі, а в тому проломі бійка рукопаш та така бійка, що й дивити ся страх бере. Здається, чуєш, як люди кричать, як мечі дзвенять об залїзні шеломи ливоньські, польські, литовські і инчі. З лївого боку картини, на другому плянї хрестний хід з корогвами і з образом Матері Божої. Попереду йде епіскоп, іде він спокійно, з мечем сьв. Михайла, князя Пековського.

Який дивний контраст! На першому плянї посеред картини блїдий чернець з хрестом в руцї їде верхи на гнїдій коняцї; вправоруч від його здихає білий кінь Шуйського, а сам Шуйський, звівши руки до неба тікає до пролому. Влїворуч від ченця бабуся благочестива благословляє хлопця на ворога. Ще трошки влїво водою з відра дївчина наповає притомлених вояків. В самому кутку картини напів голий вояка доходить. Його піддержує молода жінка, мабуть недалека вже вдова його. Які ріжноманїтні епізоди прегарні! Та я й половини вам їх не списав. У мого листа не було-б краю, коли-б я захотїв списати усї подробицї, то все-б таки не списав усїх. Першим разом задовольнїть ся хоч з такого прозаїчного опису отого високого твору поетичного. Перегодом я контур з його до вас пришлю, тодї ви бачити мете виразнїйше, який се божественний твір.

Про що-ж би ще написати до вас, мій добродїю незабутнїй? Так ряди-в-годи і так мало я до вас пишу, що менї аж соромно. Ваші дорікання, що я лїную ся писати, не зовсїм справедливі. Я не лїнивий, але нема у мене кебети розповідати привабливо про життє щоденне. Не що давно перечитав я [властиво для листів] Клярису — переклад Жюль Жіняка: сама тільки передмова перекладника менї сподобала ся, а листи такі довгі да такі солодкі, що хоч кидай! І як отсе стало у людини терпіння писати отакі листи безкраї! Листи зза границї ще менш менї сподобали ся. Толку в них мало, самий лишень педантизм. Признати ся вам, я маю здорове бажаннє навчити ся писати, та не відаю як се зробити. Навчіть мене. Ваші листи такі гарні, що я їх на память виучую. А заким ще засвою собі вашу кебету, писати му так, як переказувати ме серце. Моя простосерда щирість нехай стає замісць штуки.

Переночовавши у Карла Павловича, я в 10. годинї вельми неохоче пішов до господи. Михайлов був вже дома і сипав в шклянку мічманови якогось вина; а сусїдка моя вертка визирала з моєї сьвітлички і щосили є реготала ся. Жадного самолюбства нема: нї тїни скромности. Чи простосерда вона така, чи се добуток виховання уличного? Питаннє се, велика загадка для мене і я його не розгадаю; бо такий я до неї прихильний, наче до дитинки любої. Немов ту дитину посадив я її за буквар. По вечерах вона розбирає склади, а я що небудь малюю, інодї патрет з неї. Голівка у неї просто — краса. Варто уваги: відколи почала вона учити ся, дак перестала реготати. А мене сьміх бере, коли я дивлю ся на її сериозне личенько дитяче. За зиму, гадаю, змалювати з неї патрет при огняному осьвітленню, отодї саме, як вона сидить з указкою в руцї, задивлюючись в буквар. Се буде гарненький малюнок a la Грьоз. Не відаю, чи оборудую я красками; олівцем вона виходить добре.

Отсе якось я з дядиною її спізнав ся, да так чудно. О годинї одинадцятій, я своїм звичаєм вертав з кляси. В коридорі зустріла мене Паша та каже, що дядина просить мене на кофе. Се мене здивовало. Я відмовляю ся. Справдї як його йти до людий незнаємих та просто зразу на кофе! Але-ж вона не дає менї й слова вимовити, тягне мене за рукава до своїх дверий, немов те уперте теля. А я, немов теля те, опираю ся, не йду. Зирк: двері відчинили ся і з'явила ся сама дядина. Не кажучи нї слова, вхопила вона мене за руку, втягла в сьвітлицю, двері замкнула і просить бути як дома.

— Прошу, прошу, — каже вона задихаючись: — не обезсудьте за простоту. Паша, чого-ж ти гави ловиш? Давай швидче кофе!

— Зараз! — обізвала ся Паша з другої хати. Через хвилину з кофейником і з чашками прийшла Паша. Суща Геба! Та й дядина трохи походила на тучегонителя.

— Ми давно з вами хотїли познаємити ся, — мовила дядина, — та все якось не випадало, а сьогодня, хвала Богови, я таки на своєму поставила. Вибачте нам за простоту. Випийте чашечку кофе. Давно щось наша охтянка не показуєть ся, а з крамнички вершки такі не гарні. Та що вдїєш! До мене Паша давно пристає, щоб я познаємила ся з вами. Та коли-ж ви такий безлюдок: навіть до коридору зайвий раз не вийдете. Ви з нашою Пашею просто чудо створили. Ми її просто не пізнаємо: зранку до вечора все вона за книжкою; аж любо та мило! А учора взяла ту книжку з малюнками, що якось ваш товариш їй подаровав, тай читає. Правда, ще не зовсїм добре читає, але зрозуміти можна усе. Як бо та книжка зоветь ся?

— „Векфільдський сьвященник“ — відповіла Паша.

— Еге, еге; сьвященник!… Як то він горопашний: в острозї сидїв; як він і доню свою роспутну шукав… усю книжку перечитала… Куди той і сон подїв ся! Хто тебе навчив читати? — спитала я. Вона й каже: на вас. От вже, спасибіг вам! Мій Кирило Опанасович, коли не на службі, дак дома все за бомагами сидить. Прийде вечір, ми й сидимо мовчки, за рік вечір той покажеть ся, а тепер я й не стямила ся, коли він і минув… Чи не випєте ще чашечку?

Я подякував і хотїв іти; дак нї! Господарка вхопила мене за руку і посадовила на прежнє місце, кажучи: „Не відаю як у вас, а у нас так не роблять, щоб війшов, та зараз і вийшов. Нї, просимо покірно побалакати з нами, да, чим Бог послав, перекусити“. Але я і від закуски і від бесїди відмовив ся, говорячи, що у мене щось в животї болить, і в боку коле. Дїйсне, хвала Богови, сього нїколи не було; а треба було менї йти до кляси, бо вже перша година підходила к кінцю.

Мене відпустили, взявши честне слово, що у вечері прийду. О 7. годинї я прийшов до них. Самовар вже на столї стояв. Сусїдка зустріла мене з шклянкою чаю. Після першої шклянки чаю вона представила мене свому „хозяїну“, як вона мовила, — лисому в окулярах старичкови. Він сидїв в другій хатї біля стола над бомагами. Він встав, полагодив окуляри, поклонив ся, простяг до мене руку і прохав сїдати. Я сїв. Він зняв з носа окуляри, витер їх хусточкою; знов надяг, мовчки сїв на своє місце і знов опер ся очима в папери. Минуло кілька хвилин… Я не тямив, що менї робити. Становище моє починало бути сьмішним. Спасибіг господарцї, вона виручила мене.

— Не перебивайте йому, — промовила вона з другої хати, — ідїть до нас; у нас веселїйш. Я мовчки послухав ся. Паша сидїла і роздивляла ся малюнки у „Вексфільдському сьвященнику“.

— Бачили хозяїна нашого? — спитала господарка: — отакий він раз-у-раз. Отак звик до своїх бомаг, що й хвилини без них не проживе.

Я похвалив його за любов до працї і прохав Пашу читати голосно.

Повагом, але правдиво і виразно прочитала вона цїлу сторінку. За те дядина дала їй шклянку чаю і похвалила; а мене, яко ментора, дякуючи без краю, спитала, чи не хочу я до чаю рому. Але рому того ще не було: по його треба було Паші йти в крамничку до Фоґта, через що я й відмовив. В годинї 11. повечеряли і я пішов до господи, обіцяючи, що навідувати му ся до них що дня.

Яке вражіннє зробила на мене отся нова знаємість, того я не зможу виразно вам списати. А кажуть, що при знаємости вельми важне перше вражіннє. Я задоволений з сієї знаємости тому, що знаємість моя досї з Пашею здавала ся менї недоброю, а тепер — сього нема і наше приятельство отся несподївана знаємість зміцнила. Почав я ходити до них що дня, та за тиждень був уже наче своя людина родинна. Вони запросили мене брати у них обід, за ту саму цїну, за яку брав я у Юрґенс. Я охоче згодив ся і зрадив добрій Юрґенс. Не каю ся. Товариство парубоче, недбале, менї вже надокучило, а тут так тихо, так менї гарно, наче я дома.

Пашу я сестрою називаю, а дядину її — і собі дядиною. Дядька нїяк не називаю, бо тільки його й бачу, що за обідом. Він, здаєть ся, і в сьвята ходить на службу. Так менї у них гарно, що я, опріч Карла Павловича, нї до кого вже й не ходжу. У Іоахима не згадаю вже коли й був. Теж саме і у Шмідтів і у Фіцтума. Сам бачу, що не гаразд чиню; та що дїяти, коли не вмію брехати добрим людям. Брак сьвітського виховання — більш нїчого.

На ту неділю до всїх до них піду, а то коли-б і справдї не роззнаємити ся. Та се все байдуже: се все якось улаштуєть ся; а от менї лихо: жадним чином не можна менї уладнати ся з Михайловим, властиво з приятелем його сердечним, з отим мічманом. Він трохи не що дня у нас ночує. Се ще байдуже-б; а то понаводить ка-зна якого народу та цїлїсеньку ніч і пють, та в карти грають. Не хотїв би переміняти кватиру, та мабуть треба буде, коли орґії оті не зникнуть. Хоча-б весна швидче; нехай би собі отой мічман осоружний плив на море. Розпочав я красками етюд з Паши при сьвітлї. Виходить вельми гарна голівка; шкода тільки, що мічман отой не дає робити. До сьвята хотїв би скінчити і що інчого почати, да ледві. Я заходжував ся вже у сусїдок з роботою розташовати ся, та якось нїяково. Осьвітленнє при огнї так менї сподобало ся, що я гадаю, — скінчивши отсю голівку, розпочати другу, таки з Паши, Вестальку. Шкода, що на вінок тепер не можна роздобути білих рож. Та се ще нехай — колись.

Паша починає вже добре читати і читаннє полюбила. Я вельми радий тому; тільки для мене труднация вибирати їй книжки. Кажуть, що молодим дївчатам не добре читати романи; але-ж я, далебіг не тямлю, що тут недоброго. Добрий роман розвиває фантазию, уласкавлює серце; а суха, хоча-б і розумна книжка, опріч того, що нїчому не навчить, може ще й відбити охоту від читання… На первих я дав їй „Робінзона Крузо“ ; потім дам „Подорож“ Араґо, або Дюмон Дюрвіля, далї знов роман; потім Плютарха. Жалкую, що у мене нема в перекладї Вазарі; а то-б я зазнаємив її із знаменитими людьми в нашій штуцї прекрасній. Чи добрий мій плян? Яка у вас про се думка? Коли що супротивного маєте, дак напишіть до мене, я вам сердечне подякую. Вона тепер мене інтересує неначе хтось близький, рідний. Тепер на неї, на письменну вже я дивлю ся наче художник на недокінчену картину свою. За гріх великий вважаю собі дати їй тепер самій вибирати книжки для читання. Лїпше було вже й невчити її читати.

Надокучив я вам своїми сусїдками, та що дїяти. Приказка каже: що в кого болить, то й про те й говорить. Та коли правду мовити, дак у мене тепер нї про що більш і говорити. Нїкуди не ходжу; нїчого не роблю. Не відаю, що менї доля надїлить на те лїто; а я його з тревогою жду. Да інакше й не можна: те лїто повинно покласти підвалини, вибраній мною, чи певнїйш мовити — вами, — професиї. Карло Павлович каже, що небавом по сьвятах буде оголошена проґрама на першу медалю золоту. Я трохи-трохи не стеряю ся, як згадаю про ту проґраму. А що як менї посчастить? Я збожеволїю! А ви? Чи вже-ж таки ви не приїдете подивити ся на виставу, на мою проґраму та на смиренного автора її? Напишіть до мене, що приїдете: от і буде у мене добра причина відмовити Михайлову в кватирі. Здаєть ся — мічман і йому вже остогид. Добре ще, що я у сусїдок маю захисток, а то мусїв би з власної господи втїкати. Будьте ласкаві напишіть, що приїдете, тодї я одним заходом усе покінчу. Прощавайте, добродїю мій незабутнїй! В другому листу напишу до вас про успіхи моєї ученицї і про наслїдки конкурсу. Прощавайте!

P. S. Сердешний Демський вже не спроможен з хати вийти. Не пережити йому весни.

*  *  *

Одержавши сього листа, я відписав до свого приятеля, що може ще й на Великдень приїду до його і приїду просто до його, так як Штернберґ приїхав був. Се на те я написав, щоб запомогти йому спекати ся отого мічмана в'їдливого. Правду мовити, я таки опасував ся за його характер, що ще не склав ся. Чого доброго, може як раз зробити ся двойником отого мічмана голїнного.

Тодї усе прощай: і ґенїй, і штука і слава і усе чарівне в життю! Усе те уляжеть ся, немов у могилї, на днї клятої чарки. Прикладів на те, найпаче у нас в Росиї, на превеликий жаль — сила. Де тому причина? Чи вже-ж таки сама тільки громада пяна може знївечити у молодої людини завяз доброго? Чи може тут є щось для нас незрозуміле? Вже-ж не дурно приказка народня каже: скажи менї, хто твої знаємі, а я скажу, хто ти. Та-ж у Гоголя була якась основа сказати, що „русскій“ чоловік, коли майстер добрий, дак і пяниця здоровенний. Що воно за знак? Гадаю собі, що нїщо більш, як недостача загальної цивілїзациї. От приміром сїльський писар: між простих, честних, але темних селян, він просто Сократ в Атенах. Отже пригляньмось, яка він животина неморальна, за те-ж він і майстер свого дїла! Між сотнями мужиків темних, він один — єдиний письменний; з мужиків він і живе, і пє і роспутствує, а вони тільки дивують ся і нїяк собі не зрозуміють: з якої речи отака людина розумна — і отакий з неї пяниця? Того не розберуть, що поміж них він єдиний майстер свого дїла. Дїло своє він абияк справляє; а заробітки пропиває. Отсе, на мою думку, єдина причина тому, що у нас, коли добрий майстер, так і пяниця здоровенний. Тай поміж наций цивілїзованих помічено, що ті люди з великою кебетою, що виходять з гурту людий звичайних, скрізь і всюди більш, чи менш бувають поклонниками Бахуса. Мабуть се вже невідмінна вдача у людий незвичайних. От у мене був знаємий наш математик ґенїяльний.[5] Трапляло ся менї кілька разів з ним обідати. Він за обідом опріч води нїчого не пив. Раз якось я й питаю у його:

— Хіба ви нїколи вина не пєте?

— Колись в Харкові я випивав два погребки,[6] тай зарік ся, — відповів він.

Не всї-ж кінчають двома погребками: інчі беруть ся й за третїй, а так і за четвертий. Та вже на сьому й кінчають свою сумну кариєру, а інколи і життє своє. А мій художник належав до людий загарливих, що́ поривають ся, що́ мають виображеннє палке: отсе то і є найлютїйшим ворогом життя самостійного, добродїйного. Я собі геть не з поклонників тверезої ретельности і щоденної одноманітної дїяльности волової, але не скажу, щоб я вороговав проти ретельности добродїйної. Взагалї середнїй шлях в життю — єсть найлїпший шлях. Але-ж в науцї, в штуцї і взагалї в дїяльности духовій середнїй шлях нї до чого не приводить, опріч до безвчасної могили.

Я бажав би, щоб мій художник був художником незвичайним, але і звичайною людиною в життю домашньому. Але отсї дві великі вдачі рідко коли живуть під одним дахом. Щиро хотїв би я заздалегідь добачати і відвернути усе те, що шкодливо може впливати на мого коханця: але як його се вчинити — не тямлю. Мічмана того я жахаю ся; тай з сусїдки чи можна сподївати ся чого доброго. Тепер все те можна-б ще скінчити на розпуцї та на сльозах, на чому звичайно кінчить ся перше коханнє. Але-ж ота дядина: вона йому подобаєть ся, а вона то й може довести до Гименеєвої сьвічки. Дай Боже, щоб я помилив ся; — а то може дійти і до злиднїв, до роспусти!

Він просто менї не признаєть ся, що закохав ся в свою ученицю. Звістно, жаден парубок молодий не признаєть ся зразу! Перш нїж висловити своє коханнє, він по першому слові своєї богинї кинеть ся в огонь і в воду. Такі юнаки, що кохають щиро. А хіба є такі юнаки, що́ інакше кохають?

Я навмисне про сусїдок нїже єдиним словом не нагадую йому, щоб хоч трохи відвести його від них. Я радив йому, яко мога частїйш навідувати ся до Шмідтів, до Фіцтума, до Іоахима; провідувати старенького Кольмана: йому неминуче потрібні поради Кольмана в живописи пейзажнїй. Радив я йому що дня, наче до храму штуки, ходити в майстерню Карла Павловича, та зробити там для мене список з „Бахчисарайського фонтана“. На сам кінець написав до його про велику вагу сподїваної проґрами; на неї повинен би він присьвятити усї свої днї і ночи аж до самого іспиту, се-б то аж до жовтня. Такого часу і такої роботи, здавало ся менї досить, щоб хоч трохи охолодити перше коханнє. Я писав до його, що коли менї на цїле лїто в столицї лишити ся не можна буде, так в осени я невідмінно приїду знов, властиво вже для його проґрами.

Лист мій, як я й сподївав ся, зробив добрий вплив, та тільки на половину: проґрама йому посчастила, а сусїдка — овва! Але на що заздалегідь здіймати завісу далини таємничої! Перечитаймо ще одного листа його, останнього вже:

„Не скажу, чи по волї, чи по неволї, а відаю тільки, що ви, мій добродїю незабутнїй, жорстко мене обманили. Вас, як найдорожшого моєму серцеви гостя, я сподївав ся довго, а ви!… Бог вам суддя! На що було обіцяти? А скільки у мене було клопоту з моїми кватирантами! Ледви спекав ся їх! Михайлов таки зараз згодив ся, а мічман осоружний до самісенької весни тяг; а на розставанню трохи було з ним не посварили ся. Він хотїв зістати ся ще на великодний тиждень; але я притьмом стояв, що дожидаю вас.

— Ба, яка там важка така особа ваш родич! Нехай в готелю закватирує! — мовив мічман, крутячи свої вуси.

Се мене страх як розлютило ; коли-б не Михайлов, спасибіг йому, так не тямлю, щоб я був заподїяв. Не відаю, що йому подобало ся в нашій кватирі: хіба тільки те, що не платив за неї. Зимою бувало Михайлов дак кілька ночий дома не ночує, а в день ряди-в-годи зазирне, та зараз же і знов піде, а мічман вийде пообідати да пяним напити ся, тай знов лежить на канапі, коли не спить, так люльку палить. Останнїми часами він і пак свій був привіз сюди. Коли я вже зовсїм відмовив йому кватиру, дак і тодї ще він приходив ночовати. Просто несовістний. Ще одна чудасїя: До самого виїзду його в Миколаїв [його переведено на Чорноморський фльот] я що дня, вертаючи у вечорі з кляси, зустрічав його або біля брами, або на сходах, або в коридорі. Не відаю, кого він у вечері провідував. Та Господь з ним! Хвала Богови, що я його спекав ся!

І не сказати, якого великого успіху за зиму моя учениця досягла. Ну, що коли-б її почали були учити в свій час, з неї була б просто учена людина. А якою вона стала сумирною. Дитинної простосердечности та жартовливости і слїду нема!

Правду мовити: як що тільки письменність знївечила у неї оту любу жартовливість дитинну, дак менї шкода! Я радію, що хоч тїнь простосердечности милої лишила ся у мене на картинї. Картина вийшла вельми гарненька; правда, що осьвітленнє сьвітлом удало ся не без труднациї. Прево дає менї за картину ту сотню карбованцїв. Я охоче згажаю ся, аби тільки по виставі вже. Я притьмом бажаю ученицю мою любу показати на суд публїки. Я був би зовсїм щасливим, коли-б ви другим разом не омилили мене, та приїхали на виставу: вона буде інтересною. Чимало художників і наших і чужоземних обіцяли поприсилати свої твори: обіцяли ся барон Берне, Годен, Штейбен. Приїздїть ради самого Апольона і девятьох сестер його прекрасних. Не скажу, як воно буде на далї, а досї проґрама моя чапіє. Карло Павлович з композициї задоволений; більш нїчого про неї й говорити. На тім тижднї прийму ся тілько, а досї якось я неначе втїкаю. Не тямлю, що воно за причина? Навіть учениця моя і та починає мене підганяти. Ох, коли-б менї було спроможно розповісти вам, як менї подобаєть ся отся проста та добра родина. У них я наче рідний! Про дядину й говорити нїчого: звичайно, вона добра і весела. А мовчазний і суворий дядько і той інодї покине свої бумаги тай присяде до нас біля самовару; нищечком пожартує. Я інколи даю собі роскошовати, звістно, коли в кишенї копійчина зайва заведеть ся: візьму в третьому ярусї льожу в Олександрівському театрі і поведу їх. Тодї загальна втїха у нас без краю; найпаче, коли на спектаклї ідуть жарти. Після такого спектаклю моя учениця куплєти водевільні сьпіває, здаєть ся, і в снї. Я люблю, певнїш мовити, обожую усе прекрасне, як в людях, почавши з прекрасного виду, так само, коли ще не більш і зграбні твори рук і розуму людського. Мене восхит бере, коли бачу сьвітську осьвічену женщину, чи мужчину; у них усе, і рухи і вирази в такій гармонїї рівній, стрійній! Наче у всіх у них і живчик однаково бєть ся. Дурень і розумні, флєґматик і санґвиник — між ними вельми рідкі, та навряд чи є й зовсїм: отсе менї подобаєть ся без краю, та одначе не на довго; мабуть через те, що я родив ся і зріс не поміж них; а своїм дешевим вихованнєм тим паче не можна менї до них рівняти ся. Тим то, не вважаючи на усю привабливість чарівну життя їх, менї більше подобаєть ся життє родинне людий простих, отаких на приклад, як сусїди мої. Між ними я зовсїм спокійний, а там все буцїм чогось опасуєш ся. Останнїми часами і у Шмідтів почуваю себе якось нїяково, і не тямлю, з якої воно речі? Буваю я у них що недїлї, але не на довго, не так, як колись було. Може се тому, що між нами нема Штернберґа любого. До речі про його. Не що давно одержав я від його з Риму листа. Тай чудний же він чоловік! Замість того, щоб переказати вражіння, які зробив на його Рим, рекомендує менї Дюпата і Шеронеза. От, чудний! Пише, що у Лепрі він бачив великі збори художників, між ними і Іванова, автора сподїваної картини „Іоаннъ Предтеча проповѣдываетъ въ Пустынѣ". Наші художники шуткують з його нишком, кажучи, що він зовсїм загруз в болотах Понтийських і все таки такого мальовничого пня, сухого з коріннєм поверх землї, якого йому треба на третє місце картини, — він не знайшов собі. А Нїмцїв дак восхит бере з Іванова. В ресторанї Грека зустрів Штернберґ Гоголя непомірно причепуреного. Гоголь за обідом розповідав вульґарні українські анекдоти. Головна-ж річ, що зустрів він, в'їздячи в Рим — дак се качуча: ґрациозна, загарлива така, якою вона є в народї, а не така чепуриста та підмальована, якою ми її на сценї бачимо. — Виобрази собі, пише він, що знаменита Тальонї — список з списку того ориґіналу, який я на улицї в Римі без гроший бачив. Не робити му виписок, а перешлю до вас лист його цїлком. Там ви і про себе дещо цїкавого прочитаєте. Він горопашний все ще про Тарновських згадує. Ви її часто бачите, скажіть, чи вона за своїм Ескуляпом щаслива? Коли щаслива, дак про друзяка нашого нїчого не кажіть їй, не тревожте споминками її родинного спокою; коли-ж нї, дак скажіть, що Штернберґ — людина благороднїйша в сьвітї — і досї так само, як і колись, щиро і нїжно її кохає. Се може розважить їй тугу сердешну. Хоч би як чоловік не страждав, хоч би якої він не терпів муки, а скоро почує хоч єдине слово привітне, сердешне, — хоч далекого, але не зрадливого друга, він хоч на хвилину своє горе забуде і буде зовсїм щасливим; а кажуть, що одна хвилина повного щастя лїпше, нїж роки без краю тяжких мук.

Усьміхнете ся ви, мій дорогий друже, перечитавши отсї слова мої. Подумаєте, чи не терплю часом і я якого лиха, що так красно про його балакаю. Нї, далебіг, жадного лиха у мене нема; а так щось по серцю журба пробігала. Я зовсїм щасливий. Та хіба інакше й може бути, коли маєш таких приятелїв як ви да любий Віля незабутнїй? Не багацько на сьвітї людий, що зазнали такої долї солодкої, яка менї випала! Коли-б не ви, то-б слїпа богиня пролетїла-б повз мене, ви її зупинили біля убогого обірванця. Боже мій, Боже мій! Я такий щасливий, такий без краю щасливий, що здаєть ся задушу ся з повноти сього щастя і помру! Менї невідмінно треба якого будь горя, хоч би й нїкчемного; а то, про що-б я не погадав, чого-б я не побажав, скрізь менї таланить. Усї до мене ласкаві, усї мене люблять, починаючи з великого маестро нашого. А його любови здаєть ся досить на повне щастє! Він до мене часто заходить, інколи і обідає у мене. Чи можна було менї про таке щастє гадати тодї, як я вперше його побачив у вас в отсїй самій кватирі? Багацько, вельми багацько вельможних царедворцїв не зазнають такого щастя, з якого користую ся я, злидар невідомий! Чи є на сьвітї людина, що-б тепер не заздріла менї?

На тім тижднї він заходив в клясу до мене; подивив ся на мій етюд, на швидку деякі уваги зробив і викликав мене в коридор на дві слові. Я гадав, що у його яка тайна є, а він просто кличе мене з ним їхати на хутір до Уварових обідати. Я не хотїв кидати кляси і почав відмовляти ся, а він каже, що мої доводи — просто школярство і що не бути який там раз у клясї не велика річ.

— А я вам по дорозї, — каже він, — висловлю такого відчита, якого ви від професора естетики нїколи не почуєте.

Що йому на те казати? Прибрав палїтру, пензлї, передяг ся і поїхав. Але по дорозї про естетику і спомину не було. За обідом була звичайна весела розмова, а по обідї вже почав він відчит.

От, як се було.

В гостинній, коли пили кофе, дак старий Уваров зняв бесїду, що час вельми швидко летить і що отсїм дорогим часом ми не дорожимо, найпаче молодїж, — додав старий, дивлячись на синів.

— Та ось вам живий приклад, — мовив Карло Павлович, показуючи на мене; — він сьогодня покинув клясу на те, щоб зо мною на хуторі побайдиковати.

Мене наче хто варом облив; а він того й не помітив і висловив про бистролетний час такого відчита, що я тепер тільки зрозумів символїчне значіннє статуй Сатурна, що́ власних дїтий глитає. Увесь той відчит він висловив з таким батьківським замилуваннєм, що я при всїх гостях заплакав, наче дитина та злапана на пустотї.

От тепер ви і скажіть, чого менї ще бракує? Тільки вас і бракує менї! Чи діжду ся я тієї великої хвилини радісної, коли обійму вас — мого рідного, мого друзяку щирого? А чи знаєте що? Коли-б ви були не написали до мене, що приїдете на Великдень, я був би невідмінно приїхав до вас торішньої зими; та мабуть сьвяті на небі заздріли на щастє на землї тай перешкодили моїм радощам.

Отже не вважаючи на повне щастє моє, інколи менї буває невимовно сумно і куди менї подїти ся від того тяжкого суму — я не тямлю. Під оті страшенно довгі хвилини тільки єдина учениця моя чарівна має на мене вплив добродїйний. О, як би я тодї бажав показати їй мою душу скорботну, розлити ся слїзми, розтаяти перед нею. Але-ж се зневажило-б її скромність дївочу, а я швидче голову свою об мур розібю, нїж дозволю собі образити яку-б то не було женщину: тим паче її — отроковицю прекрасну, непорочну.

Здається минулої осени я писав до вас, що гадаю змалювати з неї весталку. Але-ж зимою трудно було розжити ся на лїлїю, або на білу рожу, а головна річ — шкодив менї мичман осоружний. Тепер таких перешкод нема і я гадаю виконати свою думку між дїлом, се-б то між проґрамою. А проґрама моя не велика; усего три постатї: Осип своїм соузникам — виночерпію і хлїбодареви відгадує сни. Сюжет, бачте, старий, стоптаний; тим то й треба добре його обробити. Механїчної роботи тут не багацько, а часу ще три місяцї. Пишете ви до мене про вагу моєї, може вже останньої, проґрами і радите яко мога пильнїйше вивчити її, переняти ся нею, як кажете. Добре, я й сам такої думки, що се неминуче. Але, друже мій єдиний, бою ся вимовити: весталька завжди і більш мене інтересує. Проґрама ся на другому плянї вестальки, і хоч як я силкую ся завести її на перший плян, — нїчого не вдїю. Не тямлю, що воно за знак такий? Думаю спершу скінчити вестальку, я її давно вже почав. Скінчу, тодї вільнїйш буде й до проґрами.

Проґрама! — щось недобре віщує серце з нею. І звідкіль береть ся отсе прочуваннє? Чи не відцурати ся менї від неї до того року? Але-ж, рік пропаде, його не вернеш: чим же його винагородити? Успіхом певним. Ба! А хто-ж убезпечить мене, що буде успіх певний? Чи не правда, що я хворий? Дїйсне, я трошки стеряв ся і скидаю ся на хемницерового „Метафізика“. Ради Бога приїздїть, да підведїть мою душу підупалу.

Одначе, який же з мене несовістний самолюб! З якої речи я вимагаю вашого приїзду! Ради якої ідеї розумної кидати вам свою роботу і рушати за тисяч верстов на те лишень, щоб побачити якогось півідіоту?

Геть нїкчемна полохливість! Дитинство, більш нїчого, а тим часом мене, хвала Богови, вже допущено на першу золоту медалю. Я вже кінчу! Нї, нї, я художник, що́ тільки починає свою, може славну, кариєру. Менї і перед вами і перед собою соромно. Коли тільки нема у вас конечної потреби, дак, ради Бога, не приїздїть сюди; не приїздїть хоч доти, доки я не скінчу свою проґраму і свою Вестальку задушевну. А тодї приїдете на виставу! Ба, тодї моїй радости, моєму щастю не буде краю. Ще одно, хоч і чудне, да стале бажаннє: страх як хочу я, щоб ви кинули оком на моделю моєї вестальки, се-б то на мою ученицю. Правда, що бажаннє чудне, сьмішне. Я бажаю показати вам її яко найлїпший, найпрекраснїйший твір природи божественної.

І нїби то і я сприяв оздобі моральній сего творіння прекрасного! Який з мене самолюб! А що я зробив? Що навчив її читати? Справдї, письменність надала їй якоїсь привабливости. Є у неї одна невеличка вада, котру я не що давно спостеріг: менї здається, що вона неохоче читає. А дядина її давно вже перестала радїти з своєї письменної Паши.

По сьвятах дав я їй прочитати Робінзона Крузо. Що-ж би ви думали? Вона за цїлий місяць ледві ледві половину його прочитала! Гірка була менї отака її байдужість. Я став каяти ся, що навчив її читати. Вже-ж пак я сього їй не сказав; тільки подумав, а вона — нїби думку мою підслухала; другого дня дочитала книжку, та за чаєм у вечері з таким щирим пориваннєм і з усїма подробицями розповіла своїй дядинї байдужій безсмертний твір Дефо. Я готов був розцїловати її. В сьому разї я бачу чимало спільного у неї і в мене. Інколи на мене нападає така байдужість деревяна, що я становлю ся непридатним, нї до чого. Та хвала Богови, у мене отакі випадки не довго стоять. А вона, з того часу, як я спекав ся мичмана отого осоружного, зробила ся якоюсь незвичайно тихою, задуманою і байдужою до книжки. Через що так?… Не тямлю! Невже вона?… Але де таки. Мичман людина жорстка, антипатична і ледві чи може він заінтересовати женщину хоч аби-яку. Нї, се думка-нїсенїтниця! Вона замислюєть ся і байдужість на неї нападає через те, що її такий вік, як се запевняють псіхольоґи. Надокучив я вам своєю моделею-ученицею. Ви ще подумаєте, що я закохав ся у неї. Да воно й справдї трохи чи не те. Вона менї дуже подобається: наче хтось рідний подобаєть ся, наче сестра рідна, нїжна.

Та годї про неї. Так же опріч неї у мене й нїчого більш нема, про щоб писати до вас. Про проґраму тепер нїчого ще писати; вона ледві підмальована. Тай скінчивши її, я до вас не писати му. Я хочу, щоб ви про неї в газетах прочитали, а ще більш, щоб ви її побачили. Я отсе кажу з таким запевненнєм, неначе вже усе скінчене; і лишило ся тільки медалю з рук президента взяти да туша на сурмах прослухати.

Приїздїть, мій друже незабутнїй, сердешний. Без вас мій триюмф не буде повний; через те, що ви один — єдиний спричинили ся моєму щастю і сучасному і пришлому.

Прощавайте, мій добродїю незабутнїй! Не обіцяю ся швидко до вас писати. Прощавайте!

P. S. Бідолашний Демський не діждав ся і доки крига на Неві рушила, помер; помер — яко сущий праведник, тихо, спокійно, наче заснув. В шпиталю Мариї Магдалини менї часто доводило ся спостерегати останні хвилини життя людського; але я не бачив, щоб хто так байдуже, так спокійно покидав життє. За кільки годин до смерти його я сидїв біля його і читав йому якусь книжечку легенького змісту. Він слухав заплющивши очи, інколи ледві помітно ворушили ся у його куточки рота, се було щось нїби усьмішка. Читав я не довго: він розплющив очи, блимнув їми на мене і ледві чутно промовив:

— І охота вам на таку дурницю марновати дорогий час!

А потім перевівши дух, додав: „Лїпше що-небудь малювали-б; от хоч би з мене“.

Своїм звичаєм я мав при собі альбом і олівець. Я почав малювати його профіль сухий, різкий. Він знов глянув на мене, скорботно усьміхнув ся і мовив:

— А що модель, правда, спокійна?

Я малював. Аж ось відчинили ся двері і показала ся брудна твар хозяйки тієї кватири. Побачивши мене, вона сховала ся і знов причинила двері. Демський, не розплющуючи очий, усьміхнув ся і дав знати, щоб я до його нахилив ся. Я нахилив ся. Він довго мовчав, потім здригаючи, ледві чутно промовив:

— Заплатїть їй, ради Бога, за кватиру. Дасть Біг, сквитуємо ся.

При менї не було гроший. Я зараз пішов до господи. Дома щось мене задляло, чи дядинине кофе, чи що; не згадаю вже. До Демського вернув я — вже сонце заходило. Сьвітличку його осьвічував жовтогарячий сьвіт сонця, да такий яркий, що я мусїв на часиночку очи заплющити; а коли розплющив і підійшов до ліжка, дак там був вже труп Демського. Лежав він так само, як я лишив його живим: усьмішка й на половину лїнїї не перемінила ся. Очи заплющені — як у сонного. Отак умирають тільки праведники, а Демський належав до праведників. Я склав йому на груди руки його, що́ вже на пів були охололими, поцїловав його в холодне чоло, закрив його одїялом. Потім заплатив хазяйцї небіжчиків довг; прохав улаштовати похорони моїм коштом, а сам пішов по домовину. На третїй день покликав я попа з церкви сьв. Станїслава, взяв биндюги; з сторожем винесли ми убогу домовину і рушили з трупом Демського в далеку дорогу. За труною ішов патер Посяда, дяк да я. Жадна жебрачка не пішла за труною, а по дорозї стрівали ми їх чимало. Але-ж отсї убогі лїнтюги, як і пси голодні, носом чують милостиню; від нас на неї вони не сподївали ся і не помилили ся. Я просто ненавиджу отсїх промисловцїв, що́ спекулюють іменем Христа.

З гробовища я закликав попа на небіжчикову кватиру, не на те, щоб поминки справляти, а на те, щоб показати біблїотеку Демського. Усїєї її було томів з 50; більша частина змісту історичного і правничого мовою грецькою, латинською, французькою і нїмецькою. Учений патер вельми уважно перегортував грецьких і римських клясиків, а я відбирав тільки книжки французькі. Чудно: опріч невеличкого томика Міцкевича та Лєлєвеля, нїчого більш по польськи не було. Чи вже-ж таки він цурав ся письменства рідного? Нї, не може сього бути!

Розібравши біблїотеку, я собі взяв книжки французькі; останні, гадав я, забере патер. Але совістний піп не схотїв придбати собі дурно скарбу такого і згодив ся на те, щоб за книжки, його коштом, справити на могилу Демського плиту. Я взяв на себе половину коштів. Згодив ся. Прибрали форму плити і напис на неї скомпонували: „Leonard Demski, mort. anno 18… Розійшли ся ми, немов старі ті приятелї. Чудно менї: не вже таки Демський нї з ким, опріч мене, не сприятелив ся ? На кватирі у його менї нїкогісенько стрівати не доводило ся; але коли ми з ним виходили на улицю, дак часто стрівали його знаємі і витали по приятельськи; інчі навіть руку йому стискали. Все то були люди статечні. А воно й те сказати: хіба чоловік статечний провідає злидаря-трудовника в його тьмяній халупчинї? Сумно! Бідолахи оті люди статечні!

Ще раз прощавайте! Не забувайте мене, мій добродїю незабутнїй!“

З сього довгого листу ріжнобарвного стало мені знати, що художник мій, як воно й годить ся сущому художникови, людина високого ступня, рахманна і шляхетна. Люди звичайні так щиро не прихиляють ся до отаких горопах, усїма покинених, яким був Демський. Нїчого незвичайного я не бачу в такій прихильности безкористній, прекрасній; се добуток звичайний з спочуття спільного до всего великого, прекрасного в науцї і в чоловіцї. З своєї природи і по заповіту учителя нашого великого усїм нам такими треба-б бути. Але, овва: мало, вельми мало таких, щоб виконали Його сьвятий заповіт і свою природу зберегли в любови і чистотї. Тим то чоловік, що́ любить безкористно, чоловік суще шляхетний і здаєть ся нам чимсь незвичайним. На такого чоловіка ми дивимо ся, немов на комету ту. А коли досить надивимо ся, так починаємо бояти ся, щоб наше власне самолюбство брудне занадто в вічи нам не кидало ся: тодї ми починаємо і на сього чоловіка чистого кидати спершу поклїпом потайним, потім і голосним, а коли поклїпом нїчого не вдїємо — кидаємо його на убожество та на стражданнє. Се ще талан, коли закинемо його до шпиталю божевільних, а то просто вішаємо його, наче злочинця якого найогидливійшого.

Гірка правда! Одначе я веду річ не до речи. Далї з листу того побачив я, що мій художник сердешний закохав ся в свою вродливу та вертку ученицю, хоча сам він того й не спостерегає. Але се дїло сьвітове; се добре, навіть неминуче потрібно, тим паче художникови; а то без того заскоринїє серце біля етюдів академічних. Коханнє — се огонь животворний в душі чоловіка і все, що творить чоловік під впливом сього почуття сьвятого — відзначене печаткою життя і поезиї. Все отсе добре, да тільки от-що: отсї душі огняні, як називає їх Лїбельт, занадто не розбірчиві в коханню. Трапляєть ся, що сущий і найвосхитнїйший поклонник вроди покохає такого морально огидливого ідола, якому треба саме диму з пекарнї, а він перед ним фиміямом чистим курить. Мало кому з таких душ огняних гармонїя супроводила. Почавши з Сократа, Берґама і до нашого часу сама ростич в життю щоденному. На більшу шкоду отсї душі огняні кохають на цїлий вік. От, за се я й бою ся про свого художника. Ще й він, за приводом ґенїїв всесьвітних, заневолить душу свою перенятливу і нїжну якій небудь сатанї в спідницї. Добре ще, коли він отак, як Сократ і Пуссен, яким небудь жартом спекаєть ся хатньої сатани і своїм шляхом піде. А коли нї, дак прощай тодї і наука, і штука, і поезия і все, що є чарівного в життю! Прощай на віки! Посудину розбито, миро дорогоцїнне вилите і перемішане з грязюкою, промінистий сьвітильник життя спокійного, артистичного погасило отрутне диханнє гадюки хатньої. Як би добре було, коли-б оті сьвіточі спромогли ся обходити ся без щастя родинного. Скільки-б тодї творів великих не потонуло в хатнїй ковбанї і лишили ся-б на втїху та на раюваннє людям. Але-ж мабуть і для ґенїя так само, як і для нашого брата, неминуче потрібно життя родинного. Се мабуть через те, що та душа, що почуває і любить усе високе в природї і в штуцї, потрібує спочину. А сей спочинок солодкий можна зазнати тільки з дїтьми та з дружиною коханою. Блажен, стократ блажен той чоловік і художник, чиє життє повитала прекрасна муза гармонїї. Блаженство його, наче блаженство боже — неосяжене.

Спостерегаючи щастє родинне, ось що я помітив: натхненні поклонники усего доброго і прекрасного стають тяжкою жертвою своєму ідолови — красї. Не можна їх і виновати; бо краса взагалї, а краса женщини особливо впливає на їх непобідимо. Інакше й не може бути. Отут то і є жерело трути.

Як се так?! — гуконе молодїж. Красуню создав Бог на те, щоб осолоджувати наше життє, повне слїз та трівоги. Так то воно, так! Дїйсне, Господь на те її призначив, але-ж вона, певнїйше мовити ми, з'уміли оте високе призначеннє божественне перемінити, та з женщини зробити ідола бездушного, безживного… Одно почуттє, се-б то еґоїзм, проковтнуло у неї усї інчі гарні почуття. Ми, коли вона ще дитиною була, дали їй зрозуміти, що в пришлому вона роздирати ме і запалювати ме у нас серце. Правда, ми тільки їй про се натякнули, але вона бистро поняла, глибоко почула і зрозуміла свою міць пришлу, і з того часу вона зробила ся дженджурихою і поклонницею до віку власної вродливости. Зеркало стало у неї єдиним товаришем життя одинокого, мізерного. Жадне вихованнє в сьвітї не спроможне її перемінити; бо занадто глибоко запало зерно самолюбства і лицяння невидужливого.

Такий от добуток мого спостереження над красунями взагалї, а особливе над красунями відзначеними. Красуня упривілєйована нїчим, опріч красунї, не може бути; нї дружини коханої, нї ненї доброї, нїжної, нї навіть полюбовницї палкої з неї не буде. Вона деревяна красуня тай годї! А з дерева чого-ж більш вимагати?

От чому я й раджу, щоб з отих статуй прекрасних любовали з далека, не наближаючись до них; тим паче, щоб не брали ся з ними особливо — художники і люди, що присьвятили себе штуцї і науцї. Коли художникови неминуче треба красунї для його штуки возлюбленої, на те є натурщицї, танцюристки та інчі майстерицї цехові. А в хатї йому, як і всякій людинї, треба доброї жінки коханої, а не красунї упривілєйованої. Остання на одну хвилину ярким проміннєм радощів осьвітить спокійне житло коханця Божого, а потім з тих радощів, наче з марева того, і слїду не буде. Красунї, яко сущій актри́сї, треба, щоб був цїлий натовп поклонників: чи будуть вони правдиві, чи фальшиві, — їй про те все одно; аби були поклонники; без них вона, як і той ідол стародавній, статуя мармурова тай годї!

Єсть приказка: не всяке слово в рядок. І поміж красунями трапляють ся виметні. Я глибоко йму віри в отих виметних, але йму віри як чомусь незвичайнїйшому; тому то в своїй вірі, я обережно поводжу ся. Проживши поміж людий добрих вже більшу половину віку свого, я такої виметної красунї нї разу не стрівав. А вже-ж не можна сказати, що я мізантроп, або ганебник усего прекрасного. Навпаки, я запеклий поклонник усего прекрасного, чи то в природї, чи в штуцї божественній.

Ось яка пригода не що давно трапила ся менї. В закутку, майже що безлюдному, далеко-предалеко від людий цивілізованих, довело ся мені, та ще й не малий час, чевріти. Туди тодї саме залетїла світська красуня. От ми й познаємили ся. А треба вам знати, що до знаємости я швидкий. Спостерегаю я нову свою знаєму красуню. Диво-предивне: нема нїчого й похожого на тих красунь, що доти я бачив. Думаю собі: та чи не здичавів отсе я в отсїй пустелї? Нї, всїма сторонами женщина гарна: розумна, сумирна, начитана; а лицяння дак і тїни нема. Соромно менї стало, що я її спостерегаю: геть я тодї на бік усяку неймовірність, і стаю приятелем її щирим. Не скажу за що, але вона мене сподобала. Стали ми друзяками. У мене в серцї в старому поворухнуло ся що таке, що більше за просту прихильність звичайну. Трохи-трохи не зробив ся дурнем водевільним. Нагода спасла мене і нагода звичайна. У їх в домі я був наче своя людина. Раз якось вранцї, пючи у них чай, помітив я, що у неї на потилищї волосє заплетене дрібнїсенькими кісками. Се менї не сподобало ся. Я, бачте, думав що оті кучері у неї на потилищї — натуральні, але воно он-що! От — се то й спинило мене признатись їй, що я єї кохаю. Знов я став простим приятелем звичайним. Вже-ж пак соромно пащиковати з осьвіченою женщиною, єсть для розмови з нею письменство, штука, музика. От про се ми з нею трохи не щодня розмовляли і я, правда на другий вже рік, спостеріг, що вона поверхам судить, а про штуку, про прекрасне в природї — говорить вона доволї байдуже. Отсе й похитало трохи мою віру. Далї бачу: нема в сьвітї такої книжки нїмецької, або росийської, щоб вона не читала, і про те нї про одну таку книжку добре не памятає. Я спитав, яка тому причина? вона відповіла, що якийсь недуг жіночий — одбив у неї память, ще як вона дївовала. Я простосердо поняв віри. Але-ж помічаю, що аби-які віршики, що ще дївкою вона читала, дак ті й тепер памятає. Тодї вже соромно менї стало про письменство з нею балакати, і небавом бачу, що у них в домі жадної книжки, опріч калєндаря, немає. Зимою по вечерах, коли збереть ся партия, вони в карти грали. Я гадав собі, що се так собі, забавка, а про те й байдуже, що вона не при собі, коли не поталанить їй партию зібрати; зараз у неї голова починає страшенно болїти. А коли у чоловіка її збереть ся партия грачів, — вона сяде біля столу і, не варуючись, зазирає до грачів в карти. Та над отакою роботою милою й просидить до глупої ночи… Скоро починала ся отся мертва сцена, я зараз на улицю виходив. Огидливо бачити красуню молодицю за таким дїлом. Я тодї цілком розчаровав ся ; вона менї показала ся просто полїпом; чи певнїйш мовити: дїйсне упривілєйованою красунею.

Ну що коли-б перебуваннє в отому закутку темному, де нема нї левів, нї онагрів, протягло ся ще на рік-другий? Я певен, що вона здуріла-б або ідіоткою зробила ся-б. А я то! Еге! Я гадав собі, що ось то я знайшов Ельдорадо. А те Ельдорадо — просто лялька деревяна, на котру потім я без огидливости не міг і ди вити ся.

Читаючи оцю мою грізну сентенцию красуням, може хто гадати ме, що я другий Буонороті! Де там: я такий же, коли не гірший ще поклонник, як і кожен з левів. Річ тільки в тому, що погляди свої я люблю висловлювати такими, якими вони у мене є, не вважаючи нї на кого: до того-ж тепер я чиню се для друга свого, для художника і не маю заміру друковати свої думки про красунь. Крий мене Боже від такої дурницї. Тодї-б мене сестра рідна приміла-б повісила на першу осику, як того Юду зрадника!… А прецїнь же вона не красуня, і можна бути безпечним. Де-ж початок сього лиха? Вже-ж не де більш, як не в вихованню. Коли Господь Бог надїлить батьків нїжних донею-красунею, вони зараз починають її псовати, пестячи її більш за інчих дїтий. А про осьвіту ось як вони гадають; кажуть: на що дурно морочити дитину книжками, вона й без книжок і навіть без віна, кариєру блискучу собі зробить. І красуня дїйсне — зробить собі блискучу кариєру. Віщованнє батьків справдило ся: чого-ж ще більш? Се початок лиха, а далї воно зростає ось як; одначе в сьому я не запевняю; я тільки гадаю, що так:

Наше любе племя славянське, хоч і належить до раси кавказької, але що-до краси, дак воно не геть відійшло від раси фінської і монґольської. Значить — красуня у нас — трапляєть ся рідко. Отим то, аби вона з пелюшок, ми й почнемо напихати їй в голову дурного восхиту, самолюбства та інчої гидоти і на сам кінець зробимо з неї ляльку деревяну, наче ту, що малярі уживають на драпировку.

По тих краях, що Бог благословив женщинами вродливими, там красуня — річ звичайна; а на мою думку, женщина звичайна і єсть женщина найлїпша.

На що і про що отсе я розбалакав ся так широко про роздирательок людського, значить, і мого серця? Здаєть ся, на науку другови моєму. Але-ж, наука ся буде про його зайвою; да скільки можна знати з листів його, дак Весталка його, ледві чи вдатна глибоко залїзти в серце до художника, що́ так, як мій друзяка, гарно почуває і розуміє усе високе і прекрасне в природї. Вона мабуть бистроока, кирпатенька пустуха; от як бувають швачки, покоївки верткі і т. інч. Так вони цїлком безпечні. А от люди такі, як ота її дядина шовкова, дак такі небезпечні. Хоч він і як приязно її обписує, а про те вона нагадує менї Гоголївську сваху, котра, як спитав у неї охочий женити ся, чи вона його одружить? — відповіла: „Ох, голубоньку мій! да так ловко одружу, що й не счуєш ся“. У приятеля у мого, в сьому разї, звістно нема нїчого однакового, і я за його не бою ся. Огонь першого кохання, хоч і пекучий, та не на довго. Але-ж знов, як поміркую, дак не можна й не бояти ся; отакі шлюби, що й „не счуєш ся“, трапляють ся з людьми не тільки розумними, а навіть і з обережними. Великої обережности я у свого приятеля не гадаю: обережність — вдача не про художників. Про всяк злучай я написав до його листа: звістно без напучування; крий мене Боже від отих напучувань. Я написав до його щиро, по приятельски, про що я небеспечен і чого йому треба стерегти ся: щиро висловив йому, що дядину, нехай вважає собі, яко западню небезпечну. Одначе від його відповіди щось нема, мабуть лист мій йому не під мисли. Се не добра ознака, подумав я собі: а про те він же цїле лїто працював коло проґрами; так не диво, що можна йому було про листа мого й забути.

Минуло лїто; минув вересень і жовтень, а від приятеля мого анї словечка. Читаю в „Пчел-ї" огляд вистави: написано ловко, мабуть Кукольник написав. „Вестальку“ приятеля мого хвалять без краю; а про проґраму нї же слова єдиного.

Що воно за знак? Не вже йому не поталанило? Я написав до його вдруге, просячи відповісти, з якої причини він мовчить. Про проґраму і взагалї про його роботи я в листї не згадував, відаючи з досьвіду власного, як то воно прикро, коли робота йде не гаразд, відповідати на приятельське питаннє: як іде робота? Через два місяцї прийшла його відповідь ляконїчна і безтолкова: наче він соромив ся, або бояв ся щиро висловити менї про те, що його мордовало; а знати було, що його щось страх як мордовало. Між інчим він натякає на якусь невдачу, мабуть се про проґраму; вона, як він пише, трохи в могилу його не загнала. Пише, що коли він живе ще на сьвітї, дак за те мусить дякувати своїм сусїдам добрим, вони щиро приголубили його; і він тепер нїчого не робить, страждає і душею і тїлом і не тямить, до якого берега се все доведе.

Я на отсе все подивив ся, яко на побільшаннє. У людий молодих, перенятливих, се річ звичайна: вони з мухи слоня роблять. Але мене щось тревожило, я бажав довідати ся чого певного. Яким же чином? У самого його толку не добереш ся. Я написав до Михайлова, просячи його, щоб написав до мене про все, що він відає про мого приятеля. Приязний Михайлов не забарив ся прислати до мене ориґінальну і щиру відповідь. Ось вона:

„Приятель твій, брате, дурень, та ще який дурень! Як сьвіт стоїть, дак такого дурня незвичайного не було. Йому, бач, проґрама не посчастила. Що ж він з роспуки заподїяв? Зроду-віку не вгадаєш! Взяв тай оженив ся! Далебіг. Та чи знаєш з ким? З своєю Весталькою, та ще з вагітною. Чи не чудасїя! Весталька вагітна! Він сам каже, що вагітність і примусила його одружити ся. Нехай би ще, коли-б він сам тому спричинив ся, а то-ж нї: ледащо отой мичман гріха накоїв. Сама вона признала ся. Молодець мичман! Наробив лиха тай чкурнув собі до Миколаїва; а твій дурень великодушний — бух: наче муха в окріп! Каже, бач: куди вона тепер дїнеть ся? Хто її горопашну тепер захистить, коли вже дядина рідна, тай та жене з хати? Взяв тай захистив! Ну, чи бачив ти другого дурня такого на білому сьвітї? Певно, що й не чув навіть. Правду мовити: великодушність безпримірна, або певнїйш дурниця безпримірна. Та се все ще байдуже, а от сьміху без краю: він змалював Вестальку свою з неї, вже вагітної, та як змалював: просто на предиво! На виставі натовп від неї не відходив. Вона наробила такого галасу, якого, коли ти не забув, колись наробила Тиранова „Дївчина з тамбурином“. Сам Карло Павлович кілька разів перед нею стояв. А се не аби що, да значить. Купив собі її якийсь дука-вельможа і добре заплатив. Тепер з неї списки да лїтоґрафії скрізь. Одно слово — успіх повний, а він, дурень, оженив ся. Отсе якось я до його заходив і помітив якусь прикру переміну. Дядина, здається, його до рук прибрала. До Карла Павловича він нїколи не заходить, мабуть соромить ся. Почав він малювати Мадонну з Предвічним младенцем; за модель взяв жінку свою з несвоєю дитиною. Коли він так хороше скінчить, як почав, дак се буде лїпше за „Вестальку“. Вирази і у дитини і у матері предивно гарні. І як отсе могло стати ся, що проґрама йому не вдала ся! Дивую ся. Не відаю, чи на той рік його, яко жонатого, допустять до конкурсу? Мабуть — нї! Отсе тобі і все, що можу переказати тобі про твого друга безтолкового. Наш Карло Павлович, не зовсїм дужий. На веснї, гадає, роспочати роботу в соборі Ісаківському. Твій — Михайлов.“

*  *  *

Туга невимовна переняла мене, коли я прочитав сего листа. Я бачив, що блискучій пришлости мого друга, возлюбленника мого, прийшов край. Пришлість його скінчила ся тодї, коли саме займало ся на сьвіт його слави промінистої. Запобігти лиха — годї вже! Яко людини, вчинок його не оброзумлений, але високоблагородний. Коли-б він був малярем простим, ремісником, вчинок його впливу не мав би на його роботи; але-ж він сущий художник, палкий, тим то вчинок його може вплинути погибельно. Щоб знївечити найміцнїйшу енерґію, вже досить того, щоб стратити надїю, що вирядять коштом скарбовим за границю. А щоб коштом власним йому поїхати за границю, про се годї й думати. Коли-б незвичайна праця і дала йому кошти, дак жінка й дїти їх відберуть — ранїйш, нїж він подумає про Рим і про єго чуда безсмертні. Виходить, що

„Италія, счастливый край,
Куда въ волшебномъ упоеньи
Летитъ младое вдохновенье
Узрить мечтательный свой рай!…

Отсей край щасливий, чарівний — тепер на віки зачинений для мого приятеля. Хіба який випадок надзвичайний відчинить йому двері до того раю реального. Але-ж такі випадки дуже і дуже рідкі. Звели ся у нас ті сущі меценати, що давали художникови кошти, аби він їхав за границю вчити ся. Тепер у нас коли який небудь богатир і здійметь ся на такий вчинок, так хіба єдине ізза гороїжливости дитячої: він художника візьме з собою за границю, дає йому платню, немов тому лакею наймитови і поводить ся з ним неначе з лакеєм. Каже йому змалювати готель, де він закватировав: або той берег морський, де жінка його бере купелї і т. інчі не художественні речі. Отже люди простодушні і тарабанять: „От який то він меценат і знавець зграбного! Художника з собою за границю брав!“ Горопашний художниче, що в душі твоїй дїєть ся, коли ти чуєш отакі гукання дурні! Не завидую тобі, бідолашний поклонниче прекрасного в природї і в штуцї! Ти, як кажуть, у Римі був, да папи не бачив! І слава, що ти був за границею стає тобі доріканнєм жорстким. Нї, як на мене, так лїпше з торбою йти за границю, нїж з богатирем їхати; або вже лїпше зректи ся бачити „мечтательный свой рай“, та де небудь у куточку, у рідному краю прозаїчному захистити ся і тишком поклоняти ся Аполльонови. По дурному, страх як по дурному приятель мій оборудовав свою пришлість! Отсе вже тижднїв зо два буде, як я що дня отой щирий лист Михайлова перечитую і все таки не запевню ся в правдї отієї дурницї непростимої. Часом так не йму віри, що приходить думка самому рушити до Петербурга, та власними очима побачити оту правду огидливу. Коли-б тепер були вакациї, я і не думав би; на лихо тепер час вчення, значить коли й можливо поїхати, дак тільки на 28 днїв, а за половину сього часу, що я встигну для його зробити? Зовсїм нїчого; хіба тільки побачу те, чого і в снї не бажав би бачити. Добре поміркувавши і перебувши перше вражіннє, став я на тому, щоб ждати, що скаже старий Сатурн, а тим часом листувати ся з Михайловим. На листи приятеля свого надїю мою вітер розвіяв; а на листи Михайлова те-ж надїя не справдила ся. Сподїваючись на Михайлова, я не зауважив, що чоловік сей менш за все вдатен стало листувати ся. Коли й прийшла від його відповідь до мене, та ще так швидко, як я й не сподївав ся, дак се треба уважати за осьме чудо. Та з одного листа жадним чином не треба було раховати на довге листованнє. Що дїяти! Помилив ся! Хто-ж не помиляється? З опалу я кілька листів до його написав, і хоча-б тобі на один яка відповідь! Се мене не спинило. Пишу ще; та чим далї, тим більш сердечнїйше. Нї слова від його. Нарештї пропав у мене терпець. Написав я до його не довгого, але їдкого листа. Се зворушило Михайлова і він до мене прислав ось яку відповідь:

*  *  *

Дивую ся я, як отсе у тебе хватає терпіння, часу і паперу на твої листи сьміхотворні, щоб не сказати — дурні. І про кого ти пишеш? Про дурня! Та чи варт він того, щоб про його й думати, а не то, щоб писати, та ще отакі листи, як твої! Плюнь ти на його! Пропаща він людина тай годї! Щоб тебе втїшити, дак додам ще от що: він укупі з жінкою і з мамашею, [се він так дядину величає] почав тягти „проволоку“, значить кинув ся на горілку. Спершу він все малював списки з своєї „Вестальки“, та стільки їх намалював, що їх і на базарі нїхто не куповав. Потім взяв ся в маґазини розмальовувати лїтоґрафії, а що робить тепер — не скажу; мабуть малює патрети по карбованцю з морди. Нїхто його й не бачить. Залїз десь в 20-ту лїнїю. На тім тижднї, щоб догодити тобі, я ходив його шукати. На превелику силу знайшов його кватиру біля самісенького гробовища Смоленського. Не застав його в господї; жінка сказала, що на сеанс до урядника до якогось пішов. Я полюбовав з його Мадонни невикінченої, і чи знаєш що? Менї якось тужливо стало! За що, подумаєш, людина пропала? Не діждавшись його, я пішов і не попращав ся з його жінкою; вона менї здала ся огидою.

Карло Павлович, не вважаючи на недуг, розпочав роботу в Соборі Ісаківському. Лїкарі радять, щоб він покинув роботу до того року, та на лїто за границю їхав. Але-ж він не хоче кидати. Чом ти хоч на короткий час не навідаєш ся сюди? Хоч би подивив ся на чуда нашого чудотворця Карла Павловича, та й з свого дурня полюбовав би. Здаєть ся, ти те-ж побрав ся, да не признаєш ся. Не пиши до мене, бо відповідати не буду. Прощай! Твій — Михайлов.

Мій Боже, чи вже таки отой шлюб безталанний, єдине спричинив ся, щоб так швидко знївечити юнака ґенїяльного?! Другої причини не було. Плачливий шлюб!

Нетерпляче ждав я вакаций. Нарештї скінчили ся іспити, я рушив до Петербурга. Карла Павловича я вже не застав: за порадою лїкарів він покинув роботу і поїхав на остров Мадеру. Михайлова насилу я знайшов. У сього ориґінала нїколи не було сталої кватири, жив він наче птах той небесний. Я зустрів його на улицї; йшов він, взявши під плече бравого мичмана, тепер вже ляйтнанта. Не відаю, яким робом він знов опинив ся в Петербурзї. Я не спроможен був дивити ся на отсю людину. Привитавшись, я покликав на бік Михайлова і спитав у його адресу мого приятеля. Михайлов спершу зареготав, потім спинивши регіт, повернув ся до мичмана і мовив:

— Чи знаєш, чию він кватиру розпитує? Свого возлюбленника N. N.

Тай знов зареготав; а мичмані собі за ним; але не щиро він реготав.

Михайлов дратовав мене отим своїм негожим реготом. Потім він схаменув ся і мовив до мене:

— Оце вже другий день, як він перебрав ся на теплу кватиру, на семій верстві. Бачиш: його не допустили до конкурсу, дак він, не довго думаючи, взяв тай збожеволїв, тай пішов на сему верству. Не відаю, чи він живий ще.

Я вже й не прощав ся з Михайловим; швидче на фіякра, та до шпиталю „Усїх Скорбящих“. Мене не допустили до недужого, бо тодї саме був у його припадок шалености. Другого дня з ним побачив ся. Коли-б менї не сказали, що отсе і є той самий художник, я сам нїколи не пізнав би його; так страшенно недуг перемінив його. Вже-ж пак і він мене не пізнав: взяв мене за якогось Римлянина з картини Пінелї, зареготав ся і геть собі до дверий дротяних. Господи Боже, що за скорботне явище — людина знївечена шаленством! Не спроміг ся я, хоч кілька хвилин дивити ся на його і вернув ся. Але-ж образ мого приятеля безталанного нїгде не давав менї спокою: нї в академії, нї в єрмитажі, нї в театрі; да таки нїгде, нїгде; він був скрізь зі мною: тільки щоденне провідуваннє в шпиталю мого приятеля перегодом знївечило перше вражіннє. Шаленість його що дня потроху меншала, за те-ж і здоровє фізичне швидко підупадало. Нарештї він вже не здужав підвести ся з ліжка; тодї менї вільно стало входити до його в сьвітличку. Часом він, буцїм би й приходив до памяти, але все ще мене не пізнавав. Раз якось я до його навідав ся вранцї. Ранками йому було лекше. Він був цїлком спокійним, але-ж такий слабий, що не здужав руку підвести. Довго він на мене дивив ся, неначе щось собі пригадував. Після довгого погляду думного — він ледві чути промовив моє наімення. Сльози цївкою ринули з його очий просьвітлених. Тихий плач перейшов на риданнє. Такого ридання, щоб отак мордовало душу чоловіка, я доти нїколи не бачив і не приведи Господи нїкому бачити чоловіка, що так страшенно ридає. Я хотїв лишити його, але він дав ознаку, щоб я не йшов. Він простяг до мене руку; я взяв її і сїв біля його. Ридання трохи потроху спиняло ся; з очий, зпід спущених вій, текли буйні сльози крапелясті. Ще кілька хвилин і він зовсїм заспокоїв ся і задрімав. Я тихенько визволив руку свою і вийшов з сьвітлички, вповнї сподїваючись, що він видужає. Другого дня вранцї приїзджаю я до шпиталю і питаю у сторожа: А що? Як недужий? — і чую таку відповідь: „Недужий ваш, добродїю, уже в мертвецькій; учора вранцї як заснув, дак вже й не просипав“…

Після похорону, я, сам не тямлю чого, ще кілька день був в Петербурзї і раз якось зустрів Михайлова. Після того, як він учора проводив свого мичмана у Миколаїв і коли вони хильнули біля середньої рогатки, я зняв бесїду про небіжчика, про вдову його, та про його Мадонну невикінчену. Я прохав Михайлова провести мене на кватиру до вдови. Він охоче згодив ся, бо й сам він хотїв ще раз подивити ся на Мадонну ту. В кватирі небіжчика ми не зустріли нїчого такого, щоб давало знати, що тут жив художник: тільки замісць палїтри шматок шкла, а на йому краски засохлі. Я спитав про Мадонну. Вдова мене не зрозуміла. Михайлов розповів їй, щоб показала нам ту картину, на яку він приходив колись до них дивити ся. Тодї вона повела нас до другого покою і тут ми побачили Мадонну. З неї зробили латку на стару ширму. Я спитав вдову, чи не продасть її за десять карбованцїв? Вона охоче згодила ся. Я згорнув сувоєм отсе своє придбаннє дорогоцїнне; ми лишили вдову, порадовану десятьома карбованцями.

Другого дня я попрощав ся з моїми знаємими і здаєть ся на віки покинув північну Пальмиру. Незабутнїй Брюлов тодї вже конав у Римі…

4. жовтня, p. 1856.

Переклав Ол. Кониський.



  1. Річка в Петербурзї. Перек.
  2. Річка в Петербурзї, дотока Неви. Перек.
  3. Торжок — повітове місто Тверської ґуб., вславило ся гарними шевськими виробами. Перек.
  4. Лініями в Петербурзї зовуть ся улицї. Перек.
  5. Мабуть чи не Остроградський. Перек.
  6. „Погребокъ“, чи „погребъ“, властиво = льох, пивниця; а тут воно значить крамничку, де продають ся вина. Перек.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.