Чарівна Коза. Мені моє/Мені моє

by С. Васильченко

◀ Чарівна Коза

Чарівна Коза. Мені моє С. Васильченко Мені моє

• Інші версії цієї роботи див. Мені моє

Київ: «Криниця», 1918

 

Мені моє.

 

 

ив собі один чоловік, і було в його сім синів і сім невісток. Був він дуже багатий: були в його табуни коней, отари овець і ще багато всякої худоби. Та був він такий скупий, що всі люде дивувалися: ніколи в світі не давав він бідному шматка хліба; сам він і його діти ходили в старому лахмітті, їли житні сухарі з водою. Всі люде судили його, глузували з його й цуралися. Тяжко було жити і йому, і його дітям.

Сини його пасли в степу худобу і потай від його різали баранів; пекли, та й живилися часом. Довідався про теє скупий батько і не звелів синам ходити за худобою, а став гонити її в степ сам. І палило там його сонце, мочило дощем, а ночами старі кістки проймало холодом. Все терпів скупіяка-господарь, аби шкоди та втрати не було!

Недалеко біля того степу були гори, а в тих горах водились гірські духи, — „горовики“. Так їх і звали ^[1]. У горовиків же було так заведено, що як має горовиха породити собі дитину, то повинна тоді виходити на степ. Там збігалося до неї багато вовків; вони дожидали, поки горовиха породить дитину, і коли вона не встигне втекти з нею, то вони одбирали в неї дитину і кудись заносили.

Сидить раз той скупий господарь біля своєї отари і бачить біжить вовк, а в зубах несе маленьке, тільки-що нарождене горовиня; за ним біжать Горовик з Горовихою і плачуть. Схопив скупий рушницю і застрелив вовка: а мале горовиня випало у вовка з зубів. Горовик і Горовиха підбігли й узяли свою дитину.

Потім підійшли вони до скупого, стали щиро дякувати йому, потім стали прохати його до себе в гості. Горовик казав: — „Дома є в мене сім братів і вони будуть дуже раді побачити того чоловіка, що визволив од вовка нашу дитину. Що ти не попросиш у їх — вони тобі дадуть.

— А на кого ж я покину свою худобу? — питав скупий.

— За свою худобу ти не бійся — каже Горовик: — як повернешся назад, то найдеш її на своєму місці.

Тоді скупий пішов з горовиками до їх у гості.

Дорогою Горовик йому й каже:

— Ти мені зробив таку велику послугу, що я хочу тобі віддячити яко мога краще. Так ось я тебе поражу: не проси ти собі у моїх братів ні грошей, ні худоби, а скажи так; „дайте мені моє“. Кращого для тебе нічого вже не буде! Скупий згодився.

От, прийшли вони в гори й знайшли там дірку, що йшла в середину гори. Улізли вони в тую дірку і пішли темними переходами. Довго йшли вони в тую дірку і пішли темними переходами. Довго йшли вони тими ходами, а далі таки вийшли на світ. Там стояли хати, садки, поля й городи; і жили там горові Духи. От, прийшли вони до Горовика додому; там їх стріли сім братів-горовиків. Як дозналися брати горовики, що скупий визволив од вовка дитину їх брата, то дуже дякували йому й вітали його, як дорогого гостя. Сім день шанували вони його як найкраще, а на восьмий день, добре нагостювавшись, скупий став збиратись іти назад, до своєї худоби.

 

 

— Чим-же тобі дякувати за твою велику послугу? — питають скупого горовики, — може тобі насипати мішок червінцями? чи може тобі дарувати табун коней, або отару овець?

Скупий пригадав, як його дорогою направляв Горовик, та й каже:

— Не треба мені ні червінців, ні худоби, а коли ваша ласка, то дайте мені моє!

Задумались горовики, а потім і кажуть: — Нехай буде так; багато ти просиш, та дорога твоя й послуга! Будеш ти мати теє, що просиш.

Потім вивів Горовик скупого назад у степ, подякував йому ще раз і попрощався з ним. Прийшов скупий до своєї худоби, сів та й думає: — „Що-ж се я собі випрохав? Обіцяв Горовик, що добре подякує, а я ось прийшов назад з голими руками!.. Се вони одурили мене!“ — Подумав так скупий і став нишком лаяти горовиків. Потім вийняв з торбини сухий хліб і почав їсти. А хліб той — цвілий і не йде в душу. Пішов дощ, геть змочив скупого, і стало йому холодно. І от стали йому снуватися в голові такі думки, яких перше ніколи не було в його. Стоїть він і думає:

 

 

„Маю я сім синів і сім невісток, а сам гнуся на дощі біля худоби; маю я цілі отари баранів, а їм сухий хліб. Маю я багатство, та серце моє по всяк час тільки боліє через його. Діти мої мене не люблять, добрі люде мене цураються, і от дожив я до старости, а не спив, не ззів, не звеселився ніколи. На віщо-ж і кому я теє багатство збираю?“…

Потім скупий і каже сам собі: „піду я до дому й почну жити по новому: не буду шкодувати свого добра для себе і для своїх дітей, буду людям у нужді помагати і хліб-сіль з ними водити“.

От-же тільки він так подумав, зразу зробилось у його на душі радісно й весело. Тоді пригадав він, що йому обіцяли горовики, і подумав: „оце-ж воно й є те саме, про що вони казали: „мені моє“. Оце-ж вони моє багатство віддають мені, що воно піде мені тепер на радість, а не на горе“.

І зрозумів він тоді, що кращого нічого йому й не треба, що коли-б дали йому горовики багатство, то було б йому через його тільки більше горя. І зробилося у його на душі ще ясніще.

Пішов же він до дому і зробив так, як намірявся: перестав він скупитись і для себе, і для людей. І люде не стали його цуратися, а діти стали поважати й любити його, і стало йому жити радісно й легко.

Часто згадував він горовиків і казав: — Спасибі їм, що вони віддали мені моє!

 

——————

1. Так як у нас кажуть „лісовики“, „домовики“. Хоч їх і нема насправжки, а так вже кажуть. Бо про їх у казках говориться, а темні люде й справді вірять у лісовиків то-що.