Червоне марево (збірка)/«Він кохав сонце»
| ◀ Червоне марево | Червоне марево «Він кохав сонце» |
Старий образ ▶ |
|
„ВІН КОХАВ СОНЦЕ“.
Там на далекім заході, в мовчазнім Оксаміті вечірнього неба, хтось таємничий злорадо сміється блискавками і полохає небосхильні тіні. Щось одвічно-сумне й нерозважне розмовляє з вітами соснового бору. Хвилястою наміткою крівавої скорботи постелився над полями смараґдовий туман, що вродився з важкого зітхання заснулих низин. Така мовчазна і трівожна пустка навколо, такі таємничі шепоти і нестримні шелести посохлих квіток на могилах.
Я самотний в крівавих полях, а в моїй душі мовчазна мла оксамітного заходу і тихий сон гнітючої туги. Північні лежання чолом до долу тяжко скамянили мій мізок, а трівога постійного чекання сповнила смертним жахом мою благальну істоту і вложила в мої уста жадібний крик: життя і сонця хочу!
Хочу жити, бо прагну сонця. Я так люблю ясну блакить весняного рідного неба і лагідні проміні осіннього сонця, коли, здається, всесвіт дрімає в мелянхолійній задумі, а незримі парки снують білі нитки в повітрі… Хочу жити, бо так люблю осіннє соняшне проміння. А тут такі чудні і страшні поля розгорнулись навколо в шир і в далину, ген аж до соснових борів, де я нераз разом з гадюками плазував перед оком жаху і поблідлими устами намагався шептати молитви свої. Кріваві поля і смараґдові тумани очарували мене і я, з пекучою тугою в душі і жаданням кохання в серці, блукаю самотний.
Он, як на сході спалахнуть червоні проміні нового сонця, я може побачу те, чого так жадаю, шукаю в утомі своїх поривань. А коли зійде сонце, тоді розійдуться тумани і згаснуть усмішки блискавиць у мовчазнім оксаміті небосхилу.
Я самотний в сосновім гаю лежу на вохкім моху і спочиваю. Вгорі надімною таємничо віти ялин розмовляють. Стокрилі буряні велетні стомились й полягали спати в низинах, бо їм немає діла до того, що злісно радіє блискавками на далекім заході, їм незнайома туга моєї самотности, вони лише крізь свій сон подають кошмарні звуки свого голосу і полохають віковічні бори, які шумлять, розмовляють, гудуть і ридають над моєю головою.
Бачу, як серед перістих рун неба блукає бліде чоло небесного печальника „вічного без краю“. І хочеться спитатися його: „Для кого ти світиш так сумно, красен-місяцю?.. Кому і нащо сиплеш своє срібне сяйво?.. Але він „вічний“ і йому все байдуже, він навіть ласкаво всміхається і соромливо зникає за хмари тоді, як мої очі благально здіймаються до його, а душа ловить і пє далеке срібне проміння… Ні, він кохає легенькі хмари, ніжно пестить їх і ховає чоло своє в їх обійми. Прощай, ласкаве проміння, коли й на єдину мить не хочеш вколисати тугу душі, а насилаєш сни скорботні і викликаєш могильні тіні… Буду з тінями, бо вони мені рідні, милі й дорогі!..
Прийшов сон піль, схилив мою голову на вогкий мох, закрив лагідним крилом спокою мої очі. Я відчув, що вже не буду бачити срібного проміння, красного місяця і зрозумів, що буду блукати з могильними тінями. Хай буде тьма і прийде сон…
Далекий тепер рідний край я бачу. Безмежні зелені поля і блакитне небо вітаю. Дзвонять жайворонки весняні пісні. Пісні жагучого кохання сміються пяною радістю… Весна зелена… Ярило!.. Святий безсоромний Ярило, які твої очі пекучі! Твоє свято на рідному полі я бачу. Я пяний хмелем твоєї радости і твого свята. Рідні пісні, ясні очі, піврозкриті уста-коралі, зітхання квіток… шепочуть трави і з моїх грудей виривається болюче „кохаю“, „люблю“… Де ти, Оленко?.. Твоє лице в срібнім сяйві весняного вечера було таке чарівне і миле.
Так виринали з тьми ночі далекого свята тіні ясні… зявилися і, наче згук зненацька порушених струн забутної арфи, забреніли в душі:
Оленко! Твої ніжки згуками музики грали танець весняний. Твої очі світилися щастям, а на устах застигла ухмілка вкраденого поцілунку. Я тоді так бажав кохати тебе… Але щось таке сталось, після чого нічого не лишилось… Твої очі були повні сліз і ти стояла далеко від мене вся в чорному, як привид жалоби. Тоді ти провожала мого брата, а я самотний лічив червоні вагони, безліч червоних вагонів, які відїздили на поля… Потім я, так само, як і мій брат, сидів в тіснім і темнім куточку червоного вагону і слухав настирливого голосу здичавіння, що хотів оглушити мене і вкинув в безодню низьких інстиктів… Ти кохала його і лишилася сама, а ми оба зникли з червоними вагонами в затьмаренім небосхилі рожево-смутного вечора.
Ти самотна лишилась, Оленко, але моя туга з тобою, бо ти кохала мого брата так, як я кохав тебе. Я чую твій голос жалю й розлуки, як чув його сам в своїх грудях над скрівавленим трупом брата. О, брате скрівавлений з мармурово-блідим лицем, таким лицем як у коханої Олени при срібнім сяєві весняного місяця, чи знаєш ти, мій любий скрівавлений брате, як я кохаю тебе і бажав бути з тобою, але ти відвернувся з призирством і лишив мені вічну жалобу за собою, вічний жах перед лицем смерти! Слухай-же, Оленко! Він кохав ясне сонце, що світило з рідного неба на весняному святі Ярила, тоді, коли твої ніжки грали весняний танець, а я кохав тебе і не смів сказати тобі цього!..
На далекому полі я ридав своїми сльозами на його могилі, а на його скрівавленій сірій шинелі я своїми благаючими поцілунками просив його останнього слова, щоб дав з чим вернутись до тебе. Але мовчало його скрівавлене чоло і на його хресті я вже сам написав те, що знало моє серце. Синім олівцем намалював сумний рядок: — він кохав сонце!
Його могила лежить непорушною грудою важкої землі там, у крівавих полях, що спочивають в смараґдових туманах, а я в утомі лежу на вохкім моху густого темного бору і, стомлений боротьбою, мрію в снах своїх далеким щастям… І тут, ще раз бачу твої прощальні сльози, твої прощальні слова чую, Оленко? Ти певно самотна сидиш у своїй кімнаті, а думками своїми вітаєш далеко поза її стінами, але не сягаєш ними сюди, де стогнуть бори і дріжить земля, де розпалене вогнем залізо сиплеться з неба, де залізні птахи шугають вгорі, де лютують у полях кріваві заверюхи і в самотности шепчуть мої уста:
— Виплинь, місяцю, з хмари! Проясніться зорі чржої ночі! Хай я ще раз побачу те страшне поле, де він упав, облившись кровю!.. Знову бачу минуле незабутнє. Його шабля лежить коло його, а над його головою крячуть чорні гайворони. Тоді віти дерев шуміли, вітри голосили, північні заверюхи змітали з лиця землі людську злобу, а я, плачучи в одчаю, сварився кулаками до неба і проклинав того, що колись творив радість весняного свята.
Ти кохала його, бажала йти його шляхами тоді, як ясніли його очі і сміялись уста. Ти не знала, а через те не могла тужити, як вій лежав скрівавлений з мертвим суворим лицем, такий мовчазний і урочисто-гордий. Я так кохав його і так любив тебе, і щож сталося в душі моїй?.. Пустка і безнадійність!.. І тепер я не насмілююсь згадувати весняного сонця і мріяти про тебе, бо страшна братня могила загородила мої шляхи до тебе, а його безпритульна тінь блукає в полях і оплакує своє щастя. — Я самотний тут, а ти — самотна там…
Він спить у могилі, мій любий і твій коханий Олелько. Його тінь блукає перед моїми очима і ніколи не зявиться перед тобою, щоб сполохати твої мрії і порушити ухмілку щастя твоїх уст. І могила його не скропиться твоєю сльозою і чорним птахом не пролетить у чужих полях голосіння твоє.
Ми з ним обидва в спільнім стражданню свій страдницький шлях прокладали. Він упав, а я ще йду.
З червоним прапором в руках, з гордо піднятою головою, в сміливім змаганню з ворогом, він був прекрасний собою. Він вірив так, як вірив і я, бо кохав сонце, як я кохаю тебе, а ти кохала його. Одна спільна мета була в нас, одна надія і одно жаданя волі, життя і щастя…
Чужі вітри застудили пал моєї душі, але чуже сонце висушить сльози мого горя і може колись я діждуся чужого щастя, коли власного не зміг дістати? — Ні звука рідного, ні співу весняного, ні аромату вітрів зеленого поля, ні паху барвистих квіток не лишилося тут. Все стало споминами і моє життя стало беззмістовим сном без мети і значіння.
Гомінливі бори і незнайомі поля, блискавичні усмішки заходу, блукаюче срібне проміння місяця вгорі і моє стомлене тіло на вохкім моху, оце й все, що сповнює мою істоту і складається в коло моїх душевних почувань. Північ душить кошмарними снами і водить за руку між химерами крівавих піль…
… Ще незасипана могила, сумні лиця товаришів мертвого і моя туга над нею. Моє життя порушилося в своїй основі і все стало жахливим сном, в якому я розумію одно, що я хочу ще жити і прагну хоч-би маленького щастя. А може я й не вернуся звідси?.. Може прийде смерть і нахабно зазирне в моє лице і душа моя стане тіню вічної печалі і замиготить в польових просторах тіню брата?..
Коли на землю буде лягати тьма ночі, коли північні вітри будуть летіти на південь, моя тінь буде летіти разом з ними і під вікном того, що такий самотний як і я, що не знав ще щастя, буду співами осінньої бурі оплакувати вселюдні страждання. І мій буряний плач буде грою струн таємної арфи Еола, яку ніжне вухо поета вчує і чула душа зрозуміє тугу мою, що взяти у вічність не зміг. І тоді поет напише поему про моє страждальне кохання, а музика дасть свою мельодію, яка в ясно-освітленій концертовій залі щиро полється в холодні і байдужні душі пишно вбраних слухачів. І може тую мельодію вчує Оленка і тоді — все спогадає, все зрозуміє.
Буде слухати Оленка, як брязчать холодні краплі північного дощу по маленьких шибках покинутих господарями маленьких хаток на сірих мизах, буде чути шум вітрів і гомін соснових борів, буде чути плач і біснуватість сніговиць, і побачить у снігах ряд сумуючих забутих хрестів, а на одному із них написані синім олівцем слова: — „Він кохав сонце!“… Тоді вона зрозуміє ридаючі згуки скрипки і з її грудей вирветься голос розпачу, який буде акордом концерту. Хто знає, може, так і буде?..
В країні небуття і тіней сумує дух мого брата і чуючи його, я прагну прокинуться з свого кошмарного сну життя. Коли прокинуся й знайду дорогу, щоб вийти з крівавих піль, коли зможу здолати людський гнів і злобу мечем свого духа і крізь полумя руїн прийти до її порту, то чи не скаже вона мені ласкавого слова утіхи, чи зможе в неї хватити сили на те, щоб прогнати мене?
Чи може її очі будуть холодною сталю покинутої в крівавих полях братової шаблі? Чи будуть лагідно всміхатися її уста, чи будуть спокійні її груди як буває спокійне море, коли воно спочиває після гнівних бурь.
Тоді я скажу їй, що він не може її більше кохати, але змовчу про те, що він має тісне і темне мешкання… І не скажу їй того, що десь стоїть самотний хрест з написом: „Він кохав сонце…“ Ні, я скажу їй, що кохаю її як те сонце, що світило колись на святі Ярила… Щож тоді вона мені скаже?..
Поля!.. Страшні пустельні поля. Мара якась сунеться полями… Привид!.. Справді, що за зігнута постать?.. Йде з патирицею в руках і чогось шукає… Хто се, чия се голова біла від передчасної старости і чиї се очі червоні від сліз? — Се мати його, мати в якої не стало сина. Вона чула про біль його страждання і в глуху північ осінню, перед прадівськимими, старими, деревляними образами, з темними лицями святих, світила свічки й гаряче молилася Богу, щоб Він боронив її синів від ворожого меча і кулі, щоб її Олелько живий і здоровий до дому вернувся та старости догледів. Але бідна мати, вона нічого не знатиме про страшну рану на лівим виску свого коханого Олелька і даремні сльози її будуть…
Олелько спить і не хоче прокинутись. — Важкий сон мертвих і мовчазні мешкання їх. — Ніколи він не вчує твого голосу і спатиме, заки не пролунає голос Справедливости. Якби Бог зараз мав змогу воскрешати вмерших, то він повернув би твого сина, дивлячись на печаль і розпуку твою, безталанна мати!..
Будь вічно живий своїм духом переможений переможцю і пануй в світах невідомих. На ріднім полі більш не пролунає твоя пісня. Ти спиш, — нехай не сумує твоя мати, бо пісню про тебе співатимуть їй сестри твої і, мати твоя, похитуючи головою, на заході старечих днів своїх буде слухати їх і своїм кохаючим серцем буде прагнути твоєї зустрічі в далекій країні таємниць в надзоряних світах.
Оленка не литиме сліз, а шукатиме свого щастя на землі. Її прекрасна ухмілка стане жорстокою і вимоги її серця будуть жадібними, бо краса людини завжди жорстока… Тільки одно сонце буде вічно-прекрасним, з яким житиме і краса землі, бо все бере свій початок від сонця і жиє сонцем, все прагне сонця, жиє для нього і ним прекрасне єсть. Як світить сонце, то забуваються страждання і холодні вітри не сміють віяти на зелені трави.
Коли гудуть соснові бори і північні вітри стогнуть в полях, я мовчки дивлюся на зловіщі усмішки блискавиць, що полохають небосхильні тіні і при срібнім сяйві місяця бачу блукаючу тінь свого брата, що вже ніколи не побачить сонця, — того сонця, яке він кохав.
І слухаючи страждальних голосів, чую досі незнайомі голоси, що десь далеко звучать закликами боротьби за щастя й життя. Тоді я прокидаюся і, благаючи, молюся до того, що на заході сміється блискавками:
— Ти, що зелені поля затопив кровю і на могилах поставив хрести, невже злоба твоя буде вічна?!.. Згаси свої блискавки і нехай настане лагідна тьма, щоб могло зійти нове сонце, якого я так прагну!.. Краще скажи чи скоро прийде ранок?..
Як прийде ранок і ясне сонце спокою засяє над землею, тоді я піду під веселе рідне небо шукати свого щастя і співати пісень своїх. А тоді може забуду й страждання крівавих піль і забуду тугу свою, що родилася в низці червоних вагонів і скамяніла в моїй душі під хрестом, на якому написані слова: — „Він кохав сонце“…
1917 р., м. Псков.
