Червоне марево (збірка)/«Ганебна справа»
| ◀ Червоні рядна | Червоне марево «Ганебна справа» |
«Подіялось щось» ▶ |
|
„ГАНЕБНА СПРАВА“.
(Оповідання).
Що то воля золота!.. Десь нічого кращого від неї в цілому світі немає!.. Недаремнож хтось сказав, що „воля, то вічна молодість“… А хто з нас не любить своєї молодости, коли так солодко і трівожно бється в грудях серце, коли в годину тяжкого смутку і горя можна розважитись веселою піснею. Заспівав і за горе забувся… Так з кожним бувало в молоді літа, але вже на старости літ нічого не подієш, — скоряєшся перед лихом. В молодости все життя стоїть впереді, а через те й родяться в душі найкращі надії на будучину, а з тією надією легше живеться на землі… Воля і молодість — дві найдорожчі річі для людини і вони скрашають собою весь смуток життя. Там, де нема волі, — дарма гине молодість, а де є воля, — молодість вічно цвіте і красується в промінню ясних почувань душі.
Але є такі закутки, де люде живуть і не відчувають того, як саме складається життя і в чому зміст його. Такі люде засниділи в забобонах давно минулого і лякаються всього нового. Такі тихі закутки людського життя куняють в своїм горі і нужді, а про те й не хочуть знати, що десь є такі сміливі люде, що день і ніч змагаються за будучину і готуються до зустрічі великого свята волі…
Та й справді, звідки могли щось знати про це якісь забуті мешканці містечка Янушполя, коли вони так призвичаїлись до того життя, яким жили діди і прадіди… Зовсім так, як у казці: „За лісами, за горами, за далекими морями, мирно люде поживали, за насущний щиро дбали“… А той насущний вже й душі вимотує з них, а добра так і не знає ніхто… Всі знали, що треба нести свій важкий хрест життя, бо, мовляв, „на все божа воля“… В поті чола добували свій кусок хліба і збогачували того, хто весь час обкрадав їх… В таку тяжку годину незрозумілої боротьби посилали на фронт все нових і нових борців, а самі з плачем і зненавистю стрічали повертаючих інвалідів.
Ось і весь зміст убогого життя тихого закутку, а в тім числі і містечка Янушполя, мешканці якого нічим не цікавились, нічого не шукали і ні нащо не сподівалися.
Але, цілком нежданно, сталося таке чудо, яке заставило всіх прокинутись і глянути вгору, на весняне сонце. Прийшла революція, то як же було не радіти і не підносити голови до неба? Як було не радуватись, коли не стало тюрем, упали кайдани, все зробилося вільним, рівним, добрим і всепрощаючим…
Старі Янушпольці багато чого чули, бачили і знали на своїм віку, але тепер вони признавалися, що це було щось таке, невидане в світі, чого ніхто й ждати не міг. Хіба не дивна річ, що піп, ксьондз та рабін разом Службу Божу правили і казання казали до народу?.. Але сталось так, що свято Волі і червоні прапори усіх помирили… Ті люде, що на все дивилися якось чудно, тепер забули за все і гаряче молилися разом з усіми людьми, що збірались на містечковій площі перед школою, де „правився молебень за свободу“…
Після молебня піп, ксьондз та рабін сказали свої казання, а за ними говорили „горатори“… Особливо сподобався людям молодий учитель двохклясової школи — Вакуленко. Він промовляв зовсім не так, як піп, або рабін, які все казали, що „Бог так дав“… „Бог так зробив“… Ні, він просто і зрозуміло сказав: „Змучені горем і нуждою голодні робітники та салдати не змогли більше терпіти крівавого царя і зробили революцію. Революція дала нам волю і землю, хліб голодним, справедливість окривдженим і право поневоленим!… Тепер нам треба по братерському жити і друг друга любити, щоб вороги трудового люду знов не одібрали найбільшого його добра — волі“…
Люде, що жили своїм „тихим і мирним“ життям, що бачили гріх і злочин тільки там, де порушалися старі звичаї батьків, як зачаровані слухали нові слова про нове життя. „Значиться, — говорили вони, — тепер ніхто вже не буде красти коней і добиратися в комору о півночі, бо всі будуть однаково всим довольні… Тож воля, а не щонебудь так собі“…
До цього часу тільки було й трівоги, що приїзд справника або архієрея, а тепер… тепер і не перелічити всього… Дехто з молодших пригадував, що щось подібне було тільки тоді, як одного разу було оголошено, що приїдуть якісь агрономи учити, як можна розбогатіти на двох морґах поля… Ходили люде і слухали, бо кожний хотів кусок хліба мати, але тоді їм про сіяні трави щось наговорили…
А тепер вечерами, коли кінчалася денна праця, господарі збіралися коло волости, де засідає „Ривко“[1] і жваво обговорювали свої справи. Багато людей вже зацікавилося, як то буде з панською землею, але ніхто нічого певного ще не казав.
Баби незадоволено говорили:
— Ну й дурні оті чоловіки, що вже не дай Мати Божа! Оттак, поки що буде, а вони тільки поміж собою змагаються. Ходять та час марнують… — каже одна.
— Оце але, ця ліворуція, ще гірше як в старого пристава молода жінка!.. — додає друга.
Молодою жінкою старого пристава баби виявляли все своє призирство до якоїнебудь особи, чи справи. Справа в тому, що рік назад молода жінка старого пристава закохалася в якогось проїзжого комерсанта, що скуповував коней, тай хотіла втекти з ним. На приставське щастя, вже за містечком, це стрінув урядник, який зараз сповістив пристава. Пристав дігнав їх на залічничій станції, де вони збіралися сісти в потяг. Він прилюдно повибивав комерсантови зуби, а жінку привіз до дому і два тижні тримав під замком на черствім хлібі. З того часу молода жінка старого пристава стала притчею во язиціх бабських.
Що торкається учителя Вакуленка, то працював він не покладаючи рук. До нього йшли за порадами всі селяне і він завше йшов до них. Булоб дуже гарно, якби не сталася одна річ, яка теж стала притчею…
Живий живе гадає, а в молодого серце бється… Всі знали красуню Хайку, доньку старого Берка, який любив її, доглядав і до розуму довів. Старий Берко був орендарем панських ставів та млинів, а мав всього одну доньку від другої жінки, яка вмерла з пологів.
Дбаючи за будучину своєї єдиної доньки, старий Берко віддав її до ґімназії, яку вона скінчила в перших часах революції. Хайка мала всього вісімнайцять літ і була надзвичайно гарна, так що як хто з молодих мущин дивився на неї, то йому здавалося, що все його тіло обсновує якась тоненька павутина. Хайка багато читала червоненьких книжечок і була соціялісткою. Ось через що їй так припав до вподоби молодий учитель, коли він промовляв на святі волі!.. Тодіж вони познайомилися, а після того часто стрічалися, але ніхто в цьому не бачив нічого дивного.
Люде знали одно, що „вона Жидівка“, а старий Берко так і зовсім нічого не думав. Тільки обидві попівські дочки щось там говорили, але на це ніхто не звертав ніякої уваги, бо всі знали, що попівни вже були літні дівчата, а через те було й зрозуміло, чому їм так не подобалося знайомство Хайки з Вакуленком. Як було, що саме було між ними, того не знав ніхто, але в провідну суботу все містечко схвилювалося надзвичайною новиною. Старий Берко, прийшовши вечером з синаґоґи до дому, був дуже здивований, що не застав Хайки вдома. Спочатку він думав, що вона жартує з ним і сховалася кудинебудь в шафу, як то перед тим не раз робила, але згодом він стурбовався не на жарт. Обшукавши все помешкання, він взяв в руки палицю і подався до своїх єдиновірних сусідів, але Хайки не було нігде і ніхто її не бачив. Тільки вже тоді, як піднялося на ноги все єврейське населення містечка, якась баба сказала, що бачила як Хайка з Вакуленком пішли гуляти в поле.
Добрі єдиновірні сусіди заспокоювали Берка:
— Ну, так що такого сталося? Пішла гуляти, так прийде! Чого так турбуватися. Почекайте трохи.
Пішов старий до дому, та й щось не сиділося йому спокійно. Вже й дванайцяту годину пробив годинник, а Хайки ні слуху, ні духу. Тоді в його голові зявилась нова думка. Він згадав, що Хайка щось надто вже дружила з Вакуленком і, крім того, оті її чудні ховання в шафу… От тепер і підвела старого… Не інакше, як тільки втікла з ним…
Мовчки встав він і мало-що не бігом побіг до школи, де була кватира Вакуленка. В його кватирі було темно, а коли він взявся за клямку біля дверей, то помітив великого замка. Старий Берко зрозумів все, і перед його очима засвітилися огненні тальмудичні гасла. Він відчув, що сталося щось страшне, що треба щось робити і ні одної хвилини не гаяти часу.
„Украв! Украв! Украв!“ — закричав він не-своїм голосом і, як припечений гарячим залізом, кинувся на вулицю сонного містечка.
Скоро все єврейське містечко було на ногах і гомоніло. Від Вакуленка ніхто не сподівався чогось подібного, а через те й обуренню не було кінця:
— Ач, який приткий молодець! Як солодко балакав про революцію та чесність, а сам не коні якінебудь вкрав, а єдину доньку в батька!..
— Та вонаж сама розум має, не крав же він її як кітку якунебудь!.. Певне кохає його, так от і втекла з ним.
— Еге, добрий розум!.. Одурив дівчину, як стій та дивись…
— А так, тепер шукай вітра в полі. Аби хоч знати куди поїхали вони?..
— Треба ґоїв розпитати, вони певно знають…
Молоденькі єврейські парубки, що тільки й мріяли про Хайку, як ошпарені кинулись з хати в хату розпитувати, чи не знає хто, куди дівся молодий учитель? Сторож від школи за десять карбованців сказав, що учитель виїхав з усіми своїми річами кудись на Любар і що його повіз Левко Мельник…
Ах, отой Левко, вдовиний син!.. Його всі знають, що то за гульвіса!.. — В нього коні добрі і він колись приставшу з комерсантом возив… Гей Левку, стережися!.. Єврейські хлопці грошей не пошкодують, а старі гріха не попустять!.. — казав дехто з юрби, яка зібралась перед школою.
Аж вісім возів вирушило в погоню, а вперед їх верхи їхав Мошко, який не що давно повернувся з Америки і вважав себе найкращим нареченим для Хайки.
— О, тепер він віддячить їй за ті призирливі погляди, що вона зневажливо кидала на нього! — шепталися попівни.
На возах сиділо по четверо найдужчих і смілих і богобоязних єврейських юнаків, серед яких на передньому возі сидів і сам старий Берко. Всі вони були озброєні залізними палицями, сокирами, заступами, ножами і навіть револьверами. Недаремнож вони повстали за честь і образу старого Берка!..
Щоб Вакуленко був не спочивав у Молочках, а їхав далі, то все булоб гарно, але Левко намагався дати трохи спочити коням. Хайка і Вакуленко згодилися, але щоб коні спочивали не більш як півгодини. Левко казав, що все одно до ранку заїдуть до Любаря і лякатися, що хтось там буде доганяти, немає ніякої рації. Одначе Левко дуже помилився, бо як тільки виїхав з Молочок, то вже світало, а до Любаря було ще 15 верстов. Відїхавши три версти від села, вони почули за собою якийсь гуркіт возів.
Занепокоєно їхали далі, але — озирнувшись назад, Хайка побачила цілу валку возів, яка наздоганяла їх. Придивившись краще, вона побачила, що попереду всіх, верхом на коні, їде не хто инший, як Мошко.
— Ой, нас доганяють!.. тікаймо!.. — скрикнула вона.
Вакуленко тільки поблід, а Левко погнав коні. Коні бігли, аж хропли, а за ними також летів верховий і скажено тарабанили вісім возів. Хайка пригорнулася до Вакуленка і щось шептала, наче молитву.
Побачивши неможливість утечі, Левко спинив коні, а Вакуленко і Хайка стали ждати… Ось Мошко підскочив аж до самого воза. Страшний, спітнілий і червоний від злости, він не кажучи ні слова, з усіх сил вдарив Вакуленка по лиці ремінним нагайом, яким поганяв свого коня.
Левко обернув свого батога і товстим кінцем пужална вдарив Мошка по очах так, що той злетів з коня. В той час, як Мошко падав, Левко дістав з воза запасного горчика і став перед Хайкою і Вакуленком. Розлютований він грізно кричав до тих, що сиділи на возах: „А ну, паршивці, багато ще вас полізе?!. Голову розібю!…“
Але занадто мала була сила одного Левка проти вісьми возів. Запал зробив своє діло і через хвилин пять Левко з розбитим носом лежав звязаний, а Вакуленка били обережно і розумно, щоб не поломати ребер і не затовкти на смерть… Вакуленко весь закрівавлений валявся на дорозі і тільки стогнав. Хайка була на руках старого Берка і нічого не чула й не бачила, бо впала в непритомність.
Врешті войовничий запал охолов і на його місце прийшло безмежне призирство. Хотіли так і покинути його, але Мошко став умовляти всіх забрати його з собою, щоб показати всім янушпільським ґоям, якого вони гарного мали проводаря…
Ні оден комітетчик не став на оборону свого доброго учителя, а всі мовчали, як води в рот набрали. Юрба цікавих, що зібралася коло волости, кричала: „От так вучитель!.. Нам казав про ліворуцію, а сам ось за які діла взявся!.. Не треба нам такого вучителя!.. Дати йому доброго прочухана, та й вигнати під три вітри, щоб і дух його тут не пахнув!..“
Голоси про „доброго прочухана“ чим далі, тим збільшувалися і невеличкий гурток Вакуленкових прихильників уживав всіх заходів, аби не допустити до самосуду. Більш розсудливі стали говорити, що Вакуленка треба тільки посадити на якийсь час в „холодну“, а потім випустити його на всі чотири вітри, бо як його товариші дочуються про щось негарне, то зроблять так, що ніхто не получить земельки…
Погаласувавши трохи, всі погодилися на тому, що його на два дні треба посадовити в холодну, а потім нехай забірається з містечка і йде туди, куди сам схоче.
Тут він нікому вже непотрібний, бо такої ганебної справи ще ніколи не робив христіянин.
Вакуленка посадовили в „холодну“, а ключі від неї забрав до себе старший міліціонер. Юрба заспокоєна тим, що зробила „добре діло“, стала помаленьку розходитися.
Коли Вакуленко остався в „холодній“ сам оден, то до нього помалу стала вертатись свідомість. Вже вечеріло і в кімнаті робилося темно. Йому чогось стало страшно і він заліз в темний куточок.
В його потовченій голові так і роїлись думи. Чим більше було думок, тим гострійше почувався біль образи і зневаги. З його уст не вирвалось ні одного проклону, але думки говорили: „Як же воно так сталося?.. От дурень був, що не втікав на Чуднів! А оті тальмудичні фанатики, а ота богобоязлива та злодійкувата христіянська череда!.. Чого вони хочуть з мене?!. Сам-же товмачив їм про те вільне життя, яким має жити кожна людина!.. Але, як видно, для них все дарма. Вони ще поділені поміж собою, а через те „ґой“ і „жид“ ще довго житиме серед них, але людей не буде“… Згадалися ті тремтючі обійми і гарячі поцілунки, якими його пестила Хайка і в його душі стало так важко…
Встав з свого темного кутка й став схвильовано ходити, на скільки позволяли йому його слабі сили. Коли тут за вікном щось зашелестіло і в вікно хтось зазирнув. Він став пильно дивитись у вікно і йому показалося, що то Хайка. Сам собі не йняв віри і думав, що то якесь хоробливе зявище, не більше. Але ні! Хтось заглянув в друге і він добре побачив, що то була вона. В вікні було вибито кусок шибки, кудою вона просунула щось загорнуте в білий папір. Просовуючи те „щось“, вона пошепки сказала:
— Мій любий! завтра тебе випустять і ти мусиш виїхати. Тут де-що на дорогу…
— Мій Боже! як же ти спромоглася? Як ти відважилася?.. Не забула?!..
— Ні, не забула!.. Втекла й зараз йду назад, бо за мною чатують, а рабін ще й покуту наклав… дурний…
Останні слова вона вимовила так скоро й тихо, що він ледве зрозумів їх. Коли він хотів ще щось сказати, то її вже не було коло вікна, а за вікном була тиха весняна ніч і зоряне небо.
В той час звідкись полетів камінь і, розбивши шибку, упав в „холодну“. Вакуленко присів коло стіни і подумав: „Певне Мошко лютує? Чорт з ним“…
Вранці його випустили і сказали: „Зараз-же їдьте з Янушполя і більш не показуйтеся. Ви накоїли такого лиха, що зараз весь комітет хочуть перевибрати. Кажуть, що цей комітет був під вашим керунком, а через те йому не можна довіряти“…
Вакуленко мовчки подався до Левка, а над вечір всі люде бачили, як він виїхав на станцію. На возі, серед зелених піль, йому стало трохи легше на душі, хоч серце й щеміло. Не доїзжаючи до станції, він виліз з воза і став іти пішки. Левко говорив: „Ото прокляті паршивці, як же вони мені розтовкли носа. Але й я горчиком закатав одному по маківці, що довго памятатиме!.. Я був би вас в обиду не дав, якби вони мене не звязали“…
На станції Вакуленко зауважив, що до нього чогось дуже придивляються люде. Зазирнувши в зеркало, він просто не взнав себе. Під очами були великі синці, верхня губа страшно розпухла, а через все ліве лице проходила чорна смуга від Мошкового нагая. Дивлячись на своє лице, він мало не заплакав, як у той час почув, що хтось стоїть коло нього.
Озирнувшись, — побачив Хайку. Вона говорила: „Слухай, коханий мій! яж йшла слідом за тобою, а тільки полями… Скоро й вони всі тут будуть… Скорійше їдьмо, он стоїть якийсь поїзд“…
Вакуленко мовчав і дивився на Хайку, яка здавалась йому надзвичайною. Хайка говорила:— Вони мене теж били, але не дуже, бо батько заступився… Вони називають мене великою грішницею, алеж ти мене кохаєш?.. Ти знаєш, що я вже з ними бути не можу…
— Люба моя! — сказав Вакуленко. — Я знаю добре, що вони там теба заїлиб. Хібаж вони знають, що таке любов?.. Для них те все, що робиться любовю, є тільки ганебною справою, а для нас це все… їдьмо…
Взявши друг друга під руку, вони пішли до вагонів і попросилися до салдатів, які їхали в вагоні. Ті згодилися, але якось неохоче. Оден з рижою бородою, як видно Москаль, запитався: „А какой ви партіи?“ Хайка влучно відповіла і рижий салдат гукнув: „Нада их взять, товарищи, оне с нами на одной позиціи“.
Вже паровик дав свисток, як на станції знявся якийсь гармідер. Вакуленко побачив добре знайомих йому янушпільських євреїв, серед яких ввихався Мошко. Вони їх теж помітили і кинулись до вагону. „Куда лезешь?“ — закричав рижий салдат.
Хайка поспішилася розповісти „товаришам“ в чому річ. Вислухавши все, що вона сказала, рижий салдат гукнув до своїх товаришів: „Так это настаящая провокация!.. Какая же сдесь свобода, когда оне насилуют их личное убеждение! Дайте ка мне винтовку, так я покажу вот этому долговязому, что командует всеми! Тоже жених какой нашелся!..“ Хтось з кутка подав йому рушницю і він, повернувши багнет до себе, так садонув Мошка в груди, що він аж упав. Хтось з юрби став кричати, щоб поїзд не пускати доти, доки з вагона не вилізе Хайка. Але у відповідь на це з вагонів почулося таке грізне „мы вот покажем, как насиловать!“, що начальник станції тільки рукою махнув і поїзд рушив… В юрбі запанувала веселість і багато голосів загукало: „Молодці хлопці!.. От фронтовики, так фронтовики!..“
А слідом за поїздом бігли Хайчині єдиновірці і, стомившись бігти, з огидливою піною на устах, посилали страшні прокляття…|
|
|
|
Багато говорили Янушпільці про Хайчину втечу, але від самої Хайки довго не було ніяких звісток. Казали, що вона з Вакуленком поїхала в Америку, але ніхто нічого певного так і не знав до того часу, заки від Хайки не прийшов лист до старого Берка. В тім листі вона писала, що вже одружилася з Вакуленком і разом з ним учителює на волинськім Полісю, в чому не бачить нічого злого, окрім доброго діла, а через те просила простити її.
Довго старий Берко думав думу, як бути, а далі зібрався з силами і написав їй листа, що прощає тільки через те, що вона „не така, як инші“…
|
1918 р. жовтень
м. Київ. |
——————
- ↑ Назва Революційного Комітету селянами перефразована на коротке „Ривко“. Автор.