Червоний шлях/1923/2/Революція Коперника
| ◀ Проф. В. Тимофіїв. Сучасні завдання хемії | Червоний шлях, №2 Революція Коперника (Борис Герасимович) |
Д-р. А. Лемберг. Проф. Рентген та його винахід ▶ |
|
Проф. Б. П. ГЕРАСИМОВИЧ.
Є мислителі, імена яких відзначують цілі епохи історії розумового розвитку людства, становлять межі, що відокремлюють собою світогляди, котрі мають давність багатьох віків, — до них, без сумніву, належить Миколай Коперник, що його ювілей святкує цього року увесь культурний світ. Коперник — це не тільки великий астроном, реформатор науки про небо, Коперник — це є найбільший етап на історичнім шляху людської думки, це бойовий прапор, під яким проходили не лише словесні бійки, але в ім'я котрого легко й самохіть сходили на костри. Одно слово, Коперник — це сучасний світогляд, що прийшов на зміну старому, середньовічному.
Коли ми досліджуємо природу, ми йдемо від досвіду та спостереження до основних підвалин, головних принціпів. В середні віки було як раз навпаки: приймали за непорушні де-які твердження, що мають чисто теологичний характер, і потім з погляду цих тверджень досліджували природу, пізнавали дійсність. Природознавство, фізика, механіка, астрономія — усе оце були лише допомічні науки, через які перевірювано основні положення теології та метафізики. Природа була лише книгою, у якій змальовано було картини, що ілюструють і стверджують божественне відкриття. Таким чином мета науки була не в ній самій, а поза нею, бо ж природа була тільки загалом символів, що їх божественна мудрість поставила перед людством, і завданням цілої науки було з'ясувати ці символи. Поза цим видимим світом символів знаходився світ невидимий, світ реальний, світ божественний. Як казав ідеолог середньовіччя Альберт Великий, — «видимий світ створено задля людини, аби, досліджуючи його, людина пізнала бога».
Після середньовічної релігійної метафізики людина була метою світового процесу, який почався в добу гріхопадіння Адама має закінчитися страшним судом. Земля є тією сценою, що на ній мали місце взаємини великих світових сил — бога, діявола та людини; тут виконувалось усе, що задумувано на небі, тут звязувано й розвязувано долю всесвіту, — усе останнє існує лише задля землі та задля людини, що на ній живе. Небесні світила було створено «задля знамень» і тільки задля знамень. Центром всесвіту повинна була бути земля; сюди, до цього центру, сходяться усі сили всесвіту, яко астрологичні впливи, що йдуть від небесних світил, звідки йде холод і посуха, і спека, і роса; нарешті, звідси в формі комет, що остільки лякали середньовічну фантазію, ці впливи прямують у всесвіт, ніби ростікаючись у ньому.
Таким чином було знайдено метафізичне з'ясування задля простого й природнього погляду на рух небесних тіл, що його ми можемо знайти рішуче у всіх народів на первісному ступню їх розвитку. Оцей примітивний погляд полягав в тому, що земля є нерухомим центром всесвіту, довкола якого провадиться увесь рух. Ця геоцентрична, як кажуть, система знайшла в середні віки своє найвище релігійне угрунтовання, вищу санкцію. Але богослови могли дати середньовічній думці тільки форму, проте вони цілком були безсильні надати їй необхідного змісту; вони надто були далекі від інтересів природознавства. Зміст своєї філософії природи середні віки знайшли в творах стародавніх. Спочатку забороненим шляхом, потім легальним, ідеї стародавніх філософів, головним чином Арістотеля, почали входити в тісне коло понять, що ними керувалася церква, і визначували собою увесь зміст середньовічної науки Фізика Арістотеля в теологичній обкладинці — ось той фундамент, що на ньому побудовано усю середньовічну філософію природи.
Фізика Арістотеля була на диво гармонійною, суцільною, універсальною і ніби в собі замкненою системою. Ми, що живемо серед виру фізичних теорій, які виникають і зникають, стоїмо на межі нового, ще неясного фізичного світогляду, — ми можемо позаздрити тій суцільній фізичній теорії, якою володіли стародавні, тому універсальному світоглядові, який вони передали середнім вікам. Теорія Арістотеля обіймала рішуче всі області світової будови, починаючи від небесних явищ і кінчаючи фактами органичного життя. Тут усе було перейняте єдиною ідеєю, -окремі часті щільно пригнані було одна до одної. І коли ця суцільна будова Арістотелевої фізики все ж таки зрештою захиталася й упала, то причиною тому була ота на диво неродюча що до науки фізика, а найголовніше те, що її не було побудовано на грунті спостережень та досвіду.
Підвалиною Арістотелевої фізики було припущення про конечність всесвіту. Для всякого античного мислителя світ уявляв собою обмежену сферу, на якій були росташовані нерухомі зорі. Ця сфера, що в центрі її знаходилась земля, була від нас порівнюючи близько; поза нею кінчався світ, поза нею не могло бути нічого матеріяльного, бо поза нею немає простору, немає місця в фізичному розумінні цього слова. В протилежність до нашої землі, що, як припускали, складалася з чотирьох елементів: води, землі, повітря та вогню, погрянична небесна сфера складалася з особливого п'ятого елементу — квінтесенції. Це була якась надзвичайно тонка, прозора, перебуваюча, вічна, досконала матерія. З неї складалися також усі небесні тіла, починаючи від місяця
Ця подвійність всесвіту виявлялася ще в цілій низці фактів. Рух небесних тіл не міг бути таким, як рух тіл земних, бо ж незмінні, вічні, досконалі небесні тіла могли рухатися тільки вічним рухом. Але якими шляхами? — Як що уявно провести просту лінію й продовжти її в обидва боки неозначено далеко, то виявиться, що вона повинна перетинати небесну сферу в двох точках; отут наша проста й мусить закінчитися. Справді, бо ж поза небесною сферою немає й неможе бути простору. Отже, усяка пряма має кінець; звідси античні мислителі вивели, що рух небесних світил не може бути прямолінійний. Забуваючи про можливість коливального руху, вони стояли на тім, що рух по конечній простій лінії не може продовжуватися вічно; а коли так, то небесні тіла, які є у вічному русі, не можуть рухатися прямолінійно, і одиноким шляхом, що їм личить, є шлях коловоротний. Тільки одно коло є якась досконала крива, що завжди лишається подібною до себе самої, яка сама себе замикає; саме через це небесні тіла повинні рухатися по колах. Оцей принціп, введений ще Пітагором, став підвалиною всієї грецької астрономії, він ще більш підкреслив подвійність всесвіту. Тут, на землі, можуть виникати і закінчуватися ріжні рухи, — і коловоротні, і простими (прямими) шляхами; там, на небі, рухи не можуть ні виникати, не закінчуватися, і шляхи можуть бути лише коловоротні.
Небесна сфера, що обмежує світ, обертається протягом доби рівномірним рухом довколо своєї вісі; остання проходить через землю, що лежить в центрі її та навколо якої протягом року обертається сонце і протягом инших промежків часу — ріжні планети. Земля, таким чином, перебуває нерухомо в центрі всесвіту. Це положення Арістотель і його наступники доводили цілою низкою аргументів. Тут були докази і чисто логичні, і механичні, і, нарешті, докази чисто геометричного характеру. Багато з них ми тепер навіть не розуміємо, остільки слабою здається нам їх основа. Проте були аргументи, шо мають більш дійсний характер та які можна було знести лише через декілька століть. Як що б земля рухалася навколо сонця, то протягом року зорі ближчі до нас змінювали б своє положення відносно до зір дальших. — Це зміна місця такого ж порядку, як і та, шо її кожний з нас може спостерегти, дивлючись у вікно потягу, котрий є в рухові: ближчі предмети, напр., дерева посуваються відносно до дальших, що, здається, ніби залишаються нерухомі. Те ж повинно би було мати місце й на випадок руху землі довкола сонця протягом року. Проте, такого пересування зір, не дивлючись на всі старані розшуки, не помічувано, і саме ця обставина була головним аргументом для античних прибічників нерухомости землі. Правда, ще в той час були мислителі, як от, напр.. Арістарх Самоський, які говорили про те, що ближчі зорі не посуваються відносно дальших протягом року, як здається, лише через надзвичайно великі віддалення нерухомих зір від нас, і що це посування буде встановлене в той день, коли люди дійдуть більш достотних способів виміру що до положення зір. Проте це останнє заперечення, звичайно, мало мале значіння, порівнюючи з наочним геометричним аргументом Арістотеля. Земля повинна була бути нерухомою чере те, що не існувало пересування зір протягом року!
Рух небесних тіл завдавав грецькій науці надзвичайно велику та складну задачу, бо ж ці рухи після теорії повинні були б провадитися довкола землі по колах з посітйною швидкістю. Між тим досить було спостерегти протягом короткого часу яку-небудь добре відому всім яскраву планету, аби переконатися в тому, що ці небесні світила, що невпинно посуваються серед нерухомих зір, рухаються надзвичайно складно: вони йдуть то в однім напрямі, то зостановляються, то викреслюють на небі якісь загадкові петлі задля того, аби потім знову роспочати рух в старім напрямі. Як з'ясувати ці неправильності що до руху планет, або, як їх назвали, — нерівності, як помирити їх з тією простотою, якої вимагала теорія Пітагора та Арістотеля? Розвязанням цієї задачі займалася стара грецька астрономія протягом декількох сот років. її гаслом було «спасти явища» («содзейн та файномена»), цеб-то виправдати планетні рухи з погляду вищезазначеного нерухомого принціпу.
Це можна було зробити, напр., так: можна було рахувати, що рух кожної планети не є попросту коловоротний, але що він складається з декількох коловоротних рухів, які відбуваються з незмінною швідкистю. Великий астроном давнини Птолемей склав побудовану на тому припущенні теорію, що в той час не зле «спасала явища», тоб-то з'ясовувала їх з погляду основного принціпу. Птолемей припустив, що кожна планета рухається по колові (епіціклові), а центр епицікла в свою чергу рухається по колові, в центрі котрого перебуває нерухома земля. Усі рухи проходять з постійною швидкістю, і основний принціп залишається непорушеним. Легко зрозуміти, що, коли знайдемо в певний спосіб для кожної планети діаметри вищезгаданих колів та відповідні швидкості, завжди можна буде з'ясувати вказану нерівномірність планетних рухів. Нам, що перебуваємо в центрі, здаватиметься, що планета, яка йде по нерухомому епіціклові, посувається -то в одному, то в другому напрямі, викреслюючи в небі складні петлі; в дійсності ж ці рухи є сполученням коловоротних рівномірних рухів згідно основного принціпу. Теорія Птолемея чудесно з'ясовувала ті нерівності планетних рухів, про,які знав стародавній світ; через арабських вчених вона цілком перейшла в середньовічну астрономію і заразом з фізикою Арістотеля визначила собою усю середньовічну філософію природи.
Задля середньовіччя теорії Арістотеля та Птолемея були справжнім кладом; тут в гармонійній універсальній системі було подано все, що потрібне було середньовічній людині релігійного настрою: центр всесвіту — земля, відсутність инших населених світів, погляд, що земля та инші небесні тіла ріжняться що до якости одно від одного, подвійність досвідного світу і т. д., — усе оце як найкраще стояло в згоді з центральним положенням людини, або, як кажуть, антропоцентризмом. Мало того, в ідеях Арістотеля можна було знайти де-які теологичні думки, бо ж для нього рух небесної сфери протягом доби був наслідком ТОГО, ЩО існує Перший Двигун, якому надавали релігійно-морального характеру. Цю ідею чудесно могла засвоїти середньовічна думка і її можна було погодити з ученням святих отців.
Наукові ідеї Арістотеля та Птолемея були плодом колективної творчости античного світу і, звичайно, не мали догматичного характеру. То були положення, шо з'явились в світлі вільної критики, тоб-то як раз того фактору, який вважали остільки небезпечним в середні віки. Схоластики по свойому скористувались ідейною спадщиною античного світу: те, що у Арістотеля мало значіння наукової теорії, а у Птолемея гіпотези, котра задовольняюче з'ясовує спостереження, під впливом богословських ідей набуло характеру непорушного догмату, переймаючись поступово остільки дивною для нас середньовічною ідеологією.
Людині взгалі є властивим переносити на речі та явища зовнішнього світу свої прикмети: вона завжди їх трохи антропоморфізує, і слова Гете про те. шо «людина ніколи не пізнає, оскольки вона є антропоморфістом», навіки зостануться справедливими. Одначе, те, що може бути введене тепер у науку тільки мимохіть, у середні віки робилося свідомо і цілком набуло значіння методу досліду природи. Так, серйозним закидом проти учення про рух землі довкола сонця вважали міркування, шо на цей випадок земля вже давно втомилася б і зупинилася. Рух планет з'ясовували тим, шо кожна планета має душу, = ка керує її рухом. Оскільки глибоким було це переконання видно з того, що його поділяє навіть еєликий Кеплер, правдивий основоположник теоретичної астрономії.
Для сучасної людини пізнати явище значить винайти його причини, або, коли хочете, функціональну залежність між явищами, шо їх ми розглядаємо. Для середньовічного мислителя цього було ше мало: не досить було знати причини явнії:, треба було знайти їх мету, їх місце в загальній гармонії світу. Оскільки ця потреба шо до винайдення мети явища була пекучою, видно хоч би з такого факту: коли Галілей відкрив супутників планети Юпітера, йому закидали, що ці небесні тіла ніколи не можуть існувати, бо не мають ціли, є невидимі та незначні по своїй масі й залишались би зайвими членами планетної системи.
Антропоморфізм та жадібні шукання за метою явищ — оце характерні ознаки середньовічного світогляду. Останній грунтувався на цілім загалі ідеологичних фактів середньовіччя, а середньовічна наука — майже виключно на астрономичних спостереженнях. Нам тяжко тепер уявити, яке величезне значіння мала астрономія наприкінці середніх віків. В наші часи кожне астрономичне відкриття має філософський інтерес лише остільки, оскільки воно є новою перевіркою сучасних методів думки. Але в середні віки астрономія займала инше положення, бо ж вона була одинокою достотною наукою; її успіх або неуспіх тісно звязувались з долею метафізичних поглядів, що боролися поміж собою.
Довести, що земля є рухома, шо вона рухається довкола сонця, це значило довести, що вона є лише однією з багатьох планет. Звичайно, можна було думати, що земля, яка рухається, є одинокою населеною планетою й уявляє з себе ту сцену, на котрій відограється великий космичний процес; проте було ясно, що такий погляд не може бути подібний до правди. Зірвати землю з центру всесвіту визначало вийняти душу з усього середньовічного світогляду, визначало позбавити цей світогляд того нерухомого, покритого мохом тисячоліть грунту, на якому він базувався. Ось чому найбільш революційною наукою того часу була саме астрономія, ось через що перший удар 'папизму в боротьбі з новим світоглядом був направлений саме супроти астрономів.
Між тим з погляду чисто астрономичного система Птолемея показалася незадовольняючою. В міру збільшення точности спостережень виявилися де-далі нові планетні нерівності, що їх не можна було з'ясувати так просто, як то колись думав Птолемей. Аби з'ясувати їх з погляду основного принціпу стародавньої астрономії, треба було вводити де-далі все нові коловоротні рухи планет. Довелось ввести декілька епіціклів, з котрих кожен рухається по иншому епіціклові, і по одному з них — останньому рухається планета. Механіка світа де-далі більше ускладнялася: замісць декількох епіціклів Птолемея з'явилися десятки нових епіціклів, і наприкінці XV віку італійські астрономи, аби з'ясувати всі планетні рухи, були змушені загалом ввести 79 епіціклів. В такий спосіб утворився надзвичайно нагромаджений та незграбний механізм планетної системи, механізм, що його складність прямо суперечила майже уродженій нам ідеї про просту організацію зовнішнього світу. Тому не дивно, що теорія Птолемея наприкінці середніх віків почала викликати проти себе закиди з боку спеціялистів. Є навіть анекдот про те, як Альфонс Кастильський, може бути одинокий за всю історію король-астроном, сказав різкі слова, докоряючи богові за надто складну органзацію всесвіту, за шо й поплатився своїм троном. Ото був грунт, на якому виросли ідеї Коперника. Здобувши блискучу освіту, спочатку в Кракові, потім в Італії, в ту епоху, коли остання почала прокидатися від середньовічного сну, цілком володіючи всіми методами науки того часу, Коперник перевів велику реформу в астрономії. Він припустив, що нерухомим є сонце, а не земля і що земля, як одна з планет, протягом року обертається навколо нашого денного світила, а протягом доби обертається довкола своєї віси. Це припущення одразу зробило простішими всі розрахунки. Виявилося, що коли покласти його у грунт астрономії, то всі планетні рухи можна уявити надзвичайно просто, не користуючися тими десятками епіціклів, про які говорили середньовічні астрономи. Заплутаність видимих рухів планет з'ясовується тільки тим, що ми спостерігаємо їх з землі, яка сама рухається в просторі; таким чином, видимі рухи планет складаються з правдивого руху її довкола сонця та руху станції нашого спостереження, цеб-то землі. Ця проста думка здається нам тепер такою природньою та безперечною, але в той час вона грунтовно росходилася зі всім складом середньовічного світогляду та науки. Отже, саме ця думка дала можливість Коперникові в його знаменитій книзі дати просту та наочну картину планетних рухів.
Ця нова точка зору робила смертельний удар усій метафізиці того часу. Ось чому, хоч багато легковажних що до релігії прелатів і висловлювали своє співчуття системі Коперника, більш глибокі та обачні уми, як, напр., Лютер та Меланхтон, одразу зрозуміли, в чому тут справа і одсахнулися від учення Коперника, як від страшної єреси. Справді, цій єресі судилося покінчити з тисячолітньою будовою, будовою фізики Арістотеля, а вкупі з тим і зі всім середньовічним світоглядом.
Сам Коперник, проте, зовсім не мав на думці захитати підвалини офіційної науки та офіційного світогляду. Вважаючи, що з нового погляду планетні рухи з'ясувати значно лекше, аніж з погляду Птолемея, він, одначе, зовсім не хотів порушити основні догмати, і середньовічної, і античної науки, — а саме догмат про коловоротний рух небесних тіл. Аби це можиа було зробити, треба було йти двома шляхами: або визначити через спостереження правдиві шляхи планет відносно' сонця, деб-то зробити те, що потім зробив Кеплер, або ж утворити нову механіку, механіку — угрунтовану на досвіді і цілком вцрнвау від застарілих ідей Арістотеля. Коперник не міг йти ні по одному з тих шляхів, бо то було б ше довчасно. Заразом з тим він не покінчив з ідеєю обмежености всесвіту, з ідеєю сфегн нерухомих зір і залишився, таким чином, до кінця свого життя прибічником Арістотеля. Новий світогляд, що цілком виявився тільки в наступному столітті, був вкритий йому ніби туманом, через який ледве викреслювалися контури майбутнього: проте ніхто инший не зробив стільки задля визволення науки, як Коперник. Він не зруйнував остаточно тисячолітньої будови середньовічного світогляду, але він зробив такий смертельний удар, що після нього цей світогляд вже не міг віджити.
Коперник був чисто теоретичною натурою; боротьба за свої ідеї його цікавила мало, для того треба було мати більш активну, більш палку натуру, — натуру універсального мислителя і борця. Цю ролю через де-який час виконав Галілей. Саме він виявив усі дальші висновки з ідеї Коперника, він утворив нову механіку, перевірену досвідом, механіку кількосну. Низкою великих відкрить Галілей довів неправдивість старих ідей про подвійність всесвіту. Гори на місяці, плями на сонці, засвічування нових зір, дивні кільця Сатурна і т. и., і т. и., — усі ці факти ясно вказували на те, що всесвіт є єдиний, і що старий поділ його на дві частині є цілком неправдивий. Таким чином було доведено єдність всесвіту, єдність нашого досвідного світу; а щоб довести матеріяльну єдність, потрібний був, звичайно, спектроскоп, що його довелося чекати протягом декількох століть.
Другий коперниканець Джордано Бруно розвинув ідею Коперника в иншім напрямі. Цей фанатик нового світогляду, що проміняв спокійне манашеське життя на терни мандрівного професора-єретика та папський костер, учив про безмежність всесвіту, про множність населених світів та безконечність життя, яке наповнює всесвіт. Так упала та сфера нерухомих зір, що обмежувала всесвіт ще віддавна, і поза нею перед очими нового людства відкрилася безмежність.
Що міг сказати на користь своєї теорії Коперник? Йому не тяжко було покінчити з тими доводами чисто логичного характеру на користь нерухомости землі, які подавав Арістотель; проте, докази геометричні не тратили сили. Того посування протягом року, про яке я говорив вище і яке обов‘язково мусило б бути, коли б земля рухалася довкола сонця, ні Коперник, ні його ближчі учні відкрити не змогли. Тільки в тридцятих роках минулого століття після багатьох невдалих спроб пощастило виявити ці зовсім незначні через велике віддалення зір посування їх протягом року. На користь своєї системи Коперник міг привести тільки один доказ — це її надзвичайна простота і плодючість. Галілей подав ще цілу низку аргументів і блискуче захистив їх, але ці аргументи, власне кажучи, не були доказами руху землі навколо сонця. Це були лише ілюстрації, які з'ясовували, а не доводили, і тільки у 18 столітті англійському астрономові Брадлею пощастило викрити явище (аберація світла), котре, без сумніву, доводило, що протягом року швидкість землі відносно до зір змінюється.
Таким чином, протягом двох століть нова картина світу і світогляд, на ній побудований, ніби висіли в повітрі. Супроти них будь-який схоластик міг висунути старий закид що до відсутносте посування зір протягом року, проте, не дивлючись на це. -ова наука затрималася і зміцніла. Світогляд не розвивається строго рівнобіжно з успіхом точного знання; иноді він попереджує його, иноді плентається за ним. В середні віки світогляд ледве встигав за успіхами астрономичних спостережень, але після ідейної революції Коперника сталося протилежне: світогляд сягнув далеко за ті межі, що їх покладав досвід.
Від часу, коли з'явилася книга Коперника, пройшло понад чотиріста років, що є сповнені безперестанньою працею багатьох поколінь вчених. Ці довгі роки відзначені найвищими успіхами точного знання. Ньютон, що відкрив закон, який керує рухом небесних тіл, Лаплас, що заснував небесну механіку, Гершель, який довів, що сонце рухається відносно до зір, блискучі успіхи спектрального аналізу, що виявили єдність складу всесвіту, здобутки в обсягу зоряної астрономії і т. д., — все це виросло на грунті ідей Коперника, і кожне нове відкриття, кожний дальший крок точної науки був лише тріумфом великого польського астронома. Все це виросло на фундаменті коперниканства... але сам фундамент, — чи не був він протягом цих століть змінений та перебудований? Таке запитання здається на перший погляд незрозумілим: як можна у 20 віці говорити про нерухомість землі, про ідеї Арістотеля та Птолемея, чи не здаватиметься, що це запитання зробив якийсь схоластик, що устав з гробу?
Проте, це так: в сучасний мент провадиться повне перебудування усього того фундаменту, що на ньому побудована уся сучасна точна наука. З сучасного погляду питання про те, чи рухається сонце довкола землі, чи земля довкола сонця — не має рації. Всілякий рух — чи по простій линії, чи коловоротний, є лише відносний рух: цілком однаково, чи ми вважатимемо, що земля є нерухомою, а зорі обертаються довкола її протягом доби, чи, навпаки, будемо рахувати, що зорі є нерухомі, а земля рухається протягом доби довкола своє: в і с и. — усе залежить від нашої точки зору. Механіка не дає нам переваги шо до вибору між двома цими точками зору. Усе залежить від вашого бажання та від нашої зручности. Хочете, вважайте землю нерухомою, хочете рахуйте нерухомими зорі. Чи не визначає це, шо ми вертаємося до Арістотеля? Звичайно, шо ні. Коперника не знесено, його тільки перейдено. Ідеї Ейнштейна[1], творця сучасної механіки, складають ніби кінцеве звено того розвитку, що на початку його стоять колоси античної науки. Арістотель, Коперник та Ейнштейн — ось три звена тієї тріади, що її можна намітити в історії розвитку світогляду.
Коли механіка не дозволяє нам зробити вибір між двома точками зору, то астрономія точно вказує на одну з них. Механіка дозволяє нам ввести фіктивні епіцікли Птолемея і всю його складну систему, але з астрономичної точки зору це буде недоцільним. Обрахунок планетного руху по схемі Птолемея є надто важкий. Він обтяжує силою непотрібної роботи, в той час як схема Коперника залишається простою, ясною та зручною, шо до її практичного приложения. Тому астрономи залишаються і, мабуть, на завжди зостануться коперниканцями.
З того часу, як Джордано Бруно спалили на кострі, пройшло понад триста років. Наші відомості про всесвіт поширилися майже без краю; замісць тісного куточка соняшної системи, про яку знав Джордано Бруно, ми знаємо величезний світ нерухомих зір, знаємо їх віддалення, багато знаємо про будову всесвіту. Ми оперуємо вже не кілометрами, а світляними роками, цеб-то тим віддаленням, що його протягом року проходить промінь світла (за секунду світло проходить триста тисяч кілометрів). За допомогою наших дужих інструментів наше око дісталося в такі найдальші частини світу, що знаходяться від нас на віддаленні трьохсот тисяч світляних років і... проте, останнім словом сучасної науки є ідея про конечність всесвіту. Роскрийте яку-будь книжку по теорії відносности, що ними в наші часи є повний книжковий ринок, і ві прочитаєте багацько дивних та незрозумілих слів: «обсяг світу», «радіус всесвіту», одно слово, ми прочитаємо терміни, шо їх можна віднести лише до конечного світу. Ми довідаємося, що на погляд Ейнштейна світ є ціліндричний, а на погляд де-Ситтера світ є сферичний; ми довідаємось, шо радіус всесвіту є рівний приблизно 150 мілійонів світляних років і т. и. Чи визначає це, що ми знов повертаємося до Арістотеля, чи визначає це, що ми знов відновлюємо ту сферу нерухомих зір, яку зруйновано було натхненною пропагандою Джордано Бруно, що ми переступаємо через його велику жертву і знов повертаємося до Арістотеля? Звичайно ні. Світ Арістотеля і світ Ейнштейна ріжняться між собою не тільки шо до кількости, не лише розміром своїх діаметрів. Тут є ріжниця що до якости, тут має місце повна зміна наших уявлінь про простір та час. Замісць трьохмірного абсолютного простору, яким однаково оперували і Арістотель, і Коперник, і Н'ютон, ми пізнали простір багатьох вімірів, простір, що має певну кривину; замісць старої ідеї абсолютного часу, який проходить без відношення до явищ фізичного світу, ми пізнали ідею часу, шо його не можна відокремити від простору. Ця глибока перебудова всього нашого фізичного світогляду доперва тільки почалася. Ми ще не маємо доказів правдивости нових ідей, ми ще перебуваємо в стані того коперниканця, який на користь своєї теорії не міг подати непорушних аргументів.
Як в добу Коперника, так і теперь, в тумані, що оточує нас, викреслюються контури нового фізичного світогляду майбутніх часів, світогляду, що його пощастить остаточно сформулувати, може, лише наприкінці біжучого століття. Саме тому нам є дорогий зараз Коперник, саме через те ми так глибоко переживаємо зараз ті перешкоди, шо їх зазнали його перші прихильники.
——————
- ↑ Див. статтю проф. Желехівського у ч. 1 нашого місячника.