Червоне марево (збірка)/Червоні рядна
| ◀ «Форшпан» | Червоне марево Червоні рядна |
«Ганебна справа» ▶ |
|
ЧЕРВОНІ РЯДНА.
(Із записної книжки).
І так майже що дня: на серці трівога, а в душі туга… Почуття якоїсь незримої погрози переслідувало на кожнім кроці. На дворі колєктивний шарварок, а в кімнаті самотність і отупіння. „Страшно жити в колі безнадійних мрій“, сказав якийсь поет і я розумію його. Тепер мені чогось страшно, хоч і сам гаразд не знаю чого?..
Може того, що панують такі довгі зимові ночі і що немає чим світити серед них, а може… може пекельне дно має свій вплив несвідомий на внутрішній стан мого духа, а того так й страшно мені…
Життя я не боюся і цікавлюся ним. Колись блукав на полях крівавої боротьби і мріяв майбутніми днями вселюдного щастя й волі, тепер знесилений в боротьбі за свою мрію, — прагну тихого спокою.
Залишив Велике Місто і, тікаючи в своє рідне маленьке містечко, здавалося, почув себе вільним від скучно-нудних обовязків життя. Сподівався все знайти так, як було колись… Але даремні були мої сподіванки: спокій давно вкрала трівога. Непомітно для самого себе, я віддався грізним зявищам часу і став нагадувати тих, що звідусіль оточували мене…
Що-вечора, як тільки заходило сонце і над моїм рідним маленьким містечком стелилася тьма зимової ночі, на обрію зявлялися величезні, дріжучо-червоні рядна пожеж. Я разом з иншими обивателями містечка виходив на вулицю, де до самої півночі блукав по вузеньких деревляних пішоходах і, як зачарований, дивився на них і щось своє думав…
До мене часто звертався голос мого давнього знайомого, старого Арона:
— Ну!.. Як ви думаєте?.. Для чого ці червоні рядна?
— Нічого, Ароне, то єсть революція! — відповідав я.
Арон мовчки йшов поруч мене, чогось зітхав і мовчав, наче в рот води набрав.
Коли втома зборювала мене і я йшов до своєї хати, то Арон, прощаючись зі мною, завжди казав одно й те саме:
— А ви нічого не чули?.. Скажіть мені, чи нас будуть бити, чи ні?..
— Що ви, Ароне, Господь з вами!.. Хто і за що вас буде бити?.. Тепер тільки буржуазію бють, а виж бідний єврей! — заспокоював я його.
— Так, так!.. Це правда, що я тільки бідний єврей!.. Слава Богу!.. — казав він сам до себе і міцно-міцно стискав мою руку.
В хаті я сидів на ліжку і свою трівогу утишував гірким димом тютюну. Хотілося відорватись від такого нудного життя і я жалкував, що не було з ким поділитись думками…
Чулося, як десь співають півні, торохкотить порожняк, бухкає рушниця… Слухав цього придушеного шуму і стомлено засипав кошмарним сном.
В снах снилося Велике Місто. Барикади і червоні прапори. Згущена людська кров на пішоходах і безліч заморожених трупів… Трупи бідних робітників, трупи селянських дітей в сірих шинелях, трупи знасилуваних жінок і розбитих об каміння дітей… Снилися золоті бані старовинних церков і чулося ридання дзвонів…
Весь в холоднім поту, з одубілою від жаху чуприною, я втікав з того міста в далеч своїх рідних піль і… приходив до свідомости лише тоді, коли почував себе на холодній підлозі.
Що-ранку на деревляних парканах громадського саду і на стінах будинків зявлялися запальні відозви, якими чужинці закликали бажаючих вступати до їх війська і йти боротись з „ватагами грабіжників“… Люде ніяково читали ці відозви і мовчки спішилися в свої хати, щоб „не показуватись на очі“…
Якось зайшов до мене Арон. Поздоровкався і став мовчки коло порогу.
— Сідайте, Ароне! — сказав я.
— Часи не такі! — відповів він.
— Що сталося, Ароне? — спитався я.
— Червоні рядна вже тут… там вони на краю міста…
— Страшно… — говорив Арон, цокаючи зубами.
— Не бійтеся, Ароне! Все гаразд буде! От почекайте трохи, скоро прийдуть „наші“, — умовляв я його.
Він тільки скрутнув головою. Помовчав трохи ніяково став казати:
— Ці, що гуляють тут, звичайно підуть звідси, але вони кажуть, що будуть цеї ночі нас бити… Сьогодня так і на базарах казали… Вчора ще, так говорили, що хтось йде до них на підмогу, а сьогодня кажуть, що такої підмоги не буде. А через це саме кажуть, що „треба Жидів бити“!
Арон враз замовк і закрив вид руками. Зігнувся, зщулився, зробився маленький, маленький… Його голова глибоко пірнула в заячий ковнір старенького кожушка, а сива борода зігнулася на грудях і якось нікчемно стала рвучко здрігатися…
Що з вами? Ви плачете, чи що таке?! — скрикнув я.— Нічого!.. Нічого!.. то так щось… Старі сльози нічого не варті… Я хотів просити вас, щоби ви допомогли мені сховати десь мою Сару… Можеб так у вас… ви христіянин, то булоб краще…
— Не турбуйтеся так… може ще й нічого не буде, а ви розходились як мала дитина… Йдіть краще до дому, та лягайте спокійно спати… Північ скоро… — сказав я.
— Ну, а Сара, донька моя?.. В дома страшно їй ночувати… Мені однаково, я вже старий, а вона молода ще, і все життя перед нею… От ви христіянин, так може.., вона не спалаб навіть, а тільки пересиділаб денебудь в куточку…
— Добре, добре! Щож я можу мати проти сього, але ви напевне знаєте, що в мене так не дуже то безпечно. Мене, як і Жида можуть струсити.
На якийсь час не стало слів. На столі тихо потріскував ґніт свічки і нерівне полумя розгоняло по кутках понурі тіні якоїсь трівоги. Стеля, здавалося, вгиналася під непомірною вагою злодійкуватих шелестів, що чулися на дворі.
Нагло почувся удар великого дзвону, слідом за яким щось остро крикливе вдарилось в міцно зачинені віконниці моєї хати і полетіло над дахами будинків, як розхрістаний привид. Арон зойкнув і прожогом метнувся в двері. Я хотів йому щось сказати, але тільки виглянув за поріг, думки десь зникли, слова завязли між зубами. — Те, що творилося в пітьмі ночі, важко уявити тепер.
Здавалося, що пекло викинуло з себе все злочинство минулих віків… Перед моїми очима гордо і свавільно здіймалися в гору кріваво-червоні смуги пожеж, а на вузеньких вулицях лютував і скаженів якийсь велетенський звір.
В повітрі бились чорні птахи людської злоби і диким ураганом реготалося злочинство… Тріщали двері, брязчали шибки в вікнах, голосили жінки, плакали діти… А над цим всім, десь високо під самісенькими хмарами, блукав роспачливий голос ґвалтового дзвону…
Моє рідне, тихе, лагідне містечко божеволіло в дикунських інстинктах своїх низин. — Там, де стояла тюрма, гоготала ґіґантська куча полумя, а там, де стоїть театр, реготалося якесь страховище. Иноді долітали звідти окремі вигуки і слова. Разів зо два чулося незрозуміле слово „за вєру!.. за вєру!“ — а там знов все зникало в шумуючім гураґані.
Цілу ніч шаленіла страшна буря погрому і тільки перед самим ранком стала вона затихати. Я весь час чогось думав про Арона і його доньку. — Де він тепер, що сталось з ним?..
Коли крізь шкалюбини віконниць стало стелитись в хаті бліде світло зимового ранку, я вирішив піти на вулицю і зайти до Арона.
Зараз же, як тільки вийшов на вулицю, побачив щось химерне. Скрізь було сумно і мертво. На вулицях розкидані якісь столи, стільці, подушки та самовари, а на пішеходах червоні плями від свіжої крови. В повітрі чувся сморід від пожежі, а над дахами будинків крякали „на одлигу“ чорні гайворони.
Арона не знайшов. Його хата була навстіж відчинена і все в ній було розкидано. Розпитатись за нього не було в кого, а через те я пішов далі шукати його. „Певне він в рабіна заховався?“ — думав сам до себе і направився на центральну вулицю, де була синаґоґа і де мешкав рабін.
Йшов через бульвар, який був дійсною окрасою цього міста, і жахався окружаючого.
Скрізь була кров і трупи. Кров на брудних пішеходах, кров на дверях будинків, кров на білих фіранках, що розвівалися з побитих вікон, кров всюди, всюди, всюди… Як божевільний біг я через бульвари в кінець міста, бажаючи втекти від цих страшних трупів, які лежали на пішеходах… Ось невеличкий монументик поета Пушкіна. Блиснула згадка про той день, як святкували його відкриття. Була весна тоді, цвіли квітки барвисті, молоді панни в білих сукнях, музика грала, промови були… Глянув у низ і жах звязав до долу мої ноги. На чорно-блискучому мармуровому пєдісталі поета когось розпято… Якось ненароком глянув на голий труп розпятої людини і взнав в ній Арона. Його розпяли, привязавши за руки і за ноги шматками порваного і скрівавленого тонкого рядна, а на його оголених грудях симетрично виднілися дві кріваві рани… Очі його з невимовним жахом дивилися в небо, а борода якось інтимно зігнулася до грудей, наче хотіла сховатися від чогось…
Несвідомо для себе самого, з моїх грудей вибухло питання:
— А деж твоя Сара, Ароне?!.
Сльози стиснулися в горлі і я побіг геть від цього страшного трупа…
Вечером йшли „наші“ і несли з собою червоні прапори. Дивлячись на них через вікно, мені здавалося, що вони несуть рештки того рядна, яким розіпнуто Арона.
|
1919 р. січень. |
