Ще день Украйну катовалы
Ляхи скажени, ще одынъ,
Одынъ останній сумувалы
И Украина и Чигринъ.
И той минувъ день Маковія
Велыке свято въ Украини!
Минувъ… и Ляхъ, и жидовинъ
Горилки крови упивалысь
Клялы схизмата роспиналы,
Клялы що ничого вже взять.
А Гайдамаки мовчки ждалы
Поки поганьци ляжуть спать.
Ляглы и въ головы не клалы,
Що вже николы невставать.
Ляхи заснулы, а Іуды
Ще личать гроши, у ночи
Безъ свитла личать барыши,
Щобъ не побачилы зли люды.
И ти на золото ляглы,
И сномъ нечистымъ задремалы,
Дримають, на вики бо-дай задрималы;
А тымъ часомъ мисяць плыве оглядать.
И небо и зори и землю и море,
Та глянуть на люды що воны моторять
Щобъ Богови, вранци про те росказать.
Свитыть билолыцый на всю Украину
Свитыть а-чибачить мою сыротыну?
Оксану зъ Вилшаны, мою сыроту?
Де ій мурдують? де вона воркуе?
Чи знае Ярема, чи знае, чи чуе?
Побачимо потимъ, а теперъ нету,
Не ту заспиваю, иншои заграю
Лыхо, не дивчата, буде танцювать.
Недолю спиваю козацького краю!
Слухайте щобъ дитямъ потимъ росказать
Шобъ и диты зналы, внукамъ росказалы,
Якъ козаки Шляхту тяжко покаралы,
Шобъ незабувалы ляха проклынать.
Гомонила Украина,
Довго гомонила,
Довго, довго, кровь степами,
Текла, червонила.
Текла, текла, та й высохла
Степы зеленіють,
Диды лежать, а надъными
Могилы сыніють.
Та що зъ того що высоки,
Ни хто ихъ незнае,
Ни хто щиро низаплаче,
Ни хто не згадае.
Тилько витеръ тыхесенько
Повіе надъ ными,
Тилько росы ранесенько
Слезами дрибными
Ихъ умыють. Зійде сонце
Осушить, пригріе
А онуки! имъ байдуже,
Жито соби сіють.
Багато ихъ, а хто скаже
Де Гонты могила?
Мученыка праведного
Де похоронилы?
Де Зализнякъ щира душа,
Де одпочивае?
Тяжко! важко! Катъ пануе
А ихъ незгадають.
Гомонила украина,
Довго гомонила,
Довго, довго, кровъ степами
Текла червонила.
И день и ничъ гвалтъ, Гарматы,
Земля стогне, гнеця,
Сумно, страшно, а згадаешъ
Серце усмихнеця,
Мисяцю мій ясный, зъ высокого неба
Сховайся за гору бо свиту не треба,
Страшно тоби буде, хочъ ты й бачивъ Рось
И Альту, и Сену, (10) и тамъ розлылось
Незнать за що, крови широкее море
А теперъ що буде? Сховайся за гору.
Сховайся мій друже; щобъ недовелось
На старисть заплакать.
Сумно, сумно середь неба
Сяе билолыцый,
По надъ Днипромъ козакъ иде,
Може зъ вечерныци.
Иде смутный не веселый
Ледви несуть ноги
Може дивчина нелюбить,
За те що убогій.
И дивчина ёго любыть
Хочъ лата на лати,
Чернобривый… а незгине,
То буде й багатый,
Чогожъ смутный чорнобривый
Иде чуть не плаче.
Якусь тяжку недоленьку.
Вищуе козаче
Чуе серце та нескаже
Яке лыхо буде,
Мине лыхо… кругомъ ёго
Мовъ вымирлы люды
А ни пивня, ни собаки,
Тилько изъ загаю
Десь далеко, сумно, сумно,
Вовки завывають,
Байдуже иде Ярема,
Та не до Оксаны
Ны въ Вилшану надосвитки,
До ляхивъ поганыхъ
У Черкасы: а тамъ третій
Пивень заспивае…
А тамъ… а тамъ… йде Ярема
На Днипръ поглядае.
«Ой Днипре мій Днипре широкій, та дужій
Богато ты батьку у море носывъ
Козацькои крови, ще понесешъ друже,
Червонывъ ты сынѣ, та не напоивъ
А сю ничъ упьеця, пекелнее свято
По всій Украини сю ничъ зареве,
Потече багато, багато, багато
Шляхетскои крови; козакъ оживе,
Оживуть Гетманы, въ золотимъ жупани;
Прокинеця доля, козакъ заспива, —
Ни жида, ни Ляха, а въ степахъ Украйны,
Дай то Боже милый, блесне булава,»
Такъ идучи думавъ въ латаній свытини
Сердега Ярема съ свяченымъ въ рукахъ.
А Днипръ мовъ подслухавъ широкій та сыній
Пиднявъ горы-хвыли… а въ очеретахъ —
Реве, стогне, завивае,
Лозы нагинае;
Гримъ гогоче… а блыскавка
Хмару роздерае
Иде соби нашъ Ярема
Ничого ныбачить,
Одна думка усмихнеця,
А друга заплаче.
Тамъ Оксана, тамъ весело
И въ сирій свытыни,
А туть… а тутъ… що щё буде?
Може ще загину.
А тымъ часомъ въ забайраку
Пивень: кукурику.
«А! Черкасы, Боже милый!
Не вкороты вику.
|
