Давно те минуло, якъ мала дытына
Сырота въ рядныни я колысь блукавъ,
Безъ свыты, безъ хлиба, по тій Украини,
Де Зализнякъ, Гонта, зъ свяченымъ гулявъ.
Давно те минуло, якъ тимы Шляхами
Де йшлы Гайдамаки: малыми ногами
Ходывъ я, та плакавъ, та людей шукавъ,
Щобъ добру навчилы: я теперъ згадавъ,
Згадавъ тай жаль стало, шо, лыхо минуло.
Молодее лыхо! якъ бы ты вернулось
Проминавъ бы долю що маю теперь.
Згадаю те лыхо, шляхи ти безъ краи,
И батька и дида старого згадаю;
Одынъ те гуляе, а другій умеръ.
Бувало въ недилю, закрывши минею,
Почарци зъ сосидомъ выпивши тіеи…
Батько дида просыть щобъ той росказавъ
Про Коліивщину, якъ колысь бувало,
Якъ Зализнякъ, Гонта, ляхивъ покаравъ…
Столитніи очи, якъ зори сіялы,
А слово за словомъ сміялось, лылось;
Якъ ляхи каналы, якъ Смила горила…
Сусиды отъ страху, отъ жалю нимилы:
И мыни малому не разъ довелось
За тытаря плакать, и нихто не бачивъ
Що мала дытына за коминомь плаче!…
Спасыби дидусю що ты заховавъ
Въ голови столитній ту славу козачу,
Я іи онукамъ теперь росказавъ.
Выбачайте люды добри,
Що козацьку славу
Такъ навманьня росказую
Безъ книжнои справы.
Такъ дидъ колысь росказовавь,
Нехай здоровъ буде,
А я занымъ; незнавъ старый,
Що письменни люды
Тіи речи прочитають…
Выбачай дидусю,
Нехай лають; а я поки
До своихъ вернуся.
Та доведу вже докраю,
Доведу, — спочину,
Та хочъ кризъ-сонъ подывлюся
На ту Украину
Де ходылы Гайдамаки
Зъ святыми ножами,
На ти шляхи, що я мирявъ
Малыми ногами.
Погулялы Гайдамаки,
Добре погулялы,
Трохи не рикъ, шляхетскою
Кровью напувалы
Украину, та й замовклы, —
Ножи пощербилы,
Нема Гонты, нема ёму —
Хреста ни могилы,
Буйни витры розмахалы
Попилъ Гайдамака
И никому помолыця,
Никому заплакать.
Одынъ тилько братъ названный
Оставсь на всимъ свити,
Тай той почувъ, що такъ страшно,
Пекелніи диты,
Его брата замучилы,
Зализнякъ заплакавъ
Вперше зроду, слезы невтеръ
Умеръ неборака.
Нудьга ёго задавыла,
На чужому поли.
Въ чужу землю положила
Така ёго доля.
Сумно, сумно Гайдамаки
Зализную сылу
Поховалы, насыпалы
Высоку могилу.
Заплакалы, розійшлыся
Видкиля взялыся, —
Одынъ тилько мій Ярема,
На кій похилився
Стоявъ довго: «спочинь батьку
«Начужому поли
«Бо на своимъ нема мисця
«Спы козаче, душа щыра
«Хто небудь згадае.»
Пишовъ степомъ сиромаха,
Слезы утирае,
Довго, довго, оглядався
Тай не выдко стало…
Одна чорна середъ степу
Могила осталась. (22)
Посіялы Гайдамаки
Въ Украини жито,
Та не воны его жалы, —
Що мусемъ робиты?
Нема правды, не выросла,
Кривда повывае…
Розійшлыся Гайдамаки
Куды якій знае,
Хто до дому, хто въ диброву,
Зножемъ у халяви,
Жидивъ кончать; така йдоси
Осталася слава. (23)
А тымъ часомъ старо-давню
Сичъ розруйновалы:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тилько и осталысь —
Що пороги середъ степу
Ревуть завывають.
Поховалы дитей нашихъ
И насъ розрывають;
Ревутъ соби, ревитемуть
Ихъ люды минулы,
А Украина на вики
Навики заснула.
Зъ того часу въ Украини
Жито зеленіе
Нечуть плачу, ни гарматы,
Тилько витеръ віе
Нагинае вербы въ гаи
А тырсу на поли,
Все замовкло, нехай мовчить
На те Божа воля.
Тилько часомъ у вечери
По надъ Днипромъ гаемъ
Идуть стари Гайдамаки
Идучи спивають.
А въ нашого Галайды хата на помости
Грай море,
Добре море,
Добре буде,
Галайда!
|
