Чия робота важча? (Борис Грінченко)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЧИЯ РОБОТА ВАЖЧА?

Ой ще за наших батьків те було:

В нас молоде на Вкраїні подружжя жило —

Був чоловік, а на ймення Хома,

Жінка Марина

Та ще маненька дитина,—

Ну, та вже більше нікого й нема.

Добре їм жити: весела хатина,

Єсть що і з'їсти, і спити,

Єсть у чому походити,

А якщо часом чого і нема,

— Буде і так! — говорили Марина й Хома.

Тільки одно було лихо:

Не повсякчас у їх тихо,—

З жінкою часто Хома все змагався,

Працею все він своєю було величався:

Трохи обід, чи вечерю не вспіє Марина зварити,

Зараз уже й починає Хома гомоніти:

— День увесь робиш, аж піт обливає,

А тут ще й їсти немає!

Вже мені цяя жінота!

Ну, і яка їм робота?

Нічого їм тут робить увесь день,—

Сядь та й сиди хоч, як пень!

Що там, що їсти зварити,

Погодувати там діти —

Нічого їм і робити!

Нашому ж братчикові мужикові

Гірш, ніж волові:

Робиш щодня до кривавого поту

Й не переробиш ніколи роботу:

Треба орати і сіяти, треба й косити,

З поля возити снопи й молотити —

Е! та вже що і казати!

Хоч ось візьми й не виходячи з хати:

Кожний кілочок тобі і поличка

Наша робота — воно ж не дурничка!

Жінці ж все забавки, діла ж нема!..

Так метикує частенько Хома.

Слухала довго Марина й мовчала.

Розум сама собі мала.

А як увірилось те ж все та те їй щодня вислухати, —

— Слухай сюди, чоловіче! — вона починає казати:

— Нащо все лаять жіноту?

Ну лишень завтра мінька на роботу!

Я вже така тобі добрая буду,

Що чоловічеє лихо на той день відбуду:

Вийду у поле косити,

Ти ж зоставайся варити;

Звариш обід та й винось, щоб і я попоїла.

Та іще трошки на завтра єсть діла:

Просо стовкти мені, масло тоді сколотити —

Нічого більше робити!

Тільки гляди: нагодуй та доглянь ти дитину,

Та і курчат назирай, щоб в лихую годину

Часом бува не вхопила шуліка —

Все: тут робота, здається мені, невелика!

— Добре! — на те їй Хома відмовляє,—

Мудрощів тут вже ніяких немає,

Бо тут немає ніякого й діла.

Тільки ж і ти щоб луку мені за день скосила:

Завтра побачим, чи втнеш ти косою —

Матиму, мабуть, сміху я з тобою!

— Та — що Бог дасть, те і буде —

Вже ж і жінки таки люде!

Так промовляли

Та й спати вони полягали.

Тільки уранці зоря заясніла,

Вже чоловіка Марина збудила:

— Час, чоловіче, вставати,—

Треба корову доїти, в печі розтопляти!

З полу підвівся Хома, у потилиці чуха:

— Будиш, неначе невістку свекруха —

Нащо так рано? — Марина сміється:

— То чоловікові рано здається,

Нам же оце саме час уставати.

Вже я іду! Ти ж корову вставай одганяти!

Хліба взяла та й пішла собі з хати.

Чухався довго й кректав ще Хома,

Далі почав обуваться — онучі нема.

Чи ще живий, чоловіче? Чому

Ти не виносив обідать? — говорить йому.

— Де твоє масло, курчата, пшоно?

Бачить,— тут лихо та ще й не одно:

В хаті й на дворі ладу скрізь нема.

Трохи не плаче Хома:

— Жінко-голубко! до віку, до суду

Більше ніколи казати не буду,

Що у жіноти

Немає роботи!

Знаю тепер я до вічного віку

Хатню роботу жіночу велику,

Знаю тепер чого варта вона:

Наша робота одна та й одна,

А у жінок, мабуть, тисяча буде.

Всім розкажу, нехай знають всі люде,—

Всім-бо нам треба те знати,

Як ми повинні жінок шанувати!..

1889.ІХ.7(19)