Чорт

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чорт (1902
Гі де Мопассан, переклад — Марія Грушевська
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Чорт.

Селянин і лїкар стояли протїв себе коло смертної постели жінки. Старенька дивилась на обох мущин спокійно, ясним поглядом, повним резиґнациї і слухала їх бесїди. Вона мала вмерти й не бунтувалась протїв сього, її час скінчив ся: їй було девядесять два роки.

Через вікно й відченені двері впадало до хати цілими хвилями червневе сонце та кидало свої горячі промінї на брунатну землю, повибивану і втоптану ходаками чотирьох хлопських поколїнь. Горячий подув приносив з собою також запахи з піль, запах трави, збіжа, та листя розпаленого полудневою спекою. Польні коники кричали з цілої сили й наповняли цїле село своїм тріскотом, подібним до тріскоту тих деревляних хрущиків, що про дають дїтям на ярмарках.

Лїкар піднїс голос і сказав:

— Оноре́, не лишайте своєї матери самої одної в такім станї, як вона тепер. Вона може кождої хвилї скінчити!

А селянин зажурений повтаряв:

— Треба зібрати збіже, вже й так воно задовго стоїть. Погода, дїйсно, гарна. Що ви на се кажете, мамо?

І умираюча стара, через норманську скупість потакнула йому оком і головою, завзиваючи сина, щоб збирав збіже, а її лишав саму одну вмирати.

Але лїкар обрушив ся і тупнувши ногою, сказав:

Ви скотина, чуєте, і я вам не дозволю сего зробити, чуєте! І коли вам конче нині треба збирати збіже, то йдїть покличте Рапету, про мене, і скажіть їй стерегти вашої матери. А коли мене не послухаєте, то я й вас лишу самого, коли ви захоруєте і здохнете як пес, чуєте?

Селянин, великий, худощавий хлоп з повільними рухами, мучений нерішимостю, страхом перед лїкарем та запаленим скупством, вагав ся, числив, та муркотїв:

— Кілько бере Рапета за стороженє?

Лїкар крикнув:

Або я знаю? Се залежить від часу на як довго будете її потребувати. Угодїть ся з нею, до чорта! Але я жадаю, щоб вона була тут за годину, чуєте?

Хлоп рішив ся:

— Йду по неї, йду; не гнївайтесь, пане докторе.

І лїкар відійшов, накликуючи: Памятайте, памятайте, бережіть ся, бо я не жартую, коли розгнїваю ся!

Зіставши сам, селянин звернув ся до матери і сказав зрезиґнованим голосом.

— Йду закликати Рапету, бо сей чоловік сього хоче. Будьте спокійні, я зараз верну ся.

І вийшов також.

Рапета, стара прачка, сторожила усїх умираючих і мерцїв в своїй громадї і в лици. Загорнувши-ж своїх клієнтів в одежу, котрої вони вже не мали нїколи з себе скинути, вона брала желїзко і прасувала білє для живих. Поморщена, як торічне яблоко, зла, завистна, феноменально скупа, зігнута у двоє, так, наче-б була переломана в крижах від безнастанного суваня желїзком, вона, можна сказати, любила аґонїю конаня якоюсь дивовижною і цинїчною любовю. Вона говорила тільки про тих людий, котрих смерть бачила, при котрих конаню була, і росказувала про те все дуже докладно зі всїми подробицями, все однаковими, так як розповідає стрілець про свої вистріли.

Коли Оноре Бонтан прийшов до неї, вона брала ся синити білє з села. Він сказав:

— Добрий вечір; що доброго у вас, мамо Рапет?

Вона звернула до нього голову й сказала:

— Все те саме, все те саме. А у вас?

— І у мене добре, але у моєї матери зовсїм зле.

— У вашої матери?

— Так, у моєї матери!

— А що вашій мамі?

— Вона незадовго замкне очи!

Стара вийняла руки з води, що стїкала синими, прозорими краплями по пальцях в цебер.

Вона спитала з симпатією, що раптом десь взялась:

— Чи справді так зле?

— Лікар каже, що вона не дочекає вечера.

— То справдї зле.

Оноре замняв ся. Він хотїв якось зачати заким вискаже свою пропозицию, котру собі укладав, але що не міг нїчого видумати, рішив ся отже нараз і сказав:

— Кілько возьмете від мене за пильнованє матери аж до кінця? Ви знаєте, що ми не богаті, та що я не в силї навіть оплатити служниці. Надмірна праця й зломила мою бідну маму. Вона робила за десятьох, не уважаючи на свої девятьдесять два роки. Тепер вже таких нема!

Рапета відповіла важно:

— Є дві цїни: сорок су за день і три франки за ніч для богатих; двацять су за день і сорок за ніч для иньших. Ви менї дасьте двацять і сорок.

Але селянин надумував ся. Він знав добре свою маму, знав, що вона дуже сильна, витревала. Се могло потревати з вісїм днїв, не уважаючи на ореченє лїкаря.

Він сказав рішучо:

— Ні. Я хочу, щоб ви мені подали ціну аж до кінця. Тут може бути користь для обох сторін. Лїкар каже, що вона скоро скінчить. Коли так, то ваша користь а моя страта. Але коли вона потягне до завтра або й довше, то моя користь, а ваша страта.

Сторожиха заскочена несподївано, дивилась на хлопа. Вона не думала нїколи, що при чиїсь смерти можна-б її ошукати. Вона надумувалась, злакомивши ся на можливий зиск, але знов підозрівала, що хотять її здурити.

— Я не можу нїчого сказати, бо я вашої матери не бачила, відповіла вона.

— То йдїть і подивіть ся.

Вона обтерла руки і пішла зараз з ним. Дорогою вони зовсїм не говорили. Вона йшла дрібними кроками, а він знов витягав свої довгі ноги, начеб мусїв за кождим кроком перескакувати потік.

На пасовиску лежали корови змучені спекою і до тих двоє людей, що переходили попри них отяжіло підносили свої голови, слабо помукуючи, начеб питали їх, де є сьвіжа трава. Наближаючись до своєї хати, Оноре Бонтан промуркотїв:

— От, якби воно було по всьому?

І се несьвідоме бажанє відбилось в звуку його голосу.

Але старенька ще не вмерла. Вона лежала на взнак на своїм тапчанї зложивши на фіолетовїм перкалевім покривалї свої мозолисті й страшно худі руки, подібні до лаб якихось дивних звірят або крабів, покручені ревматизмом, працею й ріжними роботами, які вона майже цїле столїтє сповняла.

Рапета приступила до постелї, дивилась на умираючу. Вона слухала їй живчик, стукала в груди, слухала віддих, запитувала щоб чути, як вона говорить; опісля, ще довго обсервувавши її вийшла з хати, а за нею Оноре. Її суд був ясний: стара не дочекає до вечера.

Оноре спитав:

— І щож?

Сторожиха відповіла:

— Се потреває два, а може й три дни. Дасте мінї шість франків за все разом.

Він скрикнув:

— Шість франків! шість франків! Чи ви стратили глузди? Але-ж я вам кажу, що се не потреває більше як пять або шість годин, не більше!

Вони довго перечились, обоє подражнені, але що доглядачка хотїла вже забиратись, а час минав і збіже само не збиралось, отже в кінци Оноре згодив ся:

— Отже нехай вже буде, шість франків, за все разом, аж до винесеня тїла.

— Так, шість франків.

І він пішов великими кроками до свого збіжа, що лежало аж на земли з великої спеки, від якої пристигало зерно.

Доглядачка увійшла до хати. Вона була принесла собі роботу, бо при умираючих чи умерлих вона безнастанно працювала, чи то для себе, чи для тої родина, що її наймала до сеї подвійної услуги, додаючи щось до плати.

Нараз вона спитала:

— Чи ви бодай сповідались, мамо Бонтан?

Селянка заперечила рухом голови, а Рапета, що була побожна, скоро встала.

— Господи Боже, чи се можливо? — сказала вона. Йду зараз прикликати отця духовного. І вона побігла скоро на приходство, а хлопчиска на вулици побачивши, що вона так скоро біжить, думали, що стало ся якесь нещастє.

Сьвященик пішов зараз, надївши стихар, а поперед нього йшов церковний хлопчина з дзвінком, щоб сповіщати, що Бог переходить ясним і спокійним селом. Чоловіки, що робили в поли далеко, знимали свої великі капелюхи і стояли спокійно перечікуючи, аж білий стихар зникне за якоюсь фермою; жінки, що вязали снопи, випростовувались, щоб перехреститись; кури, настрашені тїкали здовж ровами колишучись на своїх лапках, аж до нори, яку вони добре знали і в котрій скоро зникали; одно курятко, привязане на шнурку, настрашившись стихара крутило ся на припонї, фиркаючи ніжками.

Церковний хлопчина в червонім плащику йшов скоро; сьвященик прихиливши на бік свою голову в четверограннім біретї йшов за ним шепучи молитви, а з заду Рапета згорблена, зігнута в двое, начеб хотїла клякнути, з руками зложеними як в церкві.

Оноре побачив їх здалека і спитав:

— Кудиж то йде наш пан-отець?

Його наймит, трохи від нього догадливійший відповів:

— Він понїс сьвяті Дари до твоєї матери, бігме?

Селянин не здивував ся:

— Мабуть, що так!

І взяв ся знов до роботи.

Мама Бонтан висповідалась, дістала розгрішенє, запричащала ся й сьвященик пішов лишивши самі обі жінки в душній хатї.

Рапета зачала дослїджувати хору, запитуючи себе, чи се ще довго потреває. День клонив ся до заходу; трохи сьвіжійше повітрє входило сильнїйшими подувами в хату, від чого рухав ся образок Христа в терневім вінку пришпилений двома шпильками до стїни; фіраночки коло вікон, колись білі, а тепер жовті і красі від мух, то підносились то спадали і наче хотїли улетїти, як і душа старенької.

А вона сама лежала нерухомо, з вітвореними очима й чекала рівнодушно смерти, що була вже така близька, а ще опізняла свій прихід. Її короткий віддих свистїв трохи у стисненім горлі. Він міг кождої хвилї здержатись і на земли буде менше о одну жінку, котрої нїхто не пожалує.

Пізно вечером вернув Оноре. Приступивши до постелї, він побачив, що його мати ще жила, і спитав так як, бувало, давнїйше, коли вона бувала нездорова:

— І якже там?

Опісля він відправив Рапету, поручаючи їй:

— Завтра о пятій годинї, доконче.

Вона відповіла: Завтра о пятій.

І дїйсно вернула досьвіта.

Оноре, заким пішов в поле, з'їв юшку, що собі сам зварив.

Доглядачка спитала його: А що-ж мама, померла?

А він відповів зі злобним виразом очей:

— Їй, скорше, легше.

І вийшов.

Рапета знетерпеливлена приступила до умираючої, що все була в однаковім станї, пригноблена, апатична, з вітвореними очима і затисненими руками на покривалї. Доглядачка зрозуміла, що се може потревати два, чотири або й вісїм днїв. Страх стиснув скупарку за серце, злість її взяла на того хитрого хлопа, що її ошукав, і на сю жінку, що не вмирала.

Вона взяла ся до роботи, але при тім все дивилась на поморщене лице старої Бонтан.

Оноре вернув на снїданок; він був веселий, майже мав охоту жартувати. Потім пішов знов. Збіже зібрав він, рішучо, при як найлїпших обставинах.

Рапету брала роспука; кожда мінута здавала ся їй краденим часом, вкраденими від неї грошима. Її брала шалена охота взяти трохи за шию сю дурну стару, сю упертиху і стиснувши трохи здержати той слабонький і короткий віддих, що рабував їй час і гроші.

Потім вона подумала, що се небезпечно. Инша гадка прийшла їй в голову; вона наближилась до ліжка й спитала:

— Чи ви вже бачили чорта?

Мама Бонтан прошептала: Нї.

Отже доглядачка зачала їй розповідати істориї, щоб налякати слабу душу умираючої. На кілька мінут перед смертю, говорила вона, чорт показуєть ся усїм умираючим. В руках у нього мітла, на голові желїзний триногий горнець і він голосно викрикує. Коли умираючий його побачить, то вже кінець, вже не лишаєть ся тільки кілька хвиль. І вона вичислила тих всїх, кому з'являв ся чорт при нїй таки сего року: Жозефіну Льоазель, Евлялїю Ратє, Софію Паданьо, Серафіну Ґроспє.

Мама Бонтан, розрухана в кінци, настрашена, піднесла руки й пробувала обернути голову, аби поглянути в глубину кімнати. Нараз Рапета зникла в ногах лїжка. Вона взяла з шафи плахту, накрила ся нею, на голову взяла горнець, котрого три короткі й закривлені ніжки сторчали наче три роги, в праву руку взяла мітлу, а в лїву бляшене відро й підкинула ним раптовно, щоб воно спадаючи наробило стукоту. Ведро стукнувши об землю загуркотіло страшно. Доглядачка вилїзла на крісло, розгорнула фіранку, що висїла в ногах ліжка і ґестикулючи й викрикуючи острим голосом з під горшка, що закривав їй зовсїм лице, відгрожувалась мітлою, як чорт в шопцї, умираючій старій.

А ся без памяти перелякана, з непритомним поглядом, зробила надлюдське висиленє, щоб піднести ся й втїчи. Вона навіть підвела ся була трохи, але упала знов, видавши глубоке зітхненє. І вже було по нїй.

Рапета поскладала спокійно все на своє місце, мітлу в кут за шафу, плахту до шафи, горнець на піч, ведро на примурок, крісло під стїну. Потім фаховими рухами замкнула перестрашені очи покійницї, поставила на постїль тарілку, наляла на неї води з кропильницї, намочила в нїй пальмову галузку, що стояла на комодї й уклякнувши взяла ся з жаром говорити молитви за померших, які вона знала на память, через часте повтарянє.

Коли вечером вернув Оноре, він застав Рапету на молитві і зараз же вичислив, що вона заробила на нім двайцять су, бо просидїла тільки три дни і одну ніч, за що належало-б разом пять франків, а не шість, як він був її обіцяв.


Коло помершої.

Вона вмерла без аґонії, спокійно, як жінка, котрої житє було бездоганне; тепер вона лежала на своїм ліжку на взнак з замкненими очима, з лицем спокійним; довге біле волосє старанно уложене, наче десять мінут перед смертею вона прибиралась; цїле її бліде обличє усопшої таке скуплене в собі, таке спокійне, таке покірне, що кождий відчував, яка то лагідна душа жила в тім тїлї, яке спокійне житє вела та старенька, яку кончину без боротьби й без грижі мала тота праведниця. Коло ліжка клячить її син, урядник з непохитними принципами, і донька Марґаріта, по монастирськи сестра Евлялїя, і гірко плачуть. Вона узброїла їх від дитиньства безоглядною моралю, виучивши релїґії без уступок і обовязків без компромісів. Він, мужчина, став урядником і воюючи законом побивав ним без милосердя слабих і немічних; вона, дївчина, зовсїм пересякла чеснотою, що окружала її в тій суворій родинї, взяла шлюб з Богом, через знеохоченє до людей.

Вони зовсїм не знали свого батька: знали тільки, що він зробив їх матїр нещасливою, не довідавшись нїяких подробиць.

Монахиня пристрастно цїлувала у помершої руку, що звисала, білу руку, наче зі слоневої кости, подібну до руки великої статуї Христа, положеної на ліжку. З другої сторони простертого тїла друга рука ще наче тримала пімняте покривало тим непевним рухом, що називають рухом аґонїї, а на білю лишились малі заломи, наче спогад сих останнїх порушень, що попереджають вічну нерухомість.

Легке стуканє в двері змусило піднестись обі заплакані голови, і сьвященик, що вертав з обіду, увійшов. Він був червоний, задиханий, через травленє що вже почалось; він розмішав сильно свою каву з коняком, щоби побороти тим змученє останнїх ночей і цїлонічне сидженє, що його ще чекало.

Він виглядав сумним, тим конвенциональним смутком духовним, для котрих смерть служить заробком. Він зробив знак хреста і наближаючись з тим професиональним знаком сказав: „Отже, мої бідні дїти, я прийшов помогти вам перебути сї сумні години“. Але сестра Евлялїя зараз встала з словами: „Дякую, отче, ми бажаєм, я і мій брат, зістатись самі з нею. Се наші останнї хвилї, коли можемо її видїти, ми хочемо бути знов в трійку, як колись, коли ще… коли… коли ми були малі, і коли наша бі… бідна мати…“ Вона не могла скінчити, так її слези заливали, так дусив її біль.

У сьвященика лице прояснилось від згадки про своє ліжко: він поклонив ся і сказав: „Як хочете дїти“. Він уклякнув, перехрестив ся, помолив ся, встав і вийшов тихоньки шепчучи: „Се була сьвята“.

Вони зістались самі, померша й її дїти. Від укритого годинника розходив ся в тїни правильний стук його, а через відчинене вікно входив до хати мягкий запах сїна і дерев разом зі слабим сьвітлом місяця. В селї анї звука, тільки рахканє жаб, а часом загуде ака нічна комаха, що влїтає наче вилка і стукає собою до стїни. Безконечний спокій, божеська мелянхолїя, поважне мовчанє окружають сю помершу, наче виходять з неї самої на верх і заспокоюють саму природу.

Урядник, все ще на колїнах, з головою притисненою до постели, приглушеним голосом, що перебив ся через простирала й покривала закликав: „Мамо, мамо, мамо!“ А сестра припадаючи до землї і як фанатичка бючи своїм чолом до підлоги, корчачись, трясучись наче в пароксизмі епілєпсиї стогнала: „Ісусе, Ісусе, мамо, Ісусе!“

І обоє, пірвані гураґаном болю, задихувались, хрипіли. Та поволи пароксизм заспокоював ся і вони стали плакати трохи слабше, так як спокійний дощ наступає після сильного вихру на збуренім морю.

Пізнїйше вони піднеслись і стали споглядати на дорогого трупа. І спогади, сї повільні спогади, такі ще солодкі вчера, нинї такі жорстокі виступали в їх гадках зі всїма забутими подробицями, інтимними і фамілїярними, які відтворюють істоту що вже зникла. Вони нагадували собі обставини, слова, усьмішки, звук голосу тої, що вже до них не про мовить. Вони наче бачили її щасливу і спокійну, відшукували в памяти реченя, що вона до них говорила, і дрібні рухи руки, що наче вибивали такт, які вона часом мала, коли виголошувала щось важне.

І вони любили її так, як перед тим нїколи. І вони спостерегли тепер, мірячи свою роспуку, яка вона була їм дорога, які вони остануть ся тепер одинокі.

Се була їх підпора, їх провідник, їх цїла молодість, цїла радість їх житя, що зникла тепер, се була їх звязь з житєм, мати, манна, дорога істота, лучність з предками, якої вони вже не будуть мати. Вони ставали тепер одинокі, самітні, вони не могли вже споглядати по за себе.

Монахиня сказала до брата: „Пригадуєш собі як мама читали все ті старі листи: вони всї там, в її шуфлядї. Може-б і ми з черги тепер їх поперечитували і пережили-б цїле її житє сеї ночи коло неї? Се буде наче хрестна дорога, наче знайомість, яку ми зробимо зі своєю матерю, з нашими незнайомими дїдами, яких листи там є, і про яких вона так часто нам говорила, пригадуєш собі?“

І вони виняли з шуфляди цїлий тузин малих пакетиків з пожовклих паперів, повязаних старанно і поскладаних одні на других. Кинули на лїжко сї сьвятощі і вибравши одну з них, де було напасане слово „Батько“ вітворили і стали читати.

Се були ті старі письма, які знаходять ся в старих родинних бюрках, сї листи, від яких пахне тамтим столїтєм. На першім стояло: „Моя дорогенька“, на другім: „Моя мила донечко“, на иньшім знов: „Моя дорога дитино“, дальше ще: „Моя дорога доню“. І монахиня зачала голосно читати, перечитувати тувати помершій її історію, всї її сердечні спогади. А урядник, спертий на ліжку слухав, вдивившись в маму. І нерухомий труп виглядав щасливим.

Сестра Евлялїя перервала нагло і сказала: „Треба їх вложити їй до гробу, зробити їй з того всего покривало, поховати з нею разом“. І вона взяла другий пакет, де не було написано нїякого слова поясненя. І вона почала піднесеним голосом: „Моя найдорожша, я люблю тебе так, що трачу голову. Від вчера я страждаю, наче окаянний, палений згадкою про тебе. Я чую ще твої губи на моїх, твої очи на моїх очах, твоє тїло поруч зі мною. Я люблю тебе, люблю! Я дурію через тебе. Мої обійми вітворяють ся і я рвусь до тебе палений незмірним бажанєм пригорнути тебе знов. Цїле моє єство тебе клаче, тебе бажає. На моїх губах лишив ся ще смак твоїх поцїлунків“…

Урядник піднїс ся; монахиня перервала; він вирвав їй з рук лист, шукав підпису. Не було нїякого, тільки під словами: „Той, що тебе убожає“ імя: „Анрі“. Їх батько називав ся Рене. Отже се не був він. Раптовним рухом син перебурив пакет з листами, взяв иньший і прочитав; „Я не можу вже обійтись без твоїх ласк“… І стоячи, грізний, як у своїм трибуналї, він дививсь на помершу зимним поглядом. Монахиня, випростована, наче статуя, з останками слїз в кутах очей дивилась уважно на брата і ждала.

Він перейшов ся по хатї повільним кроком, станув коло вікна і вдивляючись непевним оком в ніч, думав.

Коли обернув ся, сестра Евлялїя, тепер уже з сухими очима, все ще стояла коло ліжка з опущеною головою.

Він зблизив ся, зібрав скоро листи і кинув їх гуртом в шуфляду; опісля засунув заслону над лїжком.

І коли зачало днїти й воскові сьвічки на столї поблїдли, син повільно встав зі свого фотеля, і не поглянувши нї разу на матїр, котру від себе відлучив, осудив, сказав повільно: „Тепер віддалїм ся, сестро“.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Австрії до 1 січня 2019 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 60 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.