Був собі парубок убогий
Та й пішов найматися в службу.
Коли зирк — чоловік устрічу.
„Хочеш, сину, наймися до мене!“
Хлопець каже: „Чому б не найнятись?
А яка у вас, діду, робота?“
— Та робота, сказати б, звичайна:
У невгасимій печі палити. —
От прийшли вони в ліс великий,
Несказанно сильний і темний.
Тихо в лісі: ніщо не шеберхне,
Ні білка скочить, ні хрусне хмизинка,
Ні комар-дударик не писне;
Лиш на галяві піч горбата,
Роздійнявши закурену пащу,
Так і паше вогнем та чадом,
Так і сапле — аж жежко дивитись!
Коло печі коні як змії.
Тоді каже той дід до хлопця:
„Ось тобі коні — возити дрова.
Годуй їх попелом та вугіллям,
Та пильнуй, щоб піч не погасла“.
Так сказав і пропав, мов здимів.
Став той хлопець возити дрова,
Та ніяк не надасть, хоч розпадься:
Тільки вкине, уже й немає.
Але раз йому кажуть коні:
„Ой да гірко ж їсти вугілля!
Ти вкоси нам зеленого зілля,
А як ми поїмо в охоту,
То й за тебе справим роботу“.
Він послухав, вкосив їм сіна, —
Дак то перше робив, аж слався,
Коло тої вогненої прірви,
А тепер собі повагом возить
І спочине і з люльки пакне,
А тим часом піч не вгасає.
От минув уже рік і місяць,
Коли щось як гуне по лісі,
Як чварахне, як брязне громом!
Гляне хлопець, а дід коло нього.
„Ось на тобі, каже, цю тростку.
На що загадаєш, чого захочеш, —
Помахнеш нею, твоє і буде“.
Вийшов хлопець на степ широкий
Та й питає себе на думці:
„Чи не дався я одурити?“
Та, махнувши тросткою, каже:
„Нехай буде овець отара!“
Ще не змовив останнього слова,
А вже скрізь, куди оком скине,
Коливаються спини овечі,
Стугонить незліченний тупіт,
Заливає пагорки та долини.
Хлопець став, затремтів, як трепітка,
Ледве-ледве спромігся сказати:
„А тепер хай не буде нічого.“
Лиш махнув — і не стало нічого,
Тільки мгліє далекий згірок
Та літаючи каня тужить.
От приходить хлопець додому,
Приносить багаті дарунки,
Та за тростку не каже ні слова:
Потаємне орудує нею.
Став він жити маєтно та пишно,
Став чубунитись та величатись,
Зажадав собі влади та панства.
Ото й каже колись до мами:
„Візьміть, нене, новеньке убрання
Та підіть у цареві палати,
Та просіть молоду царівну,
Чи не піде за мене заміж.“
Мати каже: „Мій сину милий!
Ти що собі в голову вкинув?
Та ж тобі царівна — не рівня,
Не улюбить тебе, не вшанує,
До твойого умислу не пристане,
Тільки віку тобі умалить.
Візьми собі, сину, селяночку,
Чепурушку, дбайливицю в хаті,
Оця тебе буде любити,
Біля тебе як річенька дзвеніти.“
Угнівався син, відказує з серця:
„Добра рада — селючку взяти,
Неотесану довбню, гергепу,
Що не вміє ні сісти, ні встати,
Ані чемної речі зговорити!
Ідіть, мамо, сватайте царівну.“
Мати зрядилась. Назула на ноги
Чобітки з зеленого сап'яну,
Тоді наділа плахту-синітку,
Поярковим поясом переп'ялась,
Узяла шовковий очіпок,
Поверх нього лляну намітку,
На плечі біленьку катанку,
Та й пішла до царського двору.
Приводять її до царівни.
Та на неї дивиться згорда:
„А чого вам, госпосю, треба?“
— Так і так, — відказує жінка: —
Єсть у мене синок-сокільчик,
Да такий хорошень — не сказати!
Чорнобривий, ставний, як кленочок.
Ще й до того багатий кріпко.
Чи підете заміж за нього?“
Відказала красуня-царівна:
„Чому б не піти, як хороший?
Тільки знаєте що, бабусю:
Нехай син ваш поставить до завтра
Отакий двірок, як у мене,
А тоді щоб од мене до нього
Золотий місток простелився,
А на тому містку, обабіч,
Коли будемо йти вінчатись,
Нехай яблуні процвітають,
А як станем вертатись додому,
Щоб і яблука вже поспіли.
Під мостом нехай море плеще,
А на морі кахкає качка“.
Вернулась мати додому.
„Ей, дитинко, не буде діла!
Там такого вона загадала,
Що ти і довіку не вдієш.“
А син каже: „дарма, не журіться.“
От опівночі взяв ту тростку,
Помахнув — і все учинилось,
Як жадала собі царівна:
Став двірок такий як у неї,
Або й кращий; прослався місточок,
Сам золотий, а поруччя срібне;
По-обабіч того місточка
Грають яблуні цвітом рожевим,
Під мостом хлюпощеться море,
І на морі кахкає качка.
Де взялися лакеї, карети,
Сів він вранці, поїхав до неї,
А вона вже жде його, плаче,
Що приходиться йти за нерівню.
Та проте нічого, звінчалась.
От живуть вони місяць і другий.
Він кохає її, милує,
Да так то вже хорошенько водить!
А вона умишляє лихо.
Почала пригортатись до нього,
Щоб сказав їй, чим він чаклує.
Він сміється: „Покинь ці речі:
Мене лестками не підійдеш“.
Та вона, мов куночка тая,
Коло нього в'ється, голубить,
Припадає, ластиться, просить
То любощами, то словами, —
Не устояв він і признався.
„Оцією тросткою“ — каже.
От вона й викрала тростку.
Вийшла в двір, помахнула нею
Ще й промовила люте слово:
„Заклинаю да й проклинаю,
Нехай зійдуть із блеску-світу
І двірок і сад коло нього,
А мій чоловік осоружний
Хай загине повільною смертю,
Замурований в стовп камінний!“
Як сказала, то так і сталось.
Зникло все, лиш бур'ян зостався,
Дике поле, земля саморосла,
Та мурований стовп над нею,
А в стовпу, наче кіл у горожі,
Нерушимо стоїть хазяїн —
Ледве видно уста та очі.
Стоїть він та кається гірко:
„Язиче, язиче! Лихо тебе миче!
Як прийшло махом, так пішло прахом“.
Тоді сіла царівна в карету
Та й поїхала знов до батька,
А з маєтку її чоловіка
Тільки кіт лишився та коник.
Кіт негайно югнув по сусідах,
Де хліба накрав, а де м'яса,
Доліз до хазяїна, каже:
„Не журіться, я й ще добуду“.
А той крізь сльози: „Мій котику вірний!
Ти достань мені тую тростку,
Що я нею владав на волі,
От тоді в мене хвалений будеш“.
Кіт відказує: „Лиш не плачте“.
Перебіг до коня та й каже:
„Ідьмо, коню, в царівнине царство
Чудесної тростки добувати,
Із стовпа хазяїна визволяти!“
Бистрий кіт — та й кінь не плохута:
Так і кинувся: „Гайда! Їдьмо!“
Кіт йому зараз плиг на спину
Та й помчали — не можна швидше!
Як прискочили в друге царство,
Кіт давай там мишей давити.
Давить поспіль, усіх без розбору,
Аж набрів на їхнього князя.
Той благає: „Котику-брате,
Бери що хочеш, дару́й душею!“
Кіт і каже: „Добудь мені тростку
Із рук царівни, то будеш жити,
А як ні — погублю з потомком!“
Тоді мишачий князь як свисне! —
Пригромило мишей, мов війська,
Сунуть плавом, що ні́де й ступити.
Стали гризти в палатах му́ри,
І ось наймудріше мишатко
Пролізло в покій до царівни.
У покої високо й чисто;
Посередині ліжко кедрове,
А на ліжку під синім отласом,
Тихо спить молода царівна,
А ту тросточку в рот поклала.
Як угледіла теє ми́ша,
Зараз нишком підкралась до рота,
Устромила їй хвостика в ніздрі,
Та й ну лоскотати злегенька!
То царівна як чхне спросоння —
Так і випала тростка з рота.
Миша за неї та хода звідти.
Оддала свою здобич котові,
Кіт на коника та й помчали.
Як примчали в своє посілля,
Кіт поліз по стовпові, глянув,
А хазяїн ледве що дише.
Кіт оддав йому тростку. Узяв він,
Помахнув нею, мовив тихо:
„Нехай буде усе як перше, —
І двірок і сад коло нього,
А цей стовп розсиплеться в порох,
А царівна стане край мене.
Як сказав він, так і вчинилось:
Стовп розсипався, в'язень вийшов,
Коли зирк — аж тут і царівна.
„А, голубко, то та́к ти дієш?
Ну, не доки мені терпіти!“
І звелів її кинути в прірву.
Сам узяв собі іншу дружину:
Жили вони довго й щасливо
І той кіт коло них, і коник.
Аж доспіло три яблука красних:
Одне мені, друге теж мені,
Третє тому, хто збаяв казку.
1938
|
