Шагреньова шкура/III. Агонія

by Оноре де Бальзак

◀ II. Жінка без серця

Шагреньова шкура Оноре де Бальзак III. Агонія

Епілог ▶

Харків: Державне видавництво України, 1929

 

III. АГОНІЯ

Перших днів у грудні місяці, дарма що був дощ, якийсь семидесятилітній старий ішов вулицею Варенн, підіймаючи ніс біля дверей кожного готелю, щоб розшукати, де живе маркіз Рафаель де-Валентен; він це робив наївно, як дитина, і зосереджено, як філософ. Сліди великого горя, що боролося з деспотичним характером, були на цьому обличчі, облямованому довгим кошлатим сивим волоссям, яке ізсохлось, як старий пергамент на вогні. Коли б який художник зустрів цю чудну, вбрану в чорне, сухорляву й кістляву постать, то, без сумніву, він, вернувшись до ательє, намалював би її собі в альбомі, написавши під портретом: класичний поет в гонитві за римою. Перевіривши показаний йому номер, ця воскресла постать Роллена тихенько постукала в двері чудесного готелю.

— Пан Рафаель вдома? — спитав дивак швейцара в лівреї.

— Пан маркіз нікого не приймає, — відповів льокай, проковтуючи велику скибку хліба, яку він вийняв із широкої чашки кави.

— Його ж карета тут, — відповів невідомий старий, показавши на блискучий екіпаж, що стояв під дерев'яною повіткою, що мала вигляд тикового намету й прикривала східці ґанку. — Він зараз виїде, я почекаю його.

— Ах, дідусю, так ви можете простояти до ранку, — продовжував швейцар. — Завжди стоїть напоготів карета для пана. Та, прошу вас, ідіть собі; я втрачу шістсот франків довічної ренти, якщо хоч раз впущу без наказу особу, що не належить до готелю.

В цей час якийсь високий старий, в такім убранні, мов би як міністерський пристав, вийшов із передпокоїв і хутко зійшов по східцях, розглядаючи зніяковілого одвідувача.

— Проте ось пан Жонатас, — сказав швейцар, — балакайте з ним.

Двоє старих, приваблені один до одного симпатією чи цікавістю, зустрілись серед широкого почетного двору на круглім майданчику, де між камінням росло кілька пучків трави. Моторошна тиша панувала в цьому готелі. Побачивши Жонатаса, ви захотіли б узнати ту таємницю, якою віяло од його обличчя і про яку говорили найменші дрібниці цього похмурого дому. Рафаель насамперд потурбувався, коли одержав величезну дядькову спадщину, розшукати, де живе старий відданий слуга, на вірність якого можна було покластись. Жонатас заплакав з радощів, побачивши знову свого молодого господаря, з яким, як йому думалось, він попрощався навіки; але ніщо не могло зрівнятися з його щастям, коли маркіз дав йому високе звання управителя. Старий Жонатас став могутнім посередником між Рафаелем і цілим світом. Верховний розпорядчик над майном свого пана, сліпий виконавець невідомої думки, він став ніби за шосте почуття, через яке життьові турботи проступали до Рафаеля.

— Пане, я хотів би говорити з паном Рафаелем, — сказав старий Жонатасу, зійшовши на кілька східців ґанку, щоб сховатись од дощу.

— Говорити з паном маркізом? — скрикнув управитель. — Він мені, другому батькові, не часто кидає слово.

— Але ж і я йому батько, — скрикнув дід, — якщо ваша жінка годувала колись його молоком, то я сам давав йому смоктати груди Муз. Він мій вихованець, моя дитина, carus alumus! Я зформував його мозок, обробив його розум, розвив його геній — і, смію сказати, собі на честь і славу. Хіба він не один із найславетніших людей нашої епохи? Він був під моїм доглядом у шостій, третій і в риторичній класі. Я його вчитель.

— Ах, ви пан Порріке.

— Сам він, але, пане…

— Ц… ц… цитьте! — посварився Жонатас на двох кухарят, що раптом порушили манастирську мовчанку в домі.

— Але, пане, — продовжував вчитель, — хіба пан маркіз занедужав?

— Любий мій, — відповів Жонатас. — Один бог зна, що таке з моїм паном. Чи бачте, в Парижі нема й двох будинків таких, як наш. Розумієте, і двох будинків! Їй-право, нема! Пан маркіз наказав купити цей готель, що поперед належав герцогу й перу. Він витратив триста тисяч франків на меблювання готелю. Чи бачте? це ж сума — триста тисяч франків. Та кожна кімната нашого будинку справжнє чудо. „Добре, — сказав я собі, побачивши таку пишноту, — це, як у небіжчика його діда: молодий маркіз прийматиме ввесь город і двір“. Аж ніяк! Пан не захотів бачити нікого. Він чудно якось живе, пане Порріке! Чи розумієте ви? Життя ні до чого неподібне. Пан встає що-дня об одній годині. Тільки я, один я, можу входити до його кімнати. Я одчиняю двері о сьомій годині взимку і влітку. Це дивно обумовлено. Ввійшовши до пана, я кажу:

— Пане маркізу, час прокидатися й одягатись.

Він прокидається й одягається. Я повинен подати халат, завжди пошитий на один кшталт і з однієї тканини. Я повинен замінити халат, коли він уже не годиться, а все те для того, щоб сам він не просив про новий. От примха! І те сказати, він же може витратити тисячу франків що-дня, він робить, що хоче, це любе хлоп'я! Крім того, я так люблю його, що вдар мене він в праву щоку, я підставлю ліву. Нехай накаже мені зробити ще щось важче, то й те — чи бачте? — зроблю. Словом, він накинув мені стільки дрібниць, що є робота. Він читає, звичайно, газети. Наказ — складати їх в одне місце й на один столик. Я приходжу також у певний час голити йому бороду, і я не тремчу. Кухар втратив би тисячу екю довічної ренти, що будуть йому по смерті пана, коли б сніданок ні до чого неподібно не було подано о десятій годині вранці, а обід — якраз о п'ятій. Меню складено на цілий рік, на кожний день. Панові маркізові нічого бажати; він їсть полуниці, коли вони є, і першу макрель, яку привозять до Парижу. Програма надрукована. Він знає свій обід на пам'ять, потім він одягається об одній годині, в однаковий одяг, у білизну, яку я кладу, чи розумієте ви, завжди, на одному кріслі. Я мушу ще стежити за тим, щоб у нього завжди було однакове сукно; а коли, наприклад, редингот зноситься, то треба його замінити на инший, не кажучи про це йому ні слова. Коли година гарна, я входжу й кажу панові:

— Вам би треба погуляти, пане.

Він відповідає мені: так чи ні. Коли йому спаде на думку прогулятись, то він не чекає коней, — вони завжди запряжені: кучер сидить ні до чого неподібно з батогом у руці, як ви бачите. Одного вечора після обід пан їде сам до Опери, другого до італій… та ні, він ще не був у італійців, я тільки вчора добув ложу. Якраз об одинадцятій годині він вертається лягати спати. Вдень, на дозвіллі, він нічого не робить, — він читає й читає, завжди… як бачите, в нього щось є на думці. Мені наказано читати перед ними Книготорговельний Журнал, щоб накуповувати нових книг, як тільки вони виходять, — він їх находить на своєму каміні. Я маю наказ що-години заходити до нього, щоб доглядати за огнем, за всім, і дбати, щоб усе було в нього. Він мені дав маленьку книжечку, щоб я вивчив все в ній на пам'ять, — там записано всі мої обов'язки… справжній тобі катехизис! Влітку я повинен кригою підтримувати однаково свіжу температуру і завжди, в усяку пору, ставити нові квітки. Він багатий!

Він може витрачати тисячу франків на день, він може вдоволити всі прихми. Він довго не мав потрібного, бідний хлопчик! Він не мучить нікого, він добрий, як гарний хліб, він ніколи не скаже і слова, — та щоб, до прикладу, була тиша скрізь і в домі і в саду. Словом, моєму господареві нічого забажати, — все йде за міркою, все на очах і recta. І він має рацію: коли прислугу не тримати в руках, то все піде шкереберть. Я йому говорю про все, що треба зробити, і він мене слухає. Ви не повірите, до чого це він довів. Його апартаменти розташовані — е… е… як це? — ага, амфіладою! Ну, так ось, він одчиняє, припустімо, двері до своєї спальні чи до кабінету: грюк! — і всі двері одчиняються сами собою, — механізм такий. Тоді він може прогулятися з одного кінця дома до другого, і всі двері одчинені. Це благородно й зручно, і для нас всіх приємно. Це, до прикладу, нам дорого коштувало. Словом, кінець-кінцем, він мені, пане Порріке, сказав:

— Жонатасе, ти ходитимеш за мною, як за сповитою дитиною.

За сповитою… Так, пане, так і сказав!

— Ти думаєш про мої потреби замість мене…

Я, чи розумієте ви, господар, а він — вроді слуга. Чому так? Ах, до прикладу, цього ніхто на світі не зна, тільки він та милосердий бог. Це ні до чого неподібне!

— Він пише поему! — скрикнув старий учитель.

— Ви, пане, думаєте, що він пише поему. Так, значить, ця штука стільки часу однімає. Але, чи бачите ви, я не думаю. Він мені часто повторює, що хоче жити, як рослина, — таким, значить, життям. І не пізніш, як учора, пане Порріке, він подивився на тюльпан і сказав мені, одягаючись:

— Ось моє життя: живу, як рослина, мій бідний Жонатасе.

Тимчасом инші кажуть, що він мономан. Це ні до чого неподібне.

— Все мені доводить, Жонатасе, — казав далі вчитель з учительською поважністю, що викликала глибоку пошану в старого камердинера, — що ваш пан працює над якимсь великим твором. Він заглибився в широкі думки і не хоче, щоб його одтягали турботи вульґарного життя. В своїй старанній праці геніяльна людина забуває про все… Одного разу славнозвісний Ньютон…

— А-а! Ньютон!… Я його не знаю, — сказав Жонатас.

— Ньютон, великий геометр, — говорив далі Порріке, — просидів двадцять чотири години, спершись на стіл; коли він прокинувся од своїх мрій, то думав, що другий день — це тільки вчорашній, немов він його проспав… Я одвідаю його, любого хлопчика, я в пригоді стану йому.

— Стривайте! — скрикнув Жонатас. — Будьте ви король Франції — розуміється, колишній — проте ви не ввійдете, не вибивши дверей і не переступивши через мій труп. Але, пане Порріке, я побіжу йому сказати, що ви тут, і спитаю так: чи можна вас впустити. Він відповість: так чи ні. Ніколи я йому не кажу: „чи бажаєте ви?“ „чи хочете ви?“ „чи вгодно вам?“ Ці слова викреслено з розмови. Раз у мене вирвалось якось, так він розгнівався і сказав: „ти хочеш, щоб я вмер?“

Жонатас кинув старого вчителя в передпокої, зробивши йому знак не йти вперед, а сам незабаром повернувся із сприятливою відповіддю і повів заслуженого старого через пишні апартаменти, де скрізь були одчинені двері. Порріке здалеку побачив свого учня в кутку біля каміну. Закутавшись у халат з великим узором і заглибившись у пружинне крісло, Рафаель читав журнал. Глибока меланхолія, що, очевидно, його опанувала, позначилась у хворобливій позі постарілого тіла; вона була і на чолі, і блідому, як зів'яла квітка, обличчі. Якась жіноча грація й чуднота, властива багатим хворим, відзначала його особу. Руки були м'які й ніжні білиною, як у чепурненької жінки. Біляве волосся, що порідшало, вишукано вилось коло скронь. Грецька єрмолка, стягнена кулькою, дуже важкою для того легкого кашеміру, з якого була зшита, схилилась на бік. Малахітовий розрізальний ніж, оздоблений золотом, упав йому до ніг. На колінах лежав амбровий чубук чудесної індійської гукі, що її блискучі спіралі крутились, як змія, по кімнаті, і він забув затягтись її свіжими пахощами. Проте кволості тіла суперечили голубі очі, де, здавалось, зійшлось усе життя, де блистіло надзвичайне почуття, що схоплювало все відразу. Такий погляд важко було бачити… Одні прочитали б тут розпач, другі вгадали б внутрішнє змагання, таке жахливе, як і муки совісти. Це був глибокий погляд безпорадного чоловіка, що криє свої бажання в глибині серця, чи погляд скнари, що смакує в думці всі насолоди, які дали б йому його гроші, але відмовляється, боячись зменшити свій скарб; чи погляд прикутого Прометея, чи вираз скиненого Наполеона що в Елісейському палаці 1815 року довідується про стратегічну помилку ворога і просить на двадцять чотири години дати йому командування, чуючи відмову. Справжній погляд завойовника й засудженого! Краще сказати — погляд, який кілька місяців тому Рафаель кидав на Сену й на останню золоту монету, поставлену на гру. Він покорив свою волю, свій розум грубій, здоровій думці старого селянина, ледве цивілізованого п'ятидесятилітнім перебуванням на місці слуги. Мало не радіючи, що став автоматом, Рафаель одмовлявся од життя, щоб жити далі, і позбавляв свою душу від поезії бажання. Щоб краще змагатись із жорстокою силою, яку він викликав, він став цнотливий, за способом Орігена, виснаживши собі уяву. Другого дня, раптом забагатівши, він побачив, як зменшилась шагреньова шкура, і пішов до нотара. Там один лікар, досить відомий, оповідав за закускою, як вилікувався од сухот один швайцарець. Той чоловік не вимовив і слова за десять років, поклавши собі дихати в густому повітрі загороди не більше шости разів на хвилину і додержуючись легкого режиму. „Я робитиму так“ — сказав сам собі Рафаель, що за будь-яку ціну хотів жити. Він жив серед розкошів, як парова машина.

Коли старий учитель роздивився цей молодий труп, він здригнув; все здавалось штучним у цім в'ялім і кволім тілі. Зауваживши в маркіза пожадливий погляд, чоло, затуманене думками, він не впізнав свого учня, не бачачи свіжого й рожевого обличчя, жвавих рухів, що збереглись у спогадах. Коли б цей добродушний класик, справедливий критик і людина доброго смаку, читав Байрона, він, мабуть, подумав би, що перед ним там Манфред, де мусив би бути Чайльд-Гарольд.

— Здраствуйте, татусю Порріке, — сказав Рафаель до вчителя, стискуючи крижані пальці старого своєю гарячою й вогкою рукою. — Як ся маєте?

— Та почуваю себе добре, — відповів старий, зляканий лихоманковим доторком руки. — А ви?

— О, я маю надію держатись у доброму здоров'ї.

— Ви, мабуть, працюєте над якимсь прекрасним твором?

— Ні, — відповів Рафаель. — „Exegi monumentum“, татусю Порріке. Я кінчив одну велику сторінку й навіки попрощався з наукою. Я, мабуть, забув, де і рукописи мої.

— Стиль її, напевно, чистий? — спитав учитель. — Ви, сподіваюсь, не засвоїли варварської мови цієї нової школи, яка думає, що створила чудеса, видумавши Ронсара?

— Мій твір — це праця чисто фізіологічна.

— О, цим усе сказано. В наукових творах граматика повинна відповідати вимогам нових одкрить. Проте, дитино моя, ясний і гармонічний стиль, мова Масійона, де-Бюффона, великого Расіна, словом — класичний стиль нічого ніколи не зіпсує… Але, мій друже, — продовжував учитель, перериваючи себе, — я забув про мету своїх одвідин. Це ділова візита.

Згадавши, та пізно, про многословну елегантність і красномовні перифрази, до яких привчило виховника довге викладання лекцій, Рафаель мало не каявся, що прийняв його, але тієї хвилини, коли він хотів забажати, щоб його не було, він враз вгамував своє бажання, кинувши крадькома погляд на шагреньову шкуру, що висіла перед ним, розтягнена на білій тканині, де її остогидливі обриси були дбайливо обведені червоною лінією, як каймою. З часу фатальної оргії Рафаель затамовував найдрібніші примхи і жив так, щоб цей жахливий талісман ні на крихту не здригав. Шагреньова шкура була, як тигр, з яким довелось жити, не збуджуючи його люти. Отже, він терпляче слухав довгі міркування старого вчителя. Татусь Порріке за годину оповів йому про поневіряння, які окошились на ньому після Липневої революції. Цей добряга, бажаючи мати впливовий захист, висловив разом і патріотичне бажання залишити крамарів за їхніми столиками, державних діячів — за громадськими справами, адвокатів — у Палаті, перів Франції — в Люксембурзі; та один з популярних міністрів короля-громадянина прогнав його з посади, обвинувативши в карлізмі. Старий опинився без місця, без пристановища й без шматка хліба. Бувши за провидіння бідному небожові, якому він оплачував пансіон у семінарії Сен-Сюльпіс, він прийшов не так заради себе, як заради приймака-дитини: просити свого колишнього учня поклопотати перед новим міністром не про відновлення прав, а про посаду інспектора в якімсь провінціяльнім колежі. Рафаелеві захотілось дрімати, коли одноманітного голосу цього чоловіка не чулось більше. Примушений з чемности дивитись у білуваті й майже непорушні очі цього старого, який так повільно й важко розмовляв, він загіпнотизувався інерцією якоїсь невимовної сили.

— Ну що ж, мій любий татусю Порріке, — відповів він, не знаючи точно, на яке запитання дає відповідь. — Я бажаю од усієї душі, щоб ви досягли успіху…

В цей момент, не помітивши вражіння, яке справили на жовтий і зморшкуватий лоб старого банальні егоїстичні й безтурботні фрази, Рафаель скочив, як молода злякана козуля. Він побачив легку білу смужку між краями чорної шкури й червоним обрисом; він так жахливо скрикнув, що нещасний учитель злякався.

— Ідіть, стара скотино! — скрикнув він. — Вас призначать інспектором. Чом ви не попрохали в мене довічної пенсії в 1000 екю замість цього смертельного бажання. Ваша візита мені б нічого не коштувала… У Франції сотня тисяч посад, а життя в мене одне. Людське життя коштує більше, ніж усі посади в світі… Жонатасе!

Жонатас з'явився.

— Це твоє діло, старий йолопе! Навіщо ти запропонував мені прийняти цього добродія? — сказав він, показуючи на одубілого старого. — Хіба душу я дав тобі на те, щоб ти мене мучив. Ти зараз узяв у мене десять років життя. Ще одна помилка така, як це, і ти підеш туди, куди я провів батька. Краще ж володіти прекрасною Федорою, ніж нагородити цей старий кістяк, цей виродок людськости. В мене вистачить для нього золота… Крім того, хоч би всі Порріке на світі померли з голоду, яке мені діло до того!

З гніву обличчя Рафаеля збіліло, легка піна вкрила тремтливі губи, вираз очей став кровожадливий. Побачивши це, обидва старі здригливо затремтіли, як діти, вгледівши змію. Молодик упав у крісло. Йому в душі відбулась реакція, і буйні сльози текли з горючих очей.

— О моє життя, моє прекрасне життя!.. — сказав він. — Нема більше добродійних думок! Нема кохання! Нічого!

Він повернувся до старого: — Зло зроблено, мій любий друже, — далі він говорив тихо. — Я щедро нагородив вас за турботи! І моє нещастя дало, принаймні, добро старій і гідній людині.

В інтонації цих, майже незрозумілих, слів було стільки щирости, що обоє старі заплакали, немов слухали зворушливу арію, співану чужою мовою.

— Він епілептик, — сказав тихенько Порріке.

— Я визнаю вашу добрість, мій друже, — продовжував смирно Рафаель, — ви пробачте мені. Хвороба — це випадковість, а нелюдськість — порок. Покиньте мене тепер, — додав він. — Ви одержите завтра або післязавтра, а, може, навіть сьогодні ввечері призначення, бо опір переміг рух… Прощавайте!

Старий пішов, перейнятий жахом і великою тривогою за душевне здоров'я Валентена. Ця сцена видавалась йому якоюсь надприродною. Він сумнівався в самому собі й питався, чи не прокинувсь він після важкого сна.

— Послухай, Жонатасе, — сказав молодик, звертаючись до старого слуги. — Постарайся зрозуміти доручення, що я тобі дав.

— Так, пане маркізе!

— Я — немов людина, що стоїть поза загальним законом.

— Так, пане маркізе.

— Всі життьові насолоди кружляють біля мого смертного ложа й крутяться в танкові переді мною; коли я їх кличу, то вмираю. Ввесь час — смерть! Ти повинен бути бар'єром між світом і мною.

— Так, пане маркізе, — сказав старий льокай, витираючи краплі поту, що виступили на його зморщеному чолі. — Але коли ви не хочете бачити прекрасних жінок, що ж ви робитимете сьогодні ввечері в італійців. Родина англійців, що виїздять до Лондону, уступила мені рештки абонементу… У вас є чудесна ложа… О, прекрасна ложа, на прем'єри!..

Поринувши в глибоку задуму, Рафаель більше не слухав.

Чи бачите ви цю пишну карету, це, просте з вигляду, купе коричневого кольору, де на дверцях виблискує герб старовинної й шляхетної родини? Коли карета хутко мчить, гризетки захоплюються нею, заздрять жовтому атласові, килиму із Савоннері^[1], свіжому позументові, рижовій соломі й німим свічадам. Два ліврейних льокаї тримаються на задку аристократичного екіпажу, а в глибині на шовку лежить гаряча голова із запалими очима, голова Рафаеля, сумна й задумлива. Фатальний образ багатства! Він мчить через Париж, як ракета, досягає під'їзду театру Фавар, підніжка одкидається, два льокаї підтримують його, юрба із заздрощів витріщалась на нього.

— Що цей чоловік зробив, щоб стати таким багатим? — сказав один бідний студент-юрист, що, не маючи й одного екю, не міг слухати чарівних акордів Россіні.

Рафаель повагом ішов коридорами театру; але він не сподівався насолоди з цих, таких бажаних колись, вдоволень. Чекаючи другого акту Семіраміди, він прогулювався по фойє, блукав по галереях, не турбуючись про свою ложу, куди ще й не заходив. Почуття власности вже не було. Як усі хворі, він думав тільки про свою хворобу. Прихилившись до виступу каміну, біля якого серед фойє чимало проходило молодих і старих франтів, колишніх і нових міністрів, перів без перства і претендентів на перства, яких створила Липнева революція, нарешті, цілий світ спекулянтів і журналістів, — Рафаель побачив за кілька кроків од себе між усіма цими головами одне чудне й надприродне обличчя. Він, примружуючи очі, зухвало наблизився до цієї чудної істоти, щоб роздивитись її ближче. „Яке чудесне малярство!“ — сказав він про себе. Брови, волосся, борідка, вроді коми аля Мазаріні, яку погордливо виставляв незнайомий, були офарбовані в чорну фарбу, але тому, що її було покладено на волосся, без сумніву, надто біле, то косметика дала фіялковий фальшивий відтінок,переливи якого мінялись од більш-менш раптових світових рефлексів. Обличчя було вузьке й плискувате, із зморшками, замазаними густим шаром рум'ян і білил; воно мало вираз одночасно й проникливости й турбот. Цієї покраси подекуди не було на обличчі, там дивно виявлялась ветхість і олив'яний тон шкури; тому ніхто не стримав би сміху, побачивши цю голову із загостреним підборіддям і крутим чолом, що дуже нагадувала ті гротескні фігурки з дерева, які роблять в Німеччині на дозвіллі пастухи. Розглядаючи по черзі цього старого Адоніса й Рафаеля, кожен спостерігач впізнав би в маркізові очі юнака під машкарою старця, а в незнайомому — тьмяні старечі очі під машкарою юнака. Валентен намагався пригадати, де він бачив цього сухорлявого дідка, в якого так добре зав'язана краватка, який ходить у чоботях, як юнак, який дзвенить острогами й схрищує руки, ніби має всю силу кипучої й щедрої юности. В його ході не було ніякої примушености. Елегантний фрак, уважно застібнений, прикривав стару, але міцну фігуру, надаючи йому вигляд старого фата, що додержується моди. Цей зразок ляльки, наповненої життям, мав для Рафаеля чарівність привиду, і він дивився, як на закінчену, але недавно реставровану, стару картину Рембрандта, що щойно покрита лаком й вставлена в новій рямці. Це порівняння навело на справжній слід в тьмяних спогадах. Він упізнав торговця естампами, людину, якій він завдячений був своїм нещастям.

В цей момент мовчазний сміх вирвався в цієї фантастичної істоти й позначився на холодних губах, розтягнених вставним щелепом. Підчас цього сміху жива уява Рафаеля показала йому дивовижну похожість цього чоловіка на ідеальну голову, що її надали художники Ґетівському Мефістофелю. Тисяча забобонів запанували в сильній душі Рафаеля, він став вірити тоді в могутність демона, в усі ті чари середньовічних легенд, оживлених поетами. Із жахом одхиляючись от долі Фавста, він раптом звернувся до неба, почувши, як перед смертю, палку віру в бога, в діву Марію. Променисте та ясне світло показало йому небо Мікель Анджело й Санціо з Урбіно: хмари, старця з білою бородою, крилаті голівки, прекрасну жінку, оточених сяйвом. Тепер він розумів, тепер він засвоював дивні творіння, яких майже людська фантазія з'ясовувала те, що трапилося з ним і що давала ще надію. Але коли очі знову звернулись до фойє італійців, то замість Діви він побачив чарівну дівчину, вбрану в блискучу сукню й обсипану східніми перлами, зненависну Ефразію, ту танцюристку з гнучким і легким тілом. Вона нетерпляче підійшла до старого й нахабно показувалась перед усіма заздрісниками і спекулянтами, нахабно крутила сміливим чолом, поводила блискучими очима, щоб виставити безмежне багатство торговця скарбами, що їх вона розкидала. Рафаель згадав про глузливе побажання, з яким прийнято фатальний подарунок старого, і він почув насолоду помсти, споглядаючи глибоку зневагу тієї вищої мудрости, якої падіння ще недавно здавалось неможливим. Змертвілою посмішкою зустрів Ефразію столітній старець, а вона відповіла словами кохання; він запропонував їй свою висхлу руку, обійшов двічі чи тричі фойє, з насолодою підхоплюючи жадібні погляди й компліменти натовпу коханці, не помічаючи призирливого сміху, не чуючи в'їдливих знущань з нього.

— На якому кладовищі ця молода ненажера викопала цей труп? — скрикнув найелегантніший із романтиків.

Ефразія посміхнулась. Насмішник був свіжий, білявий юнак з голубими блискучими очима, з красивими вусами, в короткому фраці, в капелюші, заламаному на вухо, з хуткими відповідями й стильною мовою.

— Скільки старих, — сказав собі Рафаель, — закінчують чесне, трудове, добродійне життя якимсь безумством. Цьому вже холонуть ноги, а він — у кохання…

— Ну, пане, — скрикнув Валентен, спиняючи торговця й моргаючи на Ефразію, — хіба ви забули строгі правила своєї філософії?

— Ах, — відповів торговець уже розбитим голосом. — Я тепер щасливий, як юнак: я почав жити инакше. Година кохання — це ціле життя!

В цей момент глядачі почули закликний дзвонок і покинули фойє, щоб піти до своїх місць. Старий і Рафаель розійшлися. Ввійшовши до ложі, маркіз побачив Федору, що сиділа по той бік залі, якраз проти нього. Графиня, приїхавши, мабуть, недавно, одкидала свій шарф, одкривала шию, всідаючись: робила маленькі, невимовні рухи, як кокетка; всі погляди звернулись до неї. Молодий пер Франції супроводив її, вона попросила в нього лорнет, який поперед доручила йому нести. З жесту й маніри, з якою вона дивилась на нового партнера, Рафаель вгадав тиранію, що терпів його замісник. Зачарований однаково, як і він колись, обдурений, як і він, змагаючись, як і він, з справжнім коханням проти холодного розрахунку цієї жінки, юнак, мабуть, терпів ті муки, яких щасливо уник Валентен. Невимовна радість оживила обличчя Федори, коли, розглядаючи в лорнет усі ложі й туалети, вона переконалась, що перемогла вбранням і красою найелегантніших жінок Парижу; вона стала сміятися, щоб показати білі зуби, повертала заквітчану голову, щоб нею милувались; погляд переходив од ложі до ложі, насміхаючись з берета, незграбно насуненого на лоб російської князівни, чи з невдалого капелюша, що жахливо некрасиво сидів на доньці банкіра. Раптом вона зблідла, зустрінувши пильний погляд Рафаеля, — покинутий коханець знищив її важкою зневагою. Тимчасом як жоден із вигнаний коханців не одкидав її могутности, Валентен, єдиний у світі, не піддався спокусі. Влада, що безкарно бравує, недалеко од руїни. Це правило написано глибше в серці жінки, ніж у голові королів. Федора бачила в Рафаелі смерть чарам і кокетуванню. Словечко, сказане ним напередодні в Опері, розлетілось по всіх салонах Парижу. Гострота цієї жахливої епіграми зробила графині незагойну рану. У Франції тямлять припалювати язву, та не знають ще ліків од болю, якого завдає фраза. Тоді як усі жінки дивились то на неї, то на нього, Федорі хотілось кинути маркіза в льохи якоїсь Бастілії, бо, хоч вона й добре крилась душею, суперниці вгадували її муки. Нарешті, зникла й остання запорада. Ці чудесні слова: „я найпрекрасніша“, ця вічна фраза, яка втихомирювала всі муки пустославности, стала брехнею. На початку другого акту хтось сів біля Рафаеля в ложі, що досі була порожня. По всім партері пронісся шепіт захоплення. Море людських облич заколихалось, всі очі звернулись до незнайомої. Юнаки і старі так довго кричали, що, коли підійнялась завіса і оркестрові музики звернулись до залі закликати до порядку, то й вони приєднались до аплодисментів, — невиразне гудіння стало ще дужче. Жваві розмови почались у кожній ложі. Всі жінки озброїлись біноклями, помолоділі діди протирали рукавичками скло лорнетів. Ентузіязм поволі улігся, на сцені почувся спів, і все знову набрало ладу. Статечне суспільство, засоромившись, що піддалось природному рухові, знову стало аристократично холодне у вишуканих манірах. Багачі не дивуються ні з чого, вони в прекрасному творі з першого погляду бачать якусь ваду і тоді вже не захоплюються, бо це, мовляв, вульґарно. Проте деякі чоловіки не слухали музики, поринувши в наївне захоплення і дивлячись на Рафаелеву сусіду. Валентен помітив у бенуарі біля Акіліни огидливе, багряне обличчя Тайєфера, що звертався до нього з похвальною гримасою. Потім він побачив Еміля, що стояв в оркестрі і немов казав: „Та глянь же на прекрасне створіння, воно біля тебе“. Нарешті, Растіньяк, що сидів біля пані Нюсінген та її дочки, м'яв рукавички, як та людина, що дійшла до розпачу через те, що прикута і не може сісти поруч божественної незнайомої. Життя Рафаеля залежало од непорушеного ще договору, він його сам склав з собою: він обіцяв собі — ніколи не дивитись уважно на жодну жінку, а щоб одігнати од себе спокусу, то на те він носив лорнет, в якому штучно розміщене скло порушувало гармонію найпрекрасніших рис, показуючи їх огидливими. Бувши ще під впливом жаху, що охопив його вранці, коли при звичайному побажанні талісман раптом зменшився, Рафаель твердо поклав собі не повертатись до сусіди. Він сидів, як герцогиня: спирався спиною об куток ложі і нахабно закривав незнайомій половину сцени, ніби зневажав її, ніби не знав, що позад нього сидить вродлива жінка. Сусіда сіла в такій само позі, що й Валентен, — вона сперлася ліктем на барельєф і, повернувши голову в три чверті, дивилась на співаків, немов позуючи художникові. Обоє вони похожі були на тих двох закоханих, що посварились і дмуться один на одного, що повернулись один до одного спиною, але обіймуться з першого ж слова кохання. Иноді легке марабу або волосся незнайомої торкалось голови Рафаеля, і його охоплювало тоді хтиве почуття, з яким він мужньо змагався; незабаром він почув легкий дотик блондових рюшів коміра сукні, сукня по-жіночому зашепотіла зборами, потім шелестіння, повне ніжних чар; нарешті, од дихання рух грудей, спини, вбрання цієї вродливої жінки, все привабливе життя раптом передалось Рафаелеві, як електрична іскра; через тюль і мереживо, що залоскотали йому плече, він почув чарівне тепло білої оголеної спини. З примхи природи ці дві істоти, роз'єднані гарним тоном, розділені прірвою смерти, дихали однаково й думали, може, один про одного. Гострі пахощі алое остаточно сп'янили Рафаеля. Уява, збентежена перешкодою, що через пута стала ще фантастичнішою, враз намалювала йому жінку огненними рисами. Він обернувся. Ображена, мабуть, тим, що опинилась перед стороннім, незнайома зробила такий самий рух; обличчя, оживлені однаковою думкою, опинились одне перед одним.

— Поліно!

— Пане Рафаелю!

Занімілі, обоє мовчки дивились один на одного. Рафаель побачив Поліну в простім добірнім туалеті. Через газ, що цнотливо ховав її корсаж, досвідчене око зауважило б білину ліній і вгадало б форми, якими б захопилась жінка. Потім це була ж така дівоча скромність, така небесна чистота, така витворна поза. Матерія рукава видала тремтіння, од якого дрижало все тіло, як серце.

— О! Приходьте завтра, — сказала вона, — приходьте до готелю Сен-Кантен забрати там свої папери. Я буду там опівдні. Будьте акуратні!

Вона поквапливо встала і зникла. Рафаель хотів піти за Поліною, та злякався, що скомпромітує її, — залишився, поглянув на Федору, і вона здалась йому огидливою; але, не маючи змоги зрозуміти жодної музикальної фрази, задихаючись у цій залі, з переповненим серцем, він вийшов і вернувся додому.

— Жонатасе, — сказав він старому слузі, коли ліг у постіль. — Дай мені трошки лавдануму на грудочці цукру і завтра збуди мене за двадцять хвилин до півдня…

— Я хочу, щоб мене покохала Поліна! — скрикнув він другого дня, невимовно сумно дивлячись на талісман.

На шкурі не позначалось ніякого руху; вона, здавалось, втратила силу стискатись, вона не могла, мабуть, здійснити вже виконаного бажання.

— Ах! — скрикнув Рафаель, що немов звільнився од олив'яного покриву, який він носив ще з того дня, як йому передали талісман. — Ти брешеш, ти не слухаєш мене, договір порушено! Я вільний! Я житиму! Так це був тільки поганий жарт!

Кажучи це, він сам не смів вірити своїй думці. Він одягся так просто, як колись, і захотів піти пішки до свого колишнього житла, намагаючись думкою полинути до тих щасливих днів, коли він безпечно поринав у свої несамовиті бажання, коли він ще не засудив усіх людських насолод. Він ішов, бачачи перед собою не Поліну з готелю Сен-Кантен, а вчорашню бездоганну коханку, якою він так часто марив, — молоду, дотепну дівчину, закохану артистку, що розуміє поетів і поезію й живе серед розкошів — одним словом, Федору, що мала б прекрасну душу, чи Поліну, що стала б графинею з двома мільйонами, як Федора. Коли він опинився на стертому порозі, на розколеній плиті, біля тих дверей, де стільки разів його захоплювали думки, які доводили до розпачу, якась баба вийшла із залі й сказала йому:

— Ви не пан Рафаель де-Валентен?

— Так, тітусю, — сказав він.

— Ви знаєте ваше старе помешкання? — говорила далі вона. — Вас там чекають.

— Цей готель ще й досі тримає пані Ґоден? — спитав Рафаель.

— О ні, пане! Тепер пані Ґоден баронеса. Вона живе в чудесному домі на тому березі. Її чоловік повернувся. Еге ж. Він привіз тисячі й сотні… Кажуть, що вона могла б купити цілий квартал Сен-Жак, коли б захотіла. Вона подарувала мені своє майно й готель до кінця контракту. Ах, вона, проте, добра жінка. Вона й тепер не дуже вдається в пиху, як і колись.

Рафаель мерщій збіг до себе в мансарду і, коли він ступив на останні східці, то почулися звуки п'яно. Поліна, скромно одягнена в перкалеву сукню, була там; але з фасону сукні, рукавичок, капелюша й шалі, недбайливо скинених на постіль, було видно багатство.

— А-а, от і ви! — скрикнула Поліна, повернувши голову і вставши наївно-радісно.

Рафаель, зашарівшись, засоромившись і почувши себе щасливим, сів біля неї; він мовчки дивився на неї.

— Навіщо ж ви нас кинули? — говорила далі вона, в той час як обличчя їй почервоніло. — Що сталося з вами?

— Ах, Поліно, я був, та й тепер ще є, дуже нещасний.

— Стомились? — скрикнула вона, зворушена. — Я вгадала вашу долю ще вчора, — ви були добре одягнені, а вигляд у вас — багатий, але по суті, пане Рафаель, все, мабуть, як і колись.

Валентен не здолав стримати сліз, що скотилися з очей. Він крикнув:

— Поліна! Я…

Він не закінчив. Очі йому заблистіли коханням, і все серце вилилось у погляді.

— О! Він мене кохає, він кохає! — скрикнула Поліна.

Рафаель хитнув головою, бо не міг сказати й слова. На його жест молода дівчина взяла його за руку, то сміючись, то ридаючи:

— Багаті, багаті, щасливі багаті. Твоя Поліна багата… Але я, мабуть, дуже бідна сьогодні. Я тисячу разів казала, що заплатила б за ці слова „він мене кохає“ всіма скарбами земними. О, мій Рафаелю! В мене мільйони. Ти любиш розкіш, ти будеш вдоволений, але ти повинен також любити моє серце, — в ньому так багато кохання для тебе. Хіба ти не знаєш, що мій батько повернувся. В мене багата тепер спадщина. Мати й він дозволяють мені робити все, що хочу; я вільна, чи ти розумієш?

Поринувши в якесь маріння, Рафаель тримав руки Поліни так палко, так жагуче, що його поцілунок був, як конвульсія. Поліна вирвала їх, поклала на плечі Рафаеля і обійняла його; вони зрозуміли один одного, пригорнулись з святим і чарівним пориванням, без будь-якої прихованої думки, що позначає один тільки поцілунок, перший поцілунок, що двом душам дає владу одній над одною.

— Ах, — знову впавши на стілець, скрикнула Поліна, — я не хочу більше кидати тебе… Я не знаю, відкіль у мене стільки сміливости, — сказала вона далі, червоніючи.

— Сміливости, моя Поліно?! Не лякайсь нічого, — це кохання справжнє, глибоке, вічне, як і моє, чи не правда?

— О, говори, говори, говори! — сказала вона. — Твої вуста так довго мовчали!

— Так ти мене кохала?

— О, господи! Чи кохала?! Скільки я сліз пролила ось тут, скільки разів, прибираючи твою кімнату, оплакувала твої й свої злидні. Я продалась би демону, щоб розвіяти твоє лихо. Тепер, мій Рафаель, бо ж ти мій: це ж моя ця прекрасна голова, це ж моє серце. О, особливо твоє серце, вічне багатство!.. Ну, так на чому я спинилась? — сказала вона після павзи. — Ах, ось що: в нас три, чотири, п'ять мільйонів, мені здається. Коли б я була бідна, то мені б, може, хотілось носити твоє ім'я, назватись твоєю жінкою, але зараз я б хотіла принести в офіру цілий світ, хотіла б, як і колись, завжди бути твоєю служницею. Слухай, Рафаелю, я пропоную тобі серце, себе, багатство, я не можу дати тепер ніяк більше за те, що я поклала сюди, — сказала вона, показавши на ящик столу, — одну монету в сто су. О, якого болю завдала мені тоді твоя радість.

— Навіщо ти багата? — скрикнув Рафаель. — Чому ти не пустославна? Я нічого не можу зробити для тебе!

Він ламав собі руки з щастя, розпачу, кохання.

— Коли ти будеш маркіза де-Валентен, я тебе знаю, ти божественна душа, цей титул і моє багатство не коштуватимуть…

— Й однієї твоєї волосинки! — скрикнула вона.

— В мене також мільйони, але що тепер для нас багатство? Ах, у мене є життя, я можу дати тобі його, візьми його!

— О, твоє кохання, Рафаелю, твоє кохання дорожче за цілий світ. Ти думаєш про мене? Та я найщасливіша із щасливих!

— Нас почують, — сказав Рафаель.

— Та тут нікого нема, — відповіла вона, і в неї вирвався жест упертости.

— Так іди ж до мене! — скрикнув Валентен, протягаючи їй руки.

Вона плигнула йому на коліна й обійняла руками шию Рафаеля.

— Цілуйте мене, — сказала вона, — за все те лихо, що ви завдали мені; щоб зникло горе, викликане вашими радощами; за всі ті ночі, що минули за розмалюванням екранів.

— Екранів?

— Коли ми багаті, скарбе мій, то я можу все тобі оповісти. Бідна дитино моя! Як легко обдурити розумних людей. Хіба ти міг мати білі жилети й чисті сорочки, плативши прачці три франки що-місяця. Та ти випивав молока вдвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші. Я тебе обдурювала на всьому — на паливі, олії, навіть на грошах. О, мій Рафаелю, не бери мене за дружину, — засміявшись, сказала вона, — я дуже хитра.

— Та як же це ти робила?

— Я працювала до другої години ночи й оддавала одну половину заробітку за екрани мамі, а другу — тобі.

Вони якусь хвилину дивились один на одного, обоє приголомшені радістю кохання.

— О! — скрикнув Рафаель. — Ми, звичайно, заплатимо коли-небудь за це щастя якимсь жахливим горем.

— Ти жонатий? — скрикнула Поліна. — Ах, я не хочу поступатись тобою ніякій жінці!

— Я вільний, моя люба.

— Вільний! — повторила вона. — Вільний і мій!

Вона стала навколюшки, склала руки і глянула на Рафаеля з побожним захопленням.

— Я боюсь, що збожеволію. Який ти любий! — сказала вона, погладивши рукою біляве волосся свого коханця. — Яка вона дурна, твоя графиня Федора. Як мені гарно було вчора, коли всі чоловіки мене так привітали. Хіба їй коли-небудь так аплодіювали? Скажи, любий, коли моя спина торкнулась твоєї руки, то я почула в собі якийсь голос: „Він тут“. Я обернулась і побачила тебе. О, я утекла, бо мені захотілось кинутися тобі на шию при всіх.

— Ти дуже щаслива, що можеш говорити! — Мені ниє серце. Я хотів би плакати, і я не можу. Не однімай руки! Здається, що я, щасливий і вдоволений, залишусь все життя дивитись на тебе!

— Повтори мені це, кохання моє.

— Ах, що слова? — відповів Валентен. Гаряча сльоза скотились на руки Поліни. — Потім я спробую оповісти про моє кохання, зараз я можу тільки почувати його…

— О! — скрикнула вона. — Прекрасна душа, прекрасний геній, прекрасне серце, яке я так знаю, — все ж це моє, як і я твоя!

— Назавжди, моє створіння любе, — сказав схвильовано Рафаель. — Ти будеш мені за дружину, за доброго генія. Коли ти при мені, то моє горе завжди розвіювалось й душа освіжалась, зараз твоя ангельська посмішка мене немов очистила. Я думаю почати нове життя. Жорстока минувшина і сумні безумства здаються мені тепер тільки поганим сном. Я чистий біля тебе. Я почуваю повів щастя. О, будь тут завжди! — додав він, побожно пригорнувши її до свого тремтливого серця.

— Хай прийде смерть, коли захоче, — скрикнула Поліна в екстазі, — я жила!

Щасливий той, хто вгадає їхні радощі, — значить, вони йому знані.

— О, мій Рафаелю, — сказала Поліна після мовчанки двох годин, — я хотіла б надалі, щоб ніхто не входив до цієї дорогої мансарди.

— Треба замурувати двері, заґратувати вікно й купити будинок, — відповів маркіз.

— І справді, — сказала вона.

Потім хвилину згодом:

— Ми забули пошукати рукописи.

І вони любо й невинно стали сміятися.

— Та! Що для мене всі науки! — скрикнув Рафаель.

— Ах, голубе, а слава?

— Ти моя єдина слава.

— Ти був дуже нещасний, дряпаючи ці комашині лапки? — сказала вона, перегортуючи папери.

— Моя Поліно!..

— Звичайно, я твоя Поліна… Та що ж?

— Де ж ти живеш?

— Вулиця Сен-Лазар. А ти?

— Вулиця Варенн.

— Як ми будемо далеко один од одного, поки…

Вона спинилась, дивлячись кокетуючи й лукаво на свого друга.

— Але, — відповів Рафаель, — ми будемо розлучені тижнів на два.

— Правда. За два тижні ми повінчаємось.

Вона заплигала, як дитина.

— О, ледача ж дівчина з мене, — казала далі вона, — я не думаю більше ні про батька, ні матір, ні про що на світі! Ти не знаєш, біднесенький, мій татко дуже хворий, він повернувся з Індії зовсім слабий. Він ледве не помер у Гаврі, де ми його розшукали. Ах, боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника. — Вже третя година. Я повинна бути, коли він там прокинеться, о четвертій годині. Я ж господиня дому: мама виконує всі мої бажання, татко обожествлює, але я не хочу зловживати його добрістю. Це було б погано. Бідний татко, це він вирядив мене до італійців… Ти прийдеш завтра його одвідати, правда?

— Пані маркіза де-Валентен не відмовиться зробити мені честь, прийнявши мою руку.

— Ах, я понесу з собою ключ од цієї кімнати, — сказала далі вона, — чи не палац це, чи не скарб?

— Поліно, ще поцілунок!

— Тисячу! Боже мій, — сказала вона, глянувши на Рафаеля, — невже завжди так буде? Мені здається, що це мрії.

Вони поволі зійшли з східців. Потім, щільно пригорнувшись, ідучи в ногу, разом здригаючи од тягара спільного щастя, прилинувши, як два голубки, вони дійшли до майдану Сорбонни, де Поліну чекала карета.

— Я хочу поїхати до тебе, — скрикнула вона. — Я хочу бачити твою кімнату, твій кабінет і посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде, як колись, — додала вона, червоніючи. — Жозефе, — сказала вона льокаю, — я поїду на вулицю Варенн, а потім додому. Тепер третя з чвертю. Я повернуся, мабуть, о четвертій. Жорж хай піджене коні.

І закохані через кілька хвилин під'їхали до готелю Валентена.

— Ах, як я задоволена, що оглянула все це! — скрикнула Поліна, жмакаючи шовк занавісок, що драпували Рафаелеве ліжко. — Коли я засну, я думкою буду тут. Я уявлю собі твою любу голівку на цій подушці. Скажи мені, Рафаелю, ти ні з ким не радився, щоб меблювати свій готель.

— Ні з ким?

— Чи правда? А не жінка тобі?..

— Поліно!

— Я почуваю в собі жахливі ревнощі. В тебе гарний смак. Я хочу завтра мати ліжко, похоже на твоє.

Рафаель, сп'янілий од щастя, обіймав Поліну.

— Ах! Мій татко… мій татко! — сказала вона.

— Я ж проведу тебе, я не хочу розлучатися з тобою! — скрикнув Валентен.

— Який ти чемний! Я не насмілилась тебе про це просити…

— Хіба ти не життя моє?

Було б нудно точно передавати ту чарівну, жагучу розмову, якій тільки інтонація, погляд, невимовний жест надають ціни. Валентен провів Поліну додому й повернувся, почуваючи на серці стільки насолоди, скільки людина знайшла б і вмістила б на землі. Коли він сів у своє крісло, думаючи про несподіване і цілковите здійснення надій, холодна думка пронизала йому душу, як криця кінджалу — груди: він глянув на шагреньову шкуру, — вона трохи повужчала. Він добре вилаявся по-французькому, не додержавшись при цьому ієзуїтської мовчанки абатиси Андульєт, потім схилив голову на своє крісло й отак залишився, втопивши очі на кільце гардин і не бачачи його.

— Великий боже! — скрикнув він. — Хіба всі мої бажання? Всі? Бідна Поліна!..

Він узяв циркуль, змірив, скільки життя йому коштував цей ранок.

— Мені не вистачить і на два місяці, — сказав він.

Піт, холодний, як лід, виступив йому, і раптом він з неймовірного приступу несамовитости схопив шагреньову шкуру, закричавши:

— Який я дурень!

Він вийшов, побіг, перейшов через сади і кинув талісман на дно колодязя.

— Пливи, моя галеро!.. — сказав він. — К бісу всі ці дурниці.

Рафаель поринув у щастя кохання й прожив з Поліною душа в душу. Їхній шлюб, що трохи затримався через перешкоди, нецікаві для оповідання, повинен був відбутися в перших числах березня. Вони випробували один одного, не сумнівались більше в самих собі, бо щастя одкрило їм усю їхню прихильність, — ніколи дві душі, дві вдачі не були так щільно звязані жагою, як вони. Що більше вони взнавали один одного, то дужче ставало кохання: в обох — однакова делікатність, соромливість, хтивість, найніжніша з усіх жадоб, жага ангельська; ніяких хмаринок на їхньому небі; по черзі бажання одного ставали законом для другого. Бувши багатими, вони не знали примх, яких би не могли вдоволити, — тому вони зовсім не були вередливі. Вишуканий смак, почуття прекрасного, справжня поезія оживляла душу подружжя; нехтуючи жіночими дрібничками, вона мала посмішку свого друга, прекраснішу над усі ормуські перли, серпанок чи квіти, — це були найбагатші її прикраси. Проте Поліна і Рафаель уникали людей, самотність була для них така прекрасна, така цілюща. Гультяї, яким нічого було робити, бачили щовечора цю вродливу, таємно побрану, пару в італійців чи в Опері. Коли спочатку якісь злі словечка й розважали салони, то незабаром поток подій, що пронісся над Парижем, примусив забути двох невинних коханців; нарешті, як вибачення перед маніжними людьми, було оголошено про їхній шлюб; челядь, до речи, мовчала, — отже, ніяка люта злість не покарала їх за щастя.

Наприкінці лютого місяця, коли досить ясні дні примушували вірити в радощі весни, раз вранці Поліна й Рафаель снідали разом біля саду, в маленькій оранжерії, похожій на салон, де було повно квітів. Ніжне й бліде зимове сонце, що його проміння проступали крізь рідкі кущі, зігрівало тоді повітря. Хотілося милуватися з могутнього контрасту всілякої зелени, з барв кущів, що були в цвіту, з усіх переливів світотіни. Коли ввесь Париж грівся ще біля нудних камінів, двоє подружжів сміялись під колиханням камелій, бузка і вереска. Їхні радісні голови підносились над нарцисами, конваліями й бенгальськими трояндами. В цій оранжерії, жадібній і багатій, ноги топтали африканську рогіжку, розмальовану, як килим. На стінах, оббитих зеленим тиком, не було й найменших слідів вогкости. Дерев'яна мебля була на вигляд немов груба, але через одполіровану поверхню блищала чистотою. Кошеня, що забавлялось на столі, куди його привабив дух молока, дозволяло Поліні розмальовувати його кавою; вона гралася з кошеням, не пускала його до вершків, даючи тільки їх понюхати, щоб випробувати його терпіння і подовше позмагатись; вона заливалася сміхом з гримаси кошеняти і жартувала на тисячу ладів, щоб заважити Рафаелеві читати газету, яка разів десять падала додолу. Од цієї ранкової сцени віяло невимовним щастям, як у всьому природному й правдивому. Рафаель удавав, що читає газету, і крадькома поглядав на Поліну, як вона гралася з кішкою, на Поліну, закутану в довгий пеньюар, що ледве прикривав її, на Поліну, незачісану, на її маленьку білу з синіми жилками ніжку в оксамитовім чорнім черевикові. Чарівна на вигляд у ранішньому вбранні, тендітна, як фантастичні постаті Вестхалля, вона здавалась разом і молодою дівчиною, і жінкою; швидше дівчина, ніж жінка, вона зазнавала безхмарного щастя й пізнавала в коханні тільки перші радощі. Якраз тоді, як ввесь заглибившись у свої нічні мрії, Рафаель забув про газету, Поліна схопила її, пожмакувала, зробила з неї кульку, кинула в сад, — кішка побігла за політикою, що крутилась, як завжди, біля самої себе. Коли Рафаель, розважившись з цієї дитячої сцени, хотів читати далі й нахилився підійняти газету, якої більше в нього не було, то почувся відвертий, радісний сміх, що народжується з самого себе, як пташина пісня.

— Я ревную тебе до газети! — сказала вона, витираючи сльози, що навернулись на очі од того дитячого сміху. — Хіба це не зрада, — продовжувала вона, ставши знову жінкою, — читати російські відозви й воліти прозу імператора Миколи поглядам і словам кохання.

— Я не читав, мій коханий ангеле, я дивився на тебе.

В цей момент біля оранжерії почулись важкі кроки садівника, що од його черевиків із залізними підковами скрипів пісок.

— Пробачте, пане маркізе, що я заважив; пробачте й ви, пані, але я вам приніс рідку річ, якої я зроду не бачив. Оце я тяг щойно відро води, дозвольте сказати, і вийняв цю чудну морську рослину. Ось вона! Ото так звикло до води, що й зовсім не мокре і ніяк не вогке. Сухе, як шматок дерева, і ні трошки не масне. Тому, що пан маркіз вченіший, звичайно, за мене, то я й подумав, що треба б це принести маркізові. Це, думаю, зацікавить пана.

При цьому садівник показав Рафаелеві невблаганну шагреньову шкуру, що не мала й шости квадратових цалів на своїй поверхні.

— Спасибі, Ваньєре, — сказав Рафаель. — Це річ дуже цікава.

— Що з тобою, мій ангеле? Ти зблід! — скрикнула Поліна.

— Залишіть нас, Ваньєре!

— Твій голос лякає мене, — продовжувала молода дівчина, — він чудно змінився. Що з тобою? Що ти почуваєш? Де тобі болить? Ти занедужав? Доктора! — скрикнула вона. — Жонатасе, рятуйте!

— Мовчи, моя Поліна, — відповів Рафаель, що знову опанував себе. — Ходім відціль. Тут біля мене якась квітка, — її пахощі мене душать. Може, це вервена.

Поліна кинулась на безневинний кущ, схопила за гілля й викинула в сад.

— О, ангеле! — скрикнула вона, стискуючи Рафаеля в обіймах таких дужих, як і кохання, і з млосним кокетуванням підставляючи йому палкі губи для поцілунку. — Побачавши, як ти зблід, я зрозуміла, що не переживу тебе: твоє життя — моє життя. Мій Рафаелю, поклади руку мені на спину. Я немов почуваю на ній смерть. Мені холодно. Твої губи пекучі. А рука… вона, вона крижана, — додала вона.

— Дурниці! — скрикнув Рафаель.

— Навіщо ж сльози? Дай мені їх випити.

— О, Поліно, Поліно, ти мене надміру кохаєш.

— В тобі діється щось надзвичайне, Рафаелю… Скажи ж мені правду, я незабаром взнаю твій секрет. Дай мені її, — сказала вона, беручи шагреньову шкуру.

— Ти мій кат! — скрикнув молодик, кидаючи погляд остраху на талісман.

— Як змінився голос? — сказала Поліна, впустивши фатальний символ додолу.

— Чи любиш ти мене? — продовжував він.

— Чи люблю? Навіщо питати?

— Ну, так покинь мене, йди.

Сердечна дівчина зникла.

— Як? — скрикнув Рафаель, коли зоставсь один. — У той вік освіти, коли ми знаємо, що алмази тільки кришталі вугілля; в ту епоху, коли все з'ясують; коли б поліція притягла нового Месію до суду й оддала б його чудеса досліджувати Академії Наук; в ті часи, коли ми віримо тільки в розчерк нотарів, я примушений вірити в якийсь Мане, Текел, Фарес. Ні, заклинаю богом, я не можу думати, що вищій істоті приємно було мучити чесне створіння… Побачимо вчених.

Він незабаром опинився між Винним Торжищем — величезним складом бочок — і Сальпетрієр — величезною лікарнею для п'яниць, — перед маленькою калюжою, де хлюпались качки дивних рідких порід, що їхні переливні кольори, похожі на розмальовані вікна соборів, блищали на сонячному промінні. Немов з усього світу качки були тут, — вони кахкали, рились, створивши якийсь качачий парламент, скликаний проти волі, але, на щастя, без хартій і політичних принципів, і жили тут без мисливців, під доглядом натуралістів, що иноді їх спостерігали.

— Ось пан Лаврій! — сказав один із сторожів Рафаелеві, що спитав про цього великого верховного жерця зоології.

Маркіз побачив маленького чоловічка, що заглибивсь у якісь мудрі думки перед двома качками. Цей учений, середнього віку, мав плохе обличчя, ще плохіше од його чемного вигляду; але од усієї постати віяло науковими турботами: під перуком, який він безперестанно чухав і фантастично натягав, вибивались пасми сивого волосся, — цим позначалась пристрасть до одкрить, що, як і всі пристрасті, так владно одвертають нас од подій тутешнього світу, що ми втрачаємо свідомість нашого я. Рафаель, сам людина науки й дослідів, захоплювався цим натуралістом, що зоріння своє присвятив збиранню людського знання, що й помилки його були на славу Франції; та якась метресочка, звичайно б, засміялась, побачивши ту смугу, що виднілась між штанцями й смугнастим жилетом ученого, хоч і соромливо прикрита сорочкою, дуже пожмакованою від того, що він то нахилявся, то вставав, залежно од зоогенетичних спостережень.

Після кількох перших фраз ввічливости Рафаель звернувся до пана Лаврія з банальним компліментом про його качки.

— О! Ми багаті на качок, — відповів натураліст. — Проте це порода, ви напевно знаєте, найплодючіша з перетинчастих. Вона починається з лебедя й кінчається качкою-зензен, включаючи сюди сто тридцять сім варіяцій, дуже різноманітних; кожна має своє ім'я, вдачу, відчизну, зовнішність й не більше схожости, ніж білий із негром. Справді, пане, коли ми їмо качку, то здебільшого ми й не думаємо про численність…

Він спинився, побачивши гарненьку качечку, що збиралась по схилові калюжі.

— Чи бачите ви лебедя з краваткою? Бідна дитина Канади прибула дуже здалека, щоб показати нам своє коричниво-сіре пір'я, свою чорну краватку. Дивіться, він чухається!.. Ось славнозвісна пухова гуска або качка-ейдер; під ковдрою з її пуху сплять наші коханки. Чи не чарівна вона? Хто не милувався б цим біло-рожевим черевом, цим зеленим дзьобом. Я, пане, щойно був свідком одного спарування, що досі доводило мене до розпачу. Шлюб відбувся досить щасливо, і я дуже нетерпляче чекатиму наслідків. Я маю надію одержати сто тридцять восьму породу, якій, може, буде дано моє ім'я. Ось молоді, — сказав він, показуючи на двох качок. — Це, з одного боку, гуска-ґерґотунка (anas albifrons), з другого — великий качур-свистун (anas ruffina бюффонівська). Я довго вагався між качуром-свистуном, качуром білобровим і качуром-щитоносцем (anas clipeata). Ось щитоносець, огрядний темнокоричневий розбишака, з зеленуватою шиєю з таким райдужним одливом. Але качур-свистун з чубком, пане, і ви ж розумієте, що я не вагався більше. Нам бракує тільки тут рябої качки в чорній єрмолці. Ці пани одностайно кажуть, що ця качка — мало не те саме, що й порода качки-чирка з загнутим дзьобом. Що ж до мене…

Він зробив чудесний жест, що означав разом і гордість, і скромність учених, — гордість упертости, скромність вдоволення з самих себе.

— Я цього не думаю, — додав він. — Бачте, мій любий, ми тут не б'ємо байдиків. Я працюю в даний момент над монографією про качачу породу… Але я до ваших послуг.

Попрямувавши до одного чепурненького будинку на вулиці Бюффон, Рафаель дав шагреньову шкуру для дослідження пану Лаврію.

— Я знаю цей продукт, — сказав нарешті вчений, дивлячись крізь лупу на талісман, — він був за обшивку якогось ящичка. Шагрень дуже давній. Тепер майстри піхов воліють користуватись тигрином. Тигрин — це, як ви знаєте, звичайно, шкура з raja Sephen, риби Червоного моря.

— А це, пане, коли ви такі ласкаві?..

— Це, — продовжував учений, спинивши Рафаеля, — зовсім инша річ; між тигрином і шагренем така ріжниця, як між океаном і сушею, між рибою і четвероногим. Однак риб'яча шкурка жорсткіша, ніж у суходольної животини. А це, — сказав він, показуючи на талісман, — як ви знаєте, один із найцікавіших продуктів зоології.

— Побачимо! — скрикнув Рафаель.

— Пане, — відповів учений, сідаючи глибоко в крісло, — це шкура осла.

— Я це знаю, — сказав молодик.

— Існує в Персії, — продовжував натураліст, — осел надзвичайно рідкої породи, онагр за назвою стародавніх народів, equus asinus, кулан у татар; Паллас спостерігав його і ввів його в науку. Справді, цю животину довго мали за фантастичну. Вона, як ви знаєте, згадується в священному переказі: Моїсей заборонив його злучати з родичами. Але онагр ще більше відомий у проституції, де він був учасником, — про це кажуть часто біблійські пророки. Паллас, як ви знаєте, звичайно, повідомляє в своїх Act Petrop., том II, що ці чудні потвори ще й досі визнає релігія персіян та ногайців, як найкращі ліки проти хвороби нирок та подагри в кублах. Ми, бідні парижани, і не знаємо про це. В музеї нема онагра. Яка дивна животина! — продовжував учений. Він таємничий, очі в нього мають відбивну оболонку, якій на Сході приписують чарівну силу; в нього масть тонша й рівніша, ніж у наших кращих коней; вона вся у смугах ясно- або темнорудих і дуже подібна на зеброву. В нього шерсть має щось м'яке, хвилясте; вона масна, коли торкнутись; в нього зір такий вірний і точний, як у людини; він трохи більший за наших свійських віслюків і дуже сміливий. Коли випадково його впіймають, він обороняється дуже успішно проти найлютіших звірів; що ж до швидкости його ходу, то його можна порівняти тільки до пташиного льоту; онагр, пане, перегонить і зажене найкращих арабських чи персіянських коней. На думку батька сумлінного доктора Нібура, недавнє сконання якого, як ви знаєте, звичайно, ми всі оплакуємо, пересічна швидкість підчас звичайного ходу цих чудесних животин рівняється семи географічним милям на годину. Наші віслюки — дегенерати, вони не дадуть ніякої уяви про цього незалежного й гордого віслюка. Він моторний, жвавий, погляд йому розумний і лукавий, морда витворна, хода повна кокетування. Це — зоологічний король Сходу. Турецькі й персіянські міти приписують йому навіть таємниче походження, і ім'я Соломона примішується до переказів, що їх оповідають тибетські й татарські оповідачі про подвиги цих шляхетних животин. Приручений онагр коштує величезних грошей; майже не можна вловити його в горах, де він плигає, як сарна, і літає, немов птах. Байки про крилатих коней, про нашого Пегаса, без сумніву, народилися в тих країнах, де пастухи часто бачили, як онагр переплигує із скелі на скелю. Верхових віслюків, що знаходяться од случки ослиці з ручним онагром, розмальовують червоною фарбою, за стародавньою традицією. Цей звичай утворив, може, і нашу приказку: „Злий, як осел рудий“. За тієї доби, коли природознавство було в занепаді у Франції, я думаю, якийсь мандрівник привозив одну з тих цікавих животин, які не переносять неволі. Відціль і ця приказка. Шкура, яку ви мені дали, — казав далі вчений, — це шкура онагра. Ми всіляко з'ясовуємо походження ім'я. Які кажуть, що Шагрі — слово турецьке, які гадають, що Шагрі — місто, де цей зоологічний продукт хемічно переробляли, надаючи йому дивної зернистости, — це добре описано в Палласа; Мартелленс писав мені, що Шаагри — струмок…

— Пане, я дякую вам; ви дали мені такі відомості, що були б за матеріял для чудесної нотатки якому-небудь Доміно Кальме, якби, звичайно, бенедиктинці ще існували; але я маю честь зауважити вам; що цей шматок був спочатку завбільшки… такий, як ця географічна мапа, — сказав Рафаель, показуючи Лаврію на розгорнений атлас, — а за три останні місяці він помітно стиснувся.

— Гаразд, — відповів учений, — я розумію. Всі рештки тварин, примітивно організованих, підлягають, пане, природному тліну, — це дуже зрозуміло; поступ його залежить од атмосферичних впливів. Навіть метали поширюються й стискаються дуже помітно, бо інженери спостерігали досить значні проміжки між камінням, спочатку закутим у залізні балки. Наука — безмежна, а життя людське коротке. Отже, ми й не претендуємо впізнати всі явища природи.

— Пане, — казав далі Рафаель, майже зніяковівши, — пробачте за прохання, з яким я до вас маю звернутися. Чи ви переконані твердо, що ця шкура підлягає загальним фізіологічним законам, що вона може розтягатися.

— О, звичайно… Ах, чортовина! — сказав пан Лаврій, пробуючи розтягти талісман. — Але, пане, — додав він, — коли ви забажаєте одвідати Планшетта, славнозваного професора механіки, то він, звичайно, найде засіб вплинути на цю шкуру, змягчити її й розтягти.

— Ах, пане, ви врятуєте мені життя.

Рафаель поклонився вченому натуралістові й помчав до Планшетта, покинувши доброго Лаврія серед кабінету, де було повно банок і сухих рослин. Він виносив з цієї візити, сам того не знаючи, всю людську науку, цеб-то номенклатуру. Дядя Лаврій був подібний до того Санчо Панса, що оповідав Дон-Кіхотові історію кіз, — він так само розважався переліком животин і їх номеруванням. Дійшовши до могили, він ледве знав малу частку безкінченого числа великої отари, що її розкидав, хто зна навіщо, бог по океанах світів. Рафаель був вдоволений.

— Я загнуздаю свого осла! — скрикнув він.

Стерн сказав ще до нього: „Треба берегти свого осла, коли ми хочемо дійти старих літ“. Але це ж така фантастична животина!

Планшетт був високий сухорлявий чоловік, справжній поет, що завжди заглиблений у думки, що завжди розглядає безодню — рух. Вульґарна юрба вважає за безумних ці вищі розуми, цих незрозумілих людей, що живуть у чудесній безтурботності про розкоші й світ, що цілими днями смокчуть згаслу сигару чи приходять до салону, забувши, як слід застібнути ґудзики. Але несподівано, після довгочасного міряння порожнечі чи накидання іксів під Aa — Gg, їм щастить розібрати якийсь природний закон чи розкласти найпростіший з елементів, — і раптом натовп дивується з нової машини чи возика, що дивно стає із звичайної структури його. Скромний учений посміхається, кажучи своїм прихильникам: „Що ж я таке зробив? — Нічого! Людина не винаходить сили, — вона нею керує. І наука полягає в наслідуванні природи“.

Рафаель найшов механика, — той стояв міцно на обох ногах, як повішений, що щойно зірвався із шибениці. Планшетт стежив за агатовою кулькою, що каталась по колі сонячного годинника, чекаючи, поки вона спиниться. Сердечний професор не мав ні ордену, ні пенсії, бо не вмів яскраво обарвлювати свої вирахунки. Щасливий з того, що живе, він, висліджуючи одкриття, не думав ні про славу, ні про світ, ні про себе самого і жив наукою для науки.

— Цього не збагнути! — скрикнув він. — Ах, пане, — сказав він далі, помітивши Рафаеля, — я ваш слуга. Як ся має ваша матінка?.. Одвідайте мою дружину.

„Однак і я міг би жити так само“, подумав Рафаель, що одігнав од ученого мрії, попросивши в нього якого-будь засобу вплинути на поданий йому талісман.

— Хоч ви, може, і посмієтесь з моєї легковажности, пане, — сказав маркіз наприкінці. — Але я не критимусь ні з чим. Ця шкура, мені здається, має таку силу опору, якого ніщо не переможе.

— Пане, — сказав Планшетт, — світські люди дивляться на науку досить легковажно; всі вони нам кажуть приблизно те саме, що один франт сказав Ляляндові, привівши до нього кілька дам після затемнення сонця: „Будь ласка, почніть знову!“ Якого наслідку хочете ви досягти? Механіка має на меті прикладати закони руху або їх нейтралізувати. Що ж до самого руху, то я смиренно заявляю, що ми неспроможні визначити його. Встановивши це, ми спостерегли кілька постійних явищ, які рушають тверді тіла. Відновивши причини, що викликають такі явища, ми можемо передавати їм рушійну силу в розмірах певної швидкости, кидати й ділити їх просто або до безкінечности, зважаючи на те, чи розбиваємо їх, чи розтираємо на порох; потім їх скручувати, обертати їх біля самих себе, змінювати, стискувати, поширювати, розтягати. Ця наука будується на одному факті. Чи бачите ви цей шар? — говорив він далі. — Він тут, на цьому камені. Ось він тепер там. Яким іменем ми назвемо цю дію, таку природну фізично й таку надзвичайну з філософського погляду. Рух, пересування, переміщення. Яка пустославність у цих словах! Хіба назва — це вирішення? І проте ось у чім вся наука. Наші машини користуються чи розкладають цей акт цю дію. Це незначне явище, прикладене до мас, може зірвати Париж. Ми можемо збільшити швидкість силою і силу — швидкістю. Що таке сила й швидкість? Наша наука не може на це відповісти, однаково як і створити рух. Рух, який би він не був, — величезна енергія, а людина не винаходить енергії. Енергія єдина, як і рух — суть енергії. Все — рух: думка — рух, природа основана на рухові. Смерть — рух, хоч його мета нам мало відома. Якщо бог вічний, то вірте, що він завжди в рухові. Бог, може, і є рух. Ось чому рух нез'яснимий, як і він; як і він, глибокий, безмежний, незрозумілий, недіткливий. Хто коли-небудь торкався, зрозумів, змірив рух? Ми почуваємо його наслідки, не бачачи їх. Ми можемо навіть заперечувати їх, як і бога. Де він? Де його нема? Відкіль він іде? Де його початок? Де кінець? Він обіймає нас, стискає і од нас тікає. Він очевидний, як факт, темний, як абстракція, разом і дія, і причина. Йому треба, як і нам, простору. А що таке простір? — Тільки рух виявляє нам його: без руху він тільки слово без змислу. Нез'яснимі задачі! Як порожнеча, як створіння, як безкінечність — рух вбиває людську думку; і все, що дано людині збагнути, це те, що він цього ніколи не збагне. Між кожною з крапок, що їх послідовно займає ця кулька в просторі, — говорив далі вчений, — зустрічається прірва для людського розуму, прірва, в яку упав Паскаль. Щоб вплинути на невідому речовину, яку хочете ви покорити невідомій силі, ви насамперед повинні вивчити цю субстанцію через її природу, — вона або розіб'ється, коли ми штовхнемо, або поставить опір, — коли вона розпадеться, а ваш намір цього не мав на увазі, то ми не досягнемо поставленої мети. Хочете ви її стиснути, — треба передати однаковий рух усім частинам речовини так, щоб однаково зменшити проміжки, що їх розділяють. Бажаєте ви її розтягти, — то повинні дати кожній молекулі однакову ексцентричну силу, бо, точно не додержавшись цього закону, ми порушили б тут становище безупинности. Існують, пане, безкінечні способи, безмежні комбінації в рухові. На якій дії ви спинитесь?

— Я хочу, — нетерпляче сказав Рафаель, — я хочу якого-небудь тиснення, що хоч скільки-небудь розтягло б цю шкуру.

— Тому що речовина кінечна, — відповів математик, — то її не можна розтягти на скільки-небудь, але тиснення неминуче збільшить площу поверхні за грубість; вона тоншатиме, доки вистачатиме її речовини.

— Досягніть цього результату, пане, — скрикнув Рафаель, — і ви заробите мільйони.

— Я вкрав би у вас ваші гроші, — відповів професор флегматично, як голяндець. — Я зараз доведу вам двома словами, що є машина, яка самого бога роздушила б, як муху. Вона може довести людину до становища паперу, хоч людина буде в чоботях, з острогами, з краваткою, капелюшем, золотом, коштовним камінням, з усім, з усім…

— Яка жахлива машина!

— Замість кидати своїх дітей у воду китайці повинні б використовувати їх у такий спосіб, — продовжував учений, — коли б вони не думали про повагу людей до своїх нащадків.

Цілком відданий своїй думці, Планшетт узяв порожній цвітник із діркою на дні і поставив його на кам'яну площинку гномону; потім розшукам трохи глею в кутку саду. Рафаель стояв зачарований, як дитина, якому нянька оповідає чудесну історію. Поклавши глей на площинку, Планшетт вийняв із кешені садівничий ніж, зрізав дві гілки бузини й узявся їх протикати, посвистуючи, немов Рафаеля тут не було.

— Ось складні частини машини, — сказав він.

Він прикріпив глиняним коліном одну з цих дерев'яних рурок до дна цвітника так, щоб відтулина бузини відповідала відтулині посуду. Можна було це назвати величезною руркою. Він розмісив на плиті шар глею в формі лопати, поставив цвітник у ширшій частині шару і встановив бузинову гілку на ту частину, що була ручкою. Нарешті, він приліпив грудку глею на краю бузинової рурки, уткнув туди другу порожню зовсім просто, утворивши друге коліно для сполучення з горизонтальною руркою так, що повітря або якась рідина могла протікати по цій імпровізованій машині і пробігати з дірки вертикальної рурки через проміжний канал до великого порожнього цвітника.

— Пане, цей апарат, — сказав він до Рафаеля з серйозністю академика, що говорить свою вступну промову, — один із винаходів великого Паскаля, що заслуговує на наше захоплення.

— Я не розумію.

Вчений посміхнувся. Він одвязав од плодового дерева маленьку пляшку, в якій аптекар присилав йому принаду для комашні, одбив дно, зробив лійку, старанно приладнав її до відтулини порожньої гілки, яку він встановив вертикально в глині проти великого резервуару, себ-то цвітника; потім за допомогою лійки налив туди стільки води, щоб вона дійшла до краю і в великім посуді, і в маленькій круглій відтулині бузини…

Рафаель думав про свою шагреньову шкуру.

— Пане, — сказав механик, — воду теж і тепер вважають тілом, що не стискається, не забувайте цієї основної засади; проте вона стискається, але так мало, що ми повинні вважати її здатність стискання рівною нулю. Ви бачите поверхню, яку являє вода, що дійшла до краю цвітника?

— Так, пане.

— Ну, так уявіть, що ця поверхня в тисячу разів більша за відтулину бузинової рурки, через яку я налив рідину. Дивіться, я виймаю лійку.

— Згоден.

— Так ось, пане, коли я в якийсь спосіб збільшу місткість цієї маси, додавши ще води через рурочку, то рідина, примушена опуститися з рурки, підійметься в резервуарі цвітника доти, поки вона досягне однакового рівня і там, і тут…

— Це очевидно! — скрикнув Рафаель.

— Але тут та ріжниця, що коли вузенька колона води, додана в вертикальну рурочку, являє там силу рівну, припустімо, на всі частки поверхні її в цвітнику, то там будуть уже тисячі колон води, які всі прагнутимуть підійнятись, немов їх штовхатиме сила, рівна тій, що примушує опуститись рідину вертикальної бузинової рурки, і зроблять неминуче тут, — сказав Планшетт, показуючи Рафаелеві краї цвітника, — тиснення в тисячу разів більше, ніж там.

І вчений показав пальцем маркізові на дерев'яну рурку, встромлену вертикально в глину.

— Це дуже просто, — сказав Рафаель.

Планшетт посміхнувся.

— Инакше кажучи, — говорив він далі з упертою логічністю, властивою математикам, — щоб стримати впад води, треба було б на кожній частці широкої поверхні прикласти силу, рівну тій силі, що діє у вертикальному каналі; але з тією ріжницею, що коли там рідка колона заввишки в фут, то невеликі колони широкої поверхні матимуть малу висоту. Тепер, — сказав Планшетт, скинувши пальцем бузинові рурки, — замінімо цей маленький чудний апарат металевими рурками, що мають відповідну силу й розміри; коли ви покриєте міцною рухомою платівкою поверхню великого резервуару і цій платівці протиставите иншу, опір і міць якої витримають будь-яку спробу, коли, крім того, ви мені дасте право додавати безупинно воду через вертикальну рурку в рідкій масі, то річ, затиснута між двома міцними платівками, повинна поступитись перед величезною дією сили, що безперестанно її стискуватиме. Спосіб вводити постійно воду через рурку — це для механіки дурниця, також як спосіб передавати енергію рідкої маси на платівки. Двох поршнів і кількох клапанів досить для цього. Чи розумієте ви, любий мій, — сказав він, беручи за руку Валентена, — що навряд чи існує речовина, що не розтягнеться, коли покласти між двома необмеженими силами опору.

— Як? Автор „Листів із провінції“ винайшов… — скрикнув Рафаель.

— Він один, пане. Механіка не знає нічого простішого й прекраснішого. Протилежний принцип — здатність до поширення води — створив парову машину. Але вода поширюється тільки до певної міри, в той час як її здатність не стискуватись до деякої міри сила негативна, неминуче безкінечна.

— Коли ця шкура розтягнеться, я вам обіцяю збудувати колосальну статую Блезу Паскалю, заснувати премію в сто тисяч франків за найкращу проблему механіки, розвязану за десятилітній період, дати придане вашим сестрам у других, у третіх, нарешті — збудувати шпиталь для математиків, що збожеволіли чи збідніли.

— Це було б дуже корисно, — відповів Планшетт. — Шановний пане, — продовжував він спокійно, як людина, що живе в розумовій сфері, — ми підемо завтра до Шпіхгальтера. Цей видатний механик щойно зробив, за моїм планом, вдосконалену машину, за допомогою якої дитина може тримати тисячу оберемків сіна в своїм капелюші.

— До завтрього, пане!

— До завтрього!

— Говоріть мені про механіку, — скрикнув Рафаель. — Хіба це не найчудесніша з усіх наук! Той із своїми онаграми, класифікаціями, качками, породами й банками із заспиртованими потворами годився б тільки рахувати очки в громадській більярдні.

Другого дня веселий Рафаель зайшов до Планшетта. Вони разом пішли до вулиці Санте, назва якої віщувала щось гарне. У Шпігхальтера молодик опинився у величезному помешканні; погляд блукав по червоних і ревучих горнах. Це був дощ огня, потоп із цвяхів, океан поршнів, гвинтів, підойм, балок, пилок, гайок, ціле море чавуна, дерева, клапанів та крицевих брусків. Ошурки заважали дихати. Залізо носилось у повітрі, люди були осипані залізом — все смерділо залізом; залізо жило, формувалось, розтоплялось, рухалось, думало, набираючи всіх форм, підлягаючи всім примхам. Крізь сопіння міхів, крещендо молотів, свистіння варстатів, де ревіло залізо. Рафаель прийшов до великої чистої кімнати з гарним повітрям, де досхочу намилувався з величезного пресу, про який йому казав Планшетт. Він захоплювався особливими чавунними дошками і залізними двійними підставками, з'єднаними незламаним стрижнем.

— Коли ви швидко натиснете на цю ручку сім разів, — сказав йому Шпігхальтер, показуючи йому коромисло із полірованого заліза, — то крицева платівка розлетиться на тисячу струменів, що пронижуть вам ноги, як голки.

— Оце так! — скрикнув Рафаель.

Планшетт сам всунув шагреньову шкуру між двома платівками головного пресу і, перейнявшись безтурботністю, що дають наукові міркування, швидко зарухав коромислом.

— Лягайте всі, ми згинемо! — скрикнув Шпігхальтер громовим голосом, впавши на землю.

Жахливий свист пролунав у майстернях. Вода, що трималась у машині, зламала чавун, бризкнула з неймовірною силою й потекла, на щастя, до старого горну, — вона його перевернула, перекинула, вивернула, як ураган дім, що все заносить із собою.

— О, — сказав спокійно Планшетт, — шагрень цілий, як і моє око. Метре Шпігхальтер, у вашому чавуні було щось не так або у великій рурі щілина…

— Ні-ні, я знаю свій чавун. Пан може понести свою штуку: в ній чорт сидить.

Німець схопив ковальський молот, кинув шкуру на кувадло і з усієї сили, яку дає гнів, зробив по талісману найжахливіший удар, що будь-коли чувся в майстернях.

— І сліду ніякого! — скрикнув Планшетт, погладжуючи непокірливу шкуру.

Збіглись робітники. Майстер взяв шкуру і опустив її в кам'яний вугіль горну. Всі, зійшовшись півколом біля вогню, нетерпляче чекали впливу величезного міху. Рафаель, Шпіхгальтер, професор Планшетт були в центрі цієї темної й уважної юрби. Дивлячись на всі витріщені очі, на ці голови, осипані залізом, на чорний блискучий одяг, на ці волохаті груди, Рафаелеві здавалось, що він полинув у нічний, фантастичний світ німецьких балад. Майстер, схопив шкуру лещатами і протримав у печі десять хвилин.

— Поверніть її, — сказав Рафаель.

Майстер підніс її, жартуючи, Рафаелеві. Маркіз пальцями легко стиснув холодну й гнучку шкуру. Почулися зойки жаху. Робітники розбіглися. Валентен залишився сам із Планшеттом у спорожнілій майстерні.

— Тут, справді, всередині щось диявольське! — скрикнув Рафаель у розпачі. — Хіба ніяка людська сила не дасть мені й одного дня більше?

— Пане, я винуватий, — відповів математик із сумним виглядом. — Ми мусили покласти цю чудну шкуру під плюшільню. Де були мої очі, коли я вам пропонував прес?!

— Та про це я сам просив, — відказав Рафаель.

Учений зідхнув, як обвинувачений, виправданий дванадцяттю присяжними. Проте, зацікавлений чудною загадкою цієї шкури, він задумався на хвилину й сказав:

— Треба випробувати цю невідому речовину реактивами. Підемо до Жафе. Хемія, може, буде щасливіша за механіку.

Валентен пустив свого коня тюпцем, сподіваючись застати славнозвісного хемика Жафе в лабораторії.

— Ну, мій старий друже, — сказав Планшетт, побачивши, що Жафе сидить в кріслі і розглядає якусь гущу, — як ся має хемія?

— Вона дримає. Нічого нового. Академія, одначе, визнала існування саліцина, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це не одкриття…

— Через неможливість винаходити речі, — сказав Рафаель, — мені здається, ви примушені винаходити назви.

— Присягаюся богом, це правда, молодий чоловіче!

— Ось, — сказав професор Планшетт хемикові, — спробуй розчинити нам цю речовину; коли ти витягнеш з нього який-небудь елемент, то я заздалегідь називаю його дияволіном, бо, бажаючи стиснути цю шкуру, ми щойно зламали гідравлічний прес.

— Подивимось, подивимось, — скрикнув радісно хемик. — Це, може, буде новий елемент.

— Шановний пане, — сказав Рафаель, — це всього-на-всього шматок ослячої шкури.

— Шановний пане… — поважно сказав славнозвісний хемик.

— Я не жартую, — відказав маркіз, подаючи йому шагреньову шкуру.

Барон Жафе торкнувся шкури язиком, таким тямущим на солях, кислотах, лугах, газах, і сказав, кілька разів попробувавши.

— Ніякого смаку. Стривай, ми дамо йому покуштувати хлористої кислоти.

Коли зробили реакцію й цього елементу, що так швидко розкладає животинні тканини, та шкура ніяк не змінилася.

— Це не шагрень! — скрикнув хемик. — Ми візьмемось за цього таємничого незнайомця, як за мінерал, і луснемо його по носові, поклавши в огнестійкий тигель, де якраз лежить червоний поташ.

Жафе вийшов і незабаром вернувся.

— Пане, — сказав він Рафаелеві, — дозвольте взяти мені шматок цієї чудної речовини, вона така незвичайна…

— Шматок?! — скрикнув Рафаель. — Навіть ні волосинки! Проте попробуйте, — додав він насмішкувато і сумно.

Учений зламав бритву, бажаючи надрізати шкуру; він попробував розірвати її сильним розрядом електрики, потім підвів її під вплив вольтового стовпа; нарешті, всі громи науки потерпіли катастрофу над цим грізним талісманом.

Була сьома година вечора. Планшетт, Жафе й Рафаель, не помічаючи, як минає час, чекали наслідків останньої спроби. Шагрень вийшов переможцем із жахливої сутички, що сталась через велику кількість хлористого азоту.

— Я загинув! — скрикнув Рафаель. — Тут сила божа! Я помру!

Він покинув здивованих учених.

— Обережно поставімось до цієї пригоди й не будьмо про неї оповідати в Академії, а то наші колеги глузуватимуть з нас, — сказав Планшетт хемикові після довгої павзи, підчас якої вони поглядали один на одного, не сміючи висловити своїх думок.

Обидва вчені були, як християни, що встають із своїх могил, не найшовши бога на небі. Наука? — Безсильна. Кислоти? — Чиста вода. Червоний поташ? — Зневажено. Вольтів стовп і блискавка? — Дві забавки!

— Гідравлічний прес розлетівся, як розмочена скибка хліба, — додав Планшетт.

— Я вірю в диявола, — сказав барон Жафе після хвилинної мовчанки.

— А я в бога, — відповів Планшетт.

Обидва були в своїх ролях. Для механика всесвіт — машина, що вимагає робітника; для хемії, цієї диявольської науки, що все розкладає, всесвіт — газ, обдарований рухом.

— Ми не можемо заперечувати факта, — продовжував хемик.

— Проте, щоб нас утішити, пани доктринери створили цю туманну аксіому: безглуздо, як факт.

— Твоя аксіома, — відповів хемик, — звичайна нісенітниця, так мені здається.

Вони почали реготати і пообідали, як люди, що не бачили в чуді нічого, крім нового явища.

Повернувшись додому, Валентен почув холодну злість; він не вірив більше ні в що; його думки плутались у мозкові; вони миготіли й хитались, як у людини перед неможливим фактом. Він охоче повірив би в якусь хибу машини Шпіхгальтера; безсилля науки й вогню не здивувало його; але гнучкість шкури, коли всі руїнницькі сили людські кинулись на неї, вразила Рафаеля. Цей незаперечний факт доводив його мало не до зомлівання.

— Я божевільний, — сказав він собі. — Хоч зранку я натщесерце, проте, не почуваю ні голоду, ні спраги; тільки в грудях палить якийсь вогонь…

Він знову поклав шагреньову шкуру в рямці, де вона була досі, і, окресливши червоним теперішній обрис талісману, він сів у своє крісло.

— Вже восьма година! — скрикнув він. — День проминув, як сон.

Він схилився на ручку крісла, підпер голову лівою рукою і сидів, заглибившись у ті похмурі, неможливі думки, таємницю яких взяли із собою засуджені на смерть.

— Ах, Поліно! — скрикнув він. — Бідна дитино! Є прірви, які не перелетіти коханню, яка б сила не була в крилах.

В цей час він ясно почув затамоване зідхання і впізнав через найзворушливіший привілей жаги дихання Поліни.

— О, — сказав він собі, — ось мій присуд! Коли б вона була тут, я хотів би померти в її обіймах.

На вибух сміху, голосного й радісного, він повернув голову до постели, і побачив крізь прозорі занавіски обличчя Поліни, що посміхалась, як дитина, щаслива з того, що вдався жарт; її прекрасне волосся розсипало тисячу буклів по плечах; вона була тут, як бенгальська троянда на купі білих рож.

— Я обдурила Жонатаса, — сказала вона. — Хіба ця постіль не належить мені, твоїй жінці? Не лай мене, любий мій: мені хотілось заснути тільки біля тебе, несподівано застати тебе. Пробач мені цю примху.

Вона промениста в серпанкові, виплигнула з ліжка, як кішка, і сіла на колінки Рафаелеві.

— Про яку ж ти прірву то казав, кохання моє? — сказала вона; на чолі їй позначився вираз турботи.

— Про смерть.

— Ти мені завдаєш болю, — відповіла вона. — Є певні думки, на яких ми, бідні жінки, не можемо спинятись: вони нас убивають. Чи це сила кохання, чи брак мужности — я не знаю. Смерть мене не лякає, — казала вона, сміючись. — Померти з тобою завтра вранці в останньому поцілункові — це щастя. Мені здається, що я прожила понад сто років. Що значить число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали ціле життя світу й кохання!

— Ти маєш рацію. Небо промовляє твоїми любими вустами. Дай я їх поцілую — і помремо! — сказав Рафаель.

— Ну що ж. Помремо! — відповіла вона, сміючись.

О дев'ятій годині вранці світло проступало крізь щілини віконниць; неясне од серпанкових занавісок, воно падало на пишні барви килиму й шовкову меблю кімнати, де лежали закохані. Подекуди блистіла позолота. Сонячне проміння завмирало на м'якій пуховій перині, що її звалили пестощі кохання додолу. Повішена на великому овальному свічаді сукня Поліни виднілась, як туманний привид. Маленькі черевички стояли далеко од ліжка. Соловей умостився на лутці вікна; його тьохкання, шум несподівано розгорнених крильців підчас льоту розбудили Рафаеля.

— Щоб померти, — сказав він, кінчаючи думку, почату ві сні, — треба, щоб мій організм, механізм із м'яса й кісток, оживлений волею, яка робить із мене індивідуальну людину, потерпів якусь шкоду. Медики повинні знати ті симптоми, що загрожують життю, і напевно скажуть, — чи я здоровий, чи хворий.

Він подивився на свою сонну жінку, що тяглася до нього головою, виявляючи й ві сні ніжну стурбованість закоханої. Розлягшись, як гарненька мала дитина, з обличчям, поверненим до нього, Поліна немов ще й досі дивилась на нього, протягаючи красиві губи, напіврозтулені рівним і чистим диханням. Од її маленьких, немов порцелянових, зубів, ще червоніші ставали свіжі вуста, де грала посмішка; рожевий колір обличчя був ще ясніший, а білина — ще біліша, ніж у найжагучіші хвилини кохання. Її люба, така довірлива, млосність додавала до чарів кохання дивну привабливість сонної дитини. Навіть найприродніші жінки підлягають вдень певним громадським умовностям, що сковують щирість душі; але сон немов вертає їх до життьової безпосередньости, що прикрашає ранній вік. Поліна, як дороге небесне створіння, в якого розум ще не ввійшов думкою в жести й не населив погляди таємницями, ні з чого не червоніла. Її профіль ясно виступав на тонкому батисті подушок; тонкі мереживні рюші сплутались із скуйовдженим волоссям і надавали їй задиркуватого вигляду, — вона заснула в хвилину пестощів, довгі вії прилягли до щоки, немов захищаючи зір од дуже яскравого світла чи помагаючи зосередити душу, коли вона хоче стримати повну й хвильову насолоду; маленьке біло-рожеве вушко, оточене купою волосся й відтінене на тлі малінських мережив, довело б до божевілля з кохання чи артиста, чи художника, чи якогось діда, а, може, і розум вернуло якомусь божевільному. Бачити кохану, коли вона спить, коли посміхається в безтурботному сні під вашим захистом, кохаючи вас навіть уві сні, — тоді, як створіння немов не існує, протягаючи вам мовчазні вуста, які й ві сні нагадують про останній поцілунок; бачити жінку довірливою, напівголою, огорненою коханням, як покривом, цнотливу серед безладдя; захоплюватись розкиданим вбранням, шовковою панчохою, що нашвидку скинена напередодні, щоб догодити вам, розвязаним поясом, який свідчить про безкінечну довірливість — хіба це не та радість, яку й висловити не можна?! Цей пояс — ціла поема! Жінки, яку оберігаєш, більше нема: вона належить вам, вона стала вами; зрадити її — це образити себе самого. Зворушений Рафаель глянув на кімнату, насичену коханням, повну спогадів, де світло набирало хтивих відтінків, знову звернув очі до цієї жінки, яка мала чисті, молоді форми, що була закохана, що найголовніше — належала йому вся почуттям. Йому хотілось би жити вічно. Коли його погляд упав на Поліну, вона відразу розплющила очі, немов проміння сонячне торкнулось до неї.

— Добридень друже! — сказала вона, посміхнувшись. — Який ти красивий, розбишаку!

В напівтемряві й мовчанці дві голови, позначені чарівністю кохання і молодости, утворювали одну з тих дивних сцен, що їхні хвильові чари належать тільки першим дням жаги, як наївність, чистота — дитинству. Та ці весінні радощі кохання, як і сміх нашого молодого віку, втечуть і житимуть тільки в спогадах або доводитимуть нас до розпачу або овіюватимуть нас якимись запорадними пахощами, залежно од примх наших таємних думок.

— Чому ти прокинулась? — сказав Рафаель. — Мені так приємно було бачити тебе сонною, що я плакав…

— І я теж, — відповіла вона. — Я плакала сьогодні, дивившись, як ти спав, але не з радости. Послухай мене, мій Рафаелю. Як ти спиш, то в тебе подих не вільний: щось лунає в грудях, і це мене лякає. Підчас сна ти трохи сухо покашлюєш, зовсім так, як мій батько, що вмирає із сухот. Я взнала в шумі твоїх легень чудні прикмети цієї хвороби. Потім тебе трясла лихоманка, твоя рука була гаряча й вогка… Любий! Ти молодий, — додала вона, здригнувши, — ти міг би ще вилікуватись, коли б на лихо… Але ні! — скрикнула вона радісно. — В цім нема лиха: лікарі кажуть, що вона пошесна.

Вона обійняла обома руками Рафаеля, напилась його дихання тим поцілунком, в яких чується вся душа.

— Я не хочу жити старою, — сказала вона. — Помремо обоє молодими й полинемо на небо із жменями квітів.

— Коли ми зовсім здорові, ці плани завжди бувають, — відповів Рафаель, запустивши своїх пальці в волосся Поліни.

Але тут він так страшно закашляв тим важким і лунким кашлем, що йде немов з могили, що од нього блідне чоло хворих, що кидає їх, облитих потом, виснажених нервами, в лихоманку, що стомить спинний мозок і висушить жили. Блідий і приголомшений, Рафаель влігся, виснажившись, як людина, що втратила силу в останнім напруженні. Бліда й мовчазна, Поліна дивилась на нього непорушними очима, що поширшали із страху, і лежала, не ворушившись.

— Не будемо більше безумствувати, мій ангеле! — сказала вона, намагаючись сховати од Рафаеля ті передчуття, що її хвилювали.

Вона затулила обличчя руками, бо побачила огидливий кістяк смерти. Обличчя Рафаелеві стало сірувато-бліде й западисте, як череп, виритий з глибокої могили для дослідження якомусь ученому. Поліна згадала про вигук, що вирвався напередодні у Валентена, і сказала сама собі:

— Так, є прірви, які кохання не переступить, але воно мусить поховати себе там…

Через кілька днів після цієї сумної сцени Рафаель раз уранці, у березні місяці, сидів у кріслі, оточений чотирма лікарями, які присунули його ближче до вікон і по черзі лічили йому пульс, мацали його, розпитували, немов і справді цікавились. Тлумачивши їхні жести й найменші зморшки на чолі, хворий стежив за їхніми думками. Консультація ця була для нього за останню надію. Ці верховні судді повинні були засудити його на життя чи смерть. Бо, щоб вирвати од людської науки її останнє слово, Валентен скликав оракулів сучасної медицини. Через те що він був багатий і відомий, то перед ним були всі три системи, між якими вагається людське знання. Ці три лікарі репрезентували всю медичну філософію, даючи розуміння про ту боротьбу, що точиться між спіритуалізмом, аналізою і ще якимсь насмішкуватим еклектизмом. Четвертий лікар був Орас Біяншон, людина науки й великої будучини, може, найвидатніший із нових лікарів, мудрий і скромний представник працьовитої молоди, що готується взяти в спадщину всі скарби, зібрані за п'ятдесят років паризькою школою, що збудує, може, той пам'ятник, для якого минулі віки принесли стільки всякого матеріялу. Він, як друг маркіза і Растіньяка, уже ходив за ним кілька днів і допомагав одповідати на запитання трьох професорів, — часом він з'ясовував діягноз з якоюсь настирливістю, що, на його думку, виявляв сухоти легенів.

— Ви, без сумніву, дуже надуживали своїм здоров'ям, провадили розгублене життя. Ви захоплювались розумовою працею! — сказав Рафаелеві один із трьох славнозвісних докторів, що його чотирикутна голова, широке лице, енергійна статурність немов свідчили про вищий геній, ніж у його противників.

— Після того, як три роки працював над великим твором, за який, може, ви візьметесь з часом, я хотів убити себе гульнею.

Великий лікар хитнув головою на знак вдоволення і немов сказав: „Я був цього певен“. Цей доктор був славнозвісний Бріссе, голова органічної школи, послідовник Кабаніса і Біма, лікар позитивного й матеріялістичного розуму, що дивиться на людину, як на істоту обмежену, яка підлягає тільки законам власного організму, якої нормальний стан чи шкідливі аномалії можна з'ясувати очевидними причинами.

При цій відповіді Бріссе мовчки глянув на чоловіка середнього зросту з багряним обличчям, з горючими очима античного сатира, що, спершись спиною об куток амбразури, уважно розглядав Рафаеля, не кажучи ні слова. Схвильований і перейнятий вірою, доктор Камерістус, голова віталістів, поетичний захисник абстрактних теорій Фан-Гельмонта, бачив у людськім житті вищий, таємничий початок, нез'ясниме явище, що глузує з ланцетів, обдурює хірургію, тікає од ліків фармацевтики, од алгебричних іксів, од доказів анатомії і сміється з наших зусиль, як те, недоступне й невідоме полум'я, що підлягає тільки якомусь божественному законові, що часто живе в тілі, хоч і засуджене нашими вироками, і часто кидає організми, які здавались найздоровішими.

Сардонічна посмішка блукала на вустах третього вченого, доктора Могреді, людини видатного розуму, але піроніста й насмішника,який вірив тільки в скальпель; це не вадило йому згоджуватись і з Бріссе, що може померти і здорова людина, і визнавати разом з Камерістусом, що є життя й після смерти. Не приймаючи жодної теорії, він знаходив щось гарне в кожній, він казав, що найкраща медична система — це зовсім не мати її й додержуватись фактів. Панург школи, король спостереження, цей великий дослідник, великий насмішник, людина завзятих спроб, розглядав шагреньову шкуру.

— Я дуже хотів би стати свідком відповідности стискання шкури з вашими бажаннями, — сказав він маркізові.

— До чого це? — скрикнув Бріссе.

— До чого це? — повторив Камерістус.

— А-а, ви таки в згоді! — відповів Могреді.

— Це стискання з'ясовується дуже просто, — додав Бріссе.

— Воно надприродне, — сказав Камерістус.

— Справді, — відмовив Могреді, набираючи поважного вигляду й вертаючи Рафаелеві його шагреньову шкуру, — огрубіння шкури — це факт нез'яснимий, хоч, проте, й природний, який ще з початку світу доводить до розпачу медицину й гарненьких жінок.

Розглядаючи трьох докторів, Валентен в жодному не побачив співчуття його мукам. Всі троє, мовчазні при кожній відповіді, байдуже мірили його поглядом і питали без жалю до нього. Почувалася недбайливість у їхній чемності. Через певність чи задумливість слова їхні були рідкі й такі в'ялі, що часом Рафаель вважав лікарів розгубленими. На всі небезпечні симптоми, існування яких доводив Біяншон, раз-у-раз один тільки Бріссе відповідав: „добре, чудесно!“ Камерістус поринув у глибоку задуму; Могреді похожий був на комічного актора, що вивчає двох оригіналів, щоб добре передати їх на сцені. Лице Ораса, повне суму, виявляло глибоке горе й зворушеність. Він став лікарем ще дуже недавно, ще не міг стояти байдуже перед стражданнями та холодний перед смертним одром; він не вмів стримати тих дружніх сліз, що заважають людині ясно бачити та ловити, однаково, як генералові армії, сприятливі моменти для перемоги, не вслухаючись в стогони поранених. Знімаючи мало не півгодини, мовляв, мірку з хворого та його хвороби, як кравець — вбрання молодикові, який замовляє шлюбний наряд, вони сказали загальні слова, побалакали навіть про громадські справи; потім побажали перейти до Рафаелевого кабінету, поділитись думками і скласти вирок.

— Чи можу, панове, я бути підчас дебатів? — спитав Рафаель.

На цю фразу Бріссе і Могреді гостро запротестували і, не зважаючи на настирливу прозьбу хворого, відмовились обмірковувати хворобу, коли він буде з ними. Рафаель покорився звичаєві, думаючи, що він може пробратись до коридору, відкіль легко почує медичні суперечки, які зараз почнуть три професори.

— Панове, — сказав Бріссе, ввійшовши, — дозвольте мені висловити негайно вам свою думку. Я не хочу вам її ні накидати, ні слухати заперечень: по-перше, вона ясна й чітка, вона витікає з цілковитої похожости одного з моїх хворих на суб'єкта, якого нас покликано оглянути, потім мене чекають у лікарні. Важливість справи, що вимагає там моєї присутности, буде за пробачення, що я перший беру слова. Суб'єкт, що нас цікавить, також виснажений розумовою працею…

— Над чим же він працював, Орасе? — сказав він звернувшись до молодого лікаря.

— Над „Теорією Волі“.

— Ну, до біса, це величенький сюжет. Він стомився, кажу, через надмірність думання, через порушення режиму, через часте вживання дуже енергійних побудних засобів. Отже, збільшена діяльність тіла й мозку пошкодила функціям всього організму. Легко, панове, впізнати в симптомах його обличчя й тіла величезне роздратовання шлунку, нервоз великого симпатичного, загострену почуттьовість шлунку в галузі стискання під ребрами. Ви зауважили збільшення й випирання печінки. Нарешті, пан Біяншон завжди спостерігав погане травління у свого хворого й сказав нам, що воно відбувалося важко і з труднощами. Власно кажучи, коли шлунка нема, то людина загинула. Інтелект атрофовано, бо людина не перетравлює більше. Прогресивна зміна шлункової галузи, центру життя, порушила всю систему. Звідціль — постійний і пекучий вплив, безладдя захопило мозок через сплетіння нервів, відкіль і йде надмірне роздратовання цього органу. Тут є й мономанія. Хворий перебуває під владою idèe fixe, — для нього ця шагреньова шкура справді стискається, хоч, може, вона завжди була такою, як ми її бачили; та чи стискається вона, чи ні — це не має значіння: цей шагрень^[2] — для нього та сама муха, яку один великий візир бачив у себе на носі. Поставте негайно п'явок до шлункової галузи, заспокойте роздратованість цього органу, де зосереджується ввесь чоловік, держіть хворого в режимі — і мономанія припиниться… Я не кажу більш нічого докторові Біяншонові, — він повинен вловити суть і дрібниці лікування. Може, є ускладнення хвороби, може, дихальні органи також роздратовані, та я гадаю, що лікувати орган травління найважливіш, найпотрібніш і нагальніш, ніж лікування легенів. Уперте вивчання абстрактних тем і дужі пристрасті викликали важливі перевороти в цьому життьовому механізмі, проте є ще час поправити його пружини: там ніщо не зіпсовано над міру. Отже, ви маєте змогу легко врятувати свого друга, — сказав він Біяншонові.

— Наш учений колега приймає дію за причину, — відповів Камерістус. — Зміни, так добре зауважені, є у хворого, та не від шлунку виникли поразки, скеровані на організм і мозок, як промені од тріщини в склі. Треба було удару, щоб пробити скло; хто цей удар зробив? Панове, життьовий початок, архе Фан-Гельмонта, вражено в нього; сама життєздатність у самій своїй суті пошкоджена; божественна іскра, тимчасовий розум, який править немов за звязок у машині й нагороджує волю, знання життя, перестав керувати щоденними явищами організму і функціями кожного органу; відціль усе безладдя, так прекрасно змальоване моїм ученим колегою. Рух ішов не од шлункової галузи до мозку, а од мозку до шлункової галузи. Ні! — сказав він, із силою вдаривши себе в груди. — Ні, я не шлунок, що став людиною. Ні, в цім же все полягає. Я не почуваю в собі сміливости сказати, що коли в мене гарний шлунок, то инше — формальність… Ми не можемо однести до однакової фізичної причини й однакового лікування важливі пошкодження, що виникають у різних суб'єктів, що серйозно занедужали. Жодна людина не похожа на иншу. В нас усіх особливі органи, по-різному побудні, різно живлені, здатні виконувати всякі місії й розвивати необхідні теми, щоб виконати невідомий нам лад речей. Частина великого цілого що своєю вищою волею робить, підтримує в нас явища життєздатности, формулується, очевидно, в кожній людині й робить з неї істоту, зовні обмежену, але таку, що в однім пункті існує за одне з безкінечною причиною. Отже, ми повинні вивчати кожного суб'єкта окремо, заходити в нього, взнавати, з чого складається його життя, яка його могутність. Починаючи з м'якої, вогкої губки й до твердости пемзи, є безкінечні відтінки. Ось людина! Між губчастими тканинами і лімфатичними конституціями та металічною силою м'язів у инших людей, що будуть довголітні, скільки помилок зробить єдина невблаганна система лікування виснаження занепадом людських сил, які ви вважаєте завжди роздратованими. Отже, тепер я хотів би лікування суто морального, глибокого вивчання інтимної сути. Шукатимемо причину хвороби усередині душі, а не тіла. Лікар — надхненна істота, обдарована особливим генієм, якому бог дав дар читати в людськім житті, як пророкам — очі, щоб споглядати майбутнє, як поетові — відновляти природу, як музиці — поєднувати звуки в гармонічному порядкові, зразок якого, може, там вгорі…

— Завжди його медицина абсолютистська, монархічна і релігійна, — пробурмотів Бріссе.

— Панове, — перервав Могреді, хутко заглушаючи вигук Бріссе, — не забувайте про хворого…

— Ось, одначе, до чого зводиться наука! — печально скрикнув Рафаель. — Моє лікування хитається між чотками і жменею п'явок, між ножем Дюпюїтрена і молитвою принца Гогенлое. На цій межі, що відокремлює факт од слова, матерію од розуму, Могреді сумнівається. Людське так і ні переслідує мене, скрізь Карімарі-Карімара Рабле: я хворий душевно карімарі або хворий фізично карімара. Чи буду я жити, вони не знають. Принаймні, Планшетт відвертіший був, коли сказав: „Я не знаю“.

В цей момент Валентен почув голос доктора Могреді.

— Хворий — мономан! Ну, що ж, я згоден! — скрикнув він. — Але в нього двісті тисяч ліврів ренти; таких мономанів мало, і ми повинні, принаймні, казати їм свою думку. Що ж до визначення, чи шлункова галузь вплинула на мозок, чи мозок на його шлунок, — ми зможемо, мабуть, провірити цей факт, коли він помре. Зробімо ж висновок. Він хворий — факт незаперечний. Його треба якось лікувати. Киньмо теорії! Поставмо йому п'явок, щоб заспокоїти роздратованість нутра і невроз, в існуванні якого ми згодні, потім пошлем його на води — ми діятимемо відразу двома системами. Коли він хворий на легені, ми навряд чи врятуємо його… Отже…

Рафаель мерщій кинув коридор і знову сів у своє крісло. Незабаром чотири лікарі вийшли з кабінету. Орас виступив і сказав йому:

— Ці пани одностайно визнали негайно поставити п'явки до шлунка і провадити разом лікування фізичне й моральне. Спочатку режим, дієта, щоб заспокоїти роздратовання вашого організму…

При цьому Бріссе зробив похвальний знак.

— Потім режим гігієнічний, що керував би вашим моральним станом. Отже, ми одностайно радимо поїхати на води до Ексу, в Савойю, або до Мон-Дору, в Оверні, коли ви їх волієте; повітря й місцевість Савойї приємніші, ніж у Канталі, та ви вибирайте на свій смак.

Тут у доктора Камерістуса вирвався жест згоди.

— Ці пани, — продовжував Біяншон, — визнали легке пошкодження в дихальному апараті, тому вони погодились, що всі мої пропозиції були корисні. Вони гадають, що ваше лікування особливих труднощів не має і залежатиме од розумного вживання цих різних способів по черзі… і…

— І ось чому ваша дочка німа, — сказав Рафаель, посміхаючись і потягнувши Ораса до свого кабінету, щоб передати плату за цей безкорисний консилій.

— Вони логічні, — відповів йому молодий лікар. — Камерістус почуває, Бріссе розглядає, Могреді сумнівається. Хіба в людини нема душі, розуму? Одна з цих трьох основних причин діє в нас найсильніше і завжди в людській науці почуватиметься людина. Повір мені, Рафаелю, ми не виліковуємо, а тільки допомагаємо вилікувати. Між медициною Бріссе і Камерістуса ще стоїть медицина вижидальна; проте, щоб успішно вживати її, треба знати свого хворого не менш, як десять років. В глибині медицини покладено одречення, як і в усіх науках. Отже, постарайся жити розумно, спробуй поїхати до Савойї, а найкраще є і буде — завжди звіряйсь на природу.

Через місяць, одного прекрасного літнього вечора повернувшися з гулянки, дехто з людей, що приїхали на води до Ексу, зібрався в залях клубу. Сівши перед вікном і повернувшись спиною до зібрання, Рафаель довго був один, захоплений однією з тих механічних мрій, підчас яких народжуються марева, чіпляються одне за одне і зникають, не прибравши форми. Вони проносяться в нас, як ледве обарвлені легкі хмаринки. Сум тоді приємний, радість огорнена серпанком і душа напівдримає. Поринувши в це почуттьове життя, Валентен купався в теплій вечірній атмосфері, вдихаючи чисте запашне гірське повітря; він не почував ніякого болю й примусив, нарешті, замовчати грізну шагреньову шкуру. Коли червоні барви заходу згасли на верховинах, повітря посвіжішало, він встав, зачинивши вікно.

— Пане, — сказала йому одна стара дама, — чи не будете ви добрі не зачиняти вікна. Ми задушуємось!

Ця фраза вразила вухо Рафаеля гострим дисонансом; це було ніби слово, несподіване од тієї людини, на дружбу якої ми звірялись і яка зруйнувала солодку ілюзію почуття, показавши цілу безодню егоїзму. Маркіз кинув на стару байдужий погляд дипломата, покликав льокая і сухо сказав йому, коли той підійшов:

— Одчиніть вікно!

При цих словах недомисел раптом промайнув на всіх обличчях. Зібрання стало шепотіти, поглядаючи на хворого так виразно, ніби він учинив якесь страшне нахабство. Рафаель, що не цілком звільнився од своєї первісної юнацької боязни, почув сором; але він струсив свою непорушність, почув знову в собі енергію і спитав сам у себе про цю чудну сцену. Враз хуткий рух оживив його мозок, минуле стало перед ним, як виразне видіння, де причина почуття, що він навівав на инших, виявилась рельєфніше, немов жили на трупі, коли через штучне вбризкування натуралістів обарвлюються найменші розгалуження; він упізнав себе в цій картині, що пробігала перед ним, і простежив своє існування день за днем, думку за думкою; здивувавшись, він побачив себе похмурим і розгубленим серед цього сміхотливого світу, який завжди думає про свою долю, стурбованим через свою хворобу, неуважним до найнезначнішої розмови; він був осторонь од тієї хвильової дружби, що швидко зав'язується серед мандрівників, які не думають, звичайно, зустрітися знову, і такий байдужий до инших, як та скеля, що нечутлива ні до ласки, ні до злости хвиль. Потім, користуючись рідким даром інтуїції, він став читати в усіх душах: помітивши при світлі смолоскипа жовтий череп — сардонічний профіль старого, він згадав, що виграв у нього гроші і не запропонував реваншу; далі він помітив одну гарненьку жінку, до загравань якої він був зовсім байдужий; кожне обличчя докоряло йому за ніби нез'яснимі вчинки, вина яких завжди залягла в невидимій рані ображеного самолюбства. Він мимохіть зачепив всіх дрібних пустословних людей, що оточували його. І гості його бенкетів, і ті, кому він давав своїх коней, заздрили його розкошам; здивований з їхньої невдячливости, він не примушував їх більше принижуватись, а вони з того часу вважали, що їх зневажено, і обвинувачували його в аристократизмі. Досліджуючи отак серця, він розбирав найтаємніші думки; його огорнув жах од суспільства, його чемности та блиску. Як багачеві й людині вищого розуму, йому заздрили, його зневажали: коли він мовчав — це обурювало їх, зацікавлених; коли він був скромний, то здавався плохим цим дрібним та поверховим людям. Він одгадав прихований, але великий, злочин, в якім він був винуватий проти них: він тікав од суду цих посередніх людей. Повставши проти інквізиторського деспотизму, він обійшовся без них; на помсту за це приховане царювання всі вони інстинктивно з'єднались, щоб він почув їхню владу, щоб покорився їхньому остракізмові й переконався, що вони також обійдуться без нього. Його взяв жаль за таких людей, — він раптом здригнув, згадавши про ту слухняну силу, що одкидала перед ним тілесний покрив, оголюючи моральну суть, і він заплющив очі, щоб більше нічого не бачити. Несподівано чорна завіса закрила цю зловісну фантасмагорію істини, він став жахливо самотній, як кожен, хто має могутність і панує. В цей момент він дуже закашляв. Замість почути хоч одне із звичайних і банальних слів, які, хоч і удавано, висловлюють якесь співчуття, у людей, випадково зібраного, доброго товариства, він слухав ворожі, нишком казані, вигуки і скарги. Люди навіть не хотіли гримуватись перед ним, може, через те, що він розгадав їх.

— В нього хвороба заразлива…

— Голова клубу мусить заборонити йому вхід до салону.

— Коли гарний догляд, то, справді, забороняється кашляти так дуже.

— Як людина така хвора, вона повинна не приїздити на води…

— Він мене вижене відціль!

Рафаель встав, щоб сховатись од одностайних прокльонів, і став гуляти по залях. Йому хотілось знайти захист. Він підійшов до однієї молодої вільної жінки, з якою він мав на думці чемно забалакати; але, коли він надійшов ближче, вона повернулась до нього спиною і зробила вигляд, що дивиться на танцюристів. Рафаель злякався, що за сьогоднішній вечір він уже скористався із свого талісману; він не мав у собі ні бажання, ні мужности почати розмову, покинув салон і сховався в біліярдні. Там ніхто з ним не забалакав, не поклонився йому, не кинув привітного погляду. Розум його, зроду спостерегливий, інтуїтивно одкрив йому справжню причину огиди, яку він викликав. Цей маленький світ, сам, може того не знаючи, покорявся великому законові, що керує вищим суспільством, — немилосерда мораль його розгорнулась цілком на очах Рафаеля. Обернувшись назад, він побачив цілком закінчений тип всього цього в Федорі. Він не міг знайти симпатії до своїх страждань у цього суспільства, однаково як у Федори до свого сердечного горя. Вищий світ проганяє од себе нещасних, як дужа, здорова людина — хворобливий початок. Світ ненавидить страждання й нещастя, він їх боїться, як пошести, і ніколи не вагається між ними й пороками: порок — розкіш… Яке б не було величезне нещастя, суспільство зменшить його, висміє якоюсь епіграмою; воно малює карикатури, щоб звалити на голову скинених королів ті нещастя, які немов би йшли од них; суспільство, як римлянки в цирку, ніколи не жаліє вбитого гладіятора; воно живе золотом і знущанням. Смерть кволим! ось гасло цієї своєрідної класи вершників, — воно заведене в усіх народів землі, воно чується скрізь од багатих, воно написано в глибині кожного серця, начинених розкошами й викоханих аристократією. Збирайте дітей до колежів! Це мініятюрний образ суспільства, але тим вірніший, що відвертіший і наївніший; він завжди дасть вам рабів, нещасних створінь муки, що перебувають між зневагою і жалістю: євангелія обіцяє їм небо. Зійдіть нижче по щаблях організованих істот. Якщо якийсь птах занедужав серед мешканців пташарні, инші б'ють дзьобом, обскубують пір'я і вбивають його. Світ, вірний цій хартії егоїзму, суворо докоряє нещасним, в яких є сміливість ображати свята і затьмарювати насолоди. Хто б не страждав тілом чи душею, хто б не мав потребу на гроші чи владу — він парія. Хай зостається собі в пустелі! Коли він переступить межі її, то за ними зима, холод в поглядах, поводженні, словах, серці; щасливий він, коли не нарветься на образу там, де повинна б розцвісти втіха. Недужі, зоставайтесь собі на покинених ліжках! Старі, будьте самотні біля своїх загаслих вогнищ! Сердечні дівчатка безпосажні, мерзніть собі з холоду або задушуйтесь із спеки на самотніх горищах. Коли світ терпить часом нещастя, то тільки для того, щоб перекраяти собі на вжиток, витягти вигоду, звалити на нього тягар, загнуздати, накинути сідло, здертись на нього і зробити собі радість. Компаньйонки, коли в вас кашель, то будьте веселі, терпіть примхи так званої добродійки, носіть цуценят, змагайтеся з англійськими грифонами, розважайте, розумійте її, а потім мовчіть. А ти, король льокаїв без лівреї, нахабний паразит, кинь свою вдачу вдома; перетравлюй усе, що й господар, плач його слізьми, смійся його сміхом, вважай його знущання за приємність; якщо ж ти хочеш злословити на нього, то чекай свого падіння. Отак світ шанує нещасного, — він його вбиває або проганяє геть, зневажає або вихолащує.

Ці думки проносились у серці Рафаеля так швидко, як поетичне надхнення; він оглядався і почував зловісний холод, яким оточує себе суспільство, щоб одштовхнути нещасних, — цей холод охоплює душу ще лютіш, ніж вітер в грудні тіло. Він схристив руки на грудях, притулився спиною до стіни і поринув у глибоку меланхолію. Він думав, як мало щастя дає світові ця жахлива статечність. Що це було? Розваги без вдоволень, веселощі без радости, свята без веселощів, розпуста без хтивости — словом, паливо в каміні або попіл без іскринки полум'я. Коли він підвів голову, то побачив, що він сам, — грачі розбіглись.

— Щоб примусити їх обожнювати мій кашель, мені досить показати свою могутність! — сказав він про себе.

При цій думці він, захищаючись од світа, огорнувся зневагою, як плащем.

Другого дня його одвідав курортний лікар, ласкаво дивлячись і турбуючись про здоров'я. Рафаель почував радість од дружніх слів, з якими звертались до нього. Йому здавалося, що обличчя лікаря плохе й добре, що од буклів його перука віє гуманністю, що картатий одяг, збори на широких, як у квакера, штанях, черевики — все, навіть і пудра, що сипалась з його хвостика на трохи зігнену спину, виявляє апостольський характер, християнську милосердість і відданість людини, яка, дбаючи про своїх хворих, мусила була навчитись грати у віст і триктрак так добре, що завжди вигравала.

— Пане маркізе, — сказав він після довгої розмови з Рафаелем, — я, мабуть, розвію вашу печаль. Тепер я добре знаю вашу конституцію і скажу вам, що паризькі лікарі, великі таланти яких мені відомі, помилились що до вашої хвороби. Якщо не буде якогось випадку, ви проживете так довго, як Матусаїл. Легені у вас, як ковальські міхи, а шлунок позмагається із шлунком струся, але ж коли ви залишитеся серед гір, то важите дуже акуратно й швидко піти в святу землю. Пан маркіз зрозуміє мене в двох словах. Хемія довела, що дихання — це горіння людини; інтенсивність його залежить чи од приливу чи од розріжености горючої речовини, яку збирає особливий апарат у кожного індивідуума. У вас горючої речовини чимало; ви — пробачте на цім слові — пересичені киснем через палку комплекцію людей великої страсти. Вдихаючи гостре й чисте повітря, — а це прискорює життя у людей тендітних, — ви ще посилюєте горіння, без того дуже хутке. Отже, одна з умов вашого існування — це густа атмосфера стайні, долини. Так! для людини, заглиненої генієм, життьодатне повітря на буйних пасовиськах Німеччини, в Баден-Бадені, в Тепліці. Коли у вас нема огиди до Англії, то її туманна атмосфера заспокоїть ваш горючий стан, але наші води містяться на тисячу футів над рівнем Середземного моря, — це вам погибіль. Така моя думка, — сказав він, зробивши скромний жест, — я висловлюю її всупереч нашим інтересам, бо, коли ви мене послухаєтесь, ми матимемо нещастя зостатися без вас.

Якби не останні слова, Рафаеля обурила б удавана добродушність улесливого лікаря; та він був дуже спостережливий для того, щоб не вгадати з інтонації, жесту, погляду, його смиренно глузливої мови, доручення, яке, без сумніву, поклали на цю людину життьорадісні хворі. Гульвіси з здоровими обличчями, нудьгливі старі жінки, мандрівники-англійці, крутихвістки, що втекли од чоловіків з коханцями — вони всі задумали вигнати кволого, недужого, сердечного вмираючого, що не міг, мабуть, ставити опору. Рафаель не одмовивсь од бою, знаючи, що його розважить ця інтрига.

— Якщо вам буде так прикро, коли я поїду, — відповів він лікареві, — то я послухаюсь вашої поради, залишившись, проте, тут. Із завтрішнього дня я накажу тут збудувати дім, ми зміним там повітря за вашим рецептом.

Зрозумівши гірку насмішкувату посмішку, що з'явилась на вустах Рафаеля, лікар обмежився тільки поклоном, не знайшовши й слова на відповідь.

Озеро Бурже — це розрита розлога гірська чаша, де блищить за сім чи вісім сотень футів над Середземним морем крапля води так синьо, як ніде на світі. Коли розглядати з верхів'я Дан-Дю-Ша озеро, то воно здається загубленим сапфіром. Ця красива крапля має навколо дев'ять льє і по деяких місцях п'ятсот футів глибини. Бути там на човні, серед тієї поверхні, під чудесним небом, чути тільки хлюпання весел, бачити на обрії тільки оповиті хмарами гори, захоплюватись блискучими снігами французької Мор'єнни; переходити по черзі од гранітових скель, убраних в оксамит вереска або низьким чагарником, до радісних пагорків; з одного боку — пустеля, з другого — багата природа; як бідняк на обіді в багача: ця гармонія й ці контрасти і складають краєвид, де все величне, де все дрібне. Краєвиди гір змінюються через умови оптики й перспективи: ялина в сто футів здається вам очеретинкою, широкі долини — вузькими, як стежки. Це озеро єдине, де може звірити таємницю серце серцеві. Тут думають і кохають. Ні в якім иншім місці нема такої прекрасної згоди між водою й небом, горами й землею. Тут криється бальзам для всіх життьових криз. Це місце береже таємниці страждань, втішає, знесилює і вкладає в кохання щось таке важливе, що жага глибшає й чистішає. Поцілунок тут величніший. Та найбільше це озеро спогадів: воно до них прихильне, воно надає їм барв своїх хвиль, свічада, де все відбивається. Рафаель переносив свій важкий стан тільки серед цього прекрасного краєвиду; він міг тут нічого не робити, стояти задумавшись, далеко од бажань. Після візити лікаря він прогулявся на човні і звелів себе висадити на пустельній косі красивого пагорка, де розташувалось село Сент-Іносан. З цієї своєрідної коси зір охопляв гори Бюже, біля підніжжя яких тече Рона, й глибини озера; але відтіль Рафаель любив дивитись на протилежний бік, на задумливе абатство Гот-Комб, погребальне місце королів Сардинії, які лягли ниць перед горами, як прочани, що дійшли краю свого шляху. Легке і ритмічне хлюпання весел порушило мовчанку пейзажу і нагадало йому одноманітний голос ченців, що співають псальми. Здивований зустріччю з туристами в цій частині озера, звичайно пустельній, огорнений ще мріями, він поглянув на осіб, що сиділи в човні, і впізнав на стерні стару даму, яка так жорстоко обійшлася з ним напередодні. Коли човен проминув перед Рафаелем, йому поклонилась тільки компаньйонка дами, бідна шляхетна дівчина, яку немов би він бачив уперше. За кілька хвилин він забув про туристів, що швидко зникли за косою. Раптом почулось шелестіння суконь і звук легких кроків. Обернувшись, він побачив компаньйонку. З її вимушеного вигляду він догадався, що вона хоче з ним балакати, і підійшов до неї. Років тридцяти шости, висока й худорлява, суха й холодна, вона була, як усі старі діви: вона зніяковіла, і це ніяк не личило вже нерішучій, вимушеній, негнучкій ході. Разом стара й молода, вона виявляла певною гідністю поводження високу цінність, що надавала своїм скарбам і совершенствам. Крім того, в неї були скромні манастирські жести жінок, які звикли дорожити самими собою, без сумніву, для того, щоб не терпіти шкоди з кохання.

— Пане, ваше життя в небезпеці: не заходьте більш до клубу! — сказала вона Рафаелеві, зробивши кілька кроків назад, ніби вже її чесноту скомпрометовано.

— Але, пані, — відповів Валентен з посмішкою, — прошу вас, скажіть ясніше, коли ви зробили мені честь уже прийти сюди…

— Ах, — продовжувала вона, — без важливої причини, що приводить мене сюди, я б ніколи не наважилась наражатись на немилість пані графині, бо, коли б вона довідалась, що я вас застерегла…

— А хто їй скаже, пані? — скрикнув Рафаель.

— Це так! — відповіла стара діва, кидаючи на нього тремтливий погляд сови, що сіла на сонці. — Але подумайте про себе, — додала вона. — Кілька молодиків хочуть вас прогнати з вод і обіцяли викликати вас на дуель, примусити вас битись.

Голос старої дами пролунав у далені.

— Пані, моя подяка… — сказав маркіз.

Його захисниця вже зникла, почувши голос своєї господині, яка знову верещала на скелях.

— Сердечна дівчина. Нещасні розуміють і допомагають один одному, — подумав Рафаель, сідаючи біля стовбура дерева.

Ключ до всіх наук — це безперечно знак запитання; більшості великих одкрить ми завдячені слову: „як?“ І, може, життьова мудрість полягає в тому, щоб питати себе з кожного приводу: „чому?“ Але це штучне передчуття руйнує, мабуть, наші ілюзії. Тому і Валентен, взявши, без якоїсь гадки про філософію, добрий вчинок старої діви за тему своїх мандрівних думок, побачив, що в ньому повно жовчі.

— В тім, що мене кохає компаньйонка, нема нічого надзвичайного: мені двадцять сім років, я маю титул і двісті тисяч ліврів ренти. Але ж її господиня, яка боїться води гірше за кішок, провезла її на човні повз мене, це ж дивно й чудно! Невже ці жінки, що приїхали до Савойї, щоб спати ховрашками і опівдні питати про ранок, встали сьогодні о восьмій годині, щоб випадково стрінутись, ганяючись за мною.

Незабаром стара діва із своєю сорокалітньою невинністю знов стала в його очах образом штучного й дражливого світу, образом дрібної хитрости, невдалої змови, хитро сплетеної інтриги попа чи жінки. Чи буде дуель байкою, чи його хотіли тільки налякати? Ці дрібні душі, обридливі й метушливі, як мухи, зуміли зачепити в нього самолюбство, збудити гордощі, зворушити цікавість! Не бажаючи ставати їхньою забавкою, чи уславитись боягузом і розважаючись, може, цією маленькою драмою, він з'явився до клубу того ж вечора. Він стояв схилившись на мармуровий камінь, і був спокійний серед головної залі, стежачи за собою, щоб не дати ворогові ніякої зброї; але він розглядав обличчя й кидав до деякої міри виклик зібранню своєю обережністю. Як дог, певний своєї сили, він чекав бою непорушно, не гавкаючи даремно. Наприкінці вечора він пройшовся в гральній залі од входу до дверей біліярдні, біля яких він раз-у-раз поглядав на молодиків, що там грали. Обійшовши кругом кілька разів, він почув своє ім'я. Хоч балакали тихо, проте, Рафаель легко вгадав, що сперечались про нього. Нарешті, він уловив кілька голосно сказаних фраз:

— Ти?

— Так, я!

— Брешеш?

— Йдемо об заклад!

— О! Він піде!

Коли Валентен захотів довідатись, про що йде заклад і підійшов ближче, щоб вслухатися в розмову, з біліярдні вийшов високий і сильний юнак, з добрим обличчям, хоч погляд йому був упертий і зухвалий, як у людей, що спираються на якусь матеріяльну силу.

— Пане! — сказав він спокійно, звернувшись до Рафаеля, — мені доручено повідомити вас про одну річ, якої ви, може, не знаєте: ваше обличчя і ваша особа не подобаються тут усім, і мені зокрема… Ви досить чемні і принесете себе в офіру для загального добра, тому, я прошу вас, не приходьте більше до клубу.

— Пане! такий жарт бував підчас Імперії по багатьох гарнізонах, але тепер його вважають за поганий тон, — холодно відповів Рафаель.

— Я не жартую, — відповів юнак. — Я повторюю, що ваше здоров'я може потерпіти дуже велику шкоду, якщо ви будете тут; спека, світло, повітря залі, суспільство — шкідливі вам.

— Де вивчали ви медицину? — спитав Рафаель.

— Пане! Я одержав ступінь бакалавра в паризькому тирі Лепаша, а ступінь доктора у Серіз'є, короля рапіри.

— Вам залишається тільки досягти останньої ступени, — відповів Валентен, — вивчіть кодекс чемности, і з вас буде справжній джентльмен.

В цей момент молодики, з посмішками й мовчки, вийшли з біліярдні. Инші грачі, зацікавившись цим, кинули свої карти, щоб подивитись на сварку, що для них була за розвагу. Рафаель, самотній серед ворожого натовпу, намагався бути байдужим і не зробити й найменшого промаху; але його супротивник попустивсь сарказму, образа в нього набрала їдкої й дотепної форми, тому він серйозно відповів йому:

— Пане, тепер не годиться давати ляпаса, але я не знаю такого слова, яким заплямувати поведінку таку підлу, як вашу.

— Годі! Годі! Ви порозумієтесь завтра! — сказало кілька юнаків, що кинулися між ними.

Рафаель вийшов із залі, — його вважали образником і він мусив був прийняти поєдинок біля бордоського замку на схилі маленької прогалинки, недалеко од недавно проторованої дороги, якою переможець міг поїхати до Ліону. Рафаель неминуче мусив був або не вставати з постели, або покинути Екські води. Курорт радів. Другого дня до восьмої години вранці Рафаелів противник, у супроводі двох секундантів і хірурга, перший приїхав на місце поєдинку.

— Нам буде тут дуже добре; чудесна погода для дуелі! — скрикнув він весело, дивлячись на блакить неба, на води озера й на скелі без найменшої думки про зневір'я до себе чи печаль. — Коли я зачеплю йому плече, то, напевно, покладу його в постіль на місяць, правда ж, докторе?

— Принаймні, — відповів хірург. — Але залиште цю маленьку иву, бо инакше ви стомите руку й не будете добре влучати. Ви зможете вбити вашого супротивника, замість ранити.

Почувся шум екіпажу.

— Ось він, — сказали секунданти, побачивши незабаром на шляху дорожню колясу, запряжену в четвірку коней. Нею правили два почтальйони.

— Яка чудна маніра! — скрикнув противник Валентена. — Він приїздить на свою смерть у почтовому екіпажі…

На дуелі, як у грі, найменші дрібниці впливають на уяву дієвих осіб, що дуже зацікавлені силою удару. Тому юнак чекав якось стурбовано приїзду екіпажу, що спинився на дорозі. Старий Жонатас важко виліз перший, щоб допомогти Рафаелеві вийти. Він підтримував його старечими руками, турбувався про найменшу дрібницю, як коханець про свою коханку. Обидва вони зникли в стежках, що одділяли шлях од місця для поєдинку, потім з'явились знову згодом: ішли вони поволі. Чотири споглядачі цієї дивної сцени дуже зворушились, бачивши Валентена, що спирався на руку слуги: він, блідий, виснажений ішов, як подагрик, схиливши голову й не кажучи ні слова. Можна б сказати, що це два старці, однаково розруйновані: один — часом, другий — думкою; в першого вік позначився на сивому волоссі, у молодого не було вже віку більше.

— Пане, я не спав! — сказав Рафаель своєму супротивникові.

Крижані слова й жахливий погляд, що їх супроводив, примусили здригнути справжнього зачинщика, він признавсь собі в неправоті й у душі соромився за свою поведінку. В позі, в голосі, жесті Рафаеля було щось чудне. Маркіз замовк, і всі теж мовчали, як і він. Тривога і напруженість дійшли краю.

— Є ще час, — продовжував він, — дати мені невелике вдоволення; дайте ж мені його, пане, бо инакше ж ви помрете. Ви ще покладаєте надію цієї хвилини на свою моторність, не одмовляєтеся од поєдинку, думаючи, що у вас переваги. Але я, пане, великодушний, я попереджую — перемога на моїм боці. Я володію грізною силою. Щоб не було у вас моторности, щоб затуманився вам погляд, щоб затремтіла вам рука й забилося серце, навіть щоб ви були забитий, — мені досить тільки цього схотіти. Та я не хочу вживати своєї сили, бо користування нею мені обходиться надто дорого. Ви не один помрете. Отже, коли ви одмовитесь пробачитись, то ваша куля впаде у воду цього водопаду, хоч ви й звикли вбивати, а моя влучить вам просто в серце, хоч я й не буду цілитись.

В цей час неясне гудіння голосів перервало Рафаеля. Кажучи ці слова, маркіз кидав на супротивника неможливо блискучий упертий погляд, він випростався, обличчя йому було байдуже, як у розгніваного божевільного.

— Хай він замовкне, — промовив юнак до одного із секундантів, — од його голосу мене нудить.

— Пане, перестаньте! Ваша мова ні до чого! — закричали Рафаелеві хірург і секунданти.

— Панове, я виконав свій обов'язок. Чи, може, цей юнак дасть якісь розпорядження!

— Годі! Годі!

Маркіз стояв непорушно, ні на хвилинку не спускаючи з очей свого супротивника Шарля, що через вплив, мало не магічної, сили, був як пташинка перед змією: він мусив був терпіти цей неможливий погляд, він його уникав, але безупинно до нього вертався.

— Дай мені води, мені спрага, хочу пити… — сказав він до того самого секунданта.

— Ти боїшся?

— Так, — відповів він. — Очі цієї людини горять і заворожують мене.

— Ти хочеш пробачитись?

— Вже пізно…

Обох супротивників поставили за п'ятнадцять кроків один од одного. Біля кожного лежало два пістолі і, за програмою цієї церемонії, вони повинні були двічі вистрелити, як хочуть, але після гасла секундантів.

— Що ти робиш, Шарле? — скрикнув юнак, що був за секунданта у Рафаеля. — Ти берешся за кулю, не насипавши пороху.

— Я мертвий… — відповів він пошепки. — Ви мене поставили проти сонця.

— Воно позад вас, — сказав йому поважно і врочисто Валентен, заряджаючи повільно свій пістоль і не турбуючись ні про подане вже гасло, ні про старанність, з якою супротивник цілився в нього.

Цей надприродний спокій мав у собі щось грізне, що захопило навіть почтальйонів, яких привела сюди жорстока цікавість. Чи граючись своєю владою, чи випробовуючи її, Рафаель балакав із Жонатосом і дивився на нього, коли вистрілив у свого ворога. Куля Шарля одламала гілку иви і рикошетом упала в воду. Вистріливши на вдачу, Рафаель влучив супротивникові в серце і, дарма що юнак упав, він мерщій одшукав шагреньову шкуру, щоб поглянути, в що ж обійшлось йому людське життя. Талісман був не більший за маленьке дубове листя.

— Ну, чого ви там витріщили очі? В дорогу! — сказав маркіз.

Приїхавши того ж вечера до Франції, він одразу поїхав Овернською дорогою й прибув на води Мон-Дор. Підчас подорожі в нього в серці виникла одна із тих несподіваних думок, що спадають нам, як промінь сонця крізь густі хмари на якусь темну долину.

Сумне сяйво! немилосердна мудрість! Вона освітлює колишні події, одкриває помилки наші, не дає нам прощення перед самим собою! Раптом він подумав, що володіння силою, яка б велика не була вона, не дає ще вміння користуватися нею. Скіпетр — забавка для дитини, сокира — для Решільє, а для Наполеона підойма, щоб похилити перед собою всесвіт. Влада залишає нас такими, як ми є, і овеличнює тільки великих. Рафаель міг зробити все, але він не зробив нічого.

На водах Мон-Дор він знову побачив той світ, який завжди тікав од нього так поквапливо, як тварини од одного із своїх, коли той впаде мертвий, вони це чують здалеку. Зненависть була взаємна. Остання пригода навіяла Рафаелеві велику огиду до світа. Тому він насамперед подбав знайти пристановище далеко од вод. Він інстинктивно почував потребу наблизитись до природи, до справжніх хвилювань, до рослинного життя, в яке ми так радісно поринаємо серед полів. Другого дня після приїзду він зібрався не так легко на верховину Сансі, одвідав горішні долини, напоєні повітрям куточки, невідомі озера, сільські хатки Мон-Дор, яких гостра і дика принада починає приваблювати пензлі наших художників. Часом там подибуєш чарівні пейзажі, граційні і свіжі, що дуже одрізняються од похмурого краєвиду сумних гір. Приблизно за половину льє од села, Рафаель опинився в однім місці, де природа, жартівлива і радісна, як дитина, немов би з насолодою ховала свої скарби; побачивши це мальовниче й наївне пристановище, Рафаель поклав собі тут оселитись. Життя повинно було йти спокійно, вільно, плодотворно, як у рослини.

Уявіть собі перевернений конус, але гранітовий і широко вигнутий, як лоханка з краями, щербатими од вибагливих звивів: тут тераси рівні, без рослинности, голубуваті; по них сонячне проміння сковзається, як по свічаді; там скелі, побиті розколинами й зморщені од рівчаків, з них звішуються великі шматки лави, що ось-ось впадуть, повільно підточені дощовою водою, — вони часто завінчані кількома низькими деревцями, злученими вітром; потім і тут, і там темні й свіжі бескеди гір, підносять або букети каштанів, таких високих, як кедри, або жовтуваті гроти з розтуленою чорною й глибокою пащею, — вони обведені тереном, квітами, оздоблені зеленою смугою. В глибині чаші, може — колись кратеру вулкану, було озеро; його чиста вода блистіла, як алмаз. Біля глибокого басейну, оточеного гранітом, ивами, півниками, ясенами й тисячами запашних рослин, що якраз були в цвіту, розляглась прогалина, така зелена, як англійські луки; тонку й красиву траву орошувала вода, що цідилася крізь щілини в скелях, її вгноювало рослинне бадилля, що його буря безперестанно змітала з високих верховин на дно. Озеро, неправильно порізане, як вовчі зуби чи фістони сукні, було площею в три арпани^[3] залежно од того, як близько надходили скелі й вода, прогалина мала од одного до двох арпанів завширшки; по деяких місцях ледве пройшла б корова. Вище рослинности не було. Граніт у повітрі набирав найдивніших форм і огортався туманними відтінками, від яких високі гори стають похожі на небесні хмари. Проти м'якого краєвиду прогалини ці гори й лисі скелі були дикими, безплідними образами суму, примушували лякатися небезпечних лавин з такими вибагливими формами, що одну із скель названо Капуцином, — така була вона похожа на ченця. Иноді гострі голки, сміливі шпилі, повітряні печери по черзі освітлювались, залежно од руху сонця чи примх атмосфери, вони набирали золотого кольору, обарвлювались пурпуром, ставали чи яснорожеві чи тьмяні чи сірі. Ці верхів'я являли собою мінливі краєвиди, райдужні, як переливи голубової шийки. Часто між двома хвилями лави, немов розрубаної сокирою, падав дивний промінь ранішньої чи вечірної зорі на саму глибину цієї веселої корзинки; він іскрився у воді басейну, як золотава смуга, що проступає крізь щілини віконниць в еспанській кімнаті, дбайливо зачиненій підчас сієсти. Коли сонце проходило над старим кратером, наповненим водою через якийсь допотопний переворот, то скелясті боки нагрівались, колишній вулкан займався, од швидкого нагрівання зерно прокидалось, рослини запліднювались, квіти фарбувались, і плоди виспівали на цім маленькім незнанім куточкові землі. Коли Рафаель прийшов сюди, він побачив багато корів, що паслися на луках; зробивши кілька кроків до озера, він побачив у тім місці, де смуга землі була найширша, скромну гранітову хатинку, вшиту шальовкою. Дах хати, що так личила до місця, прикрашався мохами, плющем та квітами, — про глибоку старовину все це казало. Кволий струмінь диму, якого птахи вже не боялись, випливав з напіврозруйнованого бовдура. Біля дверей між двома величезними козолистами, червоними од запашних квітів, стояв великий ослін.

Стіни ледве показувались під виноградними лозами, під гронами троянд і жасміну, що росли, як попало, на волі. Не дбаючи про цю прикрасу полів, мешканці ніяк не турбувались про неї й залишали природі її незайману й чарівну грацію. Пелюшки, розвішені на кущі порічок, сушились на сонці. На терниці дрімала кішка, а під нею, серед картопляного лушпиння, лежав жовтий, недавно вичищений, казан. З другого боку хати Рафаель помітив ограду із сухого терну, щоб кури не робили шкоди в саді й на городі. Світ немов кінчався тут. Це житло було, як пташині кубелечка, майстерно приліплені на виїмці скелі. Разом мистецтво й недбайливість! Це була наївна й добра природа, справжнє село, тільки поетичне, бо цвіло воно за тисячу льє од нашої прилизаної поезії й ніяк не було похоже ні на яку думку; виходило воно тільки із себе самого, — справжня перемога випадку. В той момент, як Рафаель туди прибув, сонце кидало проміння з правого боку на лівий і сяйво падало на барви рослинности, рельєфніш виділяло або причепурювало чарівність світла, контрасти тіни, жовто-сірувате тло скель, всякі відтінки зеленого листя, голубі, червоні або білі маси квітів, повзучі рослини та їхні дзвінки, песливий оксамит моху, пурпурові грона вереску, а особливо свічадо прозорої води, де точно відбивались гранітові верховини, дерева, дім та небо. На цій чарівній картині все мало свій колір, од грайливого блисняка й до гущі жовтуватої трави, що сховалась у м'якій напівтемряві, — все там було гармонійне на погляд: і ряба корова з блискучою шерстю і крихкі водяні квіти, що бахромою нависли над водою в оазі, де гуділи комахи, вбрані в блакить і смарагд, і коріння дерев, похожі на піскуваті коси, які завінчують безформену кам'яну купу. Теплі пахощі води, квітів і печер, од яких віяло пустельним життям, викликали в Рафаеля майже хтиве почуття. Величня мовчазність гаю, може, забутого і в реєстрах податкового зборщика, порушилась раптом гавканням двох собак. Корови повернули голови до входу в балку, показали Рафаелеві вогкі морди і взялися знову жувати, безглуздо поглянувши на нього. Одна коза з козлям, повиснувши на скелях, як зачарована, заплигала й спинились незабаром на гранітовім плацу перед Рафаелем, немов запитуючи його. На гавкання собак вибігла величенька дитина, що стала, роззявивши рота; потім вийшов сивий старий дід середнього зросту. Ці дві істоти пасували до краєвиду, повітря, квітів та хатинки. Здоров'я переливалось через вінця в цій пишній природі, — і старість, і дитинство були тут прекрасні; словом, у всіх цих типах існування була первісна вільність у рухах, звичка в щасті, що суперечить нашим філософським чернецьким думкам, що вилічує серце од незвичайних пристрастей. Старий, дід належав до типів, улюблених мужнім пензлем Шнетца: це було засмагле обличчя з численними зморшками, що здавались жорсткими, з прямим носом, опуклими вилицями, повитими червоними жилками, як старий виноградний лист, гострими обрисами, усіма відзнаками сили, навіть там, де вона зникла; мозолясті руки, які хоч уже й не працювали, вкривала біла рідка шерсть; поза його, поза людини, справді вільної, давала почути, що в Італії він, може, став би розбійником через любов до дорогоцінної свободи. В дитини, справжнього горця, були чорні очі, що дивились би, не моргаючи на сонце, смуглявий колір обличчя, чорняве розхристане волосся. Вона була моторна й рішуча, природна в рухах, як птах; одягнена дитина була погано: крізь дірки в одежі біліла свіжа шкіра. Обидва вони стояли мовчки, один біля одного, з однаковим почуттям, виявляючи на своїх обличчях вираз похожости життя, однаково лінивого. Старий зжився з дитячими забавками, а дитина — із старечим настроєм, ніби була згода між силою, що доходить краю, і силою, що ось-ось розів'ється. Незабаром на порозі дверей показалась жінка, років тридцяти. Вона сукала на ходу. Це була овернка, в повному цвіту, радісна, з одвертим обличчям, білими зубами; обличчя овернки, стан овернки, очіпок і сукня овернки, опуклі груди овернки і такий самий говір; цілковите втілення країни: звички до праці, неуцтво, економія, сердечність — усе було тут.

Вона поклонилась Рафаелеві. Вони стали до розмови. Собаки замовкли, старий сів на ослін у сонячному місці, а дитина не одставала од матери, куди б вона не йшла, — вона мовчки прислухалась, розглядаючи чужого.

— Вам, люба тітусю, тут не страшно?

— А з чого ж страшно, пане? Коли ми засунемо прохід, хто ж зайде сюди? Ні, нам зовсім не страшно. Та, крім того, — сказала вона, пропускаючи маркіза до великої кімнати, — що б злодії взяли у нас?

Вона показала на почорнілі од диму стіни, на яких замість прикрас були малюнки, офарбовані в голубий, зелений та червоний колір: — Смерть Кредитові, Страсті Христові й Гренадери імператорської гвардії, потім далі в кімнаті — старе оріхове ліжко з колонками, стіл з покривленими ніжками, верстаки, діжка, сало, привішене до стелі, сіль у горшку, піч, а на карнизові — пожовклі, пофарбовані гіпсові фігурки. Вийшовши з дому, Рафаель помітив серед скель чоловіка з копаницею в руці, що, нахилившись, з цікавістю дивився на хатку.

— Пане, це мій чоловік, — сказала овернка з посмішкою, звичайною для селянок. — Він працює на горі.

— А цей старий — ваш батько?

— Пробачте, це дід мого чоловіка. Оце, як ви бачите, йому сто два роки. І, знаєте, оце недавно він водив пішки нашого маленького хлопчика до Клермону. Він був кріпкий чоловік. Тепер у нього й роботи, що спати, пити та їсти. Він завжди грається з хлопчиком. Иноді хлопчик затягає в гори, і він іде таки.

Тоді ж Валентен надумав оселитися разом із старим і дитиною, дихати їхнім повітрям, їсти їхній хліб, пити їхню воду, спати так, як вони, взяти в свої жили їхню кров, — примха безнадійно слабого. Зробитись однією з устриць цієї скелі, врятувати свою ракушку ще на кілька день, одтягти смерть, — це було для нього вищим досягненням особистої морали, істинною формою людського існування, прекрасним ідеалом життя, єдиного життя, справжнього життя. Йому запала глибоко в серце егоїстична думка, що заглинула всесвіт. В його очах більше не було всесвіту, — всесвіт перейшов у його самого. Для хворих світ починається в головах і кінчається в ногах ліжка. Цей краєвид був ложем для Рафаеля.

Хто не стежив, хоч раз у житті, за рухами і вчинками комашні, хто не просовував соломинкою в єдину дірочку, через яку дихає білий петрик, хто не вивчав фантазій легкої бабки, хто не захоплювався тисячами жилок, яскравих, як розетка готичного собору, що виступає на червонуватому тлі дубового листя, хто не споглядав з насолодою довгий час ефекти дощу й сонця на дахові з темних черепиць, хто не милувався з краплів роси, з пелюстків квіток, різноманітних обрисів їхніх чашечок? Хто не поринав у реальні, ліниві, заповнені, хоч і не доцільні мрії які, проте, наводять на якісь думки? Хто, нарешті, не жив, як дитина, лінивим життям дикуна, тільки без його роботи? Так прожив Рафаель кілька днів, без турбот, без бажань, почуваючи себе краще: тривога його заспокоїлась, страждання притихли. Він здирався на скелі й сідав на шпилі, відкіль перед його очима розлягався розлогий краєвид. Там він залишався цілі дні, як рослина на сонці, як заєць у гнізді. Знайомлячись із життям рослин, із змінами неба, він стежив за розвитком всього життя землі, води, повітря. Він намагався перейнятися внутрішнім рухом природи і ототожнитись з її пасивною покорою, щоб підлягти деспотичному й захисливому законові, який керує інстинктивним існуванням. Він не хотів більше почувати тягар самого себе. Як колись злочинці, що врятовувались од гонитви, досягнувши до вівтаря, так і він хотів втекти до святилища життя. Йому пощастило стати невід'ємною частиною широкої й могутньої плодоносности: він освоїв переміни погоди, був у всіх щілинах скель, взнав вдачу і звичаї всіх рослин, вивчив водяне царство, його речовища й познайомився з животинами; нарешті, він так злився з цією одухотвореною землею, що до деякої міри збагнув її душу і ввійшов у її таємниці. Для нього безкінечні форми всіх царств природи були розвитком однакового існування, комбінаціями однакового руху, широким диханням безмежної істоти, яка діяла, думала, ходила, росла, з якою він хотів разом рости, ходити, думати діяти. Він фантастично змішав своє життя із життям цієї скелі, він випустив коріння. Через це таємниче просвітлення, штучне видужання, похоже на ті добродійні маріння, що їх дає природа, як відпочинок од страждань, Валентен почував насолоду другого дитинства, що тяглось спочатку серед цього радісного пейзажу. Він ходив тут, одшукуючи всілякі дрібниці, беручись за тисячу справ, що з них жодної він не доводив до краю, забуваючи другого дня проєкти, задумані напередодні; безтурботний, щасливий, він вважав себе врятованим.

Одного ранку він залишився випадково в постелі до півдня, поринувши в перемішані сном і бадьорістю мрії, що надають фантастичну видимість реальним речам, а химерам — життьовий рельєф. Раптом, думаючи, що й далі марить, він почув уперше повідомлення про своє здоров'я, проказане хазяйкою до Жонатаса, що прийшов, як і що-дня, спитати її про це. Овернка думала, без сумніву, що Валентен ще спить, і не зменшила діяпазону свого гірського голосу.

— Йдеться ні на краще, ні на гірше, — казала вона. — Ще цієї ночи він кашляв так, що міг оддати душу. Він кашляє й харкає, цей любий пан, — аж шкода. Я питаю себе й свого чоловіка, відкіль у нього сила так кашляти. Це аж серце розриває. Яка клята хвороба в нього! Йому зовсім погано. Я завжди боюсь, що найду його мертвого в ліжку коли-небудь вранці. Він блідий, їй-право, як восковий Ісус. Я ж бачу, коли він устає, його сердечне тіло худе, як сотня цвяхів. Та й чує він погано. Йому однаково, він бігає, ніби хоч одбавляй йому здоров'я. Правда, в нього є сміливість, — він не жаліється. Але, їй-богу, йому було б краще в землі, ніж на лузі, бо він терпить муки Христові. Я цього не хочу, пане, це нам не на користь. Хоч би він і не давав нам того, що дає, я б любила його однаково: не в користі річ. Ах, боже мій! — казала вона далі. — Тільки парижани можуть слабувати на ці сучі хвороби. І де вони тільки їх беруть? Бідний парубок! Певно, що це гаразд не кінчиться. Ця лихоманка, як бачите, підкопує, довбить, руйнує. Він про це й не дума; він нічого не знає, пане. Ні, нічого не бачить… Але не треба, пане Жонатасе, плакати. Треба сказати, що він буде щасливий, переставши мучитись. Вам би одправити молебен по ньому. Я бачила, як видужували од молебнів; та і я поставила б свічку, щоб врятувати такого плохого чоловіка, такого доброго, як те великоднє ягнятко…

Голос Рафаеля став дуже кволий для того, щоб його почули, тому йому довелось терпіти цю жахливу балаканину. Та, проте, нетерплячість примусила його встати і він з'явився на порозі дверей.

— Старий розбишако! — крикнув він Жонатасові. — Ти хочеш бути моїм катом?

Селянці здалось, що перед нею мара, і вона втекла.

— Я тобі забороняю, — сказав далі Рафаель, — турбуватись, хоч найменше, про моє здоров'я.

— Добре, пане маркізе, — відповів старий слуга, витираючи сльози.

— І ти дуже добре зробиш, коли однині не приходитимеш сюди без мого наказу.

Жонатас покорився, але поперед, ніж піти, він кинув на маркіза відданий співчутливий погляд, в якому Рафаель прочитав свій смертний присуд. Збентежений, усвідомивши раптом своє справжнє становище, Валентен сів на порозі, схристив руки на грудях і схилив голову. Зляканий Жонатас підійшов до нього:

— Пане…

— Геть! Геть! — крикнув на нього хворий.

Другого ранку Рафаель зідрався на скелі, сів у розщілині, вкритій мохом, відкіль він бачив вузьку дорогу, що йшла од озера до його житла. Внизу він побачив Жонатаса, що розмовляв знову з овернкою. Якась зла сила тлумачила Рафаелеві хитання головою, безнадійні жести, похмуру наївність цієї жінки й доносила до нього фатальні слова в бурханнях вітру й підчас мовчанки. Перейнявшись жахом, він заховався на найвищих гірських верховинах і був там до вечора, не маючи сили одігнати похмурих думок, що так сумно одкрились йому в серці, через те жорстоке співчуття, що виявляли до нього.

Раптом сама овернка несподівано стало перед ним, як тінь у вечірній тіні: через примхи поета він вбачав у її спідниці з чорними й білими смугами сухі ребра привиду.

— Вже роса падає, пане любий! — сказала вона. — Коли ви залишитесь тут, то з вас вийде не що инше, як сухий плід. Час додому! Нездорово дихати росою, а ви до того ж, із самого ранку натщесерце.

— Громи небесні! — закричав він. — Стара відьмо, я наказую вам, щоб ви мене не займали, або я зникну звідціль! Досить вам уже рити мені могилу що-ранку, не копайте її ввечері…

— Могилу, пане? Рити могилу?! Де ж вона, та ваша могила. Я хотіла б вас бачити таким живучим, як наш дід, аж ніяк не в могилі. Могила! Ми ніколи не запізнюємось у могилу…

— Годі! — сказав Рафаель.

— Візьміть мою руку, пане.

— Ні.

Почуття, що його людина переносить — це жалість, особливо, коли він на неї заслуговує. Зненависть — тонічний засіб; вона примушує жити, вона навіює помсту але жалість убиває, вона ще дуже знесилює нашу несилу. Це — біль, що стає улесливий, це — зневага в ніжності або ніжність в образі. Рафаель найшов у столітнього діда переможню жалість, у дитини — жалість цікавости, в жінки — метушливу жалість, в чоловіка її жалість користи. Але в якій би формі не виявлялось це почуття, воно завжди було насичене смертю. Поет з усього творить поему, жахливу або радісну, залежно від одбразів, що вражають його; його екзальтована душа одкидає м'які тони і завжди вибирає яскраві й гострі барви. Ця жалість викликала йому в серці жахливу поему скорботи й меланхолії. Він, звичайно не думав про щирість природного почуття, коли хотів наблизитись до природи. Коли він думав, що він один під деревом змагається з упертим кашлем, якого він ніколи не перемагав, а виходив розбитим із цього грізного бою, він несподівано бачив блискучі й вогкі очі хлопчика, що ховався в густій траві, як дикун; хлопчик дивився на нього з дитячою цікавістю, де було однаково і глузування, і насолода, і ще якась цікавість, змішана з холодністю. Грізний вислів трапістів „Брате, час померти“! здавались завжди написаними в очах селян, з якими жив Рафаель; він не знав, чого він боявся більше — чи їхньої наївної мови, чи їхньої мовчанки, — все в них йому заважало. Одного ранку він побачив двох чоловіків, одягнених у чорне, що стали блукати навколо, ніби нишком обнюхували та вивчали його; потім, удавши, що вони прийшли сюди прогулятися, вони звертались до нього з банальними питаннями, на які він одповідав дуже коротко. Він упізнав у них курортного лікаря й попа, яких, мабуть, або послав Жонатас, або покликали хазяї, або притяг запах близької смерти. Тоді він побачив свою власну процесію, він почув співи попів, полічив свічки і бачив тепер тільки через креп всю красу цієї пишної природи, в глибині якої він думав знайти життя. Все, що досі віщувало довге життя, тепер пророкувало близький кінець. Другого ранку він поїхав до Парижу, доволі напившись меланхолійних і щиро-жалісних побажань, якими проводжали його хазяї.

Пробувши в дорозі цілу ніч, він прокинувся в одній з найвеселіших долин Бурбонне; місце й краєвиди кружляли перед ним, хутко пронесені, як туманні образи сна. Природа показувалась йому перед очима, жорстоко кокетуючи. То Алльє розгортала серед багатої перспективи свою прозору блискучу стьожку, то села, що скромно сховались у глибині щілин жовтуватих скель, показували шпилі своїх дзвіниць; то млини в якомусь вибалкові раптом з'являлись за одноманітними виноградниками. Скрізь миготіли веселі замки, сільця, повиснені на скелях, або дороги, обсаджені величніми тополями; нарешті, Луара, з своїми алмазними смугами заблистіла серед золотистих пісків. Чарівність безкрайня! Природа, схвильована, жива, як дитина, ледве стримуючи кохання й плодоносність червня місяця, фатально притягала погаслий зір слабого. Він підняв жалюзі в своєму екіпажі і знову поринув у сон. Надвечір, переїхавши Кон, він прокинувся од веселої музики й опинився перед сільським святом. Почта була біля майдану. Поки почтальйони знову запрягали коней, він побачив танки радісного населення, заквітчаних, вродливих, моторних дівчат, живих парубків, потім пики старих селян, чудно почервонілі з вина. Маленькі діти пустували, старі баби розмовляли, сміючись, — все мало один голос, і вдоволення прикрашало навіть сукні й накриті столи. Майдан і церква мали щасливий вигляд, дахи, вікна, навіть самі двері села — ніби прибрались на свято. Як умираючі, що не терплять ніякого шуму, Рафаель не вгамував у собі похмурого вигуку й бажання наказати замовкнути скрипкам, знищити рух, заглушити крики, розвіяти це нахабне свято. Він ввійшов до свого екіпажу зовсім сумний. Коли він поглянув на майдан, то радість зникла, селянки почали тікати, і ослони спорожніли. На помості оркестри якийсь сліпий музика грав і далі на своєму кларнеті галасливе рондо. Музика без танцюристів, самотній дід з насупленим профілем, в мотлохові, із скуйовдженим волоссям, схований під холодком липи, був як фантастичний образ Рафаелевого бажання. Потоками падала одна з тих великих злив, що несподівано кидається з електризованих хмар червня місяця й несподівано зникає. Це було так природно, що Рафаель, подивившись на деякі білуваті хмари, понесені хутким вітром, не подумав навіть поглянути на свою шагреньову шкуру. Він знову забився в куток екіпажа, що незабаром покотився дорогою.

Другого дня він опинився удома в своїй кімнаті, біля каміну. Він наказав розпалити великий вогонь, йому було холодно. Жонатас приніс листи. Всі вони були од Поліни. Він одкрив не кваплячись перший і розгорнув його, ніби це була звичайна сірувата повістка зборщика. Він прочитав першу фразу:

„Поїхав. — Але це ж тікання, мій Рафаелю… Як? Ніхто не може сказати, де ти. А коли ж я цього не знаю, хто ж може знати…“

Не бажаючи читати далі, він байдуже взяв листи й кинув їх у камін, глянувши тьмяними, захолонулими очима на гру полум'я, яке корчило надушений папір, обуглювало, перегортало й роздирало на шматки.

Уривки скотились на попіл, дозволяючи йому розібрати початок фраз, слів, напівспалених думок, які йому приємно було розбирати в полум'ї, машинально розважаючись.

„Сидівши біля твоїх дверей… чекала… примха… Я покоряюсь… Суперниці… я! Ні… твоя Поліна… кохає… Виходить, більше нема Поліни. Коли б ти хотів мене кинути, ти б не розлучився зі мною… Вічне кохання… Померти…“

Ці слова викликали в нього ніби муки сумління: він схопив щипці і врятував із полум'я останній уривок листа.

„Я ремствувала, — писала Поліна, — але я не скаржилась. Кидаючи мене далеко од себе, ти хотів сховати од мене якесь важке горе. Коли-небудь ти, може, уб'єш мене, але ти дуже добрий для того, щоб примусити мене мучитись. Ну, не од'їзди так більше. Слухай. Я піду на найгірші муки, аби тільки бути біля тебе. Горе, яке ти мені завдаєш, вже не буде горе: в моєму серці ще більше кохання, ніж я тобі показувала. Я можу все перенести, тільки не це, тільки не плакати далеко од тебе й не знати, що ти…“

Рафаель поклав на камін рештки листа, почорнілі од вогню, потім знову несподівано кинув їх у камін. Цей папірець був дуже яскравий образ його кохання і його фатального життя.

— Піди, одшукай пана Біяншона, — сказав він Жонатасу.

Орас прийшов і застав Рафаеля в постелі.

— Мій друже, чи можеш ти мені зробити питво з невеликою дозою опія, що тримало б мене завжди сонним, але так, щоб постійні прийоми цього питва не зробили мені шкоди.

— Нічого нема легшого, — відповів молодий доктор, — проте, доведеться, бути на ногах кілька годин на добу, щоб поїсти.

— Кілька годин? — сказав Рафаель, спиняючи його. — Ні-ні І Я хочу вставати тільки на одну годину, це — найбільше!

— Яка ж у тебе думка? — спитав Біяншон.

— Спати — це все ж таки жити, — відповів хворий. — Не впускай нікого. Нехай це буде навіть пані Поліна де-Вічнау, — сказав Валентен Жонатасові, коли лікар писав рецепта.

— Ну що ж, пане Орас, чи ще є надія? — спитав старий слуга в молодого лікаря, якого він проводив до ґанку.

— Він може прожити ще довго і може померти сьогодні ввечері. В нього однакові шанси на життя і смерть. Я нічого не розумію, — відповів лікар, зробивши вираз недомислу. — Треба його розважати.

— Його розважати! Пане, ви його не знаєте. Він убив одного разу людину, навіть не охнувши. Ніщо його не розважить!

Рафаель кілька день був у забутті штучного сна. Через матеріяльний вплив опію, що її справляє він на нашу не матеріяльну душу, ця людина, з такою могутньою й діяльною уявою, зійшла на рівень ледачих животин, що ховаються по лісових пущах, як рослинні одкиди, не роблячи й кроку, щоб схопити легку здобич. Він погасив навіть небесний світ, — день не проступав більш до нього. О восьмій годині він вставав, не маючи ясної уяви про своє життя; він вгамовував голод, потім відразу лягав знову. Холодний зморшкуватий час приносив йому тільки неясні образи, тільки відомості, світотіні на чорному тлі. Він поховав себе в глибокій мовчанці, одмовившись од рухів і розуму. Одного разу ввечері він прокинувся пізніш, ніж звичайно, і не побачив поданого обіду. Він подзвонив Жонатасові.

— Ти можеш іти, куди хочеш, — сказав він. — Я тебе зробив багатим, ти щасливий будеш під старість, але я не дозволю гратися моїм життям. Як, нещасний? Я почуваю голод. Де обід? Відповідай!

Жонатас посміхнувся із задоволеним виглядом: він узяв свічку, світло якої тремтіло в глибині темряви величезних кімнат готелю, і повів свого пана, що знову став машиною, широкою галереєю, одчинивши відразу двері. Рафаеля, залитого світлом, осліпило, вразило нечуване видовище. Тут були його люстри, всі в свічках; найрідші квіти з його оранжерії, майстерно розміщені; стіл, блискучий од срібла, золота, перломутру, порцеляни, королівські страви оповиті парою, апетитні блюда, які збуджували нерви піднебіння. Він побачив своїх запрошених друзів разом із жінками, нарядними й спокусливими, з голими шиями, одкритими плечима, з заквітчаними зачісками, блискучими очима — всі неоднакової краси, всі — привабливі під своїм спокусливим вбранням: в однієї принадні форми тісно облягала ірляндська жакетка, друга носила вільний андалузький баскін; та — напівгола в убранні Діяни-мислівниці, ця — скромна й закохана під костюмом пані деля-Вальєр, і всі однаково п'янствували. В поглядах усіх гостей світилась радість, кохання, насолода. Коли змертвіле обличчя Рафаеля з'явилось у відчинених дверях, почулись раптові вигуки, хуткі, яскраві, як проміння цього імпровізованого свята. Голоси, пахощі, світло, жінки з пронизливою красою вразили всі його почуття, збудили його апетит. Чудесна музика, схована в сусідній залі, — залила гармонійним потоком цей п'янливий шум і завершила це чудне видіння. Рафаель почув, що його руки стиснула лоскотлива долоня жінки, свіжі білі руки якої обійняли його — це була Акіліна. Він зрозумів, що це картина не туманна й не фантастична, як миготливі образи його ледве обарвлених мрій, — він зловісно крикнув, зачинив відразу двері і скривдив старого слугу, вдаривши його по обличчі.

— Потворо! Ти, мабуть, дав присягу вбити мене! — скрикнув він.

Потім, ввесь тремтячи з небезпеки, якої щойно уник, він насилу повернувся до кімнати, випив велику дозу сонного питва і ліг спати.

— Що за чорт? — сказав Жонатас, встаючи. — Пан Біяншон же наказав мені розважати його…

Було біля півночи. В цей час Рафаель з якоїсь фізіологічної примхи, на диво і розпач медичних наук, сяв красою сонний. Яснорожевий тон обарвляв його бліді щоки. Чарівне чоло, як у молодої дівчини, відбивало геніяльність. Життя квітло на цім спокійнім обличчі. Можна сказати, що це заснула дитина під матернім доглядом. Сон його був справжній сон: його рожевий рот випускав дихання рівне й чисте; він посміхався, перенесений, без сумніву, мрією в прекрасне життя. Може, він був столітнім дідом, може, його внуки жадали йому довгих літ, може, сидівши на дерев'янім ослоні, в сонячному світлі, під листям, він бачив, як пророк, з висоти гір, обітовану землю, в блаженній далені…

— Ти тут!..

Ці слова, сказані сріблястим голосом, розвіяли туманні образи його сну. В світлі лямпи він побачив Поліну, що сиділа на його постелі, але Поліну, яка ще покращала з розлуки й горя. Рафаель був приголомшений виглядом білого, як пелюстки водяної квітки, обличчя, обведеного довгим чорним волоссям, яке здавалось ще більшим у тіні. Сльози прокреслили на її щоках блискучу доріжку й повисли, ладні впасти при найменшому зусиллі. Вбрана в біле, із схиленою головою, ледве торкаючись ліжка, вона була тут, як янгол, що зійшов з неба, як видіння, яке одним подихом можна розвіяти.

— Ах! Я все забула! — скрикнула вона, коли Рафаель розплющив очі. — Мені бракує голосу, щоб сказати тобі: „я твоя!“ Так, моє серце повне вщерть коханням. Ах, ніколи, янголе мого життя, ти не був такий прекрасний. Очі твої мерехтіли блискавками… Але я все одгадала. Ти шукав без мене здоров'я, ти мене боявся… Ну, що ж…

— Тікай! Тікай! Кинь мене! — відповів, нарешті, Рафаель глухим голосом. — Але йди ж. Коли ти лишишся тут, я вмру. Хіба ти хочеш мене бачити мертвим?

— Мертвим? — повторила вона. — Хіба ти можеш умерти без мене. Умерти, коли ти такий молодий. Умерти, коли я кохаю тебе!? Умерти! — додала вона глибоким грудним голосом і схопила йому руки в божевільному пориві. — Холодні!..

Рафаель вийняв з підголів'я шматок шагреньової шкури, крихкий і маленький, як листок барвінку, і показав його їй.

— Поліно, прекрасний образ мого життя, скажемо один одному „прощай!“ — сказав він.

— Прощай! — повторила вона, здивувавшись.

— Так ось цей талісман, що виконував мої бажання і репрезентував моє життя. Дивись, що мені залишилось. Якщо ти ще на мене глянеш — я помру.

Молода дівчина подумала, що Валентен збожеволів. Вона взяла талісман і пішла шукати лямпи. Освітлена тремтливим світлом, що падав і на талісман, і на Рафаеля вона уважно вивчала і обличчя свого коханого, і останній шматок магічної шкури. Бачучи Поліну, прекрасну з жаху й кохання, він не міг уже подолати своєї думки: спогади про пестощі, про маячні радощі жаги перемогли його душу, так довго сонну, і прокинулись, як згаслий вогонь.

— Поліно, йди сюди!.. Поліно!..

Жахливий зойк вирвався з горла молодої дівчини, очі їй поширшали; брови, силоміць стиснені неймовірним болем, з жаху розійшлись: вона читала в очах Рафаеля люте бажання, що колись було її славою; але в міру того, як зростало бажання, шкура, стискуючись, лоскотала їй руку. Несвідомо вона побігла до суміжної залі й заперла двері на ключ.

— Поліно! Поліно! — кричав умираючий, побігши слідом за нею. — Я тебе люблю, обожнюю, хочу тебе! Прокляну, коли не відчиниш! Я хочу вмерти з тобою.

З особливою силою, останнім проблиском життя, він вибив двері і побачив, як його кохана, напівгола, борсалась на канапі. Поліна даремно намагалась розірвати собі груди і, щоб швидше накласти на себе руки, хотіла задушити себе шаллю.

— Коли я вмру, він житиме! — сказала вона.

Простоволоса, з голими плечима, в розхристаній сукні, із заплаканими очима, з палким обличчям, скручуючись у жахливому розпачі, вона була перед Рафаелем, сп'янілим з кохання, в тисячі красот, од яких він ще дужче замарив; він кинувся на неї так легко, як хижий птах, розірвав шаль і хотів схопити її в обійми.

Умираючий шукав слів, щоб висловити бажання, що спалювало йому всю силу, але тільки знайшлось стиснене хрипіння в грудях, що їхній кожен подих, прориваючись глибше, немов виходив із самої середини. Нарешті, не в силі стогнати, він укусив Поліні груди. З'явився Жонатас, зляканий до жаху криками, і спробував одірвати молоду дівчину од трупа, над яким вона скорчилась у кутку.

— Що вам? — сказала вона. — Він мій, я вбила його! Хіба не віщувала я цього?..

——————

1. Славетна французька фабрика килимів, заснована ще 1604 року. Вона існує ще й досі.
2. Гра слів. Chagrin має подвійний зміст: горе і шагрень.
3. Арпан = 30-51 арам, а ар = 100 кв. метрів.