Шевченко (збірка)/На переломі
| ◀ Шевченкове «Посланіє» | Шевченко На переломі |
Шевченко за ґратами ▶ |
|
|
Серед новознайдених року 1906-го творів Шевченка єсть одна невеличка поезія „Три літа“, написана наприкінці р. 1845-го. Невідомою долежала вона в архиві департамента поліції аж до нашого часу — більше, ніж пів століття. Знайдено її в Шевченковому зшиткові, що містить усі твори поета за три роки 1843–1845; зшиток звався теж „Три літа“ і згадана поезія, стоючи на самому кінці у йому, була немов епілогом попередньої поетичної діяльности нашого Кобзаря, підрахунком його поетичного надбання до того часу. Поет наче спинився був і оглянувся на пройдену путь, зміряв її та результати свого спостереження вилив у своєму поетичному епілозі. Вже через одно це згадана поезія набірає величезної ваги, бо має в собі чимало дуже цінних вказівок на те, як сам поет ставився до своєї попередньої роботи та яким шляхом ішов він за ці роки й до чого прийшов. З цього погляду „Три літа“ дають просто таки неоцінений матеріял до історії розвитку Шевченка і як особи, й як громадського діяча. Процес розвитку, яким пройшов він, виразно зазначено тут словами самого ж поета; те, що перше було незрозумілим в історії особистого життя та духового розвитку Шевченка, з цієї поезії стає видним і позначує ті етапи, якими йшла його думка. В „Кобзарі“, поки не знайдено цієї поезії, була прогалина і тепер вона вирівнялась: засипала її оця невеличка поезія, не першорядна в ряду Шевченкових творів з художнього боку, зате надзвичайної ваги для зрозуміння його духового обличчя, становища його душі в дуже важний момент життя.
Перечитуючи „Кобзаря“, можна бачити, що в період 1843–1845 р.р. поет надзвичайно виріс, придбав більше сміливости, знайшов нові теми; творча сила його розгорнулась на всю широчінь свою. До цієї пори належать такі вже цілком дозрілі твори, як „Кавказ“, „Наймичка“, „До мертвих і живих“, „Єретик“, „Сон“ і багато инших. Шевченко вже тоді став тим Шевченком, що навіки записав своє ім'я в історію рідного письменства та громадського руху. Можна було тільки дивуватися з того, як швидко виросла й зміцніла його поетична сила; можна було гипотетично малювати й процес того росту та розвитку. Отже поезія „Три літа“ гипотезу підносить на височінь дійсного факта й дає документальний матеріял про настрій та психичне становище поета напередодні великої катастрофи в його особистому житті, — катастрофи що скрутила й понівечила всю його будуччину, хоч не зламала його до краю.
Шевченко оглядається на своє минуле і спиняється на трьох останніх роках свого життя. Через віщо він обмежує себе тільки на трьох — легко зрозуміти. Адже період 1843–1845 р.р. був незвичайний у житті поета — це був час перелому, час формування доброго матеріялу поетичного в свідому поетичну й громадську силу. В ці роки муза Шевченка дійшла апогею свого розцвіту, стала на вершку своєї слави. Звичайно, що події та переживання з цієї доби твердо закорінилися в душі і найперше на них спинялися думки, коли авторові схотілося зробити підрахунок своєму духовому надбанню. Так само й що до зверхніх подій, то три роки (1843–1845) займають визначне місце в житті Кобзаря. Р. 1843 він уперше їде на Україну вже вільною людиною і бачить там усе те лихо кріпацьке, якого й сам зазнав змалку, — бачить його на рідному народові, на своїй власній рідні, що поневірялась у неволі, — і важка туга охмарює його молоду, веселими надіями оповиту душу. Бачить він разом на власні очі й недолуге панство українське, що навіть в особах кращих своїх заступників — тих, що шукали знайомости й приятелювання з славним уже автором „Кобзаря“, — були або мочеморди, або людськими душами без жадного сорому торгували. Перша, а згодом і друга подорож на Україну, коли Шевченко новими вражіннями перевірив та доповнив скорботні згадки з свого безталанного дитинства, вже сама одна повинна була надзвичайно подіяти на таку вразливу душу, яка була у Шевченка. Під час подорожі роскрились йому очі й повинно було прокинутись гостре питання — з ким іти й до кого прихилитись? Відповісти на це питання так, як відповів Шевченко, допомагали й инші обставини тодішнього життя поетового. Як знаємо, в ці саме роки Шевченко зазнав був дуже болючих та гірких розчарованнів, що спіткали його музу від російських письменників, власне відтодішнього „властителя думъ“ В. Бєлінського. Неприхильна думка критика про все українське письменство і про самого навіть Шевченка безперечно викликала у його бажання, з одного боку, довести своє право на титул поета, з другого — заострювала в його очах національні змагання. Шевченко пробує писати й російською мовою, щоб довести критикові, що й тут він може бути майстром слова і хазяїном людської душі. З цими спробами не щастить; а згодом ворожі стосунки до рідної Шевченкові літератури тільки додають йому нової сили йти далі тим шляхом, що вибрав ще на початку своєї поетичної діяльности. Коли не важко догадатись, що не мало тяжких хвилин пережив Шевченко за цей час, то легко теж зміркувати, що це пішло йому на користь, як українському письменникові, зміцнивши його бажання служити в письменстві рідному народові. До цих обставин особистого життя Шевченка треба додати ще й те, що р. 1845 він скінчив академію й лагодився вийти в життя справжнім робітником. Відомо нам про його плани працювати на Україні, відомо й про заходи нового тоді на Україні гурту національно-свідомих людей — оселити Шевченка в осередку українського життя, в Київі. Тут поет знайшов нарешті людей, що цілком його розуміли і ті ж самі голубили думки, що й він, про справи рідного народу. Тут провадилися розмови, що вилились трохи згодом у величню програму Кирило-Мефодієвського брацтва. Наприкінці 1845 року Шевченко став уже на певному ґрунті. З старим рахунки скінчено, нове стояло перед ним і кликало до себе.
Такий от був психичний стан поета, коли він заходився дати в поезії „Три літа“ поетичний, мовляв, підрахунок свого життя за останній час.
З гіркого жалю починається той підрахунок. Шкода було несправджених надій та розбитих сподіванок, шкода тієї цілостної віри в життя і людей, з якою поет вийшов колись на свою роботу. Справляти похорон раз-у-раз важко, а це ж був справжній похорон минулого.
Невеликії три літа
Марно пролетіли,
А багато в моїй хаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо,
Висушили чадом-димом
Тії добрі сльози,
Що лилися з Катрусею
В московській дорозі,
Що молились з козаками
В турецькій неволі,
І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали —
Поки не підкрались
Злії літа, та все теє
Заразом украли.
Поетові жаль за минулим, йому шкода того спокійного півдитячого світогляду, що журиться, правда, окремими фактами лиха на землі, але не вміє ще зв'язати їх творчим синтезом у одну велику цілість, не може викрити за ними певної системи й планомірности, не може причин та наслідків зміркувати. З таким світоглядом людина бачить лихо, бореться з ним. Але і бачить, як окремі факти, і бореться, маючи певну надію — усунувши ці поодинокі факти, тим самим і саме лихо подужати, все лихо. Легко боротися, такий світогляд маючи, бо надія на перемогу тоді велика; але так само й зневіритись легко, побачивши, як рвутся надії, а лихо зовсім не зникає од того, що окремі прояви його знищено. Шевченко попередньої доби своєї діяльности, поки ще не зазнав перших ударів дійсности, стояв певне на позиції того молодечого оптимизму, що ладен гори розметати й добути те казкове щастя, за для якого варто тільки забити одного якого-небудь смока, що того щастя стереже й не пускає до людей. Недосвідчений поет ще не знав напевне того, що окремі, поодинокі лихі факти мають своє коріння в загальних установах та в цілому складі людського життя. Воюючи з конкретними проявами лиха, він все ж таки дививсь на їх абстрактно, бо одривав од того загального ґрунту й зв'язував тільки з тим або иншим настроєм поодиноких людей. Варто завважити, що в перших поезіях Шевченкових лихо діють або просто „люде“ або, в гіршому разі, „злії люде“, конкретнішого виразу майже не знайдемо поки що. Це найзвичайніша форма, в якій подавав тоді Шевченко своє обурення з дійсности і тільки хиба коли-не-коли й тут промайнуть проблески того настрою, що дошукується вже й конкретніших підстав лиха, зв'язуючи його з соціяльними умовами всього життя. Подекуди ми бачимо, напр., невдоволення з громадського ладу на Україні; національна боротьба з поляками набірає вже соціяльної закраски („ляхи-пани“), — але це все виступає ще в примитивних тонах; думка поетова не знайшла ще первопричини світових подій, не вложилась у рямці певного світогляду, що все висвітлює з одного певного штандпункту, бачить ясно зв'язки між причинами й наслідками. Це прийшло згодом, прийшло саме в ті „три літа“, коли поет порвав з своїми надіями знайти признання і в російському письменстві, коли на Україні оновив свої давні тяжкі спомини, коли скінчив Академію і став перед невідступним питанням — кудою далі йти? Ці літа — каже Шевченко —
Тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любови…
І я прозрівати
Став потроху…
Прозрівати оту гірку правду стосунків людських, яка вже не дасть спокійно заснути розбурканому серцю, про яку й згадувати важко, —
Бодай не казати:
Кругом мене, де не гляну,
Не люде, а змії…
Смока забито, але чи змінилось що від цього, коли натомісць у людей гадючі голови повиростали? Оця досвідом здобута важка правда дійсного життя осушила молоді непекучі сльози й напоїла душу отрутою зневірря до людських учинків. І от тепер — каже поет —
Я розбитеє
Серце ядом гою —
І не плачу й не співаю,
А вию совою.
Як ми знаємо, зневірря не посіло цілком Шевченкової душі, не зігнуло поета, після цього він випростався і незабаром ми бачимо його першим серед гурту молодих борців за щастя й долю рідного краю. Але „тяжкії три літа“ стали поетові за добрий десяток прожитих за инших умов. Це була доба перелому в світогляді, в поглядах і в самій навіть поетичній діятельности Шевченка, доба швидкого поступу й дуже інтенсивного росту, доба похорону, справленого над веселими мріями молодого віку, — і нічого дивуватись, що так тяжко дісталася вона поетові. Нагальна і скороминуща буря раз-у-раз більше ломить того, що трапиться їй на дорозі, і тяжче одбивається, ніж який-небудь повільний процес, хоч і далеко довший.
В період 1843–1845 р.р. Шевченко пережив у своїй душі саме отаку бурю. Його вона не зламала, як не зламали до краю й дальші роки нової неволі та конання за далеким Уралом. Після бурі поет позбувся тільки молодих ілюзій і хоч шкода йому було їх дуже, але, позбувшись їх, він сміливіше почав дивитись у вічі дійсности.
А вона незабаром наложила на його свою важку руку…
- 1910.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|