Шевченко (збірка)/Нечуваний ювилей
| ◀ По-людському | Шевченко Нечуваний ювилей |
Щасливий Шевченко ▶ |
|
|
Третій либонь або й четвертий вже рік починається для нас надзвичайно бучно. То небіжчик Столипин видасть знаменитого циркуляра, що ним мов цвяхом приб'є до українців назву инородців; то ґвалт здіймається по всій чорносотенній лінії з приводу „Кобзаря“, то д. Струве виступить з „новою“ теорією боротьби „безъ всякихъ двусмысленностей и поблажекъ“; то д. Щоголів перевершить усіх своїх на цьому полі попередників доносом на сотнях сторінок… Кожен з останніх років починався, як бачимо, добре, кожен до здобутків попереднього щось нове додавав, усе crescendo підіймаючи ті проти-українські голоси, які силкуються перекричати один одного, але в цілому дають досить суголосний концерт дикого україножерства й людозненависти. І спираючись на досвід попередніх років, можна було вже наперед чогось такого самого сподіватись і цього року, а зважаючи на помітну тенденцію чорносотенства йти в українських справах усе crescendo — то й не зовсім звичайного. І дійсність нас і цим разом не одурила.
І не тільки не одурила. Далеко більше — вона перевершила все, що ми бачили до цього часу. Ще більше — випередила навіть те, чого найпалкіша фантазія могла сподіватись. Російська дійсність поставила українство, можна сказати, на чолі всього життя теперішнього й широко рознесла звістки про його навіть по таких глухих кутках, куди вони ще не заходили ніколи. Процес угорських українців і зважлива подорож нового Тартарена з Тараскону, гр. Бобринського, в саму пащу до угорського лева; з'їзд діячів народньої освіти з голосними дебатами й резолюціями в „инородчеській комісії“, де перед вели українці; порозуміння галицьких українців з одвічним ворогом своїм у Галичині й ґвалт при цій оказії російських „патріотів“, нарешті Шевченкове свято… І все це на протязі місяця-двох. І все це викликає сенсацію, притягає до себе загальну увагу. І все це живі, актуальні справи, яких вороги не тільки не можуть замовчати, але навпаки — вони то як-раз найбільше й дбають та клопочуться про широкий розголос… Аж на думку иноді спадає — чи не багато вже за раз сенсації, чи не краще було б трохи обрідити події, що так невблаганно-прудко линуть одна по одній, не даючи „ни отдыху, ни сроку“, не дозволяючи спинитись гаразд на одній, а женучи зараз же до другої. І перебігаючи ці події, можемо з задоволенням сказати: справді, українству з новим роком пощастило так, як іще ніколи не щастило, і коли йтиме і далі так само crescendo, то… чи не починається для нас серйозна небезпека — запишатись од тієї надзвичайної популярности, яка сама пливе до нас, яку силоміць женуть на нас і вороги, і просто добрі люде, і щирі приятелі, й лукаві підморгувачі, і партикулярні особи, і заступники власти самої… Од сили кожне дбає, щоб зробити нам найбільшу популярність. І сором'язливий, незвиклий до такої паради українець, що недавно ще з почуттям деклямував — „хоч пролежав я цілий свій вік на печі“ — повинен почувати себе аж ніяково од такої надмірної уваги.
Проте — сором'язливість та скромність на бік, скоро вже така лінія вийшла, скоро популярність так міцно огортає й забірає в свої обійми. Як на людях доводиться бути — то треба ж і реагувати на ту популярність, треба використати її, як і ті події, що їй сприяли. Власне остання, Шевченкове свято, одсунула вже всі попередні й сама одна запанувала над увагою сучасників. Тепер вона вже в апогеї свого розвитку і, треба думати, ще не швидко зійде з черги дня, не швидко перестане бути тією „злобою“, що довліє не тільки дневі своєму, а ростягається на цілу низку днів, втягуючи потроху до себе навіть таких людей, що ніколи не брали участи в громадських справах, а тут враз побачили й себе захопленими отим шумом громадської боротьби.
Літературні ювилеї в Росії, а тим паче столітні, святкуються звичайно хоч і бучно, але занадто якось, сказати б, академично. Пригадайте, напр., Пушкинове свято, або ще недавнє Гоголеве. Урочисті зібрання, тріскучі промови, офиціяльна хвала, часто занадто патетична і вже тим самим нещира, бо показує, що люде так собі, для годиться більше, а не з щирого серця й захоплення святкують; неодмінне роздавання творів письменника — певна річ, „избранныхъ“ — школярам, обов'язкове святкування з муштрою і разом свята́, академична нудота. Позіхають офиціяльні панегиристи, позіхають і сердечні слухачі, і почуваєш, що ні тим, ні другим немає власне великого діла до того, кого так бучно шанують, що офиціяльно вознесений письменник — то вже перейдений етап, що справляється все те більше з обов'язку, аніж з справжньої потреби душі. Офиціяльність накладала й на великих небіжчиків нудний свій сірий колір і ця печать сірої нудьги забивала всякий щирий порух серця. Титул класика, признаного всіма, навіть міністерствами освіти й внутрішніх справ, письменника — обов'язує до пошани так само, як і генеральський ранг, але й так само заморожує щось ближче людському серцеві, те інтимне, що привертає до далеких небіжчиків серця їхніх нащадків і приневолює їх битися живіше і в давніх подіях почути відгук того, що оце тепер, у наші часи, болить і долягає. І хоч дивно, а можна сказати, що тієї інтимности надавали тільки деякі „ексцеси власти“, деяке переборщення офиціяльних панегиристів, як напр., конфиската по школах необачно розданої казки Пушкина „О попѣ и о работникѣ его Балдѣ“, або заборона українських пісень під час Гоголевого ювилею. Ці інциденти були добрі вже тим, що розбивали офиціяльну нудоту й нагадували, що не самі мертві душі зійшлися круг великих небіжчиків, що живий про живе й дбає і у далеких предків шукає тих одгуків сучасности та відповіді на пекучі питання. Без таких інцидентів може б і мухи мерли на офиціяльних святах літератури в Росії.Коли по правді признатися, то з трівогою дожидав я й Шевченкових днів. А ну ж ну, думалося, мертві душі, такі охочі до всяких ювилеїв, попробують і собі пришитись до нашого великого небіжчика і слідом за одним чиновником Валуєвського часу доводитимуть, що він їхній! А ну ж ну вони омерзять наше свято своїм фарисейським спочуттям, занудять його офиціяльними панегириками, закидають половою школярської красномовности та порожньої балаканини!.. Перспектива не скажу, щоб з приємних була. Але, на щастя, так не сталось. Сталось зовсім навіть навпаки.
„Новое Время“ недавно проговорилось було характерною фразою: „здається, що ні один російський письменник не удостоївся такого шанування, як Шевченко“. І це зовсім справедливо: таврована газета добре розуміє справи і тільки в голос вимовила ті заздрісні почування, які вчуваються в писанині багатьох, що на цей час поробились завзятими Шевченкологами — звичайно, з другого боку — й на сторінках чорносотенних газет виливають усю злість і всю зненависть, якої тільки може назбірати і змістити дрібненьке серце, вбогий розум та безмежне нахабство. Справді — нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєно ані трохи отрутою офиціяльщини і йде виразно наперекір їй; ні проти кого не здіймала такого скаженого ґвалту розгнуздана юрба книжників і фарисеїв, тупиць і просто придурковатих, моральних і політичних мертвих душ, як проти Шевченка. Що ж, — це також шанування… Це той додаток, якого ніколи не буває на офиціяльно ухвалених і офиціозно одобрених та відбутих ювилеях. Це та друга частина ювилейного святкування, без якої воно буває звичайно неповним і не промовляє всього, що повинно б промовити. Римляне мали мудрий звичай, випускаючи за блискучим поїздом тріумфатора найнятих обмовців або рабів, що голосно лаяли людину, яка заслужила найвищої пошани — тріумфу. Римляне розуміли, що тріумф буде не повним і не справжнім тріумфом, коли безсилим сичанням не виявить своєї нікчемности ворог, вони тямили, що ці ганебні людці своїм контрастом тільки дужче одтіняють тріумф переможця і тим на більшу славу й хвалу йому служитимуть. І я скажу, що тріумф Шевченка був би теж не повний, коли б за його тріумфальним шануванням не бігла оця дика зграя брудних, придурковатих та гунявих людей, що своїм огидним виглядом та безглуздим белькотанням тільки підносять ту повсюдну пошану, якою без начальницького наказу окрито ім'я геніяльного Кобзаря українського. Вони теж допомагають нашому святу, і тричі правду сказало „Новое Время“, що ні одного російського письменника так не шанували і, додам, не шануватимуть ніколи — навіть тих не шануватимуть, що найбільшу ворожнечу проти себе колись викликали серед ворогів світла і правди.
І от брудні люде, не розуміючи своєї справжньої в ювилейному поїзді ролі, з усієї сили клопочуться. Вони вже одкинули первістний замір видавати по своєму твори поета — ще бо й без них зроблять — і взялися до иншої роботи, що більше їм з руки. Нема тієї дурниці, якої цими днями не валили б вони на Шевченка. Розпустник, „кощунник“, „сепаратист“, п'яниця, безграмотний, вигаданий і підроблений і т. и. і т. и. — такі епітети сиплються на голову людини, що винна тільки тим, що сто літ тому народилась. Чернеча нетерпимість і консисторський фанатизм подали приязну руку міщанській чесноті, політичне фарисейство йде поруч з безпросвітнім туподумством — і що день божий викидають гуртом хулу на людину, якої нігтя не варті всі оті патріотичними чеснотами приоздоблені людці. Тямлючи, на якій найкраще тепер сопілці награвати, вони найдужче наполягають, звичайно, на неморальність та політичну крамольність Шевченка, накликаючи заборони на святкування та кари на тих, хто святкує. Особливе обурення в хвості, що тягнеться за тріумфальним поїздом українського поета, викликала, як знаємо, постановка йому памятника і головний штаб брудної зграї, нова газета „Кіевъ“, буквально день у день гавкає, тикає перстами, кричить — „рятуйте“ й лається тією крутою лайкою, якою так пропахлися співробітники цієї газети по союзницьких чайних. Почав кампанію православний архиєпископ Никін, за ним потяглися професора, як Вязигин та Армашевський, і просто вже люде охочі до всякого публічного бешкету, як Федір Постний, Клеоник Цитович, Розмитальський, Голубев — і бій іде по цілій лінії випробуваних патріотів, що їм сіллю в оці запав Шевченко. І можна залюбуватись таким роскішним хвостом при колесниці нашого тріумфатора: такого б і навмисне не прирозуміти й не придбати!..
За головний козирь в аргументації цих добрих патріотів служить обвинувачення в неморальності та в крамольності. Ці почтиві люде ніби думають, що письменників шанують за чесноти, благонадійність та орфографію. Уви! Охоче я вірю, що з арх. Никона — правило віри, що д. Постний жадної чарки на віку не вихилив, що проф. Вязигин до сивого волосу зберіг ілюзії й наївність дитячого віку, а Клеоник Цитович зроду „стіл“ через ять не напише й коми на своєму місці вміє розставити. Але так само нестеменно я знаю, що нікому і в голову не прийде шанувати їх не то пам'ятниками, а й просто добрим словом згадати, коли їхня пора прийде. Забуття — така доля оцього людського сміття, не вважаючи на всі його, нехай і так, консисторські чесноти та політичну благонадійність разом з бездоганною орфографією і навіть каліграфією. Знають це дуже добре й самі оці тверезі та „чесні“ патріоти — не можуть не знати. І це найгірше, що вони знають: стільки бо циничного фарисейства в своїх обвинуваченнях вони показують, що просто не стямишся з дива, як ці люде не подбають хоч про те вже, щоб хоч трохи пристойніше виходити на прилюдне позорище. Шевченко — галасують вони — написав „Марію“, „Великомученице-кумо“, „Юродивого“, „Кавказ“ і т. ин. — і безборонно наводять у дубових перекладах ті уривки, яких я, зважаючи на останні заборони, не важусь тут подавати. Добре — написав, але йдіть же далі й не заплющуйте по фарисейському очей, бо от же і Пушкин, офиціяльно признаний Пушкин, „отъ начальства удостоенный монументовъ“ — цей самий Пушкин написав „Вишню“, „Гавриліаду“, „Вольность" і т. и., цей Пушкин вихваляв усяких „лаїс“, оспівував утіхи тієї грішної любови, що такий жах наводить на арх. Никона разом з Федором Постним. І коли вже пішло на „неморальність“, то порівняйте лишень „Великомученице-кумо“ з „Вишнею“ або „Марію“ з „Гавриліадою“ — поемою, котру, мовляв один з найновіших дослідників Пушкина, „напечатать полностью невозможно еще и теперь, через семьдесятъ лѣтъ послѣ смерти Пушкина, и самое существованіе которой едва не повлекло за собой тяжкія бѣды для автора“[1]. То що́ ж — може чорна зграя піде походом по Тверському бульварі в Москві й розруйнує вже готовий і десятиліття як поставлений пам'ятник Пушкинові?… Певна річ, і не подумає, бо не вважаючи на все убожество своє, тямить же й проф. Вязигин, що не за чесноти й ортодоксію, не за орфографію й благонадійність пам'ятники ставлять і що його товариш Федір Постний, нехай і монтіонівську премію добуде, ані трохи не здався ні на вчителя моральности, ні тим паче на літературного критика. А коли не зруйновано пам'ятників „безбожникові“ й „розпустникові“ Пушкинові, то де розум, щоб кричати проти пам'ятника Шевченкові і з яким лицем витворяють оце патріоти свої вакханалії?
Звичайно „чесним“, „тверезим“ і „грамотним“ патріотам розум на заваді не стане. Тим-то безборонно вони гуляють по тих неоглядних просторах, що стеляться перед нездержаним од розума фанатизмом та тупістю, тим-то договорилися вони вже до колосальних дурниць і справляють залюбки свою ролю раба-обмовці в тріумфальному святкуванні пам'яти великого українського письменника, — великого, не вважаючи ні на які справді блюзнірські спроби розвінчати його, й тим величнішого, що́ ці спроби божевільніші. Це несвідомо відчувають і сами ж обмовці і тим од більшої злости піняться, тим менше йдуть до голови по розум, тим на колосальніші дурниці пускаються…
То, певна річ, їхнє діло, зграї партикулярних людей, що мають право безкостим язиком молоти все, що навідається в порожню голову. Але до святкування приточився ще один елемент, який не смів сюди втручатись, але який кінець-кінцем узяв дирижерську паличку в руку. Маю на увазі заборони, які спершу окошились були на самому Київі, а потім, після відомого читачам циркуляра од міністра внутрішніх справ, поширились на всю Росію. Коли я кажу, що цей елемент не смів до святкування втручатись, то, певна річ, маю на увазі просто логичні домагання, — ті домагання, що вилились у формулі: язиком що хоч мели, а рукам волі не давай. На жаль, чи на щастя — ще ми зараз побачимо, ніщо у нас не перебуває у такому хроничному занедбанні та приниженні, як логика, — і міністерство внутрішніх справ, не вперше правда, виступило в ролі літературного цінителя. І коли вже пішло на занедбання всякої логики, то скажу, що в цьому для нас я не бачу нічого лихого, хоч і яким парадоксальним може видатись такий погляд. Найбільша дурниця в устах партикулярних людей обертається в найвищу мудрість, скоро її приймають за свою ті, хто має силу робити, і доводить до діла. Адже всяке діло, практика надзвичайно добре виховує людей, а в даному разі оця практика справляє нашому поетові таке свято, на яке власними силами ми не спромоглися б. Це робить вражіння цілком протилежне офиціяльній нудоті. Це показує, що з Шевченка ще не класик, якого шанують, але не читають, — і теперішні заборони я вважаю за найкращий спосіб, щоб як найширше розійшлися думки та ідеї Шевченкові. Ті цятки, які поробила в „Кобзарі“ цензура, найкраще пояснить оце мудре втручання міністерства внутрішніх справ у наше ювилейне свято, і я думаю, що така участь офиціяльних сфер нам не на зле вийде і свої добрі наслідки незабаром покаже. Ми сами могли б навіть уже нічого не робити для вшанування свого поета: начальство за нас дбає, і повірте, що воно вміє зробити те, коло чого заходиться з таким запалом.
І отже святкування все-таки одбувається, тим величніше і тим оригінальніше, що дужче галасує брудна зграя, що корочче натягує віжки сторонній для письменства елемент. І вони допомагають святкуванню, вони — ті, хто біжить за тріумфальним поїздом і силкується зневажити тріумфатора. Бо той, хто приходить на свято з чистою душею, розуміє, що справжній тріумф без цього не може бути, що він би не вдався, коли б не було цих запінених од злости людей з їхніми викривленими лютою зненавістю й тупою обмеженністю обличчями. Розуміє й те, що болото з таких рук не бруднить, а очищає, що не зневага це, а пошана…
Правда, вони теж ніби святкують свою перемогу, добившись заборони Шевченкового свята. Але коли доходять до мене оці навісні вигукування й поклики, мені все згадується одна картина з Гоголя. Вій нарешті знайшов „злочинця“ й нечиста сила кинулась його шматувати. Але ту ж мить крикнув півень, і гноми пішли в ростіч — у вікна, в двері, щоб швидче вилетіти, але так і застрягли там, не встигши вибратися з церкви. „Такъ на вѣки и осталась церковь съ завязнувшими въ дверяхъ чудовищами, обросла лѣсомъ, корнями, бурьяномъ, дикамъ терновикомъ, и никто не найдетъ къ ней теперь дороги“…
Треба думати, що і в нашому житті колись же та крикне той спасенний півень і потворам націоналізму доведеться таки на-віки загрузнути в тому багні, що сами вони круг себе витворили…
В одному з оповіданнів С. Васильченка є така „привабна картина“: „стоїть серед неба головатий стражник Хома з банькуватими очима, а руки — як довбні… Стоїть серед неба, з мітлою, великий, як марище — тінь упала на пів неба; махає мітлою, зірки до купи змітає“…
Мені мимоволі якось пригадалась оця картина, коли перечитував на-ново ювилейну Шевченківську літературу та ювилейні звістки з усіх усюдів, що рясно вкривають тепер сторінки газет. Минули ювилейні дні, але не минуло ще те піднесення, яке вони викликали. Хвиля од них забірає все ширші круги, розходиться все далі і певно не швидко втихне, надовго лишаться в нашій пам'яті ці і сумні, й радісні дні. І коли захожуєшся коло підрахунку їм, то, як ілюстрація, сама собою зринає в пам'яті наведена допіру „привабна картина“, як образ тих обставин, у які замкнуто було Шевченкові дні на Україні.Та ба! — „привабна картина“ то лиш уві сні примарилась одному ретельному „блюстителю порядка“. А справді ж-то ніколи стражникові Хомі не добратись до високого неба, ніколи не позмітати йому ясних зірок до купи, — ніколи, хоч і який він великий виріс і хоч ще більший думає вирости… То тільки думкою багатіти можуть про такі „привабні картини“ охочі людці, то тільки уві сні ввижатись може розпаленій фантазії така чудасія. А навсправжки… що буває навсправжки, ми зараз побачимо.
Стражник Хома серйозно зібрався був на небо, таки справді заходився був мріями по своєму там мітлою орудувати. І здавалось — бідолашні зірки під дужою, як довбня, рукою, немов якесь сміття, загнані будуть у куток і на небі запанує той самий тихий лад та мертвий спокій та темрява безпросвітня, що здавна завелись на грішній нашій землі. Принаймні всі заходи до того були вже зроблені: стражник Хома вже й драбину приставив і важенним чоботиськом своїм став на перший щабель, щоб справдити свою споконвічну мисію, даючи отой лад, після якого запанувала б мертва тиша. І раптом — трісь: щабель уломився… Хома опинився тут у-низу і, прокинувшись од любого сна, міг тільки заздро позирати вгору, на те далеке, недосяжне небо, на якому граючись та мінячись усякими барвами, дрочилися з його неслухняні зірки. „Привабна картина“ розвіялась, як і всякий чарівний сон.
Так власне було і з Шевченковим ювилеєм. Хтось дуже влучно пустив крилате слово — „німий ювилей“, — і справді він був німим. Але разом став він і дуже голосним, — найголоснішим певне з усіх літературних ювилеїв, які справлялися в Росії за нашої й не за нашої пам'яти, голоснішим, ніж могли б зробити його самі громадські сили без допомоги неповоротного стражника Хоми. Напевне навіть „старожили“, що й звичайно ніколи нічого не пам'ятають, не зазнали такого голосного ювилею. І за це мусимо насамперед тим подякувати, хто замірився був забратись на саме небо, щоб і там по своєму попорядкувати, але повинен був кінець-кінцем таки переконатись, що то тільки сон може такі „привабні картини“ навівати. Тими самими руками, що готували нам „німий ювилей“, усе було зроблено, щоб як найширші пустити звістки про його. А руки ці справді попрацювали без упину й без спочинку.
Як знають наші читачі, оті „рученьки потрудящі“ належать союзникам, націоналістам та иншим патріотичним организаціям, що перед Шевченковими днями враз почули в собі надмірне полум'я, просто пожежу патріотизму, та й почали гуртом і на роздріб свої патріотичні почування виливати в телеграмах до Петербургу з домаганнями, щоб Шевченкове свято „для блага родины“ було заборонено. Страхаючись патріотичної пожежі, й Хома, раз-у-раз охочий лад давати, приставив драбину й узяв до рук мітлу. Пішли з центра відомі циркуляри — щоб, з одного боку, припинити скрізь усякі заходи до святкування, а з другого — навіть панахид не правити за такого „грішника“, як Шевченко, хоч власне за грішників, а не за праведників тільки й треба молитися. І раптом — трісь: запитання в Думі, що внесли опозиційні фракції, піддержали навіть октябристи і приняла кінець-кінцем уся Дума проти правих та націоналістів. Сердешний Хома ні в сих, ні в тих опинився й трохи ніби очумався: як не як, а скандал занадто вже великий виходить. І от категорична заборона святкування обертається в лагідненьку „пораду“ губернаторам, а що-до панахид, то навіть звелено, щоб „южные“ архиєреї од них не ухилялись. Але як на місцях більш прислухаються звичайно до окриків „не пущать“, а до того й важко спинити враз машину на ходу, то здебільшого місцева адміністрація скрізь попрацювала мітлою. І як звичайно ж — переборщила. Навіть традиційні рік-річні форми вшанування поета, які увійшли вже у звичаї, або заборонялись або так обставлялись і врізувались, що треба було останньої крихти самоповаги позбутись, щоб на їх пристати. І от з цілого ряду міст маємо одну трафаретну звістку: зважаючи на заборони та обмеження програми святкування, ювилейний комітет зрікається всіх заходів, ухваливши святкувати велике свято мовчки, в серцях. Однодушно, без попередньої змови, лозунгом ніби стало давнє слово Куліша, промовлене ще над труною великого Кобзаря: „коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо“.
Отже вийшов „німий ювилей“, по скільки люде хотіли „святую правду глаголати“: з замкнутими устами звичайно не можна торкатись правди… Але вже самий факт німування тоді, коли серце було повне вщерть, зробив цей німий, мовчазний з примусу ювилей грандіозним святом, найголоснішим з усіх ювилеїв на світі. Самий цей факт ударяв своїм контрастом по серцях далеко більше, ніж могли б це зробити найзапальніші промови. Бо ніколи не може помиритись людина з тим, щоб стражник Хома безборонно міг порядкувати й на небі, що не належить до стражникової компетенції, тоб-то в данному разі в серцях людських, повних гарячої пошани до Великого. Найполохливіші мусіли обуритись, не видержали до дна душі лойяльні люде. Дуже незручну, цілком безнадійну для бою позицію обрала собі реакція і вже наперед можна було бачити, що тут спіткає її та грандіозна катастрофа, за яку надолужувати доведеться такими ж грандіозними брехнями та наклепами, цілим морем облудної злости й гадючого сичання. Під заголовком „Ювилей Шевченка“ полилися довгою низкою звістки про однодушний протест проти замикання уст у такий день і з такого приводу. Всіх станів люде і всіх національностей з'єдналися в одному почуванні — протесту проти обставин, що не дають навіть великого правдолюба пам'ять шанувати, та разом з усіх уст мимоволі виривався й величній гимн тому, хто знов зібрав коло свого наймення всіх кращих людей, не запліснявілих у прислужництві… Як влучно сказав той самий Васильченко, панахида пішла по вулицях і повела за собою маси людей. Поминки поета зробились масовими, і не вина прихильників Шевченка, що слово тихої любови пламенем взялось і перетворилося в гучний крик обурення, який пронісся од краю до краю… „В цей день мовчать уста, але серця співають гимн Великому“, — так висловили загальний настрій учителі з Харьківщини. І тим величніший був цей гимн, що́ дужче тиснули незалежні обставини, що тісніше силкувались замкнути уста, що більше захожувався з мітлою стражник Хома. Дійсність ще раз показала, що порядкувати на небі можна тільки уві сні…
На цьому фоні одбувалось наше сумне свято наш німо-голосний ювилей. Звістки про його пройшли перед нашими читачами, але мені хотілося б ще раз нагадати хоч деякі поодинокі факти, бо вони показують, з одного боку, що міг би дати ювилей, як би сюди не замішалась ота — не при хаті згадуючи — стороння сила, з другого — що він справді дав. „Українське товариство „Громада“ — телеграфував наш дописувач з Риги, — сьогодні впорядило урочисте засідання, присвячене пам'яті Шевченка. Адреси і привітання представників російських, латишських, польських і литовських товариств і органів преси зробили вражіння братерства народів“ („Рада“, ч. 48). „Одправлено в соборі, — повідомляють з Іркутського, — панахиду по Шевченкові. Протоієрей Фивейський у промові назвав Шевченка мучеником і співцем волі, правди і любови“ („Русское Слово“, ч. 48). І ще дві-три такі самі звістки можна навести, що показують як справді могло б пройти свято, коли б не охмарено його було вигуками дикої зненависти й ворожнечі і не спинено сторонньою рукою. Братерство народів, найкращі почування до людей, свято братолюбія — ось чим повинно було стати Шевченкове свято. Але чим воно стало — ось на зразок теж кілька голих звісток.
„У Київі на дверях Софійського собору 25 лютого вивішено оповістку: „Панихиды по Шевченко служить не будутъ“ („Рада“, ч. 47). У Київі ж архиєрей „порадив“ правити панахиди гуртками не більше 3–5 чоловіка („Рада“, ч. 48). У Варшаві архиєпископ дозволив панахиду, але на кладовищі, за 6 верстов од міста („Рада“ ч. 48). Архиєпископ одеський порадив собі ще краще, відповівши українцям з Єлисавету та Миколаєва: „О хулителѣ Пречистой Божіей Матери Тарасѣ Шевченко молитесь усердно и по совѣсти, чтобы Богъ ему простилъ писанія его. Панихиду служите у себя на квартирѣ, а не въ храмѣ“ („Рада“, ч. 50 і 57). В Царицині церкву, де мала бути, але не одбулась панахида, обставлено сторожею з москалів („Русское Слово“, ч. 48). В Курському поліція забрала всіх, хто прийшов до церкви на панахиду, й під цим почесним екскортом одвела до губернатора д. Муратова, а цей вичитав арештованим за „сепаратистичну демонстрацію“ й заявив великодушно, що „на перший раз“ — тільки на перший! — прощає („Кіевская Мысль“, ч. 64). У Київі поліція зайшла 25 лютого до клубу „Родина“ й застала там чотирьох старшин. „Поліція порадила старшинам розійтись, бо в помешканні клубу зібрання заборонено“ („Рада“, ч. 47).
Думаю, що ці факти, які можна б без краю нанизувати, не потрібують широких коментаріїв. Додам хиба, що оповістку з дверей Софійського собору варто б передати до якого-небудь музею — на вічний спомин про те, як поставилась православна церква до бажання „чад своїх“ додержувати звичаїв самої ж церкви. Так само варто затямити й святобожні відповіді згаданих князів церкви з їх зворушливим піклуванням про те, щоб не було „скопленія“, або щоб „возлюбленныя чада“ не били чобіт, ходячи на панахиду до церкви, чи навпаки спокутували своє грішне бажання мандрівкою за шість верстов. Відповіді ці дуже нагадують, коли хочете, оту „маленькую запятую“, що поставила була в своєму писанні одна інститутка, не знаючи, чи треба її взагалі ставити: коли не треба, то можна й зректися, а як треба, то вона ж єсть, хоч і маленька: — чотирі-п'ять чоловіка всього правили панахиду, а не „скопленіе“!… Правда, як показує останній з наведених фактів, архиєреї розійшлися з поліцією в розумінні того, що вважати за „скопленіе“: київський архиєрей за maximum дозволеного брав п'ять чоловіка, а поліція й чотирьох визнала за недозволене „зібрання“. В иншому ж усьому зворушлива згода й однакове піклування про святий спокій, — піклування, що дійшло до трактування панахиди, як „сепаратистичної демонстрації“!
І проте не вважаючи на це піклування, або, краще сказати, дякуючи такому піклуванню, без „скопленій“ таки не обійшлося. Замісць того, щоб одбутися в церкві, в місцях зібрання, то-що — „панахида“ пішла на вулицю й зібрала коло себе далеко більше людей, ніж могли б змістити закриті місця зібраннів… Орудування стражника Хоми обернуло тільки „вічную пам'ять“ у революційний спів, а в усьому иншому показалося лиш сном — німий ювилей обернувся в найголосніший і надовго певно запишеться в пам'яті людській. Тим більше, що багато людей відчуло його „на своїй шкурі“, як, лаючись останніми словами й блюзнірствуючи, кричить „отецъ лжи“, нововременський Іудушка, що теж робить тепер свій підрахунок чорносотенним заходам і планам на те, щоб приборкати і давно похованого Шевченка, і живих його наслідників та прихильників.
Про ролю всяких „отців лжі“ під час Шевченкових днів, не вважаючи на всю огиду до такої теми, таки доведеться сказати кілька слів. Відомо, що вони перші зняли ґвалт, вимагаючи відповідних учинків од власти; відомо, що вони уряжали патріотичні манифестації, били й палили портрети Шевченка, а тепер Шевченківські демонстрації роздувають у державну зраду, що ніби-то їздила по Київі на білому коні в образі єврея-студента й гукала: „да здравствуетъ Австрія“ під вікнами австрійського консульства. Даремно офиціяльні заступники власти як петербургський градоначальник та київський губернатор, розслідивши справу, заявляють, що нічого цього не було: знайшлись самовидці, що „на свої очі бачили“ й на „власні вуха чули“, а „студент“ Голубев, обісмілений блискучим дебютом у справі Бейліса, взявся вже вдруге сам до „частнаго разслѣдованія“, яке поки що окошилося на шибках у подільських крамницях… Але цікаво зазначити ще одну річ. Разом з оцими брехнями й знущанням над пам'яттю Шевченка чорносотенна преса силкується виставити поета за „ненавистника ляхів“, патентованого юдофоба й навіть ритуаліста! Читаючи останні домисли чорносотенців, просто дивуєшся, чому ж ці панове протестували проти святкування пам'яти любого їхньому серцю „націоналіста“ і за що Голубев, який з усіх хуліганів сам один тільки має вільну руку безборонно хуліганити, волочив по київських вулицях портрет „ритуаліста“[2], за що нарешті той портрет спалено блюзнірською рукою розсатанілих дикунів? Оці дикунські вчинки ясно показують усю глибину їхньої брехні на всі боки, та разом же свідчать, що брешуть вони свідомо, сами знаючи про те, що не закаляти їм чистого, ясного образа мученого поета, що їхнє болото обертається в німб круг його голови. „Засвистіли бризки брудної грязи, але не долетівши до бюста, спинилися в повітрі, заясніли синьою хмаркою і свіжими синіми волошками посипались на задумане чоло поета“ („Рада“, ч. 49) — така одна з легенд, що вже виростають після Шевченкових днів. І це теж тямлять дикуни, що грудки болота од них обертаються в шанування, що ані на хвилину не потьмарити їм ясного образа — і звідси скажена зненависть їхня: пінячись од злости, розводючи „ядъ чернилъ слюною бѣшенной собаки“ — пишуть чорносотенні органи про дні своєї ганьби й осоромлення.
Оця соромицька до останньої міри оргія, яка відбувається тепер по всіх запашних місцях „истинно-русскаго“ націоналізму, ті канибальські крики, що лунають з усіх темних закутків та од погромної орди, ті радощі, якими ніби-то сяють канибали, „сокрушивши мазепинство“, той сміх на кутні — дуже мені нагадують один епізод з української народньої казки. Пам'ятаєте певне „Івасика Телесика“, над пригодами якого кожен з нас умлівав од жаху й цікавости за дитячих літ — то пам'ятаєте й те, як замісць Івашка в печі опинилась „зміючка Оленка“, дочка тієї самої зміюки, що думала пообідати сердешним Івасиком. Стара, досвідчена в людоїдстві змія, Оленчина мати, неначе добре все була розважила на погибель Івашкові й зробила з цього теж свято собі. Наскликала гостей, пообідали, та й не просто пообідали, а ще для більшої розваги знущатись почали з своєї жертви.
Попоїли добре, повиходили на двір та й качаются по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового мнясця наївшися…
Так радіють і святкують по-канибальському й чорносотенні зміюки: вони ще не хотять пізнати, чиє „мнясце“ допіру в смак спожили… І не хай собі „качаються-валяються“ — вже чутно голос: „покотіться-поваліться, Оленчиного мнясця наївшись“. Цей голос подає Телесик українства, що не тільки цілим вирвався з пащі змієвої, а ще навіть і канибалам підсунув їхнє власне нарождення. Ті вислови щирого спочуття, якого центром зробилися в Шевченкові дні ті, хто тепер держить його прапор, та одностайна побожна пошана перед пам'яттю незабутнього співця України, оте збільшення нових лепт на пам'ятник йому, одгуки всього цього серед народу — все це громом лунає: „покотіться-поваліться, Оленчиного мнясця наївшись“. І тим гірше тому, хто цього грому не чує або вдає, що не чує…
- 1914.
——————
- ↑ „Библіотека великихъ писателей. Пушкинъ,“. т. II. СПБ. 1908, стор. 602. В тому ж томі (стор. 143–148) читач знайде й покалічений текст „Гавриліади“, з якого все ж видно, яка величезна ріжниця між Шевченком та Пушкиним у трактовці одного сюжета. „Марію“ як-не-як, а можна було надрукувати без образи для справжнього релігійного почуття, і коли б не ґвалт таких пуристів, як д. Лободовський, то певне ніхто й не догадався б, що треба нищити одну з найрелігійніших у світі поем.
- ↑ До речі — про „ритуалізм“ Шевченка. Чорносотенні писаки аж захлинулись були з радощів, знайшовши в „Кобзарі“ отаку для себе новину:
Як же не ритуаліст!.. Забули тільки проворні митці сказати, що це не Шевченкові слова, а божевільної відьми, і що коли вже робити автора відповідальним за слова його героїв, то можна тут із Шевченка не то ритуаліста, а й душогуба зробити („чи то потопити, чи то подушити“?). Мимоволі згадається вже справжнє Шевченкове:
Стоїть кутя на покуті,
А в запічку діти;
Наплодила, наводила,
Та нема де діти.
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидові на кров — продать,
А гроші пропити? („Відьма“).О, суєслови! На жидах?…
Не на жидах — на нас лукавих,
На дітях наших препоганих
Святая кров Його! („Неофити“).Справді — суєслови…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|