Шевченко (збірка)/Просвітні заходи Кирило-Мефодієвського брацтва

by Сергій Єфремов

◀ Клерикали проти Шевченка

Шевченко Сергій Єфремов Просвітні заходи Кирило-Мефодієвського брацтва

По-людському ▶

Просвітні заходи Кирило-Мефодієвського брацтва.

Справа народньої освіти раз-у-раз буда живою актуальною справою в історії українського національного відродження. Українство, що во їм'я народу зародилось, з ім'ям народу на устах ширилось і розвивалось, не могло, певна річ, забути й занехаяти однієї з найпекучіших потреб народнього життя — щоб народ свідомими очима дивився на світ божий та на природу й стосунки людськії. З другого боку, історичні традиції українського життя, як от просвітна діяльність давніх наших брацтв, широке росповсюдження народньої освіти в XVII–XVIII віках, цілі фаланги селянських шкіл, мандровані вчителі і т. и. — все це ще більш привертало українських діячів до народньої освіти, зв'язувало український національний рух насамперед з рухом просвітнім, з бажанням дати народові світло знання та науки. Ця перевага просвітніх заходів виявляється вже в перших спробах тих національних организацій, що виникли були на Україні новішими часами. Згадуючи про такі организації, насамперед доводиться спинитись на замірах голосного й незабутнього в нашій історії Кирило-Мефодієвського брацтва, що зібрало в собі найкращих людей 40-х років, цвіт української інтелігенції — Шевченка, Костомарова, Куліша, Гулака, Пильчикова, Білозерського й инших.

Ми знаємо, що брацтво, як организація, й не починало своєї роботи. Викрите й захоплене в стадії формування, розпорошене по всіх усюдах, воно сліди своїх замірів лишило тільки в формі статута й правил, які мало покласти за основу своєї майбутньої діяльности. Це були поки ще слова, але слова надто вимовні для свого часу й людей. І от серед цих „слів“ на центральному місці стоїть піклування про народню освіту. Вже пункт 5-й статута говорить про „обов'язкову науку“ для народа, тим більше, що тільки освічені люде, на думку братчиків, і могли брати участь у порядкуванні державними й громадськими справами, — отже треба було через освіту зробити це доступним для широких демократичних кругів. Це виразніше справу народньої освіти поставлено в „правилах“ брацтва. В пункті 8-му тих „правил“ буквально читаємо от що: „общество будетъ стараться заранѣе объ искорененіи рабства и всякаго униженія низшихъ классовъ и о повсемѣстномъ распространеніи грамотности“^[1]. З цього виходить, що братчики народню освіту мали за неодкладну, нагальну потребу народнього життя, яку треба було задовольнити найперше („заранѣе“), попередивши цим навіть ту політичну реформу, коло якої захожувались тоді братчики. З другого боку, народня освіта повинна була йти разом із скасуванням панського права над людьми, цієї найдужчої перешкоди для всякаго світла, і запобігати „всякому униженію низшихъ классовъ“. Виховання молоді та відповідна література повинні були, на думку братчиків, сприяти й росповсюдженню ідей брацтва.

Ці загальні тези брацтва детальніше роскриваються в замірах поодиноких братчиків. Так, ми знаємо, що Шевченко ще попереду носився з думкою про народні видання, а Маркович, як видко з виказів Костомарова під час слідства, „имѣлъ большую охоту“ видавати українською мовою „Сельское Чтеніе“ для народу; на цю думку пристали Гулак, Шевченко, Куліш та Костомаров, а також присоглашали й инших людей^[2]. Гулак особливу увагу звертав на заснування народніх шкіл та видавання популярних книжок для народу^[3]. Куліш, у якого під час арешту між иншими знайдено проект прохання до царя, щоб дозволено було заводити по Україні школи для освіти народу^[4], в своїх згадках про ті часи переказує, що була серед братчиків думка „проповідати серед просвіщенних панів українських визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти“^[5]. Ще виразніше про це говорив тоді Шевченко навіть між широкими кругами, в яких він бував, як найпопулярніший на Україні поет. Так, Варфоломей Шевченко в своїх споминах росказує, що Тарас показував йому портрети своїх приятелів (видима річ, братчиків), що „сговорились работать для народнаго просвѣщенія“. Кожен з їх обіцяв давати, скільки зможе, до складки в товариську касу на стипендії хлопцям з народу на університетську освіту. Хто користувався з товариської запомоги, той повинен був за неї одслужити шість років учителем на селі^[6].

Працювати, як ми знаємо, братчикам не довелось тоді. Одні з них, найголовніші, опинились далеко на чужині та в неволі; инші, яких не присочило ухо донощика, затаїлися й замовкли з своїми думками. Дещо зробити їм пощастило тільки згодом, коли трохи вільнішим повійнуло вже вітром. Першою ластівкою цієї практичної роботи на полі народньої освіти була відома Кулішева „Граматка“, що її Шевченко привітав у своєму щоденнику, як „первый свободный лучъ свѣта, могущій проникнуть въ сдавленную попами невольничью голову“^[7]. Вернувшися з заслання, Шевченко й сам заходився коло просвітньої роботи на користь народню. Його „Букварь для южно-русскихъ школъ“ вийшов р. 1860 в Петербурзі, а решту книжок, які мав на думці видати Шевченко — арифметику, етнографію й історію України та дешеві народні малюнки, на жаль, не дала довести до пуття смерть поета^[8]. Инші братчики, як Пильчиков, працювали запопадливо по недільних школах. До загальних підстав зводить усю цю роботу відома стаття одного з найвизначніших братчиків, Костомарова, в „Основі“ за 1862 р. під заголовком: „Мысли южнорусса. О преподаваніи на южно-русскомъ языкѣ“. Нам тепер не цікаво, чим і як доводить Костомаров потребу народньої освіти народньою мовою: пізніші педагоги зробили це краще й повніше за Костомарова. Натомісць варто звернути увагу на ті практичні заходи, які старий братчик рекомендує своїм землякам.

Згадавши про тодішні придбання в сфері українського красного письменства, Костомаров робить одну чималу оговорку — „что все это не главное въ нашей литературной задачѣ: недостаетъ чего-то самаго существеннаго, того, что бы дало твердость и плодотворность нашимъ стремленіямъ“. „Ми, — пише Костомаров далі, — бачили в нашій українській^[9] літературі багато гарного, взятого від народу; та бачили й занадто мало того, що ми натомісць сами дали народові. „Соловья баснями не кормятъ“ — кажуть у приказці, так і народ не можна годувати самими повістями та віршами. Йому треба доброї і ситої їжі — знання й освіти“. Поставивши таке загальне вимагання, Костомаров доводить, чому саме освіту треба народові давати народньою мовою. „Не знаю, — каже він, — як хто инший скаже, але мені здається, що поки українською мовою („на южнорусскомъ языкѣ“) не ширитиметься наука, поки мова цяя не зробиться знаряддям вселюдської освіти — доти з усіх наших писаннів цією мовою буде блискучий пустоцвіт, і нащадки в них бачитимуть наслідки примхи, бажання передягатися для розваги з сюртука в свитку й пояснятимуть їх більш модою на народність, анїж любов'ю до народу. Гірка правда краща за солодку брехню. Хто любить свій народ — хай же любить його не по-донкихотському, не думками, а серцем та ділом, хай любить не абстрактне розуміння народу, а самий народ, який він єсть, якого можна спізнати; нехай любить живих людей, що належать до народу, й шукає насамперед того, що йому користне й потрібне. В сфері своєнароднього слова ми ніякої иншої користи дати народові не зможемо, як тільки зробивши це слово знаряддям вселюдської освіти. Народ повинен учитись, народ хоче вчитися, коли ми не дамо йому способу вчитись рідною мовою, він чужою вчитиметься, і наша народність загине разом з освітою в народі. І чи ми тоді матимемо право жаліти за нею? Що краще: чи бачити народ у темноті, та при своїй народності, чи освіченим, але позбавленим своєї народности? Певна річ, вибіраючи з цього, доведеться пожертвувати народністю. Та на віщо ж непотрібні жертви робити, коли можна одно з другим помирити, коли це буде й по правді, й по справедливости“? І по цій передмові Костомаров дає свою програму народньої початкової освіти та популярного письменства й підручників. До програми заводить він — науку релігії („въ православно-христіанскомъ духѣ“), арифметики, космографії, географії і взагалі природознавства, граматики рідної мови та основ юриспруденції. „На цьому поки що можна обмежитися“, на думку Костомарова, тільки треба дбати найбільше про популярність книжок. „Ось до чого, на нашу думку, — кінчає Костомаров, — годилося б тепер узятись українським письменникам, а люде заможні, що живуть на Україні, нехай же покажуть свою любов до народу ділом, принявши на свій кошт видання таких книжок та заводючи школи, де б селянські діти побірали науку рідною мовою“^[10].

Я не розглядатиму переказаної тут програми, бо вона, як відомо, лишилась тільки на папері. Як ми знаємо, реакція зараз же знесла навіть недільні школи на Україні, то про якусь планомірну діяльність шкода було й марити. Мало того — за рік Валуєвський циркуляр заборонив як-раз і всю ту літературу, на яку наполягав найдужче Костомаров. Проте його заклик, поки ще дійшло діло до згаданих репресій, мав і деякі реальні наслідки. Жертви грішми на видання підручників та євангелії в українському перекладі почали були приходити на руки Костомарова й на них видано було р. 1863-го „Оповідання з святого писання“ Опатовича та „Арихметику або щотницю“ Кониського. На цьому видання підручників мусіло спинитися, як і збірання жертв, бо всесильний тоді Катков зробив цю справу „польскою интригою“, кинувши самому Костомарову ущипливе натякання: „бросьте эти деньги — онѣ жгутся“!.. Треба додати, що остачу з громадських жертв Костомаров згодом передав до академії наук на премію за словарь української мови^[11]. Премію цю р. 1905 присуджено редакції „Кіевской Старины“ за відомий „Словарь української мови“, що впорядкував Борис Грінченко.

Така була доля просвітніх заходів Кирило-Мефодієвського брацтва та поодиноких братчиків. Не багато дали вони позитивного, але цьому на заваді стали надзвичайно суворі обставини громадського життя, що в корені підтинали всяку практичну роботу навіть на просвітній ниві. Зате дали братчики велику для свого часу ідею — ідею повсюдної й обов'язкової народньої освіти народньою ж і мовою — ту ідею, що й для нас має ще всі прикмети високої актуальности. Ця ідея ріднить наші покоління з тім, що 67 років тому засвітило було перші проміні національної свідомости, виступивши з вимаганням волі й науки для народу.

1913.

---

——————

1. Твори Т. Шевченка, т. II, СПБ, стор. 100.
2. „Былое“, 1907, VIII, 205.
3. „Галерея Шлиссельбургскихъ узниковъ“, т. I, стр. 47.
4. Кониський Ол. — Тарас Шевченко-Грушівський, т. I, стор. 234.
5. Куліш — Хуторна поезія, Львів, 1882, стор. 8.
6. „Древняя и Новая Россія“, 1876, V, 85.
7. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 288
8. Як дуже дбав Шевченко про народню освіту, показують його листи з останнього часу його життя, повні всяких просвітних проектів, планів, заходів, то-що. 7 серпня 1860 р. він пише до Тарновського, що 50 пр. „Кобзаря“ він жертвує на чернігівські воскресні школи, а 50 на київські і потім ще раз нагадує про це в листі з 16 лютого 1861 р. Тоді ж таки, 4 січня 1861 р., він пише в Київ до Чалого: „посилаю вам на показ 10 екземплярів мого Букваря, а з контори транспортів ви получите 1000 екземпл. Добре було б, як би можна роспустить його по уїздних та по сільських школах. Та вже, що хочете, то й робіть з ними, а як Бог поможе, зберете гроші, то положіть їх в касу ваших воскресних шкіл“. „Це не моє добро, а добро наших убогих воскресних шкіл“, нагадує ще раз поет, запитуючи, чи не візьме митрополит Київський 5000 пр. „Букваря“ за гроші. Див. „Твори Т. Шевченка“, т. II, стор. 444.
9. Костомаров скрізь уживає терминів: „южноруссъ“, „южнорусскій“, зам. „українець“, „український“.
10. „Основа“, 1862, V, 1–3.
11. Ось які відомості про ті громадські жертви подає сам Костомаров у листі до Драгоманова з р. 1877-го: „Въ настоящее время я эти деньги положилъ въ билетахъ херсонскаго земскаго банка и храню въ банкѣ, составивъ на случай смерти моей завѣщаніе, показывающее, чьи и какого рода эти деньги, которыя послѣ меня должны быть препровождены въ минист. Нар. Просв. и обращены на народное образованіе въ Малороссіи. Денегъ было доставлено до 4000 р., изъ нихъ 1300 истрачено на изданія Опатовича и ариѳметики Конисскаго, да дано авторамъ гонорара впередъ, но съ теченіемъ времени проценты отъ оставшихся накопились до того, что теперь скоро опять сумма достигнетъ 4000 р.“ („Житє і Слово“, т. III, стор. 336–337). Як бачимо, Костомаров таки не віддав грошей міністерству народньої освіти, певне міркуючи, що тоді вони зовсім для української справи були б пропащі.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.