Сині етюди (1923)/Шляхетне гніздо

Матеріал з Вікіджерел
< Сині етюди (1923)(Перенаправлено з Шляхетне гніздо)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сині етюди (1923
Микола Хвильовий
Шляхетне гніздо
Видання: Харків: Державне видавництво України, 1923.
ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО.

Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда — д'єдушкою. Бабушці — 66, вона жлукто з жаром, від неї вохка білизна з попілом. Батько д'єдушчин чумакував у Крим по сіль, того й у д'єдушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому 70, — а волосся на голові, як пух з трусика для касторового копелюха сивий, сивий.

Д'єдушка патріярх і тепер: правнучата, внучата, діти — всі вкупі, 60 десятин не поділені, 30 одібрав ревко, — це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули…

У д'єдушки був і син, — його Бубирець-незаможник „згріб“, а потім Бубирця „згребли“, і загинули обидва.

Д'єдушка — патріярх, і син був би патріярх, коли-б не 14-й рік: втягнули в споживче товариство за скарбника і ходив уже в збірню. А синові сини вже не те: викинули хату на степ — біля шведських могил, і вже хотіли не 60, — а 260. В Харків до банку їздили, щоб д'єдушка не знав.

От-от щось в Папуцячім маєткові, — Папуці призвище — от-от…

Кожного тижня правили службу — в неділю, у неділю умирав тиждень і народжувався другий. Тижні умирали і тижні йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь — до народження. І так віки, коли ще й Слобожанщини не було — довго-довго.

Тижні були галасливі, кріваві, буйні.

Андрія — синового сина — звабив вовчий Шкуровський загін, а Василь і досі живе вдома. Єсть такі у нас, і досі нікому не служили: ні нашим, ні вашим. І не хитрі, фортуна, кажуть. От і Василь.

Уночі розсипаються зорі і зникають в Папуцячім лісі — тепер громадський. Д'єдушка ніяк не міг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тоді він зовсім не розумів: як це? з мого лісу?

Потім узнав, що це — закон такий, а коли закон, то це є закон.

Ранком д'єдушка каже бабушці:

— Доглянь-бо за хлопцями, а я мабуть піду.

І йде в свій — не свій ліс. Він теж доглядати. Проте д'єдушка міцний дід: і тепер, як візьме косу, то чорта-з-два уженешься за ним. Старе покоління, із тих, що до 20 літ без штанів у цурки грали.

Доглядає д'єдушка добре: колись застав члена виконкому, — ліс рубав не по закону, — було діло!

Біля Великої Шведської Могили — д'єдушчин хутір. (Хутори, отруби, Столипин). Біля хутора Горбанькове озеро. Добра земля. Увечорі д'єдушка запрягає воли і — через ліс — невеличкий, кострубатий, недотепний, і сосни на північ хиляться. Рипить віз до Великої Шведської Могили. Пісок — пісок, а далі степи, чорнозем важкий, плодючий, міцний, оранжерейний: культура…

(… І ввижається иноді, що вся Україна оранжерея — там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі — багато кораблів під червоний стяг…).

… Рипить віз: ри—пп!

(Кажуть тут, недалеко, був Петро перший, той, що Полуботка нашого — не нашого замучив, той що на кістках згвалтованих, неспокійних степовиків наших збудував Петербург — вікно в Европу).

Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Великої тому: відціля Мазепа тікав, окаянний, проклятий гетьман. Хіба він міг дати волю українському народові? Прийшли сюди з півночі люде — з далекої півночі, з близької півночі, а ми хотіли волі… Хіба він міг дати волю невеселому краю?..

… Д'єдушка приїде на хутір і дивиться на ярину. І тут ярина і далі ярина. Друга ярина — своя — не своя. І серце радіє — тільки з сумом — і за свою і за свою — не свою… Пишно дметься вгору ярина…

(… І Україна дметься вгору… І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно…).

… Ходить д'єдушка по кварталах, сторожує д'єдушка, а сонце ллється на його патріяршу голову і сміється сонце: скоро-скоро умреш ти д'єдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, д'єдушко, не буде. Тепер земля більшовицька.

Увечері правнучка Манька пригоняє корови з д'єдушчиного свого — не свого вигону. Бабушка становиться проти ікони і молиться:

— Отче наш іже єси на небеси…

І дивиться у вікно: правнучка Манька загоняє не в ту кошару дійну маньку. Бабушка кричить у вікно:

— Ах ти, капосна дівчино! Куди-ж ти дивишся?

І знову до ікони:

— Отче наш іже єси на небеси.

Але Манька не слухає, і бабушка знову кричить і знову до ікони.

У бабушки усі ключі від усих скринь. Бабушка — хазяйка, а молодицям і жінці синовій — слух'яність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерти, — як коні, як воли, як завше осінь. Це те, що виспівують в сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народня пісня, це жіноча пісня, і всюди і завше треба казати про неї. Слухав і я ці пісні біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народнього горя…

… У неділю приїздить до д'єдушки батюшка. Д'єдушка — церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самогон від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже:

— Ох времена, времена і ти смутнеє врем'я.

А д'єдушка каже:

— Не розумію, отче Полікарпе, в чім тут річ. Одібрали у мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон?

Батюшка випиває стаканчик і голосно, щоб за вікном чули, щоб всі чули:

— Закон, д'єдушко. Більшовицький закон.

А потім нахиляється до д'єдушчиного вуха і, оглядючись, шепоче:

— Столпотвореніє вавилонське. Смутнеє врем'я на Русі. Он воно що! Розумієте? Он воно що!

Але д'єдушка не розуміє: столипинські отруби, війна, революція, більшовики, повстанці, білі, красні, комуністи, зелені, бандити, партизани, — д'єдушка не розуміє. Д'єдушка — патріярх.

Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах і виють собаки по селах — д'єдушка не розуміє.

У неділю приходить і вчитель, він хитрий, він шкандальник — так каже д'єдушка.

Випиває і вчитель із стаканчика.

— За ваше здоровля!.. А все-таки ви, д'єдушка, пожертвуйте щось на книжки. Ій богу нічим учити дітей.

Д'єдушка колись був попечителем, а тепер — ні. Каже:

— Ага, знову до мене! Як доглядав школу, то й все було.

Учитель:

— Тоді й без вас було… Бувайте здоровенькі (п'є)… Ви й тоді нічого не давали.

Старий хвилюється:

— Ах ти, шкандальнику! Як же нічого не давав? За те доглядав. Га?

Батюшка знає, що вчитель у червоній армії був, і він обережний.

— Буде, Митро Юхимовичу, буде голубчику… Бувайте здоровенькі (теж п'є).

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Свій — не свій ліс, щасливий — нещасливий, Василь. Щасливий — не вбили, нещасливий — живий.

За повіткою стоїть кузня: було велике господарство і була потрібна кузня. Вона й тепер потрібна.

Василь біля ковадла.

З луків іде дух свіжого сіна, йде дух свіжого вугілля — з кузні, сплітаються і йдуть до кошари, до загону, до волів. Воли ремигають похилі — і думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхніми ратицями зарипить віз, а вони будуть тягти на захід сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.

Василь каже про себе:

— За що вбито батька? За що вбито брата?

А потім знову мовчить і одбиває молотком по ковадлові. Він думає: старе не вернеться. І шкода йому: не батька й брата, не д'єдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети — „Нової Ради“, що виписував колись батько, а шкода йому Харківського банку і думок непокійних про 260.

Василь знає, що старе не вернеться. Сміється життя: заходили люде у Сибір шукати золота і щастя, думав викупати у них наділи. А люде думали про таємну тайгу, про „священний“ Байкал, про невідомий Сибір — золотий і арештанський. І прийшли знову люде — голі й голодні, і одбирали продані наділи.

А в росправі той же Епифан, той же Кирилович, а в росправі Василеві все-таки не місце, — одрізаний шматок, одрізані шматки і сила їх силенська сила. Він уже не є він. Треба життя перевернути — і своє, і сім'і, всього Папуцячого гнізда.

… Біля кузні пролетів кажан, завив Сірко на цепу. І було в голові далеко, і село було не село.

… Так після вибухів. А в маленькій хаті — є ще й мала хата — жінки незадоволені.

— Глядіть і завтра щось сполкомщики загадають везти.

Друга:

— На заможніх завше відбутки більш було.

Трет'я:

— І чорт з ним, з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину — і більш нічого. Піду краще наймуся десь.

І каже Параска, жінка д'єдушчиного сина, того що загинув:

— Господи, що ти кажеш, Дунько.

І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози, і почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік, що вже чогось немає, хоч і єсть ще у бабушки ключі а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.

Над селом місяць, над селом голубі голуби. Не світло на душі — щось минає, щось не вернеться.

Бабушка прокидається ледве засіріє. В її кімнаті горить біля ікони лямпадка — божа матір з сином. В другій кімнаті хтось важко кахає. Бабушка молиться:

— Божа мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу?

Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому і крихкотіла, як сама бабушка.

В кімнаті світає. Бабушка молиться:

— Богородице, діво, радуйся.

Але згадує, що вже пора корови вигоняти і кличе:

— А ну-бо, хлопці, вставайте! Вже не рано.

І знову: — Богородице, діво, радуйся…

… Д'єдушка вчора не поїхав на хутір: він сьогодні їде. Василь запрягає воли, Василь завше з невеселою думою.

… Рипить віз: ри-ип! Тягнуть воли до Великої Шведської Могили. Свіжий вітер дмухає на д'єдушчине сиве волосся. Його широкі чумацькі брови похмуро нависли, його брови задумались.

Д'єдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться віз, обминають його сосни кострубаті, на північ похилились. Ходить по соснах ранковий вітер, вибігає із сосон ранковий вітер і летить на поле до гречки.

… Мовчить д'єдушка…

Скоро-скоро одійде д'єдушка у вічність і не буде д'єдушки на землі…

Тепер земля більшовицька…

… Проїхали ліс, виїхали в степ.

В степу манячить Велика Шведська Могила.