Шурган/XI
Золото, золото, золото…
Ціла золота злива південного гарячого сонця — на золоті стиглі ниви, на зелені узбочини з червоними степовими маками. Золото й маки… Золото й кров…
Мати в'яже, Гаврик носить — за десятий сніп. Солоний піт сліпить очі, колюча стерня ранить ноги.
— Ма-мо!.. Мені болить!..
— Цить, синку, цить любий… (Шепотом переляканим). Носи, носи, а то не візьме більше чорт пузатий на роботу.
— Дак мухи не дають…
… Золоті мухи навколо роєм. Золоті мухи, з погонами-крильцями. В'ються, дзижчать насідають роєм-хмарою спереду, ззаду, згори… Гаврик б'є їх і топче, а вони сунуть навалою, жалять у голову довгими жалами-багнетами, ранять у серце…
— М-а-м-о!..
… Чиясь благословенна рука кладе лід на голову й змочує спраглі губи холодною водою.
Золото, золото, золото…
Спекою нестерпучою падають золоті стріли на голову. Сонце золотавим бурштином відбивається в буйних кетягах винограду, сльозами-перлами сяє в ягодах запашного, прозорого шашла. Золото й перли. Золото й сльози.
Мати ріже кетяги, Гаврик носить важкими корзинами. А з-за паркану — хазяйська дочка. Чи то не батьківський виноград горить золотавими іскорками в чарівних карих оченятах? Чи не він п'янить голову розкошами молодого пещеного тіла?
Гаврикові — сімнадцять, Гаврик спотикається від солодкого чаду й чує позаду глузливий регіт:
— Латки свої підбери, лахмітнику! Не задивляйся на сонце, бо очі вилізуть!
У голову — образа окропом. Горить вона полум'ям, пече немилосердно. — Куди тобі, харпакові, до щастя! Твоє місце — отам, біля чужого винограду, біля лопати й корзини, за 60 копійок на власних харчах!
— Мамо!.. Киньмо роботу, нехай їм грець, глитаям проклятим!
— Що ти, що ти, синку?.. (Шепотом переляканим). Як ославлять неробами, хто тоді на роботу візьме? Що тоді зимою жуватимемо, хлопче? Зціп, краще, зуби, синку, та мовчи, — якось дотягнемо.Руки болять, спина ниє. А піт струмочками — за комір. І золоті мухи роєм навколо: жалять, ранять, насідають звідусіль. А в кожної — золоті погони крильцями…
— М-а-м-о!..
… І знов — м'яка жіноча рука й лід.
Теплий літній ранок над Урусколем. Комиші зеленою стіною стали понад водяним дзеркалом, розступилися далі, далі й потонули в ранковій імлі. Десь лунко й тоскно продзвенів тужливий лебединий спів і завмер у степу. Заґелкали гуси, знімаючись на пастівники, й сердито-сердито заперечив їм щось баклан. Ворухнув комишами легенький вітер і затих. Турдукнув сторожкий фазан у гущавині гребенчуків та ожини. Прозорий туман здіймався вгору й танув у ранкових голубих серпанках. Десь на далекому сході простори затремтіли першою рожевою посмішкою: народжувавсь день.
А на березі — тендітна мила постать: русява головка — як май, і очі — як прозорий чистий ранок.
— Т-а-с-ю…
— Лежи, милий, лежи хороший…
Рогожін відкрив очі й побачив над ліжком — її, змарнілу й заклопотану. За нею пливли-коливалися високі, білі стіни й голубі картки неба за вікном… Ледве ворухнув губами:
— Де я?
— Не питай, не думай нічого. У П'ятигорському. Засни й відпочинь.
… І знову голубий ранок над Урусколем. І тихий, цілющий сон.
Помічник комбата 1-го Ставропольського, Левкович, сам себе не тямив, коли бурею налетів на с. Надежду з трьома сотнями повстанців, рубаючи денікінців на капусту. Полковника, Доногуєва, з кількома виконавцями його жорстокого наказу, захопили на гарячому. Похапцем кинулися до ями й руками одгрібали землю, рятуючи замучених товаришів. Декого, зверху, пощастило повернути до життя, а глибше всі вже лежали трупом.
Левкович ледве стримував справедливу лють, коли привели до нього Доногуєва. Стис кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні й придушеним голосом видавив:
— Жалко витрачати кулю на собаку, але — ми не кати: живих у землю не закопуємо!
Круто повернувся до своїх:
— Розстріляти!
Забравши кількох урятованих, марш-маршем подалися назад, мимо Ставрополя, на Невинку, доки ще не повернули назад частини, що їх послав Доногуєв навздогін за партизанами.… Рогожін поправлявся мляво, але вірно. Спочатку вітав у голубому мареві радісних спогадів і сподіванок. Тася сама підтримувала цей бадьорий соняшний настрій, — проте серйозних балачок уникала.
— Тасю… Нам треба, врешті, розв'язати наші непорозуміння. Ти пам'ятаєш нашу урускольську умову?
— Потім, потім, Гаврику… Насамперед — спокій і сон.
Приходив спокій і сон, а з ним верталися сили. Але відтоді Тася непомітно стала віддалятися, відгороджуватися від Рогожіна. Коли підвівся з ліжка й почав привчатися ходити, вона знов перейшла на „ви“. Майнула несподівана образлива думка. Не стримався й сказав Тасі одверто й просто:
— В своєму житті я тільки раз завинив проти вас і проти власної чести. Ви тоді призначили кару: смерть. Тепер мені ясно, чого ви так сердешно поставилися до мене в час тяжкої хвороби: сподівалися, що вмру.
Почервоніла до сліз. Це було несподіване обвинувачення, що вимагало цілковитої правди. Але всю правду Тася сказати не наважувалася. Спробувала викликати його самого на одвертість.
— Своїх вчинків пояснювати не стану. Запитаю тільки: чи справді ви тільки раз завинили проти мене й своєї чести?
Глянув на неї з докором:
— Ви ж сами знаєте…
— Ну, то скажу прямо: я була в армавірському лазареті 30 липня, після денікінців, і бачила вас там…
Здивовано зламав свої брови. Вона була в армавірському лазареті, коли він лежав там непритомний!.. Як це сталось? І чим це він міг так образити її? Згадав, що в бруді походного й окопного життя розгубив усі культурні звички, зашкаруб, загрубів, лаявсь іноді такими словечками, що в зубах від них залишалася оскомина. До повороту червоних в Армавір лежав немитий, брудний, вошивий, як і всі… Зніяковів і розгублено перепитав:
— Ви були в армавірському лазареті 30 липня?
Вона суворо зсунула брови. Тепер кінець… Усе ясно…
— Так, я була там. І нам нема про що далі балакати.
З цим повернулась і пішла.
Рогожін із болем відчув, що попав у якісь тенета й не знайде виходу. Невже він і досі не спокутував своєї провини? Що саме стало знов між ним і Тасею?
День-у-день гуляв в Емануелевському парку, проти госпіталю, абож сидів на бульварику Лермонтовської вулиці й думав. Чого таке складне й поплутане його життя, та й сам він такий ненатуральний, незвичайний?.. Пригадав Рябошапку, Нагнибіду, Коропа: живі, цікаві люди… А він?
І потроху манівцями, почав натрапляти на догадку. Читав колись цікаву книжку й запам'ятав цікаве слівце: інтеліґентщина… Так! Він отруївся нею, цією інтеліґентщиною, продуктом вікового буржуазного ладу. Він не жив просто, здоровим розумом і здоровим чуттям, а копирсався щодня в своїх учинках і позбавляв їх щирости й простоти. Формально він повернувся до низів, звідки колись вийшов. Але й туди приніс частину свого непевного психологічного багажу. Не просто жив за велінням свого духовного „я“, а щодня розв'язував якийсь безглуздий завдачник Малініна і Буреніна. Розумом сприймав, а чуттям іноді протестував і одвертався. Жив і діяв тільки для „неї“, для „неї“ вчився, боровся, кидався в жорстоку січу, йшов на смерть… з таємною надією на життя й нагороду. Для „неї“ був добрим, чесним, хоробрим, справедливим…
Іронічно глянув на себе збоку.
— Паперовий лицар… Пху!.. Слизняк без кістяка… Що ти собі досі думав, Гаврику?.. Ні, брат, — досить з тебе такої психології! Насамперед — забудь про „неї“. „Вона“ не для тебе. Та й ти сам — не для себе. Ти тепер тільки непомітна крихотка великої армії, що зараз б'ється за краще майбутнє. Тільки для неї, тільки для цієї армії, для спільного діла, будь чесним, хоробрим, справедливим…
І знов ловив себе на мудруваннях і тоді знов думка — до Тасі… Чи й вона так само плутається в тенетах роздуму, сумнівів і вигаданих химер?..
— А так, так… І вона!.. Он Маринка — та довго не роздумує. У тієї все ясно й просто.
Відтоді як щасливий Нагнибіда відшукав Маринку в п'ятигорському госпіталі, її обличчя, мов із повного келіха, розливало проміння щастя на всіх хворих і поранених. Навіть мертвим вона закривала очі й укладувала руки так, що небіжчики набирали непорушного спокою й ніби говорили всим своїм виглядом:
— Ну, тепер, нарешті, відпочинемо…
Маринка не розуміла, що може роз'єднувати молоду пару, коли очі шукають рідних очей, а на губах тремтять споконвіку відомі й повік нові слова.
— Тасю!.. Гаврило Петрович же любить вас, — я знаю… І ви його любите… Хіба ж не правда?
Тася червоніла й роблено суворим голосом заперечувала:
— Не говоріть дурниць!
Але Маринка хватала її за руки, танцювала навколо, турсучила й щебетала:
— Угадала, угадала, угадала!.. Хіба ж я не бачила, як ви плакали над ним, коли ждали його смерти?.. І цілували…
Але Тася серйозно розгнівалася:
— Маринко!.. Іще слово — і ми розійдемося!
На диво, Маринка помітила в обличчі подруги таку глибоку тугу, що здавалося, Тася ось-ось розплачеться. Вона схаменулася:— Та моя ж золота Тасичко! Простіть дурну Маринку, я більше не буду. Я ж хотіла, щоб якнайкраще, бо ніяк не зрозумію… Ну, не буду, не буду.
Рогожін другого дня виписався з лазарету, й пішов до штабу південносхіднього фронту, куди входила 1-а стрілецька дивізія. На ґанку зустрів Байсунгурова.
— Рогожін!
— Климе! Невже ти? От іще раз — несподівана зустріч!
Приятелі обнялися.
— Ну, не зовсім несподівана. Я, брат, до тебе — комісаром…
— Як так?
— А ти ще не чув? У штабі Гайченця вирішили дати тобі 1-й стрілецький полк. Пішли наші вгору, Гаврику!
Рогожін не зміг сховати цілковитого задоволення.
— Ну що ж? Повоюємо, Климе!
— Хм… Може й повоюємо. Там далі видно буде.
— А що таке? Чого такий панахидний настрій?
— Та бачиш… Є така штука… Ти вільний зараз?
— Цілком вільний.
— Ходім на Гарячу горку, там погомонимо. А разом і на рідні гори глянемо. Сумую, брат, за Владикавказом!
Приятелі пішли через Миколаївський квітник. На кожнім кроці їм заступав дорогу живий квітник молодих і літніх красунь, веселих, безтурботних дівчат і жінок, що метеликами вилися біля штабу армії, біля всяких установ, абож проста ховалися в закутку курорту від життьових бур.
Байсунгуров задуманим поглядом провів якусь русяву головку й запитав:
— До речі, я чув, що ти женишся?
— Що ти? З ким?
— Та ти, брат, не валяй Ваньку. В госпіталі наших двоє лежало, розказували… Чи може не так? Ну, тоді вибач на цім слові.
Рогожін хвилинку помовчав.
— От що, Климе… Я колись розкажу тобі все. А покищо — прошу тебе, облиш цю тему. Повір, друже, — це не звичайна історія, а щось серйозніше.
Голос йому затремтів. Байсунгуров допитливо скосив очі на виснажене обличчя приятеля й тепло промовив:
— Ну, ну, — нехай і так. Я просто хотів допомогти тобі, дивак ти такий… З Рогожіною я знаюся давно. Приятелював, навіть. От я й подумав: може вам важко порозумітися, то я б пішов до неї від тебе сватом.
Жаден мускул не ворухнувся на обличчі Рогожіна. Тільки брови посунули до перенісся.
— Це — неможливо.
— Чому?
— Тому що вона — моя дружина ось уже більше 5 років.Байсунгуров спинився, остовпівши від зачудування, але Рогожін попередив його запитання:
— Вона — моя дружина ще відтоді, як я був бідним козаком - неуком. Але… навіть губи мої не знали її губ і ми розійшлися з того самого моменту, як піп записав поруч наші ймення.
— Та це ж… романтика якась!
— Ні, це не романтика. Це непорозуміння, що ламає все моє життя. І я в ньому тямлю не більше твого. Отже — облишмо це. Кінець-кінцем життя все розв'яже. А не життя, то смерть.
Крутими мальовничими стежками зійшли приятелі на Гарячу горку й сіли на майданчику біля водограю.
— Яка краса!
Під ногами кишіло комашнею сіре, запорошене білим пилом місто. Праворуч — мальовничою декорацією встали Машук і Бештау. Ліворуч, унизу, за Підкумком, притулилася Гарячоводська станиця, що здавалася звідси іграшкою. Просто перед очима зеленою цяткою манячили Есентуки й фантастичним маревом здіймався під горами Кисловодськ. Далі ввесь обрій заступали верховини Кавказьких кряжів. Вони грали зелено-голубими, фіялково-бузковими, ніжно-сірими півтонами своїх зламів. Над ними вставали білі шпилі й бані, а двоголовий Ельбрус горів рожевими фарбами на блакитних і смарагдових плямах вечірнього неба.
Дивилися мов зачаровані.
— Климе! Я пригадую, майже рік тому милувався такими ж білими верховинами у Владикавказі. Починався шурган. Говорили тоді про завірюху громадянської війни, що ось-ось задме на Північному Кавказі. Так і сталося. Революційний гураґан погнав нас із Терека на Кубань. Тепер білий шурган мете з півночі й гонить усіх нас назад, аж до тих гордовитих верховин. Он там десь за Бештау й Мінеральними водами скаженіють „вовчі сотні“ Шкуро й насідають на Невинномиську денікінські батальйони. Залишилася тільки цяточка радянської Північно-Кавказької республіки. Ліворуч — гори, стіна. Позаду — піскові степи, смерть. Що ти думаєш про це?
— Якраз про це я й хотів побалакати. Додай іще: армію стиснуто на невеличкій площі. Від Прохладної, з Терека, проти нас наступають полки Бічерахова. Червоноармійці роздягнені, розбуті, голодні й хворі. Почався тиф. Немає гарматнів і набоїв. Немає харчів і ліків. Дезорганізація переходить усякі межі.
— Дак що ж це? Кінець?
— Ні, це ще не кінець. Ти ж знаєш, що червоноармійці уміють терпіти голод і злидні, уміють люто битись і перемагати абож хоробро вмирати. Уміють налагодити й сувору дисципліну. Найкращий доказ тому — Таманська армія. У нас є близько 150 тисяч бійців і 200 гармат проти денікінських 40–45 тисяч. Ми ще могли б оздоровити армію й перемогти, коли б…
Байсунгуров оглянувся, нахилився до Рогожіна і тихо промовив:
— … коли б негайно розстріляти головнокомандувача Сорокіна з усім його штабом!
Рогожін хитнувся набік:
— Ти з глузду зійшов?
— Аж ніяк. Ти знаєш, що цими днями Сорокін розстріляв командарма Таманської Матвієва?
— Климе!!!
— Ото то ж бо є! Сядь, це ще не все. Тепер серед політробітників армії уже багато є таких, що вважають Сорокіна за цілковитого авантурника. Це він, для своїх власних інтересів, зводив на ніщо всі перемоги, паралізував ентузіязм червоноармійців, віддавав цілі полки й дивізії на погром денікінцям.
— Постій! А факти, факти?
— Будуть і факти. Сорокін ждав, що після Автономова він буде головнокомандувачем. І в мислях не було, щоб ЦВК призначив когось іншого. Він же — помічник головкома, переможець Корнілова, улюбленець цілої армії… А ЦВК призначив Калніна. Відтоді починається провокація. 10 червня Калнін послав до Таганрогу десант, 8000 бійців. Сорокін повинен був на Батайському фронті почати бій, щоб затримати тут німців. А він підписав з ними на кільки днів мирову й одійшов з фронту. Німці навалилися на десант і знищили його майже ввесь.
— Плітки! Які є докази, що не сами німці все це спровокували?
— Коли б же тільки це одне!.. А то — слухай далі. Денікін кинув свою армію на Тихоріцьку, де був штаб Калніна. Сорокін мав послати сюди на підмогу дві дивізії. А він не послав нічого. Денікінці армію Калніна розбили, штаб розстріляли, Калнін ледве втік. Сорокін досяг свого: посади головкомандувача.
— А може ж це… тільки випадковий збіг фактів?
— Пожди. Після того висунувся талановитий командир Чернявський. Сорокін причепився до якоїсь дрібниці й розстріляв його. Був у нас популярний командир „сталевої дивізії“ Жлоба. Сорокін готував йому арешт і розстріл, коли б той не втік із своєю дивізією на Царицин. Нарешті, на всю Кубань прогриміла славетна Таманська армія, саме тоді, коли Сорокін терпів поразку за поразкою. І ось тепер він розстріляв командира Таманської Матвієва.
— Та що ж це таке?.. Жах і сором!.. А як же тоді — реввійськрада? Що вона собі думає?..— Ото то ж і горе наше, що Сорокін обплутав і реввійськраду. Це вона дала наказ № 9 командарму Таманської негайно зняти армію з фронту Армавір — Михайлівська і йти до Невинномиської. Коли б його виконати, денікінці змели б нас до самої Невинномиської. Матвіїв поїхав до реввійськради з поясненням, а тут його розстріляли. Та ще й з наказу реввійськради.
— Алеж це безумство! Куди ж ми йдемо?
— До диктатури. Сорокін мітить на диктатора, це тепер ясно. Тут, у П'ятигорському, він тримає біля себе „дивізію особливого призначення“, завів собі власну ЧК, в штабі — п'янка, оргії й все що хочеш.
— А ЦВК? Невже ЦВК того не бачить?
— Дехто бачить, та нічого не може подіяти. А дехто, разом із головою Рубіним, не вірить нічому. Рубінові недавно відкрили очі на все, а він і слухати не хоче: „Іван Лукович дуже гарний товариш. Ми з ним щодня бачимося“.
— Значить… справа гине? Навіщо ж тоді мені приймати полк?
— А для того й приймай полк, що треба гуртом спасати справу. Не Сорокіни творять революцію; впораємося і з Сорокіним. Наша така думка, щоб на фронті скупчити кулак проти Сорокіна й сорокінців. Тут, у П'ятигорському, він — цар і бог. Е, та що там. Швидше їдьмо до Невинномиської, а там — побачимо.
— Ну, тоді я завтра — до Гайченця.
— Добре. Тільки не забудь: це прихвостень Сорокіна. Бережись! Вони там усі вкупі щось мудрують.
По двох днях Рогожін виїхав з Байсунгуровим до Невинномиської.
Того дня в шпиталі виявили між хворими денікінського шпигуна-офіцера. Його забрали. Голова фронтової ЧК Власов, знайомий Тасин, зайшов до неї перепочити.
Тасю чомусь хвилювала ця подія. Власов сміявся з неї.
— Ну, знаєте, цей шпигун іще дрібниця. У нас є вони по штабах, по установах, і, навіть, між командирами на фронті.
— Що ви кажете?..
— Факт! Та от вам. У колоні Гайченця, в 1-й стрілецькій дивізії, безумовно є хтось із денікінських офіцерів. А хто саме — ніяк не виявимо. Хитрий собака! Можливо, що на всякий випадок він добре служить і нам і їм.
Тася помітно побіліла й нервово стисла руки.
— Звідки така догадка?
— Дуже просто. Ворог завжди знає все про цю дивізію. Інформація зразкова… Та що вам таке сталося? Ви хворі? Може води подати?
— Ні, це не хвороба. Це… не знаю як і сказати… Боюся, що я знаю того офіцера.— Та що ви! Чому ж ви мовчали?
— Тому, що вагалася, сама собі не вірила. Ви ж сами кажете, що він і нам добре служить… Я думала — він чесно перейшов до нас; не ховаючись. Спробувала запитати його самого, а він — ухиляється, плутає…
— Чорт забирай… Як же ви довідалися?
— Я їздила санітарним поїздом до Армавіру якраз того дня, як його відбили у білих. У лазареті бачила тяжко хворого дроздовського офіцера, що служить тепер у 1-й стрілецькій дивізії.
— Чудово… Хто ж такий?
Тася завагалася. Власов зрозумів її нерішучість.
— Може добрий знайомий? Бувають і між ними — на-око — симпатичні люди. Ну, от попадеться такий фанатик, лицар білої ідеї, та й полізе самому чортові на роги!.. Відкиньте всякий жаль. Тут справа серйозна. Є такі догадки, що вже й штаб головнокомандувача обплутує павутина шпигунства й зради.
Обличчя Тасине, бліде, як осінній ранок, являло глибоку печаль.
— Його прізвище — Рогожін, комбат Ставропольського полку 1-ї стрілецької дивізії.
— Рогожін?.. Слухайте! Це ж неймовірно! Його вважають у нас за надійного бойовика. Недавно я був у Гайченця, чув, що Рогожінові дають полк. Ви помиляєтеся… Може хтось схожий?
— Я не можу помилитися… Сама бачила…
— Іноді й очі обманюють.
— Тільки не тут… Це — мій муж…
Вона схилилася до столу й тихо заплакала. Власов зніяковів.
— Ви заміжня?.. От, справді, несподіванка! Та ви заспокойтеся! Що ж поробиш тепер! Поперед усього — справа революції.
— Я за ним давно, — тільки ми жили нарізно. Він іще у Владикавказі спробував був пролізти через мене до організації… Прислужувався військовому урядові…
— Е-ге!.. Тоді помилки не може бути. Вибачте, — це справа дуже серйозна. Будь ласка, їдьмо зразу ж до голови крайової ЧК тов. Рожанського. Можливо, Рогожін уже виїхав на фронт.
По двох годинах Тася повернулася до себе як з хреста знята. Пустка й смуток, пустка й розпач… Сіла біля вікна, втопила невидющі очі в залиті сонцем вулиці й не чула, як пекучі важкі сльози котилися одна по одній, одна по одній.
— Прощай, Гаврику!.. Тепер уже кінець… Я не виню тебе, любий мій… Ти дієш так, як тобі велить твоя облудна біла мрія… Я дію так, як велить мені мій обов'язок… Усе лихо в тім, що тебе виховали в ворожому таборі. І ти не міг цього перебороти…
А він стояв тепер, мов живий, перед очима. Такий незграбний і милий хлопчисько з Урусколя. Урван і шалоброд, як лихословили статечні хазяїни. Сміливий мисливець і щирий друзяка, як казала молодь. Покірний, наївний і смішний дикун, як думала вона.
Потім ота пригода, що поставила їх під вінець.
— Тасю!.. Будьте щасливі!.. Я вам не заважатиму. Як треба буде — покличте…
Вона не покликала. Вона нічим не допомогла цій рідній людині вийти на вірну стежку. Самотужки пішов він шляхом найдоступнішим для нього і — хто ж тут винен, що розійшлися шляхи їхні? Пригадала Владикавказ… О, чом вона тоді не подала йому руку?
… — Тасю! Якими ж путями, яким способом можу засипати ту прірву, що лягла між нами? Чим доведу свою щирість і знайду стежку до вашого серця?..
— Смертю!.. Тільки смертю!..
І вона сама… своїми руками… О, яка мука!
А в Маринки, як на те, щасливий день: Нагнибіда заїхав провідати.
— Та ну бо, Тасічко, розважтеся!.. Чого ви така невесела? Ось послухайте, що Семен розказує! Він узнав, що в нас у госпиталі лікувався Гаврило Петрович. Так уже зрадів, так зрадів! Він же на нього — як на бога! Гаврило Петрович його в бою з-під багнетів виніс. А Семен за те врятував його від денікінців у лазареті. Уявіть собі, Тасю… Лежали вони вдвох в Армавірі. Аж тут — денікінці…
Тася широко розкрила очі:
— Говори, говори…
— Заскочили вони до лазарету, всіх поранених побили. Семен уже дістав наган; одну каже — Гаврикові, другу — собі. А потім згадав про денікінську шинелю… Та що з вами Тасю? Вам — зле?
Простогнала з мукою й жахом:
— Говори, говори!.. Швидше, швидше!..
Слухала, закам'янівши, з шаленими очима й боялася, що серце розірветься надвоє…
— Маринко!!! О, Маринко!.. Що ж я наробила?
Зірвалася з місця й кинулася на вулицю.
— Візник!.. До ЧК!.. Швидше!.. На чай!..
В ЧК Рожанського вже не було. Власова — теж.
— Гони на квартиру! Графська, 21.
На квартирі сказали, що голова ЧК виїхав о 3-й годині автомобілем з озброєними військовими. Було це 21 жовтня, — знаменний день для Тасі, для П'ятигорського, для всієї Північно-Кавказької республіки.
Тася мов закам'яніла. Кінець! Тільки сліпий випадок може врятувати його!.. Тепер ясно: він після того не бачився з Нагнибідою й сам нічого не знає про шинелю з погонами…
Ніч минала — як тортури.
Уже з вечора 21 жовтня 1918 року П'ятигорським покотилися неімовірні чутки. Їх передавали пошепки. Говорили й боязко оглядалися. Слухали й не вірили.
Місто було перевантажене біженцями з різних шарів колишньої аристократії, буржуазії, чиновництва, що сподівалися пересидіти тут на Кавказі революційні бурі, абож вижидали слушного часу виступити активно. Князі Урусови, Шаховські, Щербатови, колишні міністри Рухлов і Добровольський, колишні генерали Радко-Дмітрієв і Рузький з нетерплячкою стежили за наступом денікінців. Був момент, коли головнокомандувач Автономов приїздив сюди, в кубло білогвардійщини, пропонувати Рузькому й Дмітрієву службу в червоній армії. Але обидва старі царські вояки рішуче відмовилися виступити проти „своїх“. „Свої“ тепер наближалися до П'ятигорського. Настрій був підвищено-напружений.
У місті якось не помічалося, що тут була тимчасова столиця Північного Кавказу. Найвищі крайові органи поступалися перед „сорокінщиною“, що нездоровою бурхливою повінню заливала П'ятигорське. Тут була ставка головнокомандувача, його штаб, його „дивізія особливого призначення“ і його власна ЧК. Ціла зграя дармоїдів, пришийхвостів, шукачів щастя, темних дільців і підозрілих жінок роєм гнойових мух крутилися навколо ставки.
В цьому оточенні Центральний виконавчий комітет Північно-Кавказької республіки, позбавлений своєї бази — катеринодарських робітничих кварталів, новоросійських заводів і доків, тихоріцьких і кавказьких майстерень — фактично опинився в руках Сорокіна. Найменші спроби обмежити сваволю головнокомандувача викликали лють і погрози.
Щоправда, ЦВК, не вважаючи на опір Сорокіна, спромігся організувати революційну військову раду, „як найвищу військову владу на Північному Кавказі“. Але й вона не змогла приборкати Сорокіна й припустила непоправну помилку, давши згоду розстріляти його супротивника, популярного командира таманців — Матвєєва.
Сорокінська авантура наростала як болячка.
Розкішний поїзд головнокомандувача з юрбою адьютантів, конвойців, музик і холуїв стояв на станції. Сорокін третій день пиячив. Темні очі його запали й горіли цілковитим божевіллям. Вуси обмокли й обвисли. Дійшов уже того стану, коли за найменше протиріччя стріляв на найближчих друзів і рвав на собі сорочку.
Вони берегли його, як свого ока. Цілий штаб ходив за майбутнім всевладним диктатором, як за своїм щастям. Він уже не належав сам собі. Його співробітники, його конвой, його дивізія особливого призначення робили свою кар'єру на його кар'єрі, штовхали його вище й вище. Наближалася розв'язка: або він, або ЦВК.
За п'янкою й під час важкого похмілля вони дружньою компанією оточували його, кадили йому ладаном і нашіптували зловісні поради:
— Пора!.. Тільки ти один можеш спасти революцію! ЦВК готує на тебе замах. Ось на, прочитай…
Підсунули записку, що перехопив начальник ґарнізону Чорний. Записку ту написано на з'їзді, під час промови Сорокіна.
„Мишук! Для тебе ясно, що він каже? „Не мало перешкод доводиться зустрічати в деяких відповідальних установах“… Чи не забагато? Годі! Або ця наволоч, або ми! К.“
Сорокін перечитав і заскрипів зубами. Він добре знав руку голови крайкому партії, члена ЦВК та реввійськради т. Крайнього. Це — не фалшивка.
— Досить! Або я, або всі вони. Гайченець правду казав. Гриненко! Позвати сюди Чорного!
Гриненко, особистий адьютант Сорокіна, кинувся до телефона. Треба кувати залізо гарячим… Повідомив Гайченця, замісника головнокомандувача, члена реввійськради й ЦВК.
Чорного Сорокін зустрів лайкою.
— Я тебе призначив начальником ґарнізону, а в тебе що твориться? В ЦВК сидять мерзотники й контрреволюціонери, що продають нас усіх… Негайно заарештувати Рубіна, Крайнього, Рожанського, Дунаєвського, Стельмаховича, Власова і всіх, всіх…
— Я не розумію…
— Ані слова, так і перетак!.. Гриненко! Зразу ж виконати наказ!
Гриненко з адьютантами Костяним, Рябовим і Кляшторним кинувся до автомобілів. О 3-й годині дня заарештованих членів уряду доставили на вокзал. Оточені ворожими шерегами конвойців, вони топталися біля розкішного сальон-вагона головнокомандувача. Лагідний голова ЦВК Рубін сам собі не вірив: Іван Лукович Сорокін — такий же гарний товариш!
— Пропустіть мене до Івана Луковича!.. Я виясню в чім справа.
Чорний брутально перебив.
— Тебе Сорокін не хоче бачити. Стій і жди.
Голова крайового парткому Крайній нахилився до голови ЧК Рожанського:— Здається ми проґавили. Мене Кочергін і Власов давно попереджали…
Сорокін саме снідав з Гайченцем і Щербиною за пляшкою кон'яку. Пляшка швидко порожніла. На дні її ховалася доля заарештованих. Гайченець піддав пари:
— Ну дак як же, Іване Луковичу? Доки тягтимемо цю волинку?
Сорокін зірвався з місця:
— Гриненко!.. Негайно всіх розстріляти.
Адьютант зразу ж кинувся з вагона. Обережний Чорний шепнув Костяному:
— Треба б писаний наказ…
— Е, який ще там наказ! Роби своє діло й мовчи!
Групою оточили заарештованих.
— Ну, ходімо…
— Куди?
— А куди водять зрадників? У тюрму, до підвалу.
Рубін здвигнув плечима:
— Це контрреволюція!
— Ну, ти поговори мені!
Арештованих посадили в автомобілі й повезли під Машук. Не встигли вивезти за лінію міста, як почався розстріл. Рябов і Костяний швидко впоралися з Крайнім і Рожанським, вискочили з свого автомобіля й кинулися на підмогу Гриненкові й Чорному. Гриненко невдало вистрілив на Рубіна, попавши йому в шию. Обливаючись кров'ю, Рубін підвівся в автомобілі й крикнув:
— Нехай живе радвлада!
Його добили. Командир Черкеського полку Котов, людина звірячого вигляду і вдачі, пороздягав побитих, забравши собі чоботи й одяг.
Другого дня, 22 жовтня, на фронті й по всій території Північно-Кавказької республіки читали тисячі листівок — „Змова проти радвлади“. Штаб Сорокіна намагався виставити розстріляних членів уряду зрадниками, аґентами Денікіна, а Сорокіна — спасителем революції.
А на фронті, тим часом, загрозливо й неминуче розгорталися важливі події. 23 жовтня Таманська армія, з наказу Сорокіна, знялася з лінії фронту Армавір — Михайлівська — Дундуківська й пішла через Невинномиську на Ставрополь. Спаяні знаменитим походом дисципліновані таманці, під командою Ковтюха, 27 жовтня взяли нічним штурмом денікінські позиції біля Татарки й 28 вступили в Ставрополь. Але виснажена боями й хворобами, позбавлена боєприпасів армія, не могла вже пробиватися далі, за Манич, на Царицин. У Ставрополі її почав косити жорстокий тиф.
Денікінці використали відхід таманців з армавірського фронту й ударили по всій лінії. 26 жовтня загони Казановича й Дроздовського взяли Армавір, а 1-а кінна дивізія Вранґеля збила червоних з лівого флангу, захопила Урупську, Безскорбну й погнала дезорганізовані частини 10-ї колони через с. Успенку, за Кубань (на правий бік). Під тиском денікінських батальйонів і ескадронів червоні загони покинули станції Коноково й Овечку, затримавшись на Богословській, перед Невинномиською.
За таких обставин у Невинномиській зібрався 2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу, щоб сказати своє слово про п'ятигорську трагедію й узяти до своїх рук вирване кермо. Сорокін вирушив на з'їзд пишним поїздом, із своїм штабом і численним конвоєм. Наміри були подвійні: або розігнати з'їзд, абож переконати його, що він, Сорокін, спас революцію.
Рогожін їхав із Байсунгуровим на фронт із важкими думами. Білий шурган далі й далі змітав червону армію. Від Овечки до Невинномиської — тільки 35 верст. Позаду — Терщина й гори. Праворуч — Ставропольщина й піски.
Всі станиці, села й хутори позаду фронту переповнили військові частини, обози й біженці. На майданах і вулицях, на вигонах і просто в полі, в ятках, землянках і халупах, на возах і під возами жило, родилося, хворіло і вмирало кілька десятків тисяч людей, що покинули денікінську Кубанщину. Убогі манатки й лахміття лізли в вічі. Нужденні злидні били з кожної латки, з кожного виснаженого обличчя. Був жовтень, наступав листопад. Що буде далі, коли підуть осінні дощі й заведуть свої співи снігові бурі? Був жовтень і голодний тиф блукав позаду червоного фронту, збираючи свої багаті жнива.
Але роздумувати було годі. Ставропольському полкові, разом з іншими частинами, треба було тримати фронт за 15–20 верст перед Невинномиською, щоб забезпечити роботу з'їздові.
Рогожін цілими ночами висиджував над мапою й радився з Нагнибідою, вишукуючи хоч би єдину слабу цяточку у ворога: за всяку ціну треба було відкинути його до Овечки й усунути небезпеку, що нависла над Невинномиською.
З Нагнибідою Рогожін товаришував щиро. Та й не сам він. У Нагнибіди весела вдача: він завжди в доброму гуморі. Де Нагнибіда, там сміх і жарти. Здавалося, бійці легше переносили пригоди й труднощі, коли з ними був Нагнибіда. Коли доводилося відступати, він шутками розганяв гнітючий настрій. Коли не вистачало припасів і сотня переходила на „кінський пайок“, він з веселими приказками становився в чергу перед кухнею й смачно вимагав:
— Порцію зернистої й кружку пільзенського!Одержавши варений ячмінь і кружку кип'яченої води, він намазував свій „кав'яр“ на тоненький шматок хліба, густо посипав сіллю і з'їдав із таким апетитом, що товаришів брали завидки. А вкинувши останні крихти до рота, серйозно попереджав інших:
— Ви ж не розходьтеся, — там іще в печі долото жарене.
І котився далі по своїй чоті. Біля нього спинялися; до нього зверталися за порадами.
— Тов. ротний! Чогось наш Чумаченко голову повісив…
— А то він за панами нудьгує… Такий уже добрий пан у нього був! Тільки шість раз і дав у морду, — а то все — в потилицю.
— Ха — ха — ха!..
— А їдять тебе блохи! Балакає, як шовком шиє!
— А що ж? Плакати та бульби носом пускати? Наша берьоть, їдять його мухи!
Раз Нагнибіда прийшов до Рогожіна задуманий.
— Є в мене, Гаврику, пляник… Що коли б із-за Кубані влаштувати фалшиву тривогу та відтягти туди їхні частини? А звідси вдарити тоді на Овечку?
— Думав я про це. Без гарматнів нічого не вийде, а в нас їх — кіт наплакав.
— Та хіба ж їх для цього багато треба? Даси нам два-три десятки гостинчиків для ворогів та парочку поганеньких кулеметів, то я тобі такий спектакль улаштую! Ось давай лишень, твою мапу, їдять її мухи з комарами.
Він заходився пояснювати свій плян.
— Я вже й містечко таке собі нагледів: біля хутора Надзорного.
— Чи ти не збожеволів, Нагнибідо? Це ж видима смерть!
— Ну що ж? Або рибку з'їсти, або на дно сісти. А хіба не видима смерть перти просто на ворожі кулемети, як ото ти надумав?
Плян Нагнибіди подобався. На правому березі Кубані, проти ворожого флангу заворушилися підводи. Возили дерево, дріт, старі бочки. Вночі порозставляли фалшиві гармати, замаскувавши їх гіллям. Денікінці занепокоїлися: перекинули сюди кілька частин, і підсилили артилерію. День-у-день їхні гармати грюкали на правий берег, намацуючи ворога, що, здавалося ховався в перелісках, готуючись до переправи.
Нагнибіда того ж дня зайшов до Рогожіна попрощатися. Вигляд у нього був винуватий: він приніс листа до Маринки.
— Ти не подумай, Гаврику… Я не боюся, багнет їм у пузо! Це я так, на всякий випадок.
— Добре, передам.
— Ні, не так. Може я ще й повернуся, — тоді не треба. А як щось там трапиться, — тоді віддай. Розумієш? Баба вона, браток, дуже хороша, їдять її мухи з комарами!— Я знаю…
— Ну, от… І вдача в нас однакова. Живемо, можна сказати, радісно… Чого нам соплі розпускати? Ну його к шуту! Помреш, тоді й лежи серйозно! А доки живий — радуйся!.. Ну от… Ти не подумай, браток, що це сльози… Ха-ха!.. Їйжебогу — щось в око попало… Ну-да… А з Маринкою ми одне слово — пара… Ну, прощай!
— Слухай, Нагнибідо,— а може б хтось інший…
— От ти й мій командир і розумний парень, а дурак! Завтра тобі треба в лоба брати дві лінії окопів… А може б хтось інший?
Обидва полегшено засміялися й щиро обнялися.
Плян Нагнибіди був простий і сміливий до нахабства. Доки там денікінці пристрілювалися до фалшивих батарей, він з двома десятками таких же як сам, кращих на ввесь Терек пловців, вирядився по той рік річки, далі в тил денікінських позицій. Кубань тут шумує білою піною і мчить між берегами не гірше від Терека. Перед вечором із більшовицького берега, з ліска за коліном, попливли вузлуваті коренасті пеньки, навскоси, до денікінців. Спочатку це турбувало денікінців. Вони стріляли на пеньки з кулеметів і пильно обдивилися їх, коли вода прибивала їх до їхнього берега. Нічого підозрілого не було: звичайні собі пеньки, наготовлені десь улітку. Напевне річка змила… Пізніше, коли сірі сутіні впали на землю, через річку поплив пеньок не такий уже звичайний. Між корінням розкарячився кулемет. З води за пеньком визирало вусате обличчя Нагнибіди. Згодом другий такий пеньок, третій. До півночі пливли вони через Кубань, збиваючись на плесі біля кущів лози.
А з півночі з більшовицького берега ударила гармата, друга, третя. В небі шваркнуло кілька ракет. І враз заговорив усіма батареями й кулеметами денікінський берег. А тим часом кілька смільчаків з Нагнибідою заскочили в тил, застрочили кулеметами, сипнули свинцовим горохом з ґвинтівок, бухнули кількома бомбами, зім'яли ворожі застави й погнали їх до окопів, сіючи паніку.
— Більшовики переправилися!.. Більшовики пішли в наступ!..
Скільки їх тих більшовиків? Чота? Батальйон? Цілий полк? Роздумувати було ніколи і нічого не можна було розібрати за ревом власних батарей. Від Овечки й Кузьминки посилали частину за частиною до місця прориву. Дзвонили полкові телефони й паніка росла по фронту.
Годину після того, від станції Богословки загули більшовицькі гармати й полки нестримною лавою кинулися на денікінські позиції. Змели, зім'яли їх, відкинули на Овечку, забезпечивши на кілька днів з'їздові рад спокійну роботу.
Після бою Кубань викинула на більшовицький берег, біля х. Надзорного, тіло червоного командира чоти, селянина-незаможника С. Д. Нагнибіди. 14 багнетових ран краще від орденів червоного прапора доводили, що Семен Дем'янович умер смертю героя. Під його пухнастими вусами ховалися відблиски його звичайної посмішки.
— Наша берьот, їдять його мухи!
В надзвичайних обставинах збирався другий з'їзд рад Північного Кавказу 28—30 жовтня 1918 року. Денікінські гармати гриміли за 15—20 верст і червоні полки ледве стримували супротивника перед Невинномиською. Загони Шкуро загрожували з півдня, від Баталпашинського. Відповідальні керівники, члени ЦВК, загинули від рук авантурників, абож розбіглися й переховувалися. З Мінеральних вод наближався поїзд головнокомандувача-диктатора й ніхто не міг поручитися за його наміри. На фронті й на самому з'їзді було не мало прихільників Сорокіна: одні справді вірили в байку про зраду ЦВК і вважали Сорокіна за рятівника революції, інші просто ждали від авантури тих чи тих вигід особисто для себе. Здавалося, справа революції випала з ланцюга історичної закономірности й лягла на терези сліпої долі.
Але це тільки так здавалося. Якраз у найважчий для революції момент особливо яскраво виявилося, які сили організували бідняцькі маси Північного Кавказу на непримиренну боротьбу з контрреволюцією.
Напередодні з'їзду зібралася фракція більшовиків обміркувати події. Засідання влаштували прилюдне; безпартійні делеґати переповнили залю.
Коротка інформація про розстріл членів ЦВК потонула в звуках жалібного маршу. Загриміли гарячі запальні промови. Делеґати ловили кожне слово, вплітаючи й свої почуття в єдине колективне поривання.
Сталася подія нечувана в історії революції: зваживши всі обставини, фракція, разом з членами ЦВК, розіслала телеграму від імени ще не відкритого з'їзду:
„Всім, всім революційним військам, радам і громадянам.
2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу і представників революційної Червоної армії оголошує поза законом колишнього головнокомандувача Сорокіна та його штаб: Богданова, Гайченця, Чорного, Гринченка, Рябова, Щербину, Троцевського, Масловича, Піхтєрьова й командира черкеського полку Котова. Пропонує негайно заарештувати й доставити їх в Невинномиську для прилюдного народнього суду. Пошті й телеграфу не виконувати жадних наказів Сорокіна й осіб, тут пойменованих.
2-й надзвичайний з'їзд рад „Північного Кавказу“.
Другого дня з'їзд пішов стежкою, що накреслила фракція. Щоправда, він не мав видатних керівників: спасати справу революції на Північному Кавказі зібралися рядові партійці, фронтовики, селяни-бідняки й козаки. Доповідь робив Гришін, кубанський селянин, що волею Жовтня став членом партії, керманичим радянської справи. Він так і почав:
„Пробачте мені, сірому мужикові, що я взяв слово висвітлити перед вами сучасний стан…“
Сіра, бідняцька, переважно городовицька маса билася на фронті, вставши за проводом партії до рішучої клясової боротьби. „Сірі“ рядові депутати-масовики зібралися на з'їзд вирішувати державну справу. „Сірий“, рядовий селянин-більшовик виступив з відповідальною доповіддю від імени розстріляного й розігнаного ЦВК. Такий був момент.
З'їзд відразу взяв тверду хазяйську лінію, ліквідувавши авантурництво, що розкладало армію. Сорокіна, з усім його штабом, оголосили поза законом. На головнокомандувача призначили Федька.
Довідавшись про це, Сорокін спинив на Курсавці свій поїзд і кинувся на Ставрополь з двома ескадронами свого конвою та чинами штабу.
Ставрополь з 28 жовтня посіла Таманська армія, — та сама армія, що її командира, Матвєєва, Сорокін розстріляв. Тепер вони поквитувалися. Ледве зморені коні сорокінців зацокали підковами по незграбному брукові ставропольських улиць, Сорокіну передали наказ негайно прибути до штабу Таманської армії. Недавній головнокомандувач зрозумів, що попав у пастку. Повернули коні й подалися в степ, на схід сонця. Туж-туж за ними погнався цілий полк кінноти й нагнав їх біля с. Сергіївського. Сорокіна ледве врятували від самосуду й посадили до ставропольської в'язниці. Проте й це не відвернуло неминучого: до в'язниці прийшов начальник 3-го Таманського полку Висленко й застрелив недавнього диктатора.
Незабаром, після допиту й суду, розстріляли Гайченця, Гриненка, Чорного, Кляшторного, Костяного, Котова й інших співучасників сорокінської авантури. Характерна рисочка: Гриненкові дозволили перед розстрілом прилюдно спокутувати свою вину й розповісти перед багатотисячним мітинґом подробиці сорокінської зради.
Надзвичайний з'їзд рад ледве встиг закінчити свою роботу, як денікінці зламали опір червоних полків під Богословкою, взяли Невинномиську й відкинули армію на правий берег Кубані. Тут у руках радвлади залишилися тільки чотири станиці: Миколаївська, Темноліська, Новокатеринівська й Барсуківська.
Це — все, що осталося від червоної Кубані. Боротьба переносилася на територію Терщини й Ставропольщини.