Щоденник кількох міст/Стамбульскі фота

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Щоденник кількох міст
Кость Котко
Стамбульскі фота
Харків: Книгоспілка, 1930

СТАМБУЛЬСЬКІ ФОТА

 
Віра безвір'я

Цей голос покрив усе.

Тільки-от-тільки дзвонили трамваї, прокладаючи свою путь по вузькій натовпленій вулиці; на різні голоси ревли авта на Пері; гаморіла юрба, — а ми, на другому поверсі еміґрантського кафе «Петроґрад», біля відкритого вікна вбирали в себе ці згуки, вбирали майже мовчки, обгортаючи довгими павзами коротенькі репліки.

І раптом — голос чи зойк, верескливий, пронизливий, хоч і не на високих тонах, голос, що йде з неба, а, може, й з-під ніг. Спокійний і тривожний разом.

Наше кафе — на перехресті Великої вулиці Пері й Саркіз-Агаджі. На протилежному розі, навкіс, маленький мечет із маленьким мінаретом. Тут, у кварталах европейців, він аж нічим не нагадує стамбульські мечети. Ну, як домова церква гімназії чи благодійної установи перед якимось старовинним собором.

На зубожілому мінареті зубожілого мечету, опершися на парапет у напрямі на південний схід, муедзин співає хвалу Аллахові та посланцеві його. І цей голос наповнив усю галасливу вулицю, і вже авто-людський гармидер-гук — тільки акомпаніментом до нього.

Не знаю, як убиралися муедзини раніш. Думаю, що не так, як цей. Бо звичайне пальто й звичайний чорний оксамитовий, здається, — капелюх співця аллахової всемогутности позбавляють його жадної містичности й романтизму. Чи не в цьому був глибокий зміст одчайдушної реформи Кемаля, що над нею знущаються газетярі буржуазної Европи? Вчора прочитав у французькій газеті: «Щождо Туреччини, то там диктатуру президента поширено навіть на деталі вбрання»… Здерто з муедзина чалму, з правовірного турка — феску, — і куди тепер поділася покірність аллахові й його повпредові на землі — каліфові?

Буяє життя. Горить електрика, біжать авта — в цей час на Пері нерозривною стрічкою. На протязі пів-кварталу можна купити все, навіть не заходячи до крамниць: од каштанів і «дузіко», місцевої поганої горілки, аж до жіночого тіла. І не підводячися з місця, я бачу, як на тому тротуарі жовтоволосий велетень матрос, світлий, як день, купує чорну кремезну муринку — темну, як ніч.

А над цим усім самотній голос самотнього муедзина. Скільки, скажете, треба мати віри, щоб у царстві мамони славити бога? Нічого подібного! Треба мати віру безвір'я, безнадійний цинізм, одчайдушний наплювізм, треба ані крихти не вірити в свого бога, не поважати, щоб закликати молитися йому серед гамору веселого життя та хвалити його за премудре влаштування світу: жовтявий швед може купити собі на дві години чорняву муринку.

Звертається служитель Магомета обличчям на південний схід, до Мекки, але зір його не сягає далі освітленого вікна нашого кафе, де кілька гяурів п'ють каву (та й то не турецьку, а з молоком). Його голос на кілька хвилин покриває ввесь галас, але — тренування, товариші, не більше!

І коли, проспівавши кілька раз, що Аллах — великий і милостивий, він зникає з мінарету — мені здається, що я бачу безнадійний жест рукою на прощання — до всіх людей, що, по-хорошому чи по-поганому, не вірять у бога.

За півгодини він питиме каву в своїй улюбленій кав'ярні й говоритиме з сусідами про курс ліри та катастрофічне зменшення прибутків, а потім, може, купуватиме — не муринку, білу. Хіба не вистачить білих еміґранток у веселих кварталах Пері?

Перші хвилини

Вузька вулиця, така вузька, що темно від високих будинків. Великий рух, люди, авта. Швидка машина несе просто вгору. Сиджу біля шофера й тому все бачу. Але цікаво: не пам'ятаю, щоб бачив хоча б один трамвай! Згодом переконався, що цією таки вулицею й трами ходять, але тоді, в перші хвилини, стільки вражінь, стільки оголомшений чужим рухом і власною швидкістю, що не бачив їх.

Не пам'ятаю людей. Не запам'яталося жадного обличчя. Не бачив нічого характерного східнього — тільки вражіння великого, рухливого. Таке й мусить бути завжди перше вражіння від великого чужого міста.

Од митниці до готелю через вулиці Войвода, Окджі-Муса й Пті-шан, а потім Великою вулицею Пері ми їхали хвилин десять. Мустафа — найкращий і найсміливіший у Стамбулі шофер. Він уже скоро шість років їздить на радянській машині.

Розклад буржуазної Европи

Вчора ввечері були в Таксімі.

Невеличкий садок, куди менший, ніж у Харкові на Римарській. За вхід тільки 5 гурушів (копійок). Ще півгуруша якогось податку — і все. Надзвичайно демократична розвага!..

— Почекайте… — загадково каже мій попутник.

Про зміст цього «почекайте» я дізнався щойно, як виходячи з садка, ми заплатили за дві порції морозива й пляшечку содової води… 6 лір (карбованців). У найдорогшому кафе це б коштувало 50 коп.

Проте, своє морозиво ми їли за столиком перед естрадою. А на естраді — дивертисмент. Грає джаз, танцюють одна по одній якісь негарні дівчата, співає куплети місцевий улюбленець Амор (між іншим — про відставного вранґелівського козака дуже їдко; російська еміґрантська публіка суворо мовчить замість оплесків), все як слід. Потім — чарлзтон. Його танцює й публіка між столиками…

Цього ж вечора я, в якомусь зв'язку з процесом Сакко й Ванцетті, прочитав у газеті назву американського міста Чарлзтон. Завтра їх мають стратити. Моторошно було дивитися на цей танок із такою назвою.

На ранок я ділився вражіннями в нашій маленькій комуні. Було не скажу, щоб огидливо, а якось неприємно від неестетичного танку з верещанням «чарлзтон, чарлзтон».

Маленькій Люсі — ще нема 3-ьох. Вона, однак, уже розуміє розмови дорослих. Коли я скінчив розповідати, Люся вийшла на середину кімнати й почала танцювати так само, як оті, в Таксімі. Тільки танцювала вона й виспівувала «чарлзтон» якось естетичніш. Люся передвчора приїхала на одному пароплаві зі мною. Чарлзтона вона вивчила ще в Москві…

От і пишіть про розклад буржуазного Заходу!

Диктатура жилетки
Надійшли надзвичайно жаркі дні. Спека. Люди безперервно п'ють холодний «газос», або «суук-су». Мій фотоапарат одпочиває: персонажі ховаються в таку чорну тінь, що ніякої змоги нема зфотографувати щось цікаве.

І ці люди ходять у темних костюмах (осінній «сезон») з жилетками, в осінніх м'яких капелюхах. З них ллється піт, але вони мужньо терплять, бо такий закон пристойности.

Напроти готелю — поліційна варта. Черговий поліцай цілий день стоїть і реґулює вуличний рух. Але цей поліцай зрушив із свого місця і зробив чимало кроків за мною, коли я вийшов із дому без капелюха.

Жилетку й капелюх — дві речі — я зненавидів назавжди, перебуваючи в чужій країні. Тільки «нижчим істотам» — продавцям чаушу чи бубликів — вибачають перебування на головних вулицях без жилетки й капелюха. Коли я спробував робити протест проти цих причандалів пристойности, я бачив як інстинктивно повертались за мною здивовані погляди. Найжорстокіший з законів — закон неписаний. Його люди так просто, звичайно не можуть перемогти.

Я бачив, як блискуче вдягнені дами й кавалери з огидою відсувалися на бік, коли повз їх проходив — не тротуаром, бруком, — засмальцьований хамал, несучи на плечах важкий вантаж. Я бачив, як залізничних робітників такий же залізничник, тільки кондуктор (істота вищої категорії), залишив тільки до найближчої станції у ваґоні I кляси, і тільки з умовою: не сідати. Місця були порожні, на ввесь ваґон був тільки один пасажир — я, але ж на мені був капелюх і жилетка, і я мав право протестувати проти того, що поруч мене посадили нижчу істоту, пасажира III кляси.

З балькону
Готель — на великій вулиці Пері. Її тепер перейменовано на вулицю Незалежности (Істіклаль джадесі). Ліворуч — один квартал до Тунелю — де можна їхати під землею в Галату, праворуч — видко всю вулицю майже до повороту на Пті-шан.

Чистенькі трамваї з фантастичними гієрогліфами замість цифр. Досі не знав, що турки вживають якихось інших цифр, не арабських і не римських. Повертаюся до кімнати, бачу на стіні відривний календар із такими самими гієрогліфами. Справу полагоджено. За чверть години я вже читаю номери на трамваях і навіть чотиризначні номери автомобілів.

Вулиця вузька, хоч і трохи ширша від тієї, де ми їхали напочатку́. В протилежному будинку — якась модна майстерня. Молоді, гарно одягнені, люди шиють щось і куняють на стільцях.

Сила авт. Вони йдуть майже нерозривною стежкою.

Доми високі, на 5–7 поверхів, але дуже вузькі. Мені розповідають, що вони — дерев'яні, дуже давньої будови.

Вулиця

Перші дні не міг зрозуміти: чому тут так багато публіки завжди на вулиці? Адже місто куди менше за Москву, адже великих справ тут не може бути. Довгий час не знав, чи можна стрибати в трами й вистрібувати, не бачив, щоб хтось так робив.

Тут ніхто не поспішається. Ходять поволі. Виявляється, що з трамів можна виходити під час руху, але ніхто не стрибає. Навіщо? Воно бо десь там спиниться!

Думаю, багато люду на вулиці ось через що: всі ходять поволі. Кожний, навіть вийшовши в справі, перебуває на вулиці вдвоє більше, ніж у нас. Тому й здається, ніби вулиці переповнено. Коли б люди ходили так швидко, як у нас, здавалося б удвоє менше.

Спочатку не вмів переходити вулицю. Стоїть поліцай в колоніяльному, але червоному шоломі й байдуже помахує паличкою, дивлячись собі під ноги. Ніхто на його не зважає, кожний їде і йде, як сам знає. Я перші дні довго чекав проміжку серед авт, потім біг на той бік. Незабаром навчився переходити, коли забагнеться. Ніхто мене не розчавив, як бачите.

Собака

Ми їхали автом наниз, до Галати. Їхали швидко. Раптом шофер майже спинив машину.

Серед вулиці лежав собака й байдуже дивився на авто. Шофер обережно об'їхав — це дуже важко було на такій вузькій вулиці.

Шофер був турок. Турки ще й досі дуже люблять собак і котів. Образити таку тварину колись вважалося за гріх. Тому й у прислів'я ввійшла безліч константинопільських собак.

Коли їдеш шіркетом на Пренкіпо або купаєшся в Мармуровому морі — бачиш серед моря два маленькі острови. Один — зрізаний, ледве визирає з води, другий — гострий. Це — Платі й Оксія. Там нічого не росте й там ніхто не живе. Ці дві темні плями якимсь дисонансом порушують яскравість рожевих островів.

Років окупації Антанта вивезла всіх собак із Константинополю на острів Оксію й потруїла там. Сучасні стамбульські собаки — молоді. Але ви чули, що таке атавізм? Молодий собака, що виріс уже після окупантів, якимсь інстинктом розуміє, що в турецькому народі живе зворушлива любов до кожної тварини.

Крамниці
Їх набито крамом: пахощами, одягом, галянтерією, різними витребеньками. Вітрини блищать і ваблять. Але всередині нікого майже нема. Ввечері вітрини майже не освітлюються.

Ніхто нічого не купує. Лозанна спричинилася до панічної втечі чужинців. Кілька років після цього — жадного імпорту конфексіону до Туреччини нема: для кого ввозити? Залишився старий крам.

Біднота турецька їх не купує — дорого. Буржуазія має змогу одягатися в Европі.

І стоять на Пері великі крамниці з блискучими вітринами, з продавцями, без покупців.

Одно слово в двох мовах

Німецькою мовою слово «вар» значить — було. Турецькою мовою «вар» — є. В турків є тільки те, що вже було в західнього народу. Турків вважали за націю нижчого ранґу.

Але надійде час, коли й у турків буде те, що є тепер, а не було колись на Заході.

Вулиця говорить

Вулиця говорить усіма голосами. Вона починає з 6-ої години ранку.

Пронизливо, з верещанням, з вигуками, з виспівами оголошують продавці про велику подію: вони принесли свій крам.

У Стамбулі хазяйкам нема чого бігати на ринок. Уже з 6-ої години по центральній вулиці Пері, по всіх завулках розходиться галаслива юрба продавців. Перше, що я почув першого ж ранку — був несамовитий галас під моїм вікном:

— А єслі…

Української мови під час подорожі вживати не доводилось. Хіба тільки, познайомившись із прекрасною полячкою в Ізмірі і мавши в своєму розпорядженні польський лексикон лише політичний, я змушений був почування висловлювати українською. Та це тому, що полячка ніколи в Росії не жила і руська мова їй не могла бути зрозуміла. А так скрізь — і в Торгпредстві, і в крамницях, коли бракувало французьких слів, і серед еміґрантів — доводилось уживати руської.

Отож це «а єслі» не здивувало мене щодо мови. Здивувало, звичайно, щодо змісту.

Кінчилося «а єслі» — і я чую «хейно берім». Це якийсь інший крам вигукують продавці. Далі чую швидке;

— Чауш, чауш, чауш! —

продається виноград.

Проходить скляр, — і спочатку довге, розтянуте, на високих нотах:

— Джамджі (скляр)!

Потім квартою нижче, потім ще нижче.

Між іншим, я так аж до самого від'їзду не міг зрозуміти, що воно таке було оте «а єслі», яке я чув щоранку. Колись увечері на Галатських сходах я погнався за цим голосом — і не наздогнав. Таємниче «а єслі» зникло в темряві. А зраня виходити з готелю вважалося за непристойне.

Я розпитував знайомих турків — і ніхто не міг мені назвати крам, що його турецьке ім'я згучало б, як ці два руські слова. Так я й поїхав з тягарем таємниці на душі… Що це було? Бублики чи риба якась?

Вулиця говорить. Вона говорить на різні галаси. Вона галасує, кричить.

Колись у Туреччині був прекрасний звичай. Коли вночі виникала пожежа в певній дільниці міста, нічна сторожа перегукувалась словами «янгін вар» (вогонь є), додаючи назву дільниці.

Наші товариші ще застали цей звичай. Вони розпитували, для чого це робиться. Їм пояснювали:

— А може якийсь житель кварталу Шашлі перебуває в цей час десь у Галаті. Він почує «Шашлі янгін вар», і поспішиться додому.

Зворушлива дбайливість! Але прагнення до европеїзму виживає її. Вигук «янгін вар» — визнано, очевидно, за велику провінціяльність. Префект міста заборонив нічній сторожі сповіщати населення таким способом про пожежі.

Купити на вулиці

На вулиці можна всього купити. Ранкові голоси сповіщають про рибу, хліб, молоко, овочі. Можна купити всього, крім… цигарок.

Курять майже всі. Цигаретка — така ж потрібна річ, як і кава. Може, з пошани до речі першої потреби, її не продають із лотків, а в крамницях і кіосках! По тих самих кіосках можете зміняти валюту за курсом (в кожному свій курс) і купити марок для колекції.

Хлопчики в Галаті вигукують:

— А чоколят вітторія! Он'є ікі бучук вітторі-ія!

Зовсім як наше:

— Справжній одеський молочний шоколад замість карбованця — двадцять копійок!

За 12½ (он ікі бучук) копійок ви купуйте плитку «вікторії», подібної ж якости. Жадної різниці.

Чи не на одній фабриці роблять «вікторію» й «одеський молочний?»

Я так звик до цих викриків і так ототожнював «вікторію» з «одеським молочним», що іноді дивувався: а чому не стоїть отут на вулиці суворий тип, що протягом року вигукував у Харкові:

— Конь ворроной повесть Бориса Савинкова, конь ворроной!
Чашка кави

Традиційну чашку кави вам і тепер можуть запропонувати в кожній крамниці, куди ви зайдете купити краватку чи папетрі. Іноді замість кави можете мати пляшку газосу.

Але пропонують не дуже охоче. Звичайно, ви можете навести на думку запропонувати якимсь жестом чи рухом. Вам принесуть кави з найближчої кав'ярні і грошей ні в якому разі не візьмуть.

Але цей звичай гостинности серед крамарів починає зникати. Кажуть, що спричинилися до ліквідації цього східнього забобону російські еміґранти. Вони перші роки блукали з крамниці до крамниці й попивали каву на дурничку.

Який руський?

Еміґрантів не люблять. Звичайно, не тому тільки, що вони живилися на дурничку кавою й газосом по мануфактурних крамницях. Російська еміґрація принесла до Туреччини розпусту й хороби.

В садах Серая я розговорився з турецьким офіцером. Мені треба було спитати шлях до монументу Кемаля-паші. Офіцер не тільки відповів на моє французько-турецьке запитання, але й почав обережно розмовляти французькою мовою.

Це було щось другого дня по приїзді. Чому б не повправлятися у французькій мові?

Офіцер, очевидно, міркував так само. Згодом виявилося, що ми обидва дуже важко розуміємо один одного і обидва потребуємо дуже солідної практики. Але нічого, балакали.

Побачивши в мене російську газету, офіцер спитав:

— Руський?

З досвіду в готелі я переконався, що в Туреччині, принаймні на сьогоднішній день, ніякої користи нема доводити, що ти не руський, а українець. Моєї лекції з галузі нашого національного будівництва портьє не зрозумів.

І офіцерові я відповів:

— Так, руський.

Офіцер насупився.

— Білий?

— Ні.

— А, більшовик?

І офіцер почав стискати мені руку.

Згодом у Ізмірі, знайомлячися з якоюсь персоною, я спитав:

— Виходить, що я — єдиний чужоземний журналіст на виставці?

Персона відповіла:

— На виставці нема ні одного чужоземного журналіста! Більшовики для нас — не чужинці.

І додав цей чоловік несподівано таке:

— Знаєте, я — прихильник імперіялістичної війни!

Я здивувався. Він пояснив:

— Бо, хоча через імперіялістичну війну Туреччина багато втратила — персона зробила рух до мапи, — але за те турки придбали такого друга, як Росія!

Ну, я це все ж таки мусів вважати тільки за східній комплімент!.. А загалом — за ввесь час ніякої ворожости до нас ні разу не відчув.

Професія царевого сина
За п'ять тижнів я бачив на Пері тільки одного турецького жебрака. Це був хлопчик років 12; він умильно прикладав два пальці до чола й мовчки кланявся.

Але російських жебраків — рясно.

Старушенція в хусточці сестри-жалібниці, з маленьким хрестиком. Тамбовський поміщик, що нагадує: «А сьогодні ввечері ви мені, дітоньки, ще не подавали». Сліпий парнюга перед костьолом твердить французькі слова з ярославським прононсом: «Же сві з'авегль, донє муа кельк шоз».

Я побачив увечері здоровенну спину в піддьовці. Товариші штовхнули мене:

— Дивіться! Імператорська кров.

Ми перегнали нащадка імператорів і зазирнули в обличчя; кремезний дядько, руда борода, червона пика. Страшенно знайоме обличчя. Десь бачив. На фотографії?

— Син Олександра III. «Незаконний», звичайно. Непогано заробляє.

Коли багаті турки чи греки хочуть справити весілля або якесь там сімейне свято на аристократичний кшталт, вони закликають цього:

— Улаштуй усе, як при дворі твого батька.

Бідний дядько ніколи не бачив свого батька, ніколи не був у Петербурзі! Він — наслідок царевої втіхи десь на провінції. Але береться й улаштовує.

З того й живе.

До першої кляси

У Стамбулі трамвайні ваґони мають дві кляси: перша й друга. Для кожної кляси окремий ваґон.

Ваґоном першої кляси проїзд коштує на дві копійки більше на станцію. У першій клясі — шкуряні лави, а в другій — дерев'яні. Іншої різниці нема.

Всередині. А зовні — різниця в кольорі.

Ваґони першої кляси — червоні, другої — зелені.

Досі Туреччина була держава другої кляси, мавши зелений прапор пророка. Тепер вона намагається перейти до першої кляси, і прапор у неї — червоний. Залишився білий півмісяць, що визирає з червоного тла. Але чи надовго?

Щиро бажаю молодій Туреччині швидше їхати першою клясою.